Потрібно: знати Бога, знати інших, знати самих себе
„Мусиш любити Єгову, Бога твого. . .мусиш любити свого ближнього, як самого себе”.— Марка 12:30, 31, НС (анг).
МИ ПОВИННІ бачити себе такими, якими ми дійсно є, як ми є створені і що історія відкрила про нас. Який шлях доказався бути практичний, корисний?
Ми є тілесні, але також маємо духовну сторону. Чи ж нам бути такими, як гедоністи (наука, що задоволення є найважніше в життю), які завжди задовольняють тіло? Або, чи нам ставатись аскетиками (пустинниками), які карають тіло, щоб підносити духа?
Безперечно, Біблія не похвалює гедонізм. І протилежно прикладам деяких релігій, Біблія також не похвалює пустинників. „Воно ж має вид мудрости в самовільній службі й покорі та в знесилюванні тіла, та не має якогось значення, хіба щодо насичення тіла”.— Кол. 2:23.
Біблія похвалює, не крайність, але рівновагу та розсудок. А „ваша лагідність”, вона каже, „хай буде відома всім людям”. (Фил. 4:5) Коли насичуємо тіло, то дух вмирає з голоду. Коли будемо фанатиками (несамовито приступати до духовних справ), то тіло терпить. Догляд тіла є потрібний, але не ставатись матеріалістичними: „А як маєм поживу та одяг, то ми задоволені будьмо з того”. Тіло є важне, але дух є багато важніший: „Дух дійсного мужа виносить терпіння своє, а духа прибитого хто піднесе?” Отже дуже важно знати потреби духа: „Щасливі ті, що відчувають їхні духовні потреби”.— 1 Тим. 6:8; Прип. 18:14; Мат. 5:3, НС (анг.).
Ви повинні любити самих себе
Любити самого себе? Чи ж це не є подібне до того, що себелюби говорять? Ні, бо це не є самозакохана любов міфічного Нарціса, який казав, що неможливо любити інших. По суті, любити самого себе є потрібно перед тим, ніж ми зможемо любити інших. Сучасна психологія знає це, але цей факт був признаний ще 35 століть перед сьогоднішньою психологією. Мойсей написав у 3 Мойсея 19:18: „І будеш любити ближнього свого, як самого себе”. Ви мусите любити самого себе, і вашого ближнього, як самого себе.
Ми повинні любити самих себе у розумінні, що будемо доглядати себе, поважати себе, відчувати свою вартість. Щоб зробити це, то мусимо досягати мету, яка є правильна в Божих очах, а також рівень, якого наше привчене та чутливе сумління сподівається від нас. Коли не зробимо цього, то не будемо задоволені собою і будемо відчувати провини. Стаючись нещасливі таким станом, ми стараємось посунути вину на когось іншого, а це псує наше споріднення з людьми.
Це можна бачити з того, що сталося з Адамом і Євою. Вони знали, що їм було слід робити. Коли зробили протилежно, і не послухали Бога, то почали ховатися від Нього, тому, що відчували провину. Коли Бог питався їх, то вони обоє старались скласти вину на когось іншого — Адам складав вину на дружину, і Бога за те, що Він дав йому цю жінку; Єва складала вину на змія. (1 Мойс. 3:12, 13) Адам уже не міг дійсно любити або поважати самого себе, і це зіпсувало споріднення між ним і його дружиною, а також з Богом. Єва так само старалась скласти вину на змія, щоб очиститися і мати пошану до себе. Але, особи з затверділим сумлінням, не розпускають гріх у такий спосіб. Ми можемо старатися, але не зможемо обманути себе, і через наше внутрішнє незадоволення не можемо любити інших людей. Ви повинні любити самих себе.
Ви повинні любити інших
Сучасна психологія також признає цю потребу. Психоаналіст Вілард Ґейлин сказав у журналі Atlantic з січня 1979 р.:
„Самому ніяк неможливо пережити. Людина є людиною тому, що інші люди виховують її, а без цього виховування неможливо пережити. Або, якщо має хоч трохи любови та дбання, то особа може пережити біологічно без людяних рис, які підносять її вище тварини. Навіть після розвитку, коли б людина не мала дотику з іншими людьми, то у своїм уявлені може перетворювати суспільні споріднення, які на якийсь час будуть підтримувати її, але рискує можливістю знижитися до стану тварини”.
Психоаналіст Отто Кернберґ у Сьогоднішня Психологія (анг.) з червня, 1978 р., сказав:
„Усі інші речі бувши рівні, то є щось, що стається людині, коли вона розвиває глибоке споріднення з іншими людьми, що приносить велике задоволення їй. . . . Коли цього неможливо досягти, то відчуваємо порожнечу і хронічне (постійне) незадоволення”.
