Захоплива несподіванка

Я НАРОДИВСЯ 1 серпня 1966 року в Кетчікані (штат Аляска, США). Моя сестра Пам була на два роки старша від мене. Наш батько працював у соціальній сфері в Бюро по справах індіанців; ця робота вимагала частих переїздів. Ми переїжджали по Алясці з місця на місце. Пізніше ми мешкали також у штатах Айова, Оклахома, Арізона й Орегон.

Влітку 1975 року, коли ми відвідували родичів у Вісконсіні, деякі з моїх двоюрідних братів неґречно казали про іншого брата: «Він усиновлений, тому він насправді не є Фольцом». Повернувшись додому, я спитав про це маму і з подивом побачив, що моє запитання її сильно вразило. Мама пояснила мені, що таке усиновлення. Того ж вечора вона зі сльозами розповіла, що я й моя сестра теж були усиновлені.

У той час мене не дуже турбувало моє усиновлення, і протягом певного часу я зовсім не думав про це. У мене були тато й мама, і життя виглядало нормальним. Батьки вирішили припинити переїзди й оселитися десь на одному місці. Коли мені було дев’ять років, ми оселилися у Ванкувері (штат Вашингтон). Мої взаємини з татом були дуже тісні, тимчасом як з мамою — не дуже. Я був незалежним і деколи бунтувався. Це завдавало їй прикрощів і заважало нам розвивати тісніші взаємини.

Кохання й коледж

У середній школі я познайомився з Тріною й ми одразу ж здружилися. Після школи я поступив навчатися на гуманітарний факультет університету штату Орегон (у містечку Корваліс). Свій вільний час я витрачав на поїздки до Ванкувера, щоб побути з Тріною, котрій треба було ще рік навчатися у школі. В університеті я майже зовсім не вчився, бо гадав, що й так матиму непогані оцінки. Отримавши перший табель успішності, я жахнувся. Таких поганих оцінок в мене ще ніколи не було! Мені було дуже соромно. Однак я не перестав відвідувати Тріну, а просто брав із собою книжки, аби навчатися під час своїх відвідин.

Відтак одного дня, вертаючись з Ванкувера до університету на мотоциклі, я потрапив у серйозну аварію. Невдовзі по цьому я зазнав ще серйознішої травми, коли мене збила машина на перехресті. Я почав працювати й уже не хотів повертатися до університету.

Зацікавлення релігією

З бігом часу ми з Тріною почали жити разом. Ми вірили в Бога й хотіли знати про нього більше. А втім, на наш погляд, у церквах було повно лицемірства. Тому ми пробували читати Біблію самостійно, але не могли зв’язати прочитаних думок в одне ціле.

— Так, це правда,— відповів він.

— А якої релігії?— запитав я.

— Я Свідок Єгови.

— Хто такі Свідки Єгови?

— Ви що, серйозно?— запитав він дещо здивовано.

— Так, хіба я повинен знати, хто такі Свідки Єгови?

— Авжеж,— сказав він з усмішкою,— ви повинні знати. Що ви робите під час обіду?

То було моє перше обговорення під час обідньої перерви. Якось увечері я розповів про це Тріні. «Не розмовляй зі Свідками Єгови!— вигукнула вона.— Вони дуже дивні! Вони навіть не християни й не святкують Різдва». І вона почала розповідати мені все, що чула про Свідків Єгови.

Я відказав: «Хтось наговорив тобі про них багато неправди». Після довгої розмови я спромігся переконати її, що вона не знає про Свідків усього. Тоді вона стала через мене задавати Ренді питання і я приносив їй одну чітку біблійну відповідь за одною. Зрештою Тріна сказала: «Я не знала, що все це написано в Біблії, проте я таки вважаю, що вони дивні. Якщо ти хочеш і далі розмовляти з Ренді про Біблію, це твоя справа, тільки не нав’язуй мені цього тут, удома».

Важкий період

Я вірив у те, чого навчався з Біблії, але думав, що просто не зможу жити так, як вона пише. У нас з Тріною почали дедалі частіше виникати сварки. Отже ми з одним товаришем вирішили залишити своїх коханок і розпочати нове життя в Оклахомі. Я пішов у довгострокову відпустку. Згодом ми з другом оселилися в квартирі в одному містечку поблизу кордону з Техасом. Невдовзі я відчув, наскільки скучаю за Тріною, однак вирішив, що все одно проводитиму час весело.

