У тенетах смерти
Чоловік, який пережив нещастя в Північному морі розказує свій досвід
Я ВІДЧУВАВ, що платформа потопала під мною, і за кілька секунд я знайшов себе у воді. Я стався потягнений глибше та глибше вниз”, пригадує собі Янсон. Але він врятувався!
Ян Отто Янсон, 23 років віку з Ґрімстаду, Норвегії, був на службовій і готельній платформі „Олександер Л. Кілленд”, коли вона перекинулася і затопилася у Північному морі 27-го березня, 1980 р. З 212-ох чоловіків на платформі, 123 загубили своє життя у випадку, яка кажуть була найбільша катастрофа в Норвегії за мирного часу у цьому столітті.
Величезна платформа була 99 метрів (325 футів) висоти від поплавців до верху вежі свердління. Її перебудовано від устаткування свердління на готельну платформу, приміщену біля нерухомої сталевої платформи „Едда нафтоносного району Екофіск.
Тієї ночі Янсон пішов до малого театру на готельній платформі. Він пригадує собі: „Я почув стукіт, а потім ще один. Спочатку я думав, що якась велика хвиля бурхливого моря вдарила палубу платформи, тому що погода була погана. Потім ми почули третій стукіт, і раптом ціла платформа похилилась. За кілька секунд палуба похилилась від 35 до 40 градусів”. Очевидно, що зв’язок одної підпори тріснув, і через це одна з п’ять головних підпор, які підтримують головну платформу, зламалася.
Всі глядачі вибігли з театру. Але у вищому та більшому театрі, люди не мали куди втікати — не мігши добитись до дверей по схиленій підлозі.
„Вийшовши на коридор я ліз вгору. Декотрі стались охоплені панікою. Інші кричали пронизливо. Декотрі попадали і поранились, і ми всі дуже настрашились.
„Мені вдалось відчинити запасний вихід — сталеві двері. Ці дуже тяжкі двері було потрібно підняти вгору. Нарешті я відчинив їх, виліз на слизьку палубу. Але я був залегко вбраний, щоб витримати холодний, як лід зимовий вітер”. Температура повітря була коло 5 градусів цельсія (41 фаренгайта), а вітри дуже буйні.
Піднімаючись драбиною вгору, Янсон добився до одного з рятувальних човнів, на найвищому місці похиленої палуби.
У море!
„Декотрі сідали в рятувальні човни, але я не відважувавсь робити цього”, він каже. „Коли човен спускали у воду, то він розбивався об платформу. Так як мені відомо, тільки один чоловік врятував своє життя — коло 10 інших не врятувались”.
Дивлючись на це, Янсонові дали рятувальний пояс і він надів його. Кількох чоловіків теж прийшли, але поясів уже не вистачило.
„Палуба ще більше похилилась і ми знали, що мусіли скакати у воду”, пригадує Янсон. „Ми старались спустити один з великих стовпів або ногу. Бувши вісім метрів [26 футів] в діаметрі, стовп тепер стирчав з палуби майже горизонтально, високо над водою. До води було десь 20 метрів [65 футів]. Інші вибили вікна житлових кварталів і пішли по стінах.
Тепер усе почалось дуже скоро відбуватися.
„Платформа все більше та більше похилювалась. Ми держались 10 сантиметрового [4 дюйми] каната, який тягнувся до низу підлоги. Раптом цей канат розірвався так, що іскри посипались навколо нас. На щастя він не вдарив мене. Але канат вдарив одного чоловіка, котрий був біля мене і він упав у море”.
Саме тоді платформа затопилася. На щастя, Янсон мав на собі рятувальний пояс. Він боровся з водою аж поки не виплив на поверхню.
Платформа „Олександер Кілленд” перекинулася. Чотири підпори, на котрих платформа була встановлена, стирчали з води вгору” Багато Янсонових друзів стались замкнуті в кімнатах та коридорах всередині величезної платформи від 40 до 50 метрів (130 до 160 футів) під поверхнею моря.
„Я побачив девізний човен. Цей човен був пошкоджений і повний води, але я сів у нього, і пізніше витягнув чотирьох чоловіків з води в човен”, він каже.
Протягом наступних кількох годин, хвилі збільшились до 15 метрів (50 футів) висоти. Вітри обернулись в ураган.
„Як води та вітер кидали наш човен по хвилях, то ми бачили багато людей в морі. Декотрі були поранені. Інші спливали на поверхню головами вниз, нерухомо”.
З палуби сусідньої свердлової платформи „Едди”, 30 метрів (100 футів) поверх води, скидали гумові порони людям у воді, котрі боролись за своїм життям. Вітри і хвилі забирали більшість цих поронів, але деякі сильні чоловіки таки ловили та користувались декотрими. Яйсон зловив один.
„Порон плавав догори дном, але обернувши його, троє з нас сіли в нього. Ми сиділи у воді аж по пояс. Але на цьому пороні був зверху намет, щоб захищати нас від холодного, як лід вітру. За кілька хвилин, ми витягнули ще більше людей з води, і на пороні нас було вже дев’ятеро чоловіків”.
