Тепер я щаслива, що живу !

«Ви ж розумієте, що помрете?» — запитав лікар. Парадоксально, але двічі у своєму житті я бажала смерті як полегшення. Проте не цього разу. Дозвольте пояснити чому.

Я ВИРОСТАЛА на Лонг-Айленді (Нью-Йорк), у передмісті, де мій тато був популярним гонщиком. Він завжди хотів бути першим і мав успіх у змаганнях. У нього був дуже імпульсивний характер, і йому було тяжко догодити. Проте мама була лагіднішою і спокійнішою людиною. Вона настільки хвилювалася за тата, що ніколи не ходила на гонки.

Ми з братом рано навчилися бути непомітними в домі, щоб не дратувати тата, а мама звикла бути такою завжди. Але це не минуло без сліду. Ми жили у постійному страху перед татом. Це сильно впливало на мене — мені здавалося, що я не здатна зробити нічого добре. У підлітковому віці в мене ще більше поглибилося почуття власної нікчемності, коли «друг» сім’ї використав мене сексуально. Я не могла справитися зі своїми почуттями й спробувала покінчити життя самогубством. Це й був той перший раз, коли я бажала смерті як полегшення.

Я почувала себе нічого не вартою й нікому не потрібною, і через це у мене розвинувся розлад харчування, що властиво дівчатам з низьким почуттям власної гідності. Я стала шукати гострих відчуттів, зловживати наркотиками і алкоголем, почала вести розпусне життя і робити аборти — як говориться в одній пісні: «Шукав я любові, та не там». До того ж я була рокером, займалася автоспортом, пірнанням з аквалангом і час від часу їздила грати в азартні ігри в Лас-Вегас. Також я зверталася за порадою до ворожки й задля розваги використовувала спіритичні алфавітні таблиці, не розуміючи, як небезпечно займатися спіритизмом (Повторення Закону 18:10—12).

Окрім того, у пошуках гострих відчуттів я втягнулася в незаконні справи: в торгівлю наркотиками й крамничне злодійство. У мене було багато коханців і наречених, оскільки я шукала любові й схвалення. Усе це зробило моє життя набагато небезпечнішим, ніж я усвідомлювала.

Одного разу вночі я необачно дозволила своєму коханцеві після вживання алкоголю й наркотиків на заправочно-ремонтному пункті біля треку відвезти мене додому. Вже в машині я знепритомніла, і з моїм хлопцем, мабуть, сталося те саме. Я опам’яталася від сильного зіткнення. Мене привезли в лікарню з великою кількістю травм, але я видужала, пошкоджене у мене було лише праве коліно.

Прагнення чогось кращого

Хоча я не цінувала власного життя, однак боролася за безпеку й права дітей та тварин, а також за охорону навколишнього середовища. Мені хотілося бачити світ кращим, і, намагаючись створити такий світ, я брала активну участь у діяльності багатьох організацій. Саме завдяки цьому прагненню кращого світу я звернула увагу на те, що казала моя колега по роботі, яка була Свідком Єгови. Вона часто розчаровано говорила про «цю систему», коли на роботі щось ішло негаразд. Якось я запитала її, що це значить, і вона пояснила, що невдовзі прийде час, коли в житті вже не буде турбот. Оскільки я її дуже поважала, то прислухалась до її слів із цікавістю.

На жаль, ми втратили контакт, але я не забула того, що вона говорила. Я усвідомлювала, що колись мені доведеться зробити великі зміни в житті, аби задовольнити Бога. Проте я ще не була готова до цього. Все ж усім своїм нареченим я говорила, що колись стану Свідком, а якщо їм це не подобається, то нам треба розійтись.

Внаслідок цього мій останній друг захотів дізнатися про Свідків більше, сказавши, що коли це цікавить мене, то, можливо, зацікавить і його. І ми почали розшукувати Свідків. А втім, вони знайшли нас самі, прийшовши до моїх дверей. Розпочалося біблійне вивчення, але згодом мій друг вирішив припинити вивчення й повернутися до своєї дружини.

Часто моє біблійне вивчення було нерегулярним. Пройшло багато часу, поки я усвідомила, як дивиться Єгова на святість життя. А втім, щойно я упорядкувала своє мислення, як зрозуміла, що потрібно припинити заняття вправами у вільному падінні з парашутом і кинути курити. Життя стало дорожчим мені, і я вирішила більше не ризикувати ним даремно. Вісімнадцятого жовтня 1985 року я символізувала своє присвячення Єгові хрещенням у воді. Я не знала, що невдовзі моє життя висітиме на волосинці.

