Я вивчила іншу мову, щоб спілкуватися зі своєю дитиною
НАРОДЖЕННЯ нашого синочка Спенсера в серпні 1982 року було однією з найщасливіших подій нашого життя. Це було бездоганне немовля! Ми з чоловіком мали домовленість п’ять років не мати дітей. Минав місяць за місяцем після народження сина, і як же ми тішилися, спостерігаючи за його ростом! Результати звичайних щомісячних обстежень у лікаря завжди були добрими. Я дякувала Єгові за таке чудове благословення.
Однак ще до того, як Спенсеру сповнилося дев’ять місяців, я почала підозрювати, що не все гаразд. Він не реагував на голоси й певні звуки. Намагаючись перевірити його слух, я ставала так, щоб він мене не бачив, і тоді вдаряла по сковороді або чомусь іншому. Деколи він обертався, деколи ні. Під час медогляду, коли Спенсеру було дев’ять місяців, я висловила своє занепокоєння лікарю, але він запевнив мене, що із сином все гаразд і немає підстав турбуватися. Однак минали місяці, а дитина далі не реагувала на звуки й не складала слів сама.
На медогляді, коли Спенсеру сповнився рік, я ще раз поділилася своєю тривогою з лікарем. Знову-таки він не виявив відхилень, але скерував нас до аудіолога. Я повела туди Спенсера на обстеження, але результати були суперечливі. Я приходила вдруге й втретє, та чула лише те, що результати суперечливі. Лікар вважав, що з ростом Спенсера результати обстеження будуть кращими. Перші три роки життя дитини є вирішальними у розвитку мови. Тож я була надзвичайно занепокоєна. Неодноразово я питалася аудіолога про таке обстеження, яке б могло дати остаточні результати. Врешті-решт він сказав мені про обстеження мозкового стовбура для виявлення вад слуху в Массачусетській лікарні отології й офтальмології.
Душевне спустошення
Наступного тижня ми пішли до лікарні в Бостоні. Я молилася до Єгови, щоб він дав мені сили прийняти хоч би який результат. У душі я вважала, що Спенсер погано чує й що йому потрібно лише слуховий апарат. Наскільки ж глибоко я помилялася! Після обстеження спеціаліст запросила нас до свого кабінету. Результати були остаточними — у Спенсера виявили абсолютну втрату слуху через пошкодження чутливого нерва. Коли я запитала, що́ це означає, вона пояснила, що мій син не може чути мови й більшості інших звуків. Я не була підготовлена почути таке, тож відчула сильне душевне спустошення.
Одразу ж я почала запитувати себе: «Як таке могло статися? Що могло бути причиною?» Я згадувала вагітність і пологи. Все проходило добре. У Спенсера ніколи не було ні вушної інфекції, ні сильної застуди. Почуття переповнювали мене! Що мені тепер робити? Я зателефонувала до своїх рідних та до кількох друзів і розповіла їм про результати обстеження. Одна моя подруга, Свідок, заохочувала дивитися на це як на нелегке завдання; мені просто потрібно навчати Спенсера по-інакшому. Я була вдячна Єгові за необхідну підтримку.
Що буде найкращим для Спенсера?
Я нічогісінько не знала про те, як виховувати глухоніму дитину й що це значить бути глухонімим. Як мені виховувати сина і як повноцінно спілкуватися з ним? Багато думок і хвилювань пролітали в моєму розумі.
Наступного тижня ми знову прийшли в лікарню, і спеціаліст розповіла нам про можливості вибору. Вона пояснила, що один з методів полягав у тому, щоб через словесний підхід розвивати мову й уміння розуміти мову за рухом губ. Інший метод полягав у тому, щоб використовувати мову жестів, яка є мовою глухонімих. Спеціаліст також рекомендувала використання слухового апарата, аби підсилити той слух, що мій син мав. Потім ми відвідали місцевого аудіолога, котрий дав Спенсеру вушні вкладиші й слуховий апарат. Під час прийому аудіолог натякнув, що Спенсеру дуже добре підходив би словесний метод.
Що буде найкращим для Спенсера? Я думала про те, що по-справжньому є важливим. Єгова хоче, аби ми спілкувалися зі своїми дітьми, і це важливо для того, щоб мати успішне сімейне життя. Ми можемо вибрати словесний метод і намагатися розвинути мову й уміння розуміти мову за рухом губ. Можливо, Спенсер і навчиться говорити настільки добре, що інші зможуть розуміти його. Але це стане відомо лише через кілька років! Що нам робити вже тепер? Ми вирішили вчити мову жестів.
