Прихильне ставлення індіанців ґоахіро

ЗДАВАЛОСЬ, що жінка в чорному та широкому одязі, яка сидить у холодку величезного дерева, була не від цього світу. Вона також розмовляла дивною для нас мовою. «Приходьте знову,— із запалом сказала вона. Звертаючись до інших 50 осіб її раси, які сиділи довкола, вона додала:— Усі ми хочемо, щоб ви знову прийшли. Приходьте кожного тижня!»

Що то за люди? Чому вони так палко бажають, щоб ми повернулися, хоча до того ніколи не зустрічалися з нами? Дозвольте нам розповісти про день, який ми провели серед індіанців ґоахіро, котрі заселяють Ла-Гуайра — півострів північної Колумбії, прилеглій до Західної Венесуели.

Перше враження

Починаючи від Каракаса, столиці Венесуели, нашою першою зупинкою було місто Маракайбо. Ми заїхали в місто й помітили трьох молодих жінок, які йшли попереду в довгих, барвистих сукнях. Їхні риси обличчя відрізнялись від рис звичайних венесуельців — загострені вилиці, смуглява шкіра, пряме чорне волосся. Помітивши їхню неквапливу, граціозну ходу, ми з першого погляду були заінтриговані індіанцями ґоахіро.

День нашої подорожі до півострова Ла-Гуайра почався з прозорого й спокійного світанку. Перед тим, як сонце розжарило повітря, ми усі 50 сіли в автобус, щоб довезти біблійну звістку до віддалених територій Венесуели і тим самим взяти участь у спеціальній кампанії проповідування по цілій країні. Ми вирушили до міста Параґвакхон, що на кордоні з Колумбією.

Залишаючи позаду місто Маракайбо, ми проїжджали багато маленьких містечок та сіл із базарами й прилавками, на яких продавались плетені сандалі й довгі, барвисті мантії. У кожному селі була охайна центральна площа та церква, розмальована пастеллю, яка придає пейзажу барвистого вигляду. Люди були індіанського походження. Хоча вони настільки відрізнялись своїм виглядом від нас, то ми мусили пам’ятати, що декотрі з них були корінними венесуельцями.

У пошуках домів

Нарешті ми прибули на місце нашого призначення. Наш автобус під’їхав до краю дороги й став на стоянку біля низької стіни в холодку гіллястого дерева. По другому боці стіни знаходилася місцева сільська школа — зачинена, тому що була неділя.

Розділившись на дві групи, ми пішли в зворотньому напрямку, шукаючи домів. Ми запрошували людей до шкільного подвір’я на біблійну промову ґоахірською мовою о третій годині після полудня. Евелінда, корінна індіанка ґоахіро, ходила з нами. Хоча ми володіли іспанською мовою, то зовсім не знали ґоахірської, і ця поміч була багатообіцяючою, тому що нас будуть краще сприймати.

Ми вийшли поза село, і потрібно було багато ходити від одного дому до іншого. Ми спускались довгою та прямою дорогою з буйною памолоддю по обох сторонах, поруч йшов хлопчик років десяти та з великою цікавістю роздивлявся нас. Евелінда посміхнулась до нього і пояснила на ґоахірській мові мету нашого візиту сюди. Його звали Омар, а після того, як ми запросили його на біблійну промову, він стрімголов утік від нас.

Звернувши з дороги, ми пішли ґрунтовою стежкою, яка ще була вогкою від недавніх дощів. Ми довідались, що це контрабандистські шляхи між Колумбією і Венесуелою. Буйна рослинність наповнювала повітря приємним запахом. Хоча задушливе вологе повітря дещо пригнічувало, але не зменшило нашого ентузіазму. У всякому разі, незручність забулась, коли доріжка через густу, тропічну рослинність несподівано привела нас на велику поляну — типове місце поселення індіанців ґоахіро.

Віч-на-віч з індіанцями ґоахіро

Близько дюжини козенят із чудовим білим, чорним і рудувато-коричневим забарвленням лежать у холодку та безтурботно жують. Лежачи в розтягненому між деревами гамаку, жінка годує своє немовля. Поблизу бавиться декілька малюків. Вона знаходилась майже поза дротяною огорожею, яка оточувала дім із глини та очерету, покритий соломою дахом. На цій території було декілька сараїв. Один, очевидно, використовувався для кухні, де на землі горів вогонь серед декількох великих казаноподібних горщиків. Тут же висять для просушки козячі шкури.