Знову я хочу померти

Якось через кілька місяців увечері 22 березня 1986 року я привезла з пральні білизну і витягала її з автомобіля перед своїм будинком. Аж тут на великій швидкості мене збила машина і протягнула за собою більше як 30 метрів! Водій втік з місця пригоди. Хоча я отримала черепно-мозкові травми, однак весь час була притомна.

Я лежала долілиць на темній дорозі й з жахом думала лише про те, що мене може переїхати ще інша машина. Біль ставав нестерпним, і я вже не витримувала. Я молилася до Єгови, щоб померти (Йова 14:13). Тоді до мене підійшла жінка, яка виявилася медсестрою. Я попросила її змінити положення моїх ніг, оскільки вони були покалічені. Вона це зробила, а також наклала джгут зі свого одягу, щоб припинити кровотечу пораненої ноги. Моє взуття, все в крові, знайшли на відстані одного кварталу від мене!

Перехожі, не розуміючи, що я була пішоходом, запитували, де моя машина. Не знаючи, що мене відкинуло так далеко, я думала, що лежу поряд з нею. Медпрацівники швидкої допомоги вважали, що я скоро помру. Тому вони викликали агентів розшуку, оскільки такий випадок розглядається як кримінальний злочин. Зрештою водія схопили. Поліція обгородила місце злочину й забрала мою машину як речовий доказ. Дверцята з одного боку були геть відірвані.

Криза

Після того як мене привезли у місцевий травматологічний центр, я постійно повторювала навіть крізь анестезіологічну маску: «Жодної крові, жодної крові. Я Свідок Єгови!» Останнє, що я пам’ятаю, це відчуття, як мій одяг розтинають ззаду великими ножицями, та різкі голосні команди групи лікарів.

Коли я опритомніла, то здивувалася, що живу. Я то непритомніла, то приходила до тями. Кожного разу, опам’ятавшись, я просила своїх рідних зв’язатися з подружжям, яке вивчало зі мною Біблію. Моїм рідним не подобалося, що я стала Свідком, тому вони «забували» повідомити цій парі про мій стан. Але я наполягала, я питалася про це майже щоразу, коли розплющувала очі. Зрештою моя наполегливість була нагороджена, і одного разу, прийшовши до тями, я побачила їх поруч. Яке полегшення! Нарешті люди Єгови знали, де я є.

А втім, моя радість була короткочасною, оскільки почала різко зменшуватися кількість формених елементів крові й через це підвищилася температура. Мені видалили кістки, котрі могли бути причиною запалення, і вставили в ногу чотири металічні стержні. Однак невдовзі знову піднялася температура й моя нога почорніла. Почалася гангрена, й мені треба було ампутувати ногу, щоб не померти.

Намагання примусити мене згодитися на переливання крові

Оскільки у мене різко впала кількість формених елементів крові, то лікарі вважали, що неможливо зробити операцію без переливання крові. До мене покликали лікарів, медсестер, родичів та старих друзів, щоб ті вмовляли мене. Потім за моїми дверима почалося шепотіння. Я почула, що лікарі щось планують, але не зрозуміла, що саме. На щастя, одна сестра, котра у той час прийшла відвідати мене, почула, що вони планували насильно влити мені кров. Вона негайно сконтактувалася з місцевими християнськими старійшинами, які одразу прийшли мені на допомогу.

Тоді найняли психіатра, котрий мусив оцінити мій психічний стан. Метою цього було проголосити, що я не при своєму розумі і таким чином знехтувати моїми бажаннями. Цей план провалився. Потім до мене привели священика, який колись згодився на переливання, аби він переконав мене, що переливання крові дозволяється. Насамкінець мої родичі намагалися за допомогою судового рішення насильно влити мені кров.

Десь о другій годині вночі в мою палату ввійшли група лікарів, судова стенографістка, судовий виконавець, адвокати, які представляли лікарню, та суддя. Почався суд. Мене не повідомили, що відбудеться суд, у мене не було ні Біблії, ні адвоката, до того ж мені дали багато болезаспокійливих ліків. Чим же закінчився цей суд? Суддя відмовив у судовому рішенні і сказав, що тепер він ще більше вражений непорочністю Свідків Єгови, ніж раніше.

Лікарня в Камдені (штат Нью-Джерсі) погодилася взятися за мене. Оскільки члени адміністрації нью-йоркської лікарні сильно розлютилися, то перестали мене лікувати й навіть не давали болезаспокійливих препаратів. Вони також не дозволили, щоб біля лікарні приземлився вертоліт, який мав перевезти мене в Нью-Джерсі. На щастя, я лишилася живою після поїздки санітарною машиною. Коли мене привезли на місце, я почула слова, згадані на початку моєї розповіді: «Ви ж розумієте, що помрете?»