Все це відбувалось дуже скоро.
„Минуло тільки 10 до 15 хвилин від першого удару до перевернення платформи, і я не думаю, що було більше, як чверть години від часу, коли ми попадали у воду і до часу, коли ми сіли в гумовий порон”.
Але потім вони плавали коло 3-ох годин.
„Хвилі ставались все більші та більші. Більшість з нас страждали від морської хвороби і блювали. Один чоловік мав велику рану на голові і виглядав якось забутливим, але ще міг сидіти. Пізніше ми побачили транспортні кораблі. Часами вони пливли близько нас, але через дуже високі хвилі я не думаю, що вони бачили нас”.
Гелікоптер вгорі
На нашому маленькому пороні, як чоловіки відновлювались самовладанням, то щоб нагрітися, то почали натирати один одного. Було страшно зимно. Вони не мали надії, що до ранку врятують їх.
„Ввесь цей час, ми чули гелікоптери”, пригадує Янсон, „але вони минали нас. Раптом, коло 11-ої години, сильний промінь світла вдарив отвір нашого намету на пороні. Рев гелікоптера ставав голосніший та голосніший. Ми подивилися вгору і побачили, як гелікоптер навис над нами, спускаючи чоловіка вдолину. Через великі хвилі він проминув порон і його знову підтягнули вгору”.
Гелікоптер кружляв вгорі, і коли вернувся назад, то чоловік спустився рятувальним дротом прямо на наш малий порон.
„ ,Чи все гаразд?’ він запитав. Не чекаючи на відповідь, він прив’язав першого чоловіка поясом. Його потягнули вгору в британський військовий гелікоптер. Швидко вони витягали чоловіка за чоловіком, і останній витягнений з порону був англієць.
Гелікоптер ще раз облетів, шукаючи ще більше тих, що пережили. Потім, після коло 20 хвилин, нас дев’ятеро чоловіків, прибули до ,Екофіск готелю’, що є велика нерухома платформа збудована виключно для приміщення робітників. Чоловіки вибігли до гелікоптера, по двох, щоб понести нас до лікарні. Тут нас обкутали теплими ковдрами, давали нам теплі напитки й натирали нас”.
Перш ніж усе це закінчилось, то моряки і льотчики різних країн брали участь у цій рятувальній дії, найбільша за всіх у Північному морі. Включено 2.000 чоловіка і 47 кораблів з 24-ма гелікоптерами та літаками шукаючи тих, що лишилися живими.
„Ми були перші привезені до Екофіск готелю”, каже Янсон. „Ми всі, навіть той поранений чоловік, видужали. О пів на третю години рано, гелікоптером перевезли нас до Роґаленд лікарні у Ставанґері, Норвегії. Наступного ранку мене відпустили з лікарні і того самого вечора я з’єднався знову з моєю родиною в Ґрімстаді, 24 годин після початку цього нещастя”.
Янсон думає, що він був щасливий. Він пережив, без поранення, і пізніше не хворів на нерви. По професії він є каменярем і працював на Північному морі тільки протягом зимового періоду затишшя в його професії. Тепер його намір є працювати тільки на землі.
„Непередбачені випадки”
Різниця між життям, а смертю була дуже маленька тієї березневої ночі на Північному морі. Тут був страшний приклад, як непередбачений випадок може рішати чи людина буде жити чи ні — або, так як Біблія каже: „Біг не у скорих, і бій не в хоробрих, . . . тому, що час і непередбачені випадки всіх спіткають”.— Еккл. 9:11, НС, анг.
Коли катастрофа вдаряє, то часто звичайний випадок здається є рішучим чинником. Коли б Ян Отто Янсон пішов до великого театру замість малого, коли б він був сів у рятувальний човен замість лізти по підпорі величезної платформи, коли б він був запізнився і не отримав рятувального пояса, коли б він був держався сталевого канату, коли він урвався, коли б він був не сів у порон покритий наметом — у всіх цих випадках він міг би був загубити своє життя і не пережити. Бувши молодим, добре витренованим і привиклим водолазом, безсумнівно, допомогло, але це не були вирішальні фактори.
Те, що рішає у таких ситуаціях, не є бути між „швидкими”, або „могутніми”, але час і „непередбачені випадки”. Це не правда, так як кажуть декотрі релігійні провідники, що Бог діє в спеціальний спосіб, коли така катастрофа вдаряє. Навпаки, Біблія ясно показує, що багато речей в житті є тільки випадковими випадками.
Бувши вирятувані від тенет смерти було неначе диво для багатьох тих, що пережили, витворюючи почуття вдячности за життя. Багато з нас, що читаєм такі оповідання по суті, можемо відчувати таку саму вдячність. Зрештою, ми повинні бути вдячні за життя кожного дня, що маєм час чинити людям трохи добра і бути вдячними нашому Творцеві — „тому, що час і непередбачені випадки” спіткають усіх нас.