Коли чоловік, котрий стояв біля воріт, побачив, що ми підходимо, побіг і приніс нам два стільці й поставив їх біля жінки в гамаку. Евелінда привітала чоловіка та жінку їхньою мовою і пояснила біблійну надію на майбутнє, користуючись ілюстрованою брошурою «Утішайтеся вічним життям на землі!» Мирні умови цієї території вказали нам, що тема міжнародної кризи або поширення грабежу з нападом у містах були б зовсім недоречними. Один Свідок нашої групи пояснив, що оскільки індіанці ґоахіро дещо стриманої вдачі, то дуже важливо проявити із самого початку теплий і щирий особистий інтерес. «Ми часто питаємо про здоров’я сім’ї, про врожай, чи був недавно дощ і так далі,— розповідає вона.— Це дає нам можливість розказувати їм про Боже Царство й показати, що Єгова незабаром усуне всі страждання та Сатану Диявола, якого вони особливо бояться».

У той час, як Евелінда говорила, її слухачі виявляли згоду, і незабаром до нас приєдналась ще одна жінка та декілька дітей. Ми дізнались, що закон індіанців ґоахіро дозволяє чоловікові мати більш ніж одну дружину. Чи тут такі самі обставини? Це нагадало нам Єні, вродливу 21-річну індіанку ґоахіро, яка живе в Маракайбо. Заможний індіанець ґоахіро запропонував добре віно за неї. Але її батьки, які не були Свідками Єгови, не погоджувались між собою. Хоча її мати погоджувалась на шлюб, батько Єні сказав «ні». Залицяльник уже був одружений із її сестрою.

Коли Евелінда закінчила представляти правду, то чоловік узяв у неї брошуру. Жінка, котра стояла за ним, попросила й собі одну, і ми з радістю виконали її просьбу. До того часу наші брати випередили нас. Ми запросили сім’ю на промову після полудня і вирушили, не хотівши загубитися в цій незнайомій нам окрузі.

Один Свідок у групі розповів, що сталося з ним. В той час, як один чоловік пильно слухав, його дружина принесла щось освіжаючого — дві склянки «чіча», напитку з перемеленої кукурудзи. Наш брат ввічливо прийняв напій і випив його. Пізніше Магалі, його ґоахірський співрозмовник, розказав, як готують той напій. Звичайно кукурудзу роздавлюють зубами! Коли брат почув про це, то аж зблід.

Інший індіанський джентльмен, очевидно, вражений зусиллями наших братів відвідати його й проповідувати йому біблійну звістку, вистрибнув із гамака. Він надів сорочку й особисто привів їх до схованого поселення, яке вони пропустили.

Проходячи ще одною поляною, де наші брати вже розмовляли з дорослими членами сім’ї, ми побачили юрбу маленьких, голих дітей з напухлими животами, які спокійно стояли під деревом. Ми довідались, що цей стан розвинувся внаслідок недоїдання та зараження паразитами. Багато тих людей живуть без проточної води та електрики. Звичайно в них немає холодильників, вентиляторів, а також ламп.

Несподівана кількість присутніх

Ранок пройшов дуже скоро. У дорозі до автобуса, щоб пообідати, ми поцікавились, скільки запрошених прийде на післяобідню біблійну промову.

У 14.⁴⁵ нам було цікаво знати, чи лише наша група, яка прибула автобусом, буде публікою для нашого ґоахірського брата, котрий приготував 45-хвилинну промову місцевою мовою. Але ні! Перша невеличка сім’я нерішуче ступила на шкільне подвір’я. Вони, напевно, здивувалися, коли кожен із нас сердечно привітав їх. Через декілька хвилин прибуло багато більше, декотрі, очевидно, з далеких місцевостей. Прибула також та сім’я, яку ми зустріли на поляні з дюжиною козлят! Якою ж відмінною виглядала ця дама з гамака в модному, чорному манто. Прийшов навіть малий Омар, з яким ми розмовляли при дорозі, очевидно, сам. Тоді як до шкільного подвір’я прибували інші, то один довгий, бетонний східець уже був зайнятий немов лавка. Тоді наш дружелюбний водій почав витягувати із автобуса сидіння, щоб люди могли сидіти під час промови.

