«Ось я,— пошли Ти мене!»

РОЗПОВІВ УІЛФРЕД ДЖОН.

Озброєні бірманські військові патрулі атакували нас з обох берегів річки. З багнетами напоготові та націленими гвинтівками вони підійшли по пояс у воді і оточили нас під шосейним мостом.

МИ З ТОВАРИШЕМ не на жарт перелякалися. У чому справа? Хоча ми не розуміли їхньої мови, однак швидко здогадалися, що нас арештовано. На собі ми мали тільки рушники, пов’язані на стегнах. У такому вигляді нас безцеремонно провели до найближчої поліцейської дільниці, де нас допитав офіцер, що володів англійською мовою.

Це було у 1941 році, йшла друга світова війна, і вони прийняли нас за диверсантів. Коли ми пояснили офіцерові мету своєї християнської проповідницької праці, він сказав, що ми мали щастя, бо залишилися живими. Більшість підозрюваних розстрілювали без жодних запитань. Ми подякували Єгові і прийняли офіцерову пораду не з’являтися більше в районі мостів.

Як я опинився у такій ситуації у Бірмі (сьогодні Майанмар)? Дозвольте мені розповісти про це та згадати деякі деталі зі свого життя.

Вибір, зроблений на початку життя

Я народився у 1917 році в Уельсі. Коли мені було шість років, переїхав з батьками та братом у Нову Зеландію, де і виріс на молочній фермі батька. Одного разу він приніс додому коробку старих книжок, куплених у магазині вживаних товарів. Серед них були два томи «Дослідження Святого Письма», опубліковані Товариством Вартової башти, Біблії та брошур. Моя мама дуже дорожила ними і, як Євніка, мати Тимофія, прищепила мені бажання провести свою молодість у служінні справам Царства Єгови (2 Тимофія 1:5).

У 1937 році переді мною стояло два вибори: перебирати батькову молочну ферму або сказати Єгові так, як пророк Ісая: «Ось я,— пошли Ти мене!» (Ісаї 6:8). Я був молодим, здоровим і вільним від обов’язків. Я вже попробував життя на фермі, і воно мені подобалося. З другого боку, у мене не було жодного досвіду у повночасній праці — піонеруванні. Що я виберу: працю на фермі чи піонерське служіння?

Джерелом підбадьорення були оратори з австралійського філіалу Свідків Єгови. Вони приїжджали в Нову Зеландію і заохочували мене використати свою молодість у служінні Богові (Екклезіяста 12:1). Я обговорив справу з батьками, і вони погодилися, що це мудро ставити на перше місце волю Бога. Я також задумувався над словами Ісуса в Нагірній проповіді: «Шукайте ж найперш Царства Божого й правди [Божої],— а все це вам додасться» (Матвія 6:33).

Вибір було зроблено! Оскільки в Новій Зеландії не було філіалу Свідків Єгови, мене запросили служити в австралійському філіалі в Сіднеї. Отже, у 1937 році я поплив до Австралії, щоб стати повночасним служителем Бога Єгови.

«Яким же буде моє призначення?» — думав я. Зрештою, яка різниця? Я сказав Єгові: «Ось я. Користуйся мною там, де сам хочеш». Два роки я допомагав виготовляти патефони, якими у той час Свідки Єгови користувалися для відтворення біблійних промов під час проповідування. Однак основне навчання, яке я отримав, стосувалося праці на складі літератури.

У Сінгапур

У 1939 році мене призначили служити на складі Товариства на Далекому Сході — у Сінгапурі. Цей склад був центром, що отримував літературу з Австралії, Великобританії, Сполучених Штатів Америки та відсилав її до багатьох азіатських країн.

Сінгапур був багатомовним містом, де змішалися східна й західна культури. Спілкувалися, як правило, малайською мовою, і для того, щоб проповідувати від дому до дому, нам, іноземцям, треба було вивчати її. Ми тоді мали багатьма мовами так звані карточки для свідчення. На них було коротко представлено вістку про Царство.

