Який плід принесли сорок три роки мойого черничого життя

При кінці 1929 р. я приїхала до Манилі і там мене привітала громада св. Терези. Це започаткувало сімнадцять років місіонерства на Філіппінах.

Хоч я скоро призвичаїлася до цієї місцевості, то одна з активностей дуже мучила мене. Це було сповідання. Чим більше я ходила сповідатися, то тим більше священик сварив на мене. Хоч я дуже старалася поліпшити свою службу, то це не вистачало. На щастя, з часом цього священика заступив інший.

Я дуже мало знала англійську мову. І дуже здивувалася коли моя наставниця сказала, що я буду вчити першу класу, хлопців і дівчат. У четвер, коли не було школи, я приватно вчила мистецтво. Але посередині шкільного року, мене послали до Тубао, щоб допомогти церковному хору, тому що я могла читати ноти і грати на роялі.

В 1931 р. мене послали до Таґудін, де я почала вчити від п’ятої до сьомої класи. Але в половині року мене призначили вчити у вищій школі.

Розчаровання росте

Під час шкільних вакацій до Баґуйо, де мені дали університетський диплом за курс, якого я ніколи не брала! Це було зроблено, щоб показати, що я мала потрібні кваліфікації. Ця нечесна акція була дуже огидна для мене. Крім цього, це примусило мене робити надлюдські зусилля, під час слідуючого шкільного року, бо я в дійсності не була кваліфікована.

Однак, я працювала над собою дуже тяжко, а також забезпечила себе добрими допоміжними матеріалами. Моя наставниця обіцяла, що вже більше не будуть посилати мене десь інше, але вона не дотримала свого слова. По суті, все ціле моє життя як черниця, ті, які я вірила бути Божими представниками, робили багато обіцянок і не дотримували їх, а це було великим розчаровуванням для мене.

На протязі багатьох років мого місіонерського життя, я вчила різні предмети і класи: математику, мистецтво, науку, фізику, гімнастику, рояль та інше. Але кожного ранку я також дискутувала релігію з своїми студентами, засновану на катехизмі, якого вони отримали. Ця наука про релігію повинна була дати мені велике задоволення тому, що я вибрала місіонерську професію як черниця. Але, навпаки, ця релігійна наука була великим тягарем для мене, і я ненавиділа її. Чому вона була така безмістовна і гнітюча? Бо я відчувала, що не мала нічого дійсного, щоб передати іншим.

Одного року, після вакацій, я пішла до наставниці признатися про мої почуття. Як я дуже здивувалася, коли вона відповіла: “Ти не повинна дивитися так; але повинна стерегти свою заздрість”. Це надто здивувало мене! Я навіть ніколи не думала про заздрість! Я не могла зрозуміти як це було можливо для моєї наставниці, яка я вірила бути Божим миромовцем, поводитися в такий спосіб. У нас вкорінювали думку, що наші наставники були заступниками Бога.

Кілька місяців пізніше, я захворіла. Яка рада я була! “Рада бути хворою”, ви питаєте? Так, тому що в часі нашого учнівства нам завжди говорили ‘Бог випробовує тих, яких Він любить’, отже хвороба була знаком Божої ласки. Тому, що я хотіла бути між тими, яких Бог похвалює я не хотіла видужувати! Я страждала від шлункової язви і мені мусіли робити операцію. Тоді мене послали до Баґіо на видужання, але я не була безактивна, тому що ходила на базарі збирати, чи вірніше жебрати гроші.

Вернулася назад до Бельгії

Роки минали. Прийшла Друга Світова Війна і ми дуже терпіли від різних небезпек і труднощей. Тоді, після війни, я знову дуже захворіла. Лікар не хотів робити другої операції, але наказав послати мене назад до Бельгії. Отже після сімнадцяти років як місіонерка на Філіппінах, я вернулася до Бельгії в березні 1947 р.

Тут я не могла багато робити, але лише відпочивала, чекаючи часу, щоб вернутися на Філіппіни, так як мені обіцяли. Проте, це була друга обіцянка, якої вони не дотримали. Мене послали до Авілар, Франції. Там я давала лекції недорозвиненим старшим юнакам. Яка це була різниця від моїх учнів і класів на Філіппінах. Як часто я плакала по закінченні класи. Я не вірила, що була морально і фізично здібна знести таку атмосферу.

Тому що держава вимагала диплом вчити недорозвинених, то я записалася брати заочні курси. Я також поїхала до Толусу на шість тижнів науки, а цей курс закінчився письменним і усним іспитом. Я одержала свій диплом і тут було велике відкриття. А чому? Тому що мене похвалили! Мене ніколи ніхто не заохочував, отже я почувала себе дуже негідною такого показу оцінений. Я подумала собі: “Здається, що в мені є дві особи. Одну ‘оціняють’ поза монастирем, а іншу ‘тримають у темряві’ в монастирі”.

Я дістала собі Біблію

Нам забороняли читати Біблію. Проте, в той час, в 1960-их роках, жодне інше читання не цікавило мене. Я дуже хотіла мати Біблію, але головна наставниця не хотіла дати мені її.

Однак, я таки дістала копію. Ось як я дістала її. Мені було потрібно французького словника для моєї класи, а я могла дістати його лише коли родина вислала б мені тисячу франків. Вони знову прийшли мені на допомогу. Але, настоятелька не витратила навіть третину тих грошей, а решту затримала собі! Вірячи, що решта грошей належали до мене, я попросила, щоб мені дістали Єрусалимську Біблію. Цей раз моє прохання не було відмовлене.