Загалом 55 індіанців ґоахіро сиділи і слухали Едвардо, який виголошував біблійну промову. Вони, однак, не сиділи в цілковитій тиші. Якщо погоджувались із пунктом, який підкреслив промовець, то мугиканням або бурчанням проявляли своє схвалення. Коли він говорив про прийдешнє знищення злоби, старша дама, яку згадано спочатку, погодилась. «Так, є багато зла,— вона сказала вголос, щоб усі почули.— Фактично, зараз між нами є злі люди. Тому я сподіваюсь, що вони слухають!» Брат Едвардо тактовно кивнув у відповідь на коментар і продовжував промову.

Після того, як промова закінчилась, один брат із нашої групи сфотографував нас усіх. Індіанцям ґоахіро це сподобалось, і вони запитали, чи потрібно для наступної фотографії підняти догори свої брошури «Утішайтеся життям». Декотрі з присутніх поступово почали розходитись, але близько половини залишилось, спостерігаючи, як ми заходимо в автобус. Вони змусили нас пообіцяти, що ми ще повернемося, і стояли, махаючи руками, аж поки автобус не зник з поля зору.

Від’їжджаючи, ми не могли не усвідомлювати, що проповідувати добру новину Божого Царства цим людям — справді привілей. У багатьох відношеннях вони чули цю новину вперше. Свідки в Маракайбо вже говорили про наступний візит. Чи буде продовження цієї історії?

Успішне продовження

Брати повернулися через два тижні. Вони залишили багато біблійної літератури, повторно відвідували зацікавлених людей і розпочали домашні біблійні вивчення. Крім того, другу публічну промову під відкритим небом відвідало 79 індіанців. При цій нагоді брати пояснили, що повернуться через три тижні, а не через два, тому що будуть на районному конгресі. Індіанці розтривожилися. «Ми можемо до того часу повмирати!»,— сказав один з них. Тоді вони запитали, що таке районний конгрес. Це звучало настільки гарно, що вони дуже захотіли також побувати там. Це було організовано, і тридцять чотири з них змогли відвідати конгрес у Маракайбо, де брати, котрі володіють ґоахірською мовою, допомогли їм зрозуміти іспанську програму.

Воля Єгови в тому, щоб «усі люди... прийшли до пізнання правди» (1 Тимофія 2:3, 4). Як же радісно бачити такий прихильний відгук серед цих індіанців півострова Ла-Гуайра, які шукають правду!

[Рамка на сторінці 26]

Життя збагачене біблійною правдою

Іріс і Маргарита, дві ґоахірські дівчини підліткового віку, були захоплені, коли побачили брошуру «Утішайтеся вічним життям на землі!» Але була одна проблема. Вони не вміли читати. Свідок, яка прийшла до них, запропонувала їм допомогу, користуючись брошурою «Вчіться читати та писати». Незабаром дівчата були захоплені тим, що можуть писати та правильно вимовляти Ім’я Єгови.

У міру їхнього прогресу, вони захоплювалися чудовою надією, яку дає Біблія. Їх особливо зворушила обіцянка, що все людство втішатиметься свободою. «Для нас, підлітків, життя є жахливим,— пояснили вони.— Нас звичайно видають заміж у дуже ранньому віці та існує постійна небезпека згвалтування».

Основним моментом для Іріс і Маргаріти було відвідання районного конгресу в Маракайбо. На їхніх обличчях відбивалась радість, яку вони мали в своїх серцях, особливо під час співання пісень. Вони завжди з нетерпінням чекали біля дверей, коли Свідки приходили до них на біблійне вивчення, а також ніколи не пропускали публічних промов у їхньому селі. Ці дві молоді дівчини відчувають, що їхнє життя насправді збагатилося через пізнання Єгови Бога та знання Його наміру.