Для початку я вивчив напам’ять текст карточки для свідчення малайською мовою і тоді поступово збільшував свій словниковий запас. Але ми також носили з собою літературу багатьма іншими мовами. Для індійців, наприклад, у нас були публікації бенгальською і тамільською мовами, мовами гуджараті, гінді, малаялам та урду. Мені було незвично зустрічати стільки людей інших мовних груп.

Я добре пам’ятаю жахливе повідомлення у вересні 1939-го — проголошення війни в Європі. Ми цікавилися: «Чи ця війна докотиться також і до Далекого Сходу?» Мені вона видавалася прелюдією до Армагеддону — саме тоді я його сподівався! Я був дуже задоволений, що добре використовував свою молодість.

Я працював на складі, а також брав активну участь у зібраннях та проповідуванні. Проводилися біблійні вивчення, і деякі зацікавлені зголосилися до хрещення. Вони були охрещені у теплих водах Сінгапурської затоки на одному з її пляжів. Ми навіть вирішили провести конгрес, таємно передавши запрошення зацікавленим особам. На цей, як ми вважали, останній перед Армагеддоном конгрес прийшло близько 25 осіб.

Зв’язки між філіалами Товариства були сильно обмежені через війну. Наприклад, одного разу наш сінгапурський склад отримав коротеньке повідомлення, що троє німецьких піонерів повинні невказаного дня по дорозі на невизначене призначення прибути у Сінгапур на неназваному кораблі. Через кілька тижнів вони прибули і провели з нами чудових десять годин. Хоча існував мовний бар’єр, ми змогли зрозуміти, що вони прямували до місця свого призначення в Шанхаї.

Моє призначення у Шанхаї

Через рік я теж отримав призначення служити в Шанхаї. У мене не було жодної адреси, лише поштовий індекс. Після сильного «перехресного» допиту на пошті мені вдалося встановити свою особу, так що мені дали адресу Товариства. Однак один місцевий житель сказав, що філіал переїхав, і не було жодної інформації про нову адресу.

«Що ж мені тепер робити?» — думав я. Помолившись про себе за керівництвом і підвівши голову, я помітив трьох чоловіків, що були трохи вищі ростом від інших людей і трохи інакші на вигляд. Вони були подібні на тих трьох німців, що зупинялися на кілька годин у Сінгапурі. Я швидко підійшов до них.

«Перепрошую»,— сказав я хвилюючись. Вони зупинилися і недовірливо подивилися на мене. «Сінгапур. Свідки Єгови. Пам’ятаєте мене?» — питав я.

Через мить вони вигукнули: «Я! Я! Я!» Ми обнялися, сльози радості котилися у мене по щоках. Як же це сталося, що серед мільйонів людей ці троє проходили саме у цьому місці, саме у цей час? Я лише сказав: «Дякую тобі, Єгово». Три китайські сім’ї, цих троє німців та я — ось і всі Свідки, що були тоді в Шанхаї.

Гонконг і потім Бірма

Прослуживши кілька місяців у Шанхаї, я отримав призначення у Гонконг. Коли з’ясувалося, що мій партнер з Австралії не може прибути, виявилося, що я єдиний Свідок у цій колонії. Знову мені треба було пригадати свої слова, сказані Єгові: «Ось я,— пошли Ти мене!»

Я проповідував, в основному, англомовним китайцям, однак було нелегко пройти крізь брами їхніх домів, оскільки слуги, що стояли на них, розмовляли тільки по-китайськи. Тому я трохи навчився двох найбільш вживаних діалектів китайської мови. Вийшло! Я підходив до слуг-охоронників, показував посвідчення, говорив кілька слів по-китайськи і, як правило, мене впускали.

Одного разу, коли я прийшов у школу, то застосував цей метод, щоб поговорити з директором школи. У фойє мене зустріла молодша вчителька. Проходячи з нею кілька класів, я відповідав на привітання учнів і готувався до зустрічі з директором школи. Вчителька постукала, відкрила двері, відійшла і жестом запросила увійти. На моє здивування, вона люб’язно привела мене в туалет! Мабуть, невірно зрозуміли мою китайську мову і, як пізніше сказав директор школи, прийняли за інспектора санітарно-водопровідних систем.