Наступного місяця Спенсер і я записались на курси, які тоді називалися курсами повного спілкування. І Спенсер, і я вивчали основи мови жестів, до того ж Спенсер навчався словесної англійської мови та вміння розуміти мову за рухом губ. Мені показали, як я можу навчати свого сина. Проходили місяці, і Спенсер робив успіхи. Однак часами мені було дуже важко. Я занепадала духом, коли чула, як інші діти говорять «мама» або вчаться вимовляти «Єгова». Але тоді я запитувала себе: «Чому я маю такі почуття? Мій син — щасливий і здоровий». Я молилася до Єгови, щоб той допоміг мені усвідомити привілей мати таку дитину.
Коли Спенсеру сповнилося два рочки, ми поїхали на конгрес Свідків Єгови, де програма перекладалася американською мовою жестів. Я розповіла про свій занепад духу одній парі, котра багато років працювала з глухонімими Свідками. Вони сказали мені, що в Массачусетсі щомісяця проводяться зібрання Свідків Єгови мовою жестів, і заохотили мене піти туди.
Я послухалася їхньої поради, і ми разом зі Спенсером почали відвідувати ці зібрання. Там ми мали можливість зустрічатися й спілкуватися з дорослими глухонімими людьми. У нашому англійському зборі Спенсер мало що брав від зібрань. Він тримався мене, оскільки міг спілкуватися лише зі мною. З віком його розчарування такими зібраннями лише зростало, тож його поведінка погіршувалася. Проте було по-іншому, коли ми приходили на зібрання мовою жестів. Він міг вільно спілкуватися з кожним без мене як перекладача. З багатьма в зборі у нього зав’язалися стосунки, яких він так потребував. Ми обоє поліпшили свою мову жестів, а я до того ж побачила, як бути кращим вчителем на нашому домашньому вивченні Біблії. Наскільки це було чудово! Тепер вперше на зібранні я могла бути для свого сина лише МАТУСЕЮ, а не перекладачем!
Перелом у моєму житті
За згодою свого чоловіка, коли Спенсеру було три роки, я записала його на курси для глухонімих і глухуватих дітей, що проводилася в державній школі. Для освіти батьків теж пропонувалися зустрічі, і я скористалася нагодою, щоб більше навчитися. На одній зустрічі група дорослих глухонімих і підлітків звернулася до присутніх. Вони пояснювали, що дуже мало, а то й взагалі не спілкуються зі своїми батьками та рідними. Коли я запитала їх чому, вони відповіли, що їхні батьки не вивчили мови жестів, тож вони не можуть повною мірою розповісти батькам про своє життя, свої почуття та захоплення. Виглядало так, що вони не відчували себе частиною родини.
Це було переломним моментом у моєму житті. Я подумала про свого сина. Я не могла навіть припустити думки, що він виросте, залишить дім і ніколи не матиме близьких взаємин з батьками. Я була як ніколи сповнена рішучості далі поліпшувати свою мову жестів. З бігом часу я усвідомлювала все більше й більше, що рішення вивчати мову жестів було найкращим для нас. Мій син щораз краще говорив мовою жестів, і ми могли говорити на будь-яку тему, наприклад: «Куди поїхати на канікули?» або «Ким ти хочеш стати, коли виростеш?» Я усвідомила, як багато втратила б, якби намагалась покладатися лише на усну мову як на засіб спілкування.
У віці п’яти років Спенсер пішов у звичайний клас з дітьми, які чули, і вчителькою, котра знала мову жестів. Він вчився там три довгих роки. Він ненавидів школу, і було нелегко бачити, наскільки йому важко. Потішало те, що я могла спілкуватися з ним, і ми намагалися по-різному справлятися з його розчаруваннями. Однак зрештою я побачила, що така школа погано впливала на почуття власної гідності у мого сина й не сприяла розвитку його знань.
У 1989 році мій шлюб розпався. Тепер я стала одинокою матір’ю з шестирічним сином, який все ліпше й ліпше розмовляв мовою жестів. Хоча я могла спілкуватися з ним, все ж знала, що мені потрібно вдосконалювати мову жестів, аби зберігати й зміцнювати наше спілкування.