Я довідався, що в Техасі дозволяється вживати алкогольні напої з 19-річного віку, отже, коли мій друг кудись поїхав, я одного вечора перейшов кордон, аби посидіти у відомому барі, де грали рок-н-ролл. Я сильно напився, розбив машину, і мене посадили до в’язниці. Перегодом я зв’язався з татом і вийшов на волю, бо він поручився за мене. Який же я був вдячний також Тріні, що вона прийняла мене додому! Я повернувся на свою стару роботу й відновив біблійні обговорення з Ренді.

Моє життя стає врівноваженим

З того часу, відколи я вперше почув про Свідків Єгови, минуло майже два роки, і я вирішив приділяти біблійному вивченню більше уваги. Тепер мені було 20 років, і питання про моє усиновлення, про котре я згадував напочатку, почало мене непокоїти. Отже, я серйозно взявся за пошуки своєї рідної матері.

Я подзвонив до пологового будинку на Алясці, в якому народився, і запитав, як розпочати пошуки. Довідавшись, що́ потрібно робити, я отримав копію свого свідоцтва про народження; там було написано, що мою мати звали Сандра Лі Гірш, але нічого не зазначалося про батька. Сандрі було лише 19 років, коли вона народила мене, тому я вирішив, що вона, либонь, була перелякана одинока дівчина, що вплуталася в халепу й зробила досить важке рішення. На жаль, свідоцтво про народження містило замало інформації, щоб знайти маму.

Тим часом, вивчаючи з Ренді Біблію, я переконався, що знайшов правдиву релігію. Але я ніяк не міг позбутися поганої звички палити (2 Коринтян 7:1). Я вже думав, що Єгова від мене відмовився. Тоді від одного Свідка у Залі Царства я почув те, що справді мені допомогло. Він сказав, що це Сатана хоче, аби ми зазнали невдачі, й що сумно бачити, коли хтось перестає боротися і сходить зі шляху до вічного життя. «Нам слід покласти свого тягаря на Єгову,— сказав він,— і всім серцем надіятися, що він допоможе нам подолати труднощі» (Псалом 55:23).

Саме цього я й потребував! Я почав застосовувати його пораду і часто молився до Єгови про допомогу. Згодом я кинув палити, одружився з Тріною і став регулярно вивчати Біблію. З часом Тріна теж почала навчатися Біблії. Дев’ятого червня 1991 року я символізував своє присвячення Єгові водним хрещенням. Не минуло й двох тижнів, як у нас народилася перша дочка Бріенна-Джін.

Стосунки з татом

Ми з татом мали тісні взаємини. Він був дуже доброю людиною і завжди підбадьорював мене, коли я засмучувався. Однак, якщо я потребував дисципліни, він був непохитним. На початку 1991 року я дізнався, що в тата остання стадія раку легенів. Для мене це була дуже болюча звістка. На той час мої батьки жили в Гамільтоні (штат Монтана). Ми часто їздили до них, щоб побачити тата й підтримати маму.

Ми мали можливість дати татові книжку «Чи це життя є все, що є?». Він пообіцяв прочитати її і сказав, що його хвилює майбутнє нашої родини. Під час моїх останніх відвідин тато сказав, що дуже любить мене і пишається тим, що я його син. Після цих слів він не зміг стримати сліз і відвернув обличчя до вікна. Ми обнялися декілька разів перед тим, як я пішов. До своєї смерті, 21 листопада 1991 року, тато прочитав десь третину книжки.

Після татової смерті ми перебралися до містечка Моузес-Лейк (штат Вашингтон) і мені ще сильніше захотілося довідатися про своє минуле. Але ми не занедбували духовних інтересів, хоч як багато часу та зусиль витрачали на пошуки. Тріна охрестилася 5 червня 1993 року, а через шість місяців народилася наша друга донька Сьєра-Лінн.

Як я знайшов свою рідну матір

Я продовжував вести пошуки через аляскинську правничу систему, пишучи лист за листом до різних інстанцій, а також самостійно шукаючи за допомогою комп’ютера. Але все було марно. Відтак наприкінці 1995 року я пройшов медогляд і в мене виявили аритмію серця. Мені було лише 29 років, тож лікар хотів знати мою історію хвороби.

Лікар склав докладний і точний запит, наголошуючи на тому, що інформація про усиновлення є дуже важливою для мого фізичного благополуччя. Перегодом ми отримали відповідь. У ній містилося рішення судді, котрий не вважав мою медичну потребу достатньо серйозною, щоб піднімати архів. Мене це пригнітило. Але через декілька тижнів ми отримали ще одного листа від другого судді. Судовим рішенням надавався доступ до документів про моє усиновлення!