Через чотири місяці праці я отримав повідомлення з поліції про те, що у Гонконзі на наше проповідування було накладено заборону і що мені потрібно або припинити проповідування, або виїхати. Я вирішив переїхати в інше місце, де все ще була можливість проповідувати. У Гонконзі я розповсюдив 462 книжки і допоміг двом особам почати проповідувати.

Після Гонконгу мене було призначено в Бірму. Там я піонерував і допомагав у праці на складі в місті Рангун (сьогодні Янгун). Одною з найцікавіших справ було проповідування у містечках та селах, порозкиданих вздовж головної дороги від Рангуна до Мандалая і аж до китайського кордону, до містечка Лашо. Зі своїм партнером у піонеруванні ми зосереджувалися на англомовних мешканцях і отримали кількасот передплат на журнал «Утіха» (сьогодні «Пробудись!»). З часом ця дорога з Рангуна до Мандалая стала відомою як Бірманська дорога — маршрут, по якому переправлялися в Китай американські військові вантажі.

Після таких прогулянок по-кісточки в пилюці нам часто хотілося скупатися. Власне через це і виник інцидент, описаний на самому початку, коли ми були заарештовані під час купання у річці під мостом. Згодом воєнні дії та хвороби змусили нас повернутися до Рангуна. Я залишався у Бірмі до 1943 року, коли воєнні дії посилилися і змусили мене повернутися в Австралію.

Знову в Австралії

У той час діяльність Свідків Єгови в Австралії було заборонено. Однак невдовзі заборону було знято, і згодом мене знову запросили працювати у філіалі. У 1947 році я одружився з Бетті Мосс, сестрою, що працювала в австралійському філіалі Товариства. Батьки Бетті були піонерами і заохочували її та її брата Білла поставити піонерування собі за мету. Бетті почала піонерувати відразу після закінчення школи, коли їй сповнилося 14 років. Я вирішив, що разом нам повинно бути добре, оскільки вона теж сказала колись Єгові: «Ось я,— пошли Ти мене!».

Через рік після одруження мене запросили до районної праці, відвідувати збори Свідків Єгови. Праця у необжитих районах Австралії була справді нелегкою. Раптові повені часто заважали подорожувати, особливо по слизьких глиняних дорогах. Температура влітку підскакувала до 43 градусів за Цельсієм в тіні. Оскільки ми жили у брезентових наметах, то посушливі літа були для нас нестерпно жаркими, а зими надзвичайно холодними.

Радісно було служити обласним наглядачем, коли в Австралії було лише дві області. Дональд Маклін обслуговував одну область, я — іншу. Тоді ми обмінювалися областями. Зараз я із захопленням читаю про збори у місцевостях, які ми колись обслуговували. Зерно біблійної правди таки пустило ростки і почало плодоносити!

Назад до місця, звідки все почалося

У 1961 році я мав привілей навчатися у місіонерській школі Ґілеад у першому після її перенесення у Бруклін (Нью-Йорк) класі. Ще раніше мене запрошували до цієї школи, але я не міг приїхати через стан здоров’я. По закінченні десятимісячного курсу мені запропонували призначення в Нову Зеландію.

Таким чином, від січня 1962 року ми з Бетті тут, у Новій Зеландії. Часто про цю країну говорять як про перлину Тихого океану. З теократичного погляду було радісно служити в районній та обласній праці. Останніх 14 років, починаючи від квітня 1979 року, ми працюємо в новозеландському філіалі.

Нам з Бетті вже за сімдесят, і разом у нас 116 років безперервного повночасного служіння справам Царства. Бетті почала піонерування в січні 1933 року, я — у квітні 1937-го. Ми відчуваємо велику радість, коли бачимо, що наші духовні діти та онуки роблять те саме, що зробили ми, коли були молодими,— слухають пораду з Екклезіяста 12:1: «Пам’ятай в днях юнацтва свого про свого Творця».

Для нас це привілей провести майже все життя у проповідуванні доброї новини про Боже Царство і робленні учнів, згідно з тим, що заповів Господь Ісус Христос! (Матвія 24:14; 28:19, 20). Ми дуже щасливі, що відгукнулися на Боже запрошення так, як колись пророк Ісая: «Ось я,— пошли Ти мене!».