Знайомтесь: ірландський вовкодав

ВІД НАШОГО КОРЕСПОНДЕНТА В ІРЛАНДІЇ

«Лагідний велетень собачого світу».

Це один з відгуків про ірландського вовкодава. Чи вам доводилося його бачити? Щоправда, в Ірландії більше немає вовків. Але колись були. Тут жили ще й дикі свині та величезні лосі. Кажуть, що останнього вовка в Ірландії вбили десь дві сотні років тому. А до того часу вовкодави славилися полюванням на вовків та інших великих тварин. Існує більш-менш недавня легенда про вовкодава, якого відправили у Скелясті гори, що в США. У легенді розповідається, що 1892 року, він «один протягом зими вбив сорок вовків». Проте не хвилюйтеся. Вовкодави на людей не полюють!

НА ДУМКУ деяких істориків, вовкодави широко використовувалися в Ірландії ще до 500 року до н. е. Пізніше кельти не тільки полювали з вовкодавами, а, як розповідають легенди та історія, ірландські королі та воїни брали цих собак на війну.

Слава про вовкодавів як собак особливої породи розійшлася по всьому світі. Їх привезли навіть до Риму, щоб показувати на арені. Як довідуємося з історичних джерел, римський консул на ім’я Квінт Аврелій Симмахій 393 року н. е. написав своєму братові листа, в котрому дякував за відправку в Рим сімох ірландських вовкодавів. Очевидно, ці собаки дійсно справили на римлян неабияке враження. «Увесь Рим із подивом розглядав їх,— писав Симмахій,— і люди пускали чутки, що собак привезли сюди у залізних клітках».

Думка про те, що собак привезли у залізних клітках, мабуть, з’явилася через величезні розміри вовкодавів. Висота самців сягає 86 сантиметрів у холці, але трапляються й набагато більші екземпляри. Найвищий з відомих вовкодавів мав у холці понад 100 сантиметрів. Самиці здебільшого на 3—5 сантиметрів нижчі від самців. Високий ріст дає їм змогу легко здобувати додаткову їжу. Шотландський письменник-романіст сер Вальтер Скотт якось попросив свого друга бути обережним під час обіду. Інакше його вовкодав — «шість футів [2 метри] від кінчика носа до хвоста» — може «з’їсти геть усе з тарілки гостя, і собаці навіть не знадобиться спертись лапою на стіл чи стілець».

Ці гончаки народжуються досить маленькими: важать всього-на-всього 0,7 кілограма, але дуже швидко ростуть. За словами однієї щасливої власниці, цуценята вовкодава — це «чарівні маленькі створіння», але «пухкі клубочки навдивовижу швидко [перетворюються] на довготелесих ніжних істот, тіло яких складається переважно з довгих ніг».

Вони майже не гавкають. Ці пси радше сильної, мовчазної вдачі. Проте коли вовкодав усе ж таки загавкає, то цим залишає незабутнє враження. Розповідають про одного чоловіка, котрий, почувши гавкання вовкодава, сказав: «Більш глибокого і тужливого гавкоту [мені] ще не доводилося чути».

Про ірландських вовкодавів пишуть, що вони «люті, з колючим поглядом, мають волохаті брови, а шерсть в них темно-сіра й кудлата» — від таких триматимешся якнайдалі. Але про цих же собак також кажуть, що «з цими добряками може бавитися навіть дитина». За словами одного досвідченого власника вовкодава, ці пси «сама ніжність». А ще вони бувають не тільки сірі. Є вовкодави і білі, і пшеничні, і руді, і чорні.

Відомий ірландський письменник Олівер Голдсміт не скупився на похвалу вовкодавам. «Славний ірландський вовкодав,— писав він,— винятково гарний і величавий... найбільший собака світу». Письменника, мабуть, надихав привабливий вигляд волохатої морди вовкодава — його брови, вії та баки, які надають їй характерного виразу, що його звуть «правдивим ірландським».

Чому ж ця порода майже вимерла? Одна з причин — популярність. Шанувальники вовкодавів вважали їх за цінний подарунок, достойний таких високопоставлених персон, як монархи. Отже собак «розшукували і відправляли за кордон у всі частини світу». Внаслідок цього вовкодави були розпорошені невеличкими групками. А коли їхнє вміння полювати на вовків стало непотрібним, цю породу в Ірландії занехаяли.

У 1839 році один любитель так описав цю сумну ситуацію: «Великий жаль викликає той факт, що ці благородні собаки швидко вимирають і через лічені роки неминуче зникнуть, якщо не вдатися до якихось надзвичайних заходів». Вовкодавів було настільки мало, що часто-густо люди оголошували своїх вихованців «останніми представниками породи». Проте вони вижили.

Вовкодавів було врятовано завдяки «надзвичайним заходам», до яких вдалися такі люди, як Джордж Е. Грехем. У 1862 році він дізнався про критичне становище цих собак. Тоді зібрав усіх позосталих вовкодавів, яких тільки зміг знайти. Грехем старанно розводив їх і так заклав основу сучасного відродження вовкодавів. Якби не Джордж Грехем, як написав 1893 року один історик, «ця стародавня порода собак, напевно, вже зникла б».

Любителька ірландських вовкодавів і шанований собаківник Філліс Ґарднер написала: «У цьому світі ніщо не є певним, але, коли не брати до уваги катастроф, цій благородній породі вже не загрожує вимирання, а її популярність зростає дедалі більше».

[Ілюстрація на сторінці 23]

Цуценята вовкодава (їм приблизно чотири тижні).

[Ілюстрації на сторінці 23]

Добродушний вовкодав з Ньютаунардс (Північна Ірландія).