Мої документи про усиновлення прибули на початку січня 1996 року. В них повідомлялося про місце народження моєї рідної матері та її родину. Я одразу почав комп’ютерні пошуки, використовуючи ім’я Сандра і назву маминого рідного містечка, аж врешті у мене з’явилося шість телефонних списків. Ми з Тріною вирішили, що ліпше, аби дзвонила Тріна. Коли подзвонили по третьому номеру, відповіла жінка, яка повідомила, що Сандра її племінниця, і дала номер телефону Сандри.

Телефонний дзвінок і несподіванка

Коли Тріна подзвонила за вказаним номером, то жінка на другому кінці дроту відмовилась назвати своє ім’я. Зрештою Тріна сказала прямо: «Мій чоловік народився в Кетчікані (штат Аляска) 1 серпня 1966 року, й мені потрібно знати, чи ви та людина, котру я шукаю». Наступила довга пауза, й тоді жінка тремтливим голосом попросила Тріну дати своє ім’я і номер телефону, пообіцявши подзвонити до нас. Я не думав, що мама відразу подзвонить, тому вирішив піти до крамниці за покупками.

Коли я повернувся, Тріна із заплаканими очима розмовляла по телефону. Вона дала мені трубку. Поки я з мамою обмінювалися привітами та загальними фразами, Тріна прошепотіла: «Вона не хотіла віддавати тебе». Моє серце було зворушене, коли мати почала розповідати про себе. «Я хочу подякувати тобі за життя,— сказав я.— Я живу добре і маю все, що потрібно. Мої батьки були хорошими людьми й дуже любили мене, а нині в мене чудова дружина та дві чарівні донечки. Я дуже щасливий».

Мама розплакалася. Під час подальшої розмови вона розповіла, що була зґвалтована, завагітніла й через тиск інших віддала мене до дитячого притулку; після того вона вийшла заміж, але трохи пізніше, коли вона лежала в лікарні після операції, її маленька донька та мама загинули в пожежі. Вона сказала, що тоді вважала, що це Бог забрав їх як відплату за сина, котрого вона віддала. «Ні,— одразу заперечив я,— Бог такого не робить!» Вона відповіла, що тепер вже знає, бо після цієї трагедії почала «шукати біблійну правду» і тепер є «дослідницею Біблії».

Мені здалося, що цього не може бути, і я запитав її: «З ким ти навчалася?» Наступила довга пауза, відтак мама відповіла: «Зі Свідками Єгови». Я був настільки вражений, що навіть не міг говорити. Врешті я вимовив крізь сльози: «Я також є Свідок». Коли я чіткіше повторив це, вона не тямила себе від радощів. Це було неймовірно!

Мати стала Свідком 1975 року, через деякий час після смерті донечки. Коли її чоловік почав робити духовний поступ, вона розповіла йому про мене. Чоловік потішив її і сказав, що вони шукатимуть мене. Але невдовзі він загинув в автокатастрофі, залишивши її з трьома діточками. Ми з мамою розмовляли годинами впродовж декількох вечорів. Зрештою ми вирішили зустрітися у місті Фінікс (штат Арізона) другого тижня лютого 1996 року. Мати вже запланувала відвідати те місце з іншою християнською сестрою.

Незабутня зустріч

Ми з Тріною вирішили не брати дітей з собою у цю подорож. Зійшовши з літака, я зміг врешті обійняти свою маму. Вона сказала, що 29 років чекала на цей момент, і довго не випускала мене з обіймів. Ми чудово провели час, показуючи фотографії та розповідаючи про своє життя. Однак найприємніше було сидіти поруч з матір’ю в Залі Царства у Фініксі! Ми разом слухали програму зібрання і разом стояли та співали пісні Царства. Це було особливе відчуття, якого я ніколи не забуду.

У квітні 1996 року з Айови приїхала нас відвідати моя сестра Лора. Як приємно було насолоджуватися християнським спілкуванням з нею! Крім того, я ще розмовляв по телефону з двома своїми новознайденими братами. Бути разом зі своєю родиною чудово, однак бути об’єднаними узами любові в організації Єгови — це дар, який може дати лише наш великий Бог Єгова. (Розповів Дейне Фольц).

[Ілюстрація на сторінці 23]

Зі своєю рідною мамою.