Приготовляючись до черничого життя

Від нас кандитатів, вимагали строгої мовчанки. Якщо ми захворювали або мали якісь проблеми, то ми мусіли терпіти або говорити лише до наставниці. Це примушене мовчання не помагало розвивати любови між нами.

Інтерв’ю з наставницею, яка вимагала, щоб я позбулася всього свого особистого майна, дуже засоромила мене. Сподіваючись, що вона зрозуміє мене, я вільно і щиро поділилася з нею, так як була привикла робити ще з дитинства. Я була глибоко розчарована, коли вона відповіла: “На покаяння, будеш простягати руки мов хрест на початку обіда”. Відтоді я не почувала себе спокійною.

Одної неділі мама прийшла відвідати мене. У вітальні, я стала такою, якою я була, натуральною і веселою. Це дуже здивувало нашу наставницю, яка сказала матері: “Пані, ваша донька є цілком інша у вітальні. Тут вона є така щаслива, весела, а в товаристві з іншими така поважна, і така тиха”. Яка протилежність. Але чому? Бо це не було таке життя, якого я сподівалася.

Проте, я потішала себе думкою, що для Ісуса нічого не буде занадто трудне і що я була там, щоб стати його дружиною. Отже я страждала мовчки. Я вірила, що як майбутня черниця, то я мусіла страждати, і взявши цей крок я вже не буду вертатися.

Коли шестимісячна проба закінчилася, нас відіслали до Лувейн на один рік проби перед присягою. Перед церемонією де на нас наділи покривала був тиждень самоти. Вбрані в убрання черниць з білими покривалами ми пішли до каплиці.

Труднощі збільшуються

Труднощі, яких ми переносили, коли були на пробі, знову появилися і погіршали в Лувейні. Тут я не могла довіряти моїй наставниці більше ніж попередній. Я боялася її і все більше і більше самозаглиблювалася. Щоденно я терпіла морально. О, скільки сліз я пролила!

Кожної середи і п’ятниці було п’ять хвилин самодисципліни. Для цього нам дали батіг із маленьких вузлів, яким я дійсно мусіла бити сама себе, щоб завдати собі біль. В цих днях ми пили свій суп стоячи на колінах.

Кожної п’ятниці, ми мусіли падати на коліна перед входом до їдальні і цілувати кожну черницю в ноги. Кожної суботи нас скликали докупи говорити наголос наші гріхи. Кожна черниця брала свою чергу, падала навколішки і голосно признавала свої помилки.

Кожного дня ми мусіли повторяти п’ять разів молитви “Отче Наш” і п’ять “Богородице Діво” з розпростертими руками на хрест. Нам приказували зробити принаймні одно умертвлення (здержання від їжі) під час споживання щоденної їжі. І кожного місяця, в часі місячного роздумування, ми мусіли здавати звіт перед наставницею і просити дозволу вживати такі маленькі речі, як шпильки, ґудзики, образи і таке інше. Вони дуже суворо контролювали всі наші вчинки, навіть коли ми виходили з їдальні, майстерні або каплиці. З руками складеними докупи, ми питали: “Чи дасте мені дозвіл вийти на двір?” Коли виходили з каплиці треба було лише подати якийсь знак.

Коли ми запізнювалися, то зложеними руками і на колінах мусіли вибачатися перед наставницею. Перед вечірніми молитвами і перед тим, як ми виходили з каплиці, кожна з нас мусіла клякати перед наставницею, або перехреститися і сказати: “Нехай Ісус, Марія і Йосип благословлять тебе”.

День прийшов

Нарешті прийшов довго-очікуваний день, 29-го березня 1928 р. Це був день коли моє учнівство кінчилося і я мала стати черницею, дружина Ісуса!

Відповідаючи “так” на такі питання як: “Чи ти з своєї доброї волі стаєш дружиною Христа?” Мене запросили перед вівтарем взяти присягу. Я присягала “перед Всемогутнім Богом, причистою Дівою Марією, і нашим Отцем св. Августином, жити в убогості, чистоті і покорі, за правилами св. Августина і Конституціями нашого Ордену, і це на три роки”.

Потім, я пішла до другої сторони вівтаря, щоб підписати свої присяги. Таким способом перед тим ніж мені було дев’ятнадцять років, я стала членом Собору Каноністів Місіонерів св. Августина. Тоді священик сказав: “Ці присяги будуть твоєю єдиною втіхою; вони підуть з тобою в гріб”. Тоді на палець правої руки мені засунули золотий перстень, символ нашого з’єднання з Ісусом.

Разом із іншими черницями, які також брали участь у цій церемонії, мене вважали померлою для цього світу. Символізуючи цю смерть ми приступили до призначеного місця, клякнули, а тоді лягали обличчям на землю, і на нас наложили покривало, як то роблять коли ховають. Хор приспівував і коли ми почули слова “вставай” в латинській мові, з нас зняли покривала. Ми встали на ноги і вернулися до наших місць. Тоді хор відспівав пісню про воскресення і “Ходи, дружино Христова, прийми корону приготовлену для тебе”. Тоді ми приступили до причастя де настоятелька пришпилила корони зроблених з білої тюлі.

Бувши переконана, що тепер уже направду я стала дружиною Ісуса, моє щастя було завершене. Я повторяла: “Ісусе, я є твоя навіки. Зроби мене дружиною згідно Твоїм серцем; моє одно бажання є задовольнити Тебе”.

Але де я тепер буду служити як черниця? Коли я брала своє учнівство, то настоятелька зауважила, що в мене був надзвичайний мистецький талант, і відіслали мене до Філіппінських Островів. Там у колегії Св. Терези в Манилі я мала вчити учнів малювати. Так то, при кінці вересня 1929 р., я від’їхала до Філіппінських Островів перебувши кілька днів із моєю родиною і збираючи гроші, щоб покрити кошт подорожі. Звичай був, щоб кожна черниця старалася як могла зібрати досить грошей, щоб покрити кошти переїзду до краю де вона мала служити.