Чи ваша праця володіє вами?

“НАПРАВДУ, ми в дійсності не живемо. Ми лише існуємо. Єдина причина нашого існування є служити нашим працям”, нарікав огірчено Ерл.

Пан Кінлі,a його настоятель і приятель з яким він обідав, покивав головою. “Ми є невільниками. Наші роботи володіють нами”.

“Подивіться скільки товару я продав минулого року. Але, чи ви оціняєте це? Ви кажете, щоб я збільшив мою продаж на 10 процентів цього року”.

“Це”, пригадав пан Кінлі, “є безсердечна корпорація, яка говорить до вас через мене. Моя праця є р-о-з-т-я-г-а-т-и робітників”.

Цей старший чоловік сумно пригадав собі, що перед розширенням комерційної діяльности компанії і її з’єднанням з великою корпорацією, обставини не були такі безособові, такі нелюдяні. Перед об’єднанням президент підприємства також був його власником. Споріднення між робітниками були більш особисті. Там було місце на порозуміння і співчуття. Але з тих днів уже майже нічого не лишилося крім пошматоване довір’я між ним, а такими кількома іншими робітниками, як Ерл. Навіть це довір’я було поверхове. Пан Кінлі не хотів виявляти своє глибоке і дійсне переконання.

“Тепер ми є частиною великої розростаючої корпорації”, сказав Ерл, і в його голосі був сарказм (їдка насмішка). “Наш акціонерний капітал є на публичних ринках. Хто-небудь із грішми може купити фонди в нас. Вони вкладають свого долара і без жодного зусилля вони хочуть два назад. Це значить, що ми мусимо мати більше доходу. Не робить різниці як лише, щоб був дохід. Один спосіб, яким це можна зробити є, виробляти товар поганої якости”.

Захоплення велетнями

Така дійсна розмова між Ерл, а паном Кінлі часто є звичайною коли людина почуває себе зловленою сьогоднішнім комерційним світом, часто корпораційними велетнями. Це є пастка з якої лише кілька можуть вирватися. Вони, сказав пан Кінлі, потрясали двома безпорадними кулаками в обличчя Комерціялізму. Це обличчя сидить на лінії зажерливості вирізане в сталі, приковане духом про якого говорив урядник великої американської стальової корпорації, так як його наводив журнал Fortune: “Ми не займаємося виробом сталі, ми не займаємося виробом кораблів, ми не займаємося будівлею. Ми лише цікавимося робити гроші”.

Ріст, через поширення з’єднанням, без різниці, яким іншим способом, є поважна дорога до доходу і ще більшого доходу.

Суспільство, якого головна ціль є дохід через ріст витворює конкуренцію між підприємствами і гонить їх, аж поки вони не досягнуть стан велетня. Вже зникає вплив маленького торгівця, якого крамниця була його імперія, ремісника, якого майстерність була його багатство, хлібороба, який мав кілька акрів землі і був самодостатній. “Цей вік є віком величезних корпорацій багато більйонів доларів вартости”, пише Фред Й. Кук в своїй книжці Зіпсута Земля (анг.). “Це є поширююча доба лічильників (компюторів) і механізації. . . . Наслідок є не лише, що особа стає загнана в корпорацію, але, що менші корпорації заганяються в більші. Цей незавернений напір до витворення чим раз більшої сили був головною рисою цілої доби після Другої Світової Війни”.

Від 1950 до 1960 р, більше як тисяча головних підприємств в Америці з’єдналися. Цей напрям прискорився протягом 1960-го десятиліття. Більше, як дві третіх індустрій в Сполучених Штатах (транспортація, фабрики, копальні й підприємства громадського користування) сьогодні контролює лише декілька сотень корпорацій. Лише 316 фабричних корпорацій затруднюють 40 процентів усіх американських робітників. У такому світі зауважує Кук, воля особи слабне, а сумління губиться.

Для автора Еріка Фрома цей стан є страшне завернення порядка: “Те, що є живе є організації, машини; . . . людина стала їхнім невільником, замість бути їхнім паном”. Робітники не є нічим більшим від добре намащених зубців у машинах: “Їх намащується вищою платнею, додатковими користями, добре провітреними фабриками та музикою, і психологами та знавцями людського споріднення; . . . жодні з його почувань, ані думок не починаються від нього особисто; нема нічого справжнього. Він уже не має ніяких переконань, в політиці, релігії, чи у філософії. . . . Він стає по стороні велетнів і вважає їх за правдивих представників його власних людських сил, тих, яких він уже сам позбувся”.

