Ніч в якій вбивці спалили їхній дім
“ГУРКІТ падаючого скла вікна і великий рев раптом пробудили мене”, каже Дженет Томас.
“Двері до передпокою були відчинені й я бачила стіну світла вибухаючи з гостинної кімнати. Я так сильно викрикнула, що Яків аж підскочив кричучи з глибокого сну. Ми побігли до передпокою і дим ударив нас — такий гарячий та чорний, що почав нас душити. . .”
“Дим був їдкий”, її чоловік Яків перервав розмову: “Мусів бути з дуже дешевого газоліну — можливо змішаний з керосином. Коли б діти були вдихнули його, то не могли б жити дві секунди”.
Убивці кинули троє п’ять-галонових баньок газоліни в гостинну кімнату. Там їхня вісімилітня дочка дивилася на телевізію: четверо молодших дітей вже лягли спати.
У гостинній кімнаті не було ані одного звука, і туди було неможливо ввійти через дим та полум’я. “Ми рушили по сходах до гори — там спало троє молодших дівчат”. Яків пояснив.
Проте, великий жар та дим відганяв їх назад. Вони побігли в передпокій, і Дженет побігла до кухні, а Яків до кімнати найстаршої доньки, надіючись, що вона може була там — але ні. “Я відчував як вогонь смалив моє волосся, а очі мов горіли”, Яків пригадує собі, “і я знав, що коли б ще раз вдихнув глибоко, то це був би мій останній раз”.
Тієї хвилини Яків розбив вікно голою рукою і поринув стрімголов у вибух диму. Він зараз устав на ноги і побіг до заду хати.
У кухні, Дженет уже тримала своє дихання, змагаючись із ручкою на дверях забувши про засув. “Я кинулася проти дверей”, вона сказала, “і двері були такі гарячі, що злущили мені шкіру на руці”. Нарешті вона відкрила двері, і відчинивши їх почула як щось дуже швидко пробігло попри неї — одна з собак.
Яків: “Я бачив як вона хиталася на веранді. Я схопив її. Вона кликала імена дітей. Я також кликав їх. Але до верхнього поверху ніяк не було можливо добитися. Можна було чути як вогонь тріскотів і ціла хата вже горіла”.
“Забери Стефана через гараж”, крикнула Дженет.
Як вони вбігли в гараж, то Яків спотикнувся об баньку повну газоліни. “Хтось спалює нас”, він крикнув.
Він уже кидався до замкнених дверей Стефанової кімнати, а його дружина була коло нього. Двері повалилися, але стіна вогню і дим посунула їх назад. Людина не могла увійти до середини.
Надворі біля заднього вікна Яків голими руками повиривав металеві жалюзі з їхніх рамок. Він увійшов у кімнату і помацав тліючі ковдри, але дванадцятилітнього Стефана не було в ліжку.
Істерично вони бігали навколо хати і кликали імена дітей — Дженет, Синтія, Стефан, Керен, Алісон. Підпалювачі промочили наскрізь фасад хати: навіть Кеділака (автомобіль) біля хати — все перемінилося в коливаючу смугу вогню.
“Я бачив світла автомобіля, що в’їжджав на наше подвір’я”, Яків пригадує собі. “ ‘Наші діти горять всередині’, я крикнув. Чоловік відповів, що покличе допомогу”.
Вогонь далі ревів. Нічого не врятувалося, крім їх обох і одної собаки. “День пізніше вони знайшли її плакаючою в лісі”, Дженет сказала. “Вони були добрі собаки, всі три. Того дня падав дощ і було холодно, і я сказала, ‘щоб узяти собаки до середини’. Коли б я була не зробила цього, то вони були б дали нам пересторогу”.
Зараз прибула Монро, Джорджія пожежна машина і поліція. Пожежники товпилися. Поліцай застогнав, “Ой, Боже мій!” Карета швидкої допомоги приїхала і забрала Дженет і Якова.
Хто зробив це і чому?
Десять днів пізніше Дженет ще була в Атенс Загальній Лікарні. Через опалення по її обличчі і шкірі було дуже багато маленьких міхурців. Ліву руку обвили великою припаркою через яку нова шкіра почала виростати. Яків не мав фізичного пошкодження.
Ця трагедія дуже потрясла Валтон Округу. Передачі новин, місцеві й штатові начальники питали: ‘Хто зробив це і чому?’
“Вони вибралися з міста Нью-Йорку, щоб втекти від злочину”, каже заголовок у Гвіннет Щоденні Вісті. “Яків Томас переїхав сюди з своєю родиною в червні, щоб втекти від злочину в місті Нью-Йорку і щоб поліпшити здоров’я своєї дружини. У п’ятницю він поховав п’ятеро своїх дітей, невинні жертви очевидної банди підпалювачів”.
Атланта Журнал рапортував: “Родина Томаса є чорні люди, які найняли дім коло три милі на схід від Монро де живе досить багато білих людей навколо них. Але там не було ворожнечі проти родини, сказав Томас. Дослідники згодилися з цим”.
Часопис додав: “Що цікавило дослідників . . . було те, що власник цього дому мав ще один дім, який стояв порожній, але якого спалили дві години пізніше в сусідній Барро Окрузі”.
Обидві хати належали до жінки, якої чоловіка забили після того, як його покликали посвідчити в суді. Інший член її родини кажуть був засуджений самогонник. Очевидно це дуже залякало таких ново-прибулих як Томасів, що злочинні банди процвітали навіть по сільських околицях північної Джорджії.