Маючи Біблію, я вирішила прочитати її від початку до кінця і віднайти чому нам забороняли читати її. Те, що було дивне був факт, що моє читання Біблії помогло мені молитися і роздумувати. Я навчилася багато псалмів і могла декламувати їх напам’ять при кожній нагоді. Часами я старалася говорити іншим черницям про Біблію, але вони не хотіли слухати. Часто я казала, що наші розмови були занадто звичайні. Однак, з мене насміхалися, коли я хотіла говорити про духовні справи.

Тому що моє здоров’я не поліпшилося, мене послали назад до Рулерс, Бельгії, де мені зробили операцію. Тоді мене послали до Геверді, дім для дуже хворих черниць, де мені зробили ще одну операцію. Від того часу моє здоров’я поступово поліпшалося. Тепер я мала маленьке радіо, подарунок від родини. Я могла взяти шість біблійних курсів через пошту і слухала одинадцять різних релігійних програм. Цим я могла глибше студіювати Біблію. Але, терпіла, тому що не мала з ким поділитися моєю радістю.

Я почала оціняти, що протестанти більше вчилися про Біблію. Однак, одного дня я написала листа до протестантського священика, який переглядав мої поштові курси, й якому я дуже довіряла, та запитала його, що він думав про еволюцію. Він відповів, що її можна вірити! Це зменшило моє довір’я, тому що ця теорія ніяк не сходилася з Біблією, і я шукала правди, а не фальшивства.

Брак любови

Тоді відбувся Ватиканський Збір. Церква тепер вимагала, щоб черниці поновлювали своє релігійне життя. Як частину цього я дістала список питань на які я мусіла відповісти, і це дало мені нагоду висловити свої погляди.

У січні 1968 р. я відповіла на ті питання. Двоє питань були: Чи ти знайшла між черницями (настоятельками або іншими) досить допомоги для твого духовного життя?” і “Чи ти знайшла правдиву дружбу в соборі?” На ці питання я мусіла відповісти “Ні”. Я ніколи не зазнала правдивої несамолюбної любови між співчерницями або в соборі. Там лише була удавана любов.

Частина питань відносилися до “відношення настоятельок”. Ось що я написала до бюра Загального Секретаря в Геверлі, Бельгії: “Мої співчерниці багато разів питали мене це питання: ‘Чому нам легше поводитися між собою ніж з нашими настоятельками?’ А я відповідала: Тому що наші настоятельки не роблять себе досяжними для сестер і не мають тієї материнської любови, яких сестри сподіваються від них”.

Я продовжувала: “Взагалі, наші настоятельки є занадто зайняті іншими справами. Вони є такі зайняті багатьма справами, крім найважнішої справи — показувати материнську любов до всіх сестер. Однак, без винятків, Ісус любив усіх. Ісус є любов. Це є найкраще поняття матері. У всіх відношеннях настоятельки провадять цілком інше життя від звичайних черниць, тоді як вони повинні бути ‘слугами’. Звичайна черниця повинна втішатися тими самими речами, якими втішаються настоятельки. То не лише ‘ім’я і одяг’ мусять змінитися, але також погляд і спосіб життя. Якщо наші настоятельки хочуть мати нашу любов і довір’я, то нехай щиро люблять нас і довіряють нам”.

“Щось злого”

Одного дня, з огидою, я сказала моїй головній настоятельниці: “Я не розумію як це є, що наша присяга убогости все дозволяє нам приймати, і чим більше тим краще. Однак вона не дозволяє нам давати, навіть шпильочки!” А Ісус сказав, що є більше щастя у даванню.

Вона була досить чесна признати, що мої міркування були правильні. Отже пізніше головному настоятелеві в Шует, я сказала: “На мою думку найбільший гріх проти убогости, є присяга убогости”. Я додала: “Те, що треба зробити є повикидати такі присяги”. Він не погодився зі мною, кажучи, що такі присяги ніколи не буде можливо викинути.

Однак, відтоді, прості обітниці вже заступили ті присяги! Певно, що щось є зле з ладом, який так перечить сам собі! Так то я все повторяла, що незабаром не буде монастирів. Я чим раз більше ставала переконана, що монастирі були диявольські інституції. І я все більше і більше переконувалася про це через несправедливости, яких я бачила в них. Наприклад, зловживання вигідностей. Я бачила своїми власними очима як все більше і більше витрачувалося на непотрібні неоправдані речі. Отже з часом мої очі розкрилися. Я могла бачити, що життя в монастирі вже було просто неможливе.

Я також почала оціняти, які порожні були релігійні церемонії, яких я завжди любила. Незважаючи на всі прикраси, квіти, гарні вівтарі, священицький одяг і музику, то коли церемонії кінчалися я не відчувала жодної духовної користі. Я особливо спостерігала священика на цих церемоніях. Дуже часто я була розчарована ним, отже я казала до себе: “Яка байдужість! Виглядає, що він цілком не турбується, а навіть не вірить у те, що робить”. Він автоматично хрестився рукою і бив поклони з дуже малою пошаною.

Одного дня, коли я почула, що на Ватиканському З’їзді єпископи говорили про зміни в Причастю, я подумала собі: “Тут мусить бути щось неправильного. Правда є безперечна і ніколи не міняється”.

В другому випадку, мені сказали, що свята кров у Брузі не була дійсна! Свята Кров Базілика в бельгійському місті Бруга має ковчег Святої Крови з чистого золота. Тут, заявляють, є кілька краплів Христової крови. Кожного року процесії в’ються через стару частину міста, а ковчег несуть із великою пошаною. Але тепер я думала собі: “Чи можливо, що б Церква змушувала нас брати участь у такому ідолослужінню в часі цих процесій Святої Крови. Вже час довідатися ПРАВДИ!”

Я сказала іншій черниці про все це і додала: “Знаєш, я шукаю правду і коли знайду її, то нічого не спинить мене!” Тепер я ще ревніше почала шукати правду.