Неморальні практики

Ще одна причина чому так багато комерсантів відчувають, що вони є зловлені є сильний напрям до неморальних практик. Дійсно, слова історика, який писав про стародавнє місто Картедж: “Ніщо від чого приходить дохід не вважається за безчесне”, можна добре пристосувати до сьогоднішнього комерційного світу. Harvard Business Review, на інтерв’ю з 1.700 представниками комерційних підприємств знайшов, що чотири з сімох вірили, що кожний другий урядник в їхніх компаніях нарушував би моральний закон якщо б він знав, що його не зловлять. Чотири з п’ятьох призналися, що їхні власні компанії не були моральні, бувши винні в таких практиках, як підкуп, найняття повій для замовників, підвищування цін, неправдиве розголошення, порушення довір’я, фальшуючи фінансові рахунки, щоб дістати позички або кредити.

До того є ще перегони, щоб дістати вищу посаду в корпорації. Так як один урядник нафтопромисловости признався: “Деякі в цій компанії зробили б все лише, щоб стати кимось”. А “лише стати кимось” доводить до різних таких неморальних практик, як “шахрайство, зрада і цілковитий брак моралів”. Книжка Зіпсута Земля (анг.) виявляє, що сотні компаній навіть наймали “фахових убійників”, щоб забити або тероризувати урядників.

“Чи то є можливо людині добитися до вищої ранги лише чесними і пристойними способами?” запитав журнал Modern Office Procedures своїх читачів урядників. Майже всі відповіли: “Ні”.

Різні сумлінні способи негайно стають заразливі. Перестерігає Нью-Йоркський порадник Норман Жаспен: “Коли на самому вершку є безчесність, то вона поширюється вдолину так, як хвороба”. Ті, які хочуть відвернути таку заразливу моральність почувають себе зловлені.

“Планована Застарілість”

Ще одна причина чому деякі підприємці почувають себе зловлені в своїй роботі є, що вони не можуть виробляти товар гарної якости так, як вони хотіли б. Напрям є до “плянової застарілости”. Це значить, що промисловець навмисно виробляє товар трохи поганої якости, але так, що це тяжко пізнати. Такий товар скорше зношується і тоді люди мусять купувати новий. Один дописувач на економічні теми назвав цю практику: “Важна частина американської економії”.

Інші корпорації зеленіли із заздрости, коли General Motors допровадив до того, що автомобільова промисловість мусіла прийняти “пляновану застарілість”, міняти моделі автомобілів кожного року. Один критик сказав, що перший виробник автомобілів, Генрі Форд, з його наміром виробляти авта, які могли б довго служити був би “народною небезпекою сьогодні”.

Лишаючи все “вільне підприємство” позаді є витрачення грошей урядами на зброю, яке то витрачення називають “чудовий збудний засіб у суспільстві марнотратства, бо військова зброя дуже скоро стає застаріла й її треба постійно змінювати”.

“Плянована застарілість” ходить колом. Підприємства заохочують влазити в борг, постачають легкі позички і починають вічне коло, яке Business Week журнал назвав: “Позичай. Витрачуй. Купуй. Марнуй. Бажай”.

Немає позицій для спокійного відступу

Пан Кінлі зустрів особисте утруднення. Його робота вже набридла йому. Вищі урядовці цілком відкидали його прохання, щоб не наповняти торгівлю поганим товаром. Від того часу, як компанія з’єдналася в корпорацію, то натиск розтягати робітників і роздувати продукцію лише збільшився. Більшість робітників навколо нього були готові погодитись пристосовувати до корпораційних моралів так, як качки до води, голодні на просування до вищих посад. Як одній людині встояти проти такої великої, безжалісної, безособової корпораційної сили, що вживає, виснажує і відкидає робітників?

Чи був якийсь інший вибір? Так довго, як компанія була мала і незалежна, то в кількох випадках, коли людина старілася вона могла відійти в безпечність тихої, але певної посади, якої молодші ніколи не прагнули. Але тепер у бюрі загального керівника висить корпораційна карта на подобу піраміди. Кожна посада була перешкодою в тій піраміді, крок вгору, яким молодші, сильніші, здібніші люди прагнули драпатися.

Напруження, що викликає хвороби

Пан Кінлі добре знав, що небезпечні сигнали його нервової системи кричали “криза”. Комерсанти, які хваляться своїми шлунковими язвами, як медалями нагороди, пом’ягшують цей вираз словом — “напруження”.

