Що сталося з владою?

МИСЛЯЧІ люди бачать потребу у владі. Позбавлене будь-якої влади, людське суспільство швидко стало б хаотичним. Тому у класичному французькому підручнику з державного права сказано: «У будь-якій групі людей можна виділити дві категорії: особи, які командують, і ті, що слухаються; ті, які дають накази, і ті, що їх виконують; лідери і члени; правителі і піддані... Наявність влади можна побачити у будь-якому людському суспільстві»a.

Проте після другої світової війни, а особливо з 1960 року, ставлення до влади змінилося. Коментуючи цей період, французька «Енциклопедія універсаліс» говорить про «антиієрархічну та антиурядову кризу». Але така криза не дивує дослідників Біблії. Апостол Павло передрік: «Знай же ти це, що останніми днями настануть тяжкі часи. Будуть бо люди тоді самолюбні, грошолюбні, зарозумілі, горді, богозневажники, батькам неслухняні... нелюбовні... нестримливі, жорстокі... бундючні, що більше люблять розкоші, аніж люблять Бога» (2 Тимофія 3:1—4).

Криза влади

Це пророцтво добре описує наші дні і нашу епоху. Влада ставиться під сумнів на всіх рівнях: у сім’ї, в школі, у вищих учбових закладах, на підприємствах, у місцевих та державних органах влади. Сексуальна революція, реп-музика, студентські демонстрації, неофіційні страйки, громадянська непокора й акти тероризму — все це ознаки втрати поваги до влади.

На симпозіумі, організованому в Парижі Французьким інститутом політології та паризькою щоденною газетою «Монд», професор Ів Мейні заявив: «Влада може існувати лише тоді, коли вона базується на законності». Одною з причин сьогоднішньої кризи влади є факт, що багато людей ставлять під сумнів законність становища представників влади. Це означає, що вони ставлять під сумнів право цих осіб на владу. Під час опитування виявилося, що на початку 80-х років 9 відсотків населення у США, 10 відсотків у Австралії, 24 відсотки у Великобританії, 26 відсотків у Франції та 41 відсоток в Індії вважали свій уряд незаконним.

Люди в пошуках законної влади

Згідно з Біблією, на початку людина була під безпосередньою владою Бога (Буття 1:27, 28; 2:16, 17). Однак ще у той ранній час люди заявили про моральну незалежність від свого Творця (Буття 3:1—6). Відкинувши теократію, або правління Бога, вони були змушені шукати інші системи правління (Екклезіяста 8:9). Деякі встановлювали свою владу силою. Для них їхня сила була їхнім правом. Їм було достатньо того, що вони могли примусити інших підкорятися їхній волі. Однак більшість відчувала потребу узаконити своє право на владу.

З найдавніших часів багато правителів робили це або заявляючи, що вони є богами, або кажучи, що отримали свою владу від богів. Це міфічна концепція про «святу царську владу», на яку претендували ранні правителі Месопотамії та фараони стародавнього Єгипту.

Александр Македонський, еллінські царі, що були його наступниками, та багато римських імператорів також вважали себе богами і навіть вимагали, щоб їм поклонялися. Системи під такими правителями були відомі як «культи правителів», і їхньою метою було об’єднати владу правителя над сумішшю підкорених народів. Відмова поклонятися правителю засуджувалася як акт противлення державі. У своїй книзі «Спадщина Риму» (англ.) професор Ернест Баркер пише: «Обожнювання [римського] імператора та відданість йому як божеству є, без сумніву, цементом, а, можливо, навіть і фундаментом імперії».

Це залишалося так навіть тоді, коли «християнство» було узаконене імператором Константином (правив у 306—337 рр. н. е.) і пізніше прийняте як державна релігія Римської імперії імператором Феодосієм I (правив у 379—395 рр. н. е.). Деяким «християнським» імператорам поклонялися, як богам, аж до п’ятого століття нашої ери.