Отже, виглядає, що Томасова родина стала жертвою якогось ворожого розбрату. Так як сказав один журналіст: “Вони поселилися в неправильному домі в неправильному часі”.
“Я не — я не буду ненавидіти”
Найтрудніша річ тієї ночі була повідомити троє старших одружених дітей в Нью-Йорку про те, що сталося. Двадцяти двох-літній Яків, пригадує: “Вас пробуджують досвіту і кажуть вам, що п’ять членів вашої родини згоріли — зразу я став несамовитий. Тоді я подумав про мою сестру Гелену, вісім місяців вагітна, і як їй повідомити”.
Другого дня поліцай повіту і члени преси дивилися як Яків, молодший, оглядав руїни. Іван Йорк від Атланта Журналу писав:
“Хоч уже минуло 12 годин відколи перше зарапортували пожар, то маленькі полум’я ще мерехтіли по частинах стоячої стіни. Часами вітрець подував сморід спаленого тіла до дороги цілий день де стояло багато глядачів”.
Раз молодий Томас почав бити обпалені балки. “Вони дивилися на це і думали, що я приїхав із Нью-Йорку помститися”, пояснював молодий Яків. Я пояснив, що бив кулаками об дерево, не зі злости, але через розстроєння. “Я не — я не буду ненавидіти тих, що вчинили цю річ”. Його матір погодилася з цим.
Вражаюча віра і братерство
Глядачі на похороні стояли і дивилися з пошаною, коли Яків, батько, з рештою його дітьми не розпадалися істеричним смутком і розпачем. Істерія втихомирилася годину після пожару. “Вони не могли зрозуміти, що в нас є дійсна віра”, пояснив батько. Це було подібно до невірства людей за днів апостола Павла, коли він сказав: “Чому ви вважаєте за неймовірне, що Бог воскрешає померлих?”— Дії 26:8.
Молодший Яків задумувався: “Якщо люди по церквах вірять, що їхні діти, коли помруть, ідуть до неба — якщо вони дійсно вірять це — то чому вони так сумують?”
Матір погодилася з цим. “Мої сльози, які я пролив тепер є від людського хвилювання, а не від смутку через який безнадійні страждали б. Приближаючись ближче до Єгови, я маю запевнення, якого Він дає в Своїм Слові, Біблії. Я тепер знаю, яка чудова моя родина дійсно є. Не лише діти та внуки, але сотки тисяч християнських братів і сестер. Вони приходять відвідувати, телефонують і пишуть листи. Вони повідомляють мене, що відчувають біль так як ми”.
Її чоловік додав: “Те, що Ісус сказав про набуття соток братів і сестер є правда”.— Марка 10:30.
Навіть вранці після пожару, сталий потік Свідків Єгови з близьких околиць приходили до лікарні. Урядники ще з роду не бачили такого. Один журналіст дивувався: “Половина є чорні, половина білі, для них нема різниці, крім того, що один із них постраждав”. Здивовані власті лікарні дозволили відвідувачам відвідувати їх коли-небудь вдень чи вночі. Це є найкращий лік для пані Томас”, сказала головна медсестра.
Люди сердечно співчували
“Мій лікар стояв коло мене з слізьми в очах”, пояснювала Дженет. “Він думав про своїх власних дітей, які спали на другому поверсі його Кейп Кад дому. Він зробив розпорядки, щоб принести ще одно ліжко для мого чоловіка. Він сказав нам не журитися якщо наша асекурація не покриє всіх коштів — він сам покриє їх”.
Зробили розпорядок для Томасів мешкати в багатоквартирному приміщенні біля інших Свідків у Монро. За один тиждень навезли так багато одягу і меблів, що не було місця помістити їх. Місцеві церковні і добродійні організації питали чи вони також можуть допомогти. Клюб Льотчиків в Монро висилав своїх членів збирати гроші по вулицях для родини. Вчителі й студенти шкіл до яких Томасові діти ходили також збирали гроші. Також у Валтон Округовому Народному Банкові заснували фонд допомоги Томасовій родині. Датки приходили з таких далеких місцевостей, як Кансас і Нью Мексіко.
Відчувають втрату, але мають певну надію
Певна річ, що є сумні моменти. “Ніч є найгірша”, признається Дженет. “Коли приходить час йти спати, то я знову переживаю страхіття. Я не хочу брати спеціальні ліки на заспокоєння, які є переважно наркотики. Але один Свідок приніс нам магнетофон і повний портфель стрічок. Я засипляю слухаючи промов із наших християнських конвенцій”.
Сон не представляв проблеми для чоловіка. “Я сумую на обідах. У тій хаті наші діти були найщасливіші за цілого їхнього життя. Це була наша перша хата. Вони косили траву і зробили гарне подвір’я. Але на обідах діти були найгарніші. Ви з роду не чули такого гаміру”.
Томаси чекають на такий щасливий час знову у майбутності, саме тут на землі, коли їхні діти вернуться назад до життя. Ісус Христос сказав: “Надходить година, коли всі, хто в гробах, Його голос почують, і повиходять”. (Ів. 5:28, 29; Дії 24:15) І Біблія показує, яке життя тоді буде: “І Сам Бог буде з ними, і Бог кожну сльозу з очей їхніх зітре, і не буде вже смерти, ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде, бо перше минулося”. (Об. 21:3, 4) Це є обітниці в Біблії, в які Томаси дуже вірять.
Через таку певну надію можна робити здорові пристосування в обличчі трагедії.