А якої допомоги він може дістати від компанійного психолога? Пан Кінлі знав, що він буде радити: “Відкинь старанність і грай торговельну гру з її власними правилами”. В його книжці Business as a Game Альберт Ц. Кар каже: “Люди, яких економічні рішення та вчинки є переобтяжені особистими почуттями, знаходять трудність витримувати напругу в торгівлі”. Він радить комерсантам держати в резерві свої моралі для щоденного життя, бо “напрям у торгівлі дуже різниться від ідеалів приватного життя”. Андрій М. Гакер у статті під заголовком “Творення [корпораційного] Президента” погоджується з цим поглядом: “Як він реагує на цей виклик [виробу поганого товару] будуть пильнувати його зверхники”. Особа, що є дуже вибаглива і не хоче “грати гру” ледве коли стане президентом, але так, як Кар додає: “Він буде щасливий, коли йому вдасться втримати яку-небудь урядову посаду і не захворіти від напруги”.

Неспокійні чоловічі урядовці на протязі їхніх тридцять або сорок років віку, якщо вони пережили, змагалися в світі, що вимагає виконання. Постійний надмірний натиск так гонить ними, що з часом перетворює їхні особистості. І тоді, коли вони входять у свій п’ятдесятий вік, вони знаходять, що вже не можуть зменшити свою скорість, відпочивати і привикати до процесу старіння. Ті, які не можуть зустрінути дійсність, каже Професор Вілям Е. Генрі з Університету в Чікаґо, “буквально заганяють себе на смерть”.

Сучасна комерція часто несамовито гонить людей в калюжі руїнницьких відношень — страх, ненависть, злість, заздрість, підозріння, розстроєння, провини, ненадійність, самосумнів.

Пан Кінлі був не лише напружений, нервовий, скоро злостився, але найгірше за все, був завжди дуже втомлений. Його втомлення було сумне та гнітюче. Він не міг зачинити двері до його комерційних роздратовань при кінці дня і забути про них вдома. Втомлення так підбудовувалося від понеділка до п’ятниці, що йому було треба суботи й неділі лише, щоб відпочивати.

Звільнити пружину корпорацїйного капкана

Тому що йому вже було п’ятдесят чотири роки, то які шанси він мав, щоб знайти іншу працю? Де він знайде роботу, що буде так добре оплачена, і дасть повагу та користі? Правда, були конкуренти, які були б раді найняти таку дозрілу і здібну людину, якщо б він допоміг їм забрати його теперішню компанію. Але це значили б, що він мусів би так само, якщо не тяжче драпатися по їхній корпораційній піраміді.

Перше він повинен зробити рішення — і також примирити свою родину до цього стану, і звичайно, що полегшення від напруги треба буде купити і заплатити за це. А який буде кошт? Можливо нижчий рівень життя. Гроші вже не можуть бути єдине мірило цінностей.

Пан Кінлі знав, що було дуже важно мати розумний погляд до грошей. Біблія дуже ясно пояснює це: “Бо корень усього лихого — то грошолюбство, якому віддавшись, дехто відбились від віри й поклали на себе великі страждання”.— 1 Тим. 6:10.

Пан Кінлі відчув, що коли він хоче багато довше жити, то він мусить зробити зміну. Щось у його власному тілі й розумі підказувало йому ту саму річ, яку п’ятнадцятирічне дослідження під проводом Лікарського Центру в Дюк Університеті підтвердило: Задоволення в роботі є найважніший чинник довгого життя людини.

Тиждень пізніше пан Кінлі подав свою заяву відставки.

До двох місяців він працював три або чотири дні на тиждень, як незалежний дорадник обслуговуючи менші підприємства у його полі. Він не заробляв так багато грошей, як колись. Він загубив дещо з його асекураційних користей. Це була ціна, яку він мусів заплатити за полегшення від натисків. Чи це було варта?

В його власному розумі відповідь була, Так. “Я тепер відчуваю більше внутрішнього щастя. Я звільнив пружину корпораційного капкана. Тепер я маю час для розривки, студіювати і думати, час уживати свою власну здібність мислення. Тепер я працюю, щоб жити. Моя надія є ніколи більше не жити, щоб лише працювати”.

Ця правдива історія про одного американського комерсанта підносить питання на яке ви мусите дати відповідь: Чи ваша праця володіє вами?

[Примітки]