Нам потрібно визнання від інших і бути прийнятими ними. Найкращий спосіб отримувати є давати, так, як Ісус сказав: „Давайте — і дадуть вам; мірою доброю, натоптаною, струснутою й переповненою вам у подолок дадуть. Бо якою ви мірою міряєте, такою відміряють вам”. (Луки 6:38) У прийманні є щастя, але є більше у даванні. Коли даємо комусь нашу любов, то цим вправляємо її, і вона росте і збільшує нашу здібність любити інших; і ми тоді жнемо їхню любов до нас. Любіть інших перше, і цим будете спонукувати людей любити вас. Це можна бачити з прикладу любови, яку Єгова показав оцінюючому людству: „Ми любимо Його, бо Він перше нас полюбив”.— 1 Ів. 4:19; Дії 20:35.
Малі діти мусять навчитися важливість любити інших. Коли діти бавляться з іншими дітьми їхнього віку, то навчаються, що не можуть завжди мати по-своєму, не можуть робити лише те, що хочуть, не можуть ставатися самозакохані або говорити „я перший”. Напрям між маленькими дітьми є, щоб робити все по-своєму, але вони скоро навчаються, що коли хочуть мати друзів, то інші діти також мусять робити те, що їм захочеться. Самозакохані завжди залишаються самотні.
Ви потребуєте любити Бога
Ми є майже нічого у порівнянні з розміром нашої землі, яка сама є дуже маленька у порівнянні з нашим сонцем, що є мала зірка між більйонами зірок нашого Молочного Шляху. Галактика Молочний Шлях є лише одна з більйонів галактик у всесвіті. У такому просторі ми є немов ніщо, цілком незначні — хіба Бог, Який створив цей всесвіт і нас, дбає про нас, має якийсь намір для нас. Він дбає і має намір для нас, і лише з цієї причини наше життя може мати ціль та значення. Він любить нас; ми потребуємо любити Його. Біблія повторно говорить про цю любов. Релігійний письменник, Леслі К. Тарр, поставивши філософію себелюбства протилежно до Християнства, сказав:
„Євангелія самозакохання вдаряє у серце всього благородного у нашій культурі й є цілком протилежна християнській євангелії. ,Вважати на себе, як найважливішого’ є воєнний крик нового варварства. Євангелія кличе нас у протилежну сторону. Вона благає нас зрікатися самого себе, брати хрест, . . . підставляти другу щоку, і йти ще одну милю. Протилежно цьому, поклик, щоб ,вважати на себе, як найважливішого’ виглядає дуже підлий. . . . Ця євангелія себелюбства, в її світській та релігійній формі, є дуже віддалена від вістки, яка звертає нас перше до Бога, а тоді до інших”.— Часопис Торонто Star з 25 листопада, 1978 р.
Шановний історик Арнолд Тойнбі говорив про серйозну моральну ущелину, яка спіткає нас, і сказав про науку:
„Вона не допомогла йому [чоловікові] втекти з тюрми свого природного самозакохання до спілкування або до єдности, з якоюсь дійсністю, що є більша, багато важлівіша багато цінніша і більш тривала від нього”.— Переживаючи Майбутність (анг.), автор Арнолд Тойнбі.
Сучасні захисники себелюбства жадібно гоняться за радугою себелюбства і масою химерними книжками стараючись знайти своє ,багатство’. Але тисячі років людської історії показують, що з людських філософій не приходить жодна тривала користь. „Виправдалась мудрість своїми ділами”, а людська мудрість не має такого доказу. (Мат. 11:19) Люди можуть насміхатися і казати, що біблійна мудрість не є практична, але факт є, що світ ніколи не практикував її — не любив Бога; не любив ближнього; навіть не любив відповідно самого себе. І певно, що не любив золоте правило, якого Ісус був промовив: „Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви”.— Мат. 7:12.
Психіатр Карл Менінґер, у своїй книжці Whatever Became of Sin? сказав: „Щоб побороти своє власне самозакохання не є чеснота; то є зберігаюча потреба”.
Нам потрібно знати самих себе, інших, а найважніше, знати Бога Єгову. Ісус правильно відповів і поставив ці потреби на правильні місця, коли один чоловік запитав Його: „,Учителю, котра заповідь найбільша в Законі?’ Він же відповів: „,Люби Господа [Єгову] Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою’. Це найбільша й найперша заповідь. А друга однакова з нею: ,Люби свого ближнього, як самого себе’. На двох оцих заповідях увесь Закон і Пророки стоять”.— Мат. 22:36—40.