«Дві влади», «два мечі»

У міру того як росла влада папства, загострювалися проблеми між церквою та державою. Тому в кінці п’ятого століття нашої ери папа Геласій I висунув принцип «двох влад», згідно з яким свята влада пап співіснувала з владою царів, причому царі були підлеглими папам. Цей принцип пізніше розвинувся у доктрину «двох мечів»: «Духовним мечем орудували самі папи, доручаючи світський меч правителям, але останні мусили використовувати світський меч згідно з папськими вказівками» («Нова британська енциклопедія»). На основі цієї доктрини у середні віки католицька церква висунула своє право коронувати імператорів або царів, щоб узаконювати їхню владу, увічнюючи тим самим давній міф про «святу царську владу».

Але це не слід плутати з так званим божественним правом царів — пізнішою теорією, розробленою з наміром звільнити політичних правителів від підпорядкування папству. Згідно з теорією про божественне право, царі отримують свою владу правити безпосередньо від Бога, а не через римських пап. «Нова католицька енциклопедія» (англ.) заявляє: «У той час коли папа мав абсолютну духовну і навіть світську владу над державними правителями, ідея про божественне право давала царям національних держав можливість назвати свою владу такою ж божественною, як і влада папи»b.

Міф про народний суверенітет

З часом було запропоновано інші джерела влади. Одним таким джерелом був суверенітет народу. Багато вважають, що ця ідея народилася у Греції. Однак стародавня грецька демократія діяла лише у кількох містах-державах, і навіть у них голосували тільки громадяни чоловічої статі. Жінки, раби та чужинці, що складали, як вважають, від половини до чотирьох п’ятих населення, не мали права голосу. Навряд чи це можна назвати народним суверенітетом!

Хто висунув ідею про суверенітет народу? Як не дивно, але вона була розвинена римо-католицькими теологами у середні віки. У XIII столітті Фома Аквінський заявив, що, хоча суверенітет походить від Бога, ним наділено народ. Ця ідея набула популярності. У «Новій католицькій енциклопедії» сказано: «Цю ідею про народ як джерело влади підтримала абсолютна більшість католицьких теологів XVII століття».

Чому теологи церкви, у якій народ не мав ніякого права голосу у виборі пап, єпископів чи священиків, підтримали ідею про суверенітет народу? Тому що деякі європейські королі почали все більше непокоїтися під папською владою. Теорія про народний суверенітет давала папі силу скинути імператора чи монарха, якщо було необхідно. Історики Вілл та Аріель Дюрант писали: «Серед захисників народного суверенітету було багато єзуїтів, які вбачали у цій ідеї спосіб послабити царську владу, що протиставлялася папській. Якщо влада царів, казав кардинал Беллармін, походить від народу, а тому підлягає народу, то очевидно, що вона підпорядковується владі пап... Луїс Моліна, іспанський єзуїт, зробив висновок, що народ як джерело світської влади може справедливо, але організованим способом усунути несправедливого царя».

«Організований спосіб», звичайно, влаштовувався папою. Підтверджуючи це, публікація французьких католиків «Істор юніверсель де ляґлез католік» цитує «Біоґрафі універсале», де говориться: «Беллармін... навчає як звичайної католицької доктрини, що принци отримують свою владу через вибір народу і що народ може користуватися цим правом тільки під впливом папи» (курсив наш). Народний суверенітет таким чином став знаряддям, за допомогою якого папа міг впливати на вибір правителів і, при потребі, скидати їх. У більш недавніх часах він дозволив католицькій ієрархії впливати на виборців, що були католиками, у показових демократіях.

У сучасних демократіях законність уряду базується на так званій «згоді підданих». Але щонайбільше це може бути лише «згода більшості», а через апатію виборців та політичні махінації в дійсності ця «більшість» часто є лише меншою частиною населення. Сьогодні «згода підданих» часто означає «поступку або підкорення підлеглих».