Успішна операція

Я була настільки слабкою, що медсестра допомагала мені поставити хрестик на бланку, де я висловлювала свою згоду на операцію. Треба було ампутувати мою праву ногу вище коліна. Після операції рівень гемоглобіну впав у мене нижче 20 г/л і лікарі вважали, що почалися тяжкі пошкодження в мозку. Це тому, що я не відповідала, коли вони кликали мене на ім’я з моїх документів: «Вірджинія, Вірджинія». Але згодом, почувши ніжний шепіт: «Джинджер, Джинджер», я розплющила очі й побачила незнайомого чоловіка.

Це був Біл Терпен, брат зі збору Свідків Єгови в Нью-Джерсі. Він дізнався від Свідків з Нью-Йорку про моє прізвисько Джинджер, яким мене називали все життя. Він ставив свої запитання так, що я могла відповідати на них, кліпаючи очима, оскільки на мені був респіратор і я не могла розмовляти. «Чи ти б хотіла, щоб я навідувався до тебе і розповів Свідкам у Нью-Йорку про тебе?»— запитав він. Я кліпала дуже-дуже довго! Брат Терпен пішов на ризик, прослизнувши в мою палату, оскільки мої родичі наказали, щоб до мене не пускали Свідків.

Після шести місяців у лікарні я могла займатися лише основними щоденними справами, наприклад, я могла сама їсти й чистити зуби. Нарешті я отримала протез для ноги й почала ходити потрохи з милицею. Коли я вийшла з лікарні у вересні 1986 року й повернулася у свою квартиру, то ще десь шість місяців зі мною жила доглядальниця.

Братерська допомога

Навіть ще до свого повернення додому я зрозуміла, що це значить бути частиною християнського братства (Марка 10:29, 30). Брати й сестри з любов’ю піклувалися не лише за мої фізичні потреби, але й за духовні. З їхньою сердечною допомогою я змогла знову приходити на християнські зібрання й з часом розпочала допоміжне піонерування.

Судова справа проти водія машини була вирішена за кілька місяців, хоча подібні справи звичайно з’являються у судових планах лише через п’ять років, так що навіть мій адвокат здивувався. Отримавши страхові гроші, я змогла перебратися у зручнішу квартиру. Крім того, я купила автофургон з ручним управлінням і підйомником для інвалідного візка. У 1988 році я почала повночасне служіння, присвячуючи проповідницькій праці принаймні 1000 годин щороку. За роки мого піонерування я працювала на теренах штатів Північна Дакота, Алабама та Кентуккі. Своїм фургоном я проїхала понад 150 000 кілометрів, переважно у християнському служінні.

Я мала багато смішних пригод зі своїм електричним триколісним візком. Двічі я переверталася на ньому під час проповідування з дружинами роз’їзних наглядачів. Ось що сталося в Алабамі: якось мені на шляху трапився невеличкий струмок. Я помилково вважала, що перескочу через нього, але опинилася на землі, вимастившись повністю в бруді. Проте почуття гумору й легкість характеру завжди допомагали мені мати позитивне ставлення до життя.

Підкріплення реальною надією

Іноді проблеми зі здоров’ям бувають нестерпними. Кілька років тому мені два рази доводилося припиняти піонерування, оскільки здавалося, що треба ампутувати другу ногу. Загроза втратити ногу існує й донині, і останні п’ять років я цілковито прикута до інвалідного візка. У 1994 році я зламала руку. Мені треба було допомагати в усьому: купатися, одягатися, готувати їжу, прибирати, а також возити мене всюди. Але з допомогою братів я змогла пережити цей тяжкий час, не припиняючи піонерування.

Ціле своє життя я шукала так званих гострих відчуттів, але тепер я розумію, що справді захопливі часи ще попереду. Я тішуся життям завдяки своєму переконанню, що Бог зцілить усі хвороби у прийдешньому новому світі (Ісаї 35:4—6). У тому новому світі я буду плавати з китами й дельфінами, досліджувати гори разом з левами і їхніми малятами й просто гуляти по узбережжі. Я тішуся, коли уявляю, як займатимусь тим, що Бог приготував для нашого задоволення в Раю на землі. (Розповіла Джинджер Клаусс).

[Ілюстрація на сторінці 21]

Коли я захоплювалася азартними іграми.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Мене підтримують Божі обітниці.