Переїзд
Я ознайомилася з багатьма програмами для глухонімих дітей у кількох штатах і знайшла школу в Массачусетсі, де викладання проводилося двома мовами, мовою жестів та англійською, що називалося двомовним підходом. До того ж мені сказали, що невдовзі буде засновано збір Свідків Єгови мовою жестів у районі Бостона, і один мій друг радив переїхати туди. Оскільки я була одинокою матір’ю, то мені було важко навіть подумати про переїзд з сільської місцевості в Нью-Гемпширі до міста, далеко від нашого дому, родини та друзів. Спенсеру також подобалося жити в селі. Однак я мусила поміркувати над двома речами. Спенсеру необхідно було вчитися у школі, в якій всі вчителі та учні можуть вільно спілкуватися мовою жестів, а також я розуміла, що нам буде краще у зборі з іншими глухонімими Свідками.
Ми перебралися чотири роки тому, коли Спенсеру було дев’ять років. Невдовзі після того був заснований збір мовою жестів у Молдені (штат Массачусетс), і відтоді Спенсер зробив надзвичайні успіхи. Його поведінка значно покращилась, і йому подобається приходити на зібрання. Я дуже тішуся, коли бачу, як він спілкується й знайомиться з іншими. Чудовим взірцем для мого сина є глухонімі брати й сестри в цьому зборі, які допомагають йому усвідомити, що й він може досягати духовних цілей. І він це робить. Він виконує завдання у Школі теократичного служіння та служить неохрещеним вісником. Він уже висловив своє бажання охреститися.
Скільки ж радості я отримую в служінні, коли бачу, як він розповідає про свою віру іншим глухонімим людям мовою жестів! У нього надзвичайно зросло почуття власної гідності. Спенсер розповів мені про своє ставлення до збору. Він сказав: «Тут наше місце. Брати й сестри можуть зі мною спілкуватися». Вже ніколи мій син не просить мене іти додому відразу після зібрань. Тепер я мушу нагадувати йому, що вже час іти із Залу Царства!
У школі, яку він відвідує тепер, Спенсер може легко спілкуватися з іншими глухонімими дітьми. Розмови з ними допомогли йому побачити різницю в тому, як на таких дітей дивиться світ, а як — Єгова. Ми із Спенсером вільно спілкуємося одне з одним, і у нас близькі взаємини згідно з біблійними принципами. Коли він повертається додому пополудні, ми разом робимо домашнє завдання. Також разом ми ходимо на зібрання і в служіння від дому до дому. Однак Спенсер бачить, що не у всіх дітей з його школи такі близькі взаємини зі своїми батьками (Колосян 3:20, 21).
«Ми можемо розмовляти про все»
Приблизно рік тому я побачила, що Спенсер позирає на мене так, ніби хоче щось сказати. Я запитала, чи йому щось потрібно. «Ні»,— відповів він. Я поставила йому кілька питань про школу й таке подібне. Я бачила, що він хоче мені щось розповісти. Згодом, під час нашого родинного вивчення «Вартової башти», він сказав: «Чи ти знаєш, що деякі батьки учнів з моєї школи не знають мови жестів?» Я здивовано подивилася на нього. «Серйозно,— сказав він.— Є батьки, котрі не можуть спілкуватися зі своїми дітьми». Він пояснив, що деякі батьки приходили до школи й він бачив, як вони, спілкуючись зі своїми дітьми, жестикулювали та показували те, що хотіли сказати, на мигах. «Мені так повезло, що ти вивчила мову жестів. Ми можемо спілкуватися. Ти не лише показуєш на мигах, ми можемо розмовляти про все».
Це так зворушило мене! Багато хто не цінує зусиль своїх батьків, поки не виросте. Але ось мій син у віці 12 років говорить мені, наскільки він вдячний, що ми можемо повноцінно спілкуватися.
Я — мати, тож однією з моїх цілей було розвинути добрі взаємини зі своїм сином і бути близькою йому. Я б цього, мабуть, не досягла, якби не вивчила мови жестів. Те, що я присвятилася Єгові, спонукувало мене серйозно ставитися до своїх материнських обов’язків; це допомагало робити важливі рішення стосовно спілкування. Ми обоє отримали духовні блага внаслідок цих рішень. Наскільки ж важливими є слова з Повторення Закону 6:7, які навчають батьків передавати своїм дітям накази Єгови, ‘як сидітимуть удома, і як ходитимуть дорогою, і коли вони лежатимуть, і коли вони вставатимуть’. Я по-справжньому вдячна, що ми зі Спенсером можемо вільно розмовляти про «великі діла Божі» (Дії 2:11). (Розповіла Сінді Едемс).
[Вставка на сторінці 12]
«Я не могла навіть припустити думки, що він виросте і ніколи не матиме близьких взаємин з батьками».