Міф про національний суверенітет

Міф про святу царську владу, підтриманий ранніми папами, обернувся проти самого папства, коли він перемінився на божественне право царів. Теорія про народний суверенітет також, як бумеранг, вдарила по католицькій церкві. У XVII та XVIII століттях такі світські філософи, як англійці Томас Гоббс і Джон Локк та француз Жан-Жак Руссо, роздумували про ідею народного суверенітету. Вони розвинули різні версії теорії про «суспільний договір» між правителями і підданими. Їхні принципи базувалися не на теології, а на «природному праві», і ця концепція розвинулася в ідеї, що серйозно зашкодили католицькій церкві та папству.

Невдовзі після смерті Руссо вибухнула Французька революція. Ця революція зруйнувала деякі ідеї законності, але створила нову — ідею про національний суверенітет. «Нова британська енциклопедія» коментує: «Французи відкинули божественне право царів, успадковування благородства та привілеї римо-католицької церкви». Але як каже енциклопедія, «революція привела новий винахід, державу-народ, до зрілості». Революціонерам потрібен був цей новий «винахід». Чому?

Тому що у системі, яку захищав Руссо, всі громадяни мали б рівне право голосу у виборі правителів. Це довело б до демократії, основаної на праві голосу для всіх,— чого не хотіли лідери Французької революції. Професор Дювержо пояснює: «Власне щоб уникнути цього результату, який вважали небажаним, з 1789 до 1791 року буржуа з Установчих зборів створили теорію про національний суверенітет. Вони ототожнили народ з «Нацією», яку вважали справжньою суттю, відмінною від її складових частин. Тільки Нація через своїх представників мала право володіти суверенітетом... Демократична на перший погляд, ця доктрина про національний суверенітет в дійсності зовсім не є демократичною, тому що її можна використати для оправдання, по суті, будь-якого виду уряду, особливо автократії» (курсив автора).

Даремні зусилля людей

Прийняття держави-нації як законного джерела влади вело до націоналізму. «Нова британська енциклопедія» каже: «Націоналізм часто вважають дуже давнім; деколи на нього помилково дивляться як на незмінний фактор у політичному житті. В дійсності Американську та Французьку революції можна вважати першими могутніми проявами його». Від цих революцій націоналізм поширився по обидвох Америках, Європі, Африці та Азії. Ім’ям націоналізму узаконювалися жахливі війни.

Британський історик Арнольд Тойнбі писав: «Дух Національності — це кислий фермент нового вина Демократії у старих пляшках Трайбалізму... Цей дивний компроміс між Демократією і Трайбалізмом був набагато сильнішим у практичній політиці сучасного західного світу, ніж сама Демократія». Націоналізм не породив мирного світу. Тойнбі каже: «На зміну релігійним війнам після короткої передишки прийшли національні війни; і в нашому сучасному західному світі дух релігійного фанатизму та дух національного фанатизму — це, очевидно, одна і та сама зла пристрасть».

За допомогою міфів про «святу царську владу», «божественне право царів», «народний суверенітет» і «національний суверенітет» правителі намагалися узаконити свою владу над іншими людьми. Однак, розглянувши історію людських правителів, християни доходять до такого ж висновку, який зробив Соломон: «Запанувала людина над людиною на лихо для неї» (Екклезіяста 8:9).

Замість того щоб поклонятися політичній державі, християни поклоняються Богові й усвідомлюють, що він є джерелом законної влади. Вони погоджуються з псалмоспівцем Давидом, який сказав: «Твоя, Господи, могутність і сила, і велич, і вічність, і слава, і все на небесах та на землі! Твої, Господи, царства, і Ти піднесений над усім за Голову!» (1 Хронік 29:11). Однак з пошани до Бога вони виявляють належну повагу до влади і у світській сфері, і в духовній. У наступних двох статтях ми розглянемо, як і чому вони роблять це з радістю.

[Примітки]

[Ілюстрація на сторінці 15]

Католицька церква претендувала на владу коронувати імператорів і царів.

[Відомості про джерело]

Посвячення Карла Великого. Bibliothèque Nationale, Paris