Допомога рідним у вірі в Боснії

СВІДКИ ЄГОВИ не втручаються в політичні конфлікти (Івана 17:16). Однак, слухаючись поради Павла робити добро «зокрема рідним у вірі», вони радо приходять на допомогу своїм християнським братам у територіях, де бушує війна (Галатів 6:10, Хоменко). Зимою 1993—1994 років Свідки Єгови з Австрії і Хорватії ризикували своїм життям, щоб допомогти рідним у вірі в Боснії. Ось що вони розповіли.

Від березня до жовтня 1993 року не було можливості послати вантаж з допомогою у Боснію. Проте на початку жовтня органи влади повідомили, що, мабуть, буде можливо перевезти товари. Все одно це було небезпечною справою, оскільки по усіх боснійських фронтах ішли тяжкі бої.

Незважаючи на це, у вівторок 26 жовтня 1993 року наші вантажні автомобілі виїхали з Відня, навантажені 16 тоннами їжі та дров для братів у Боснії. Ми мали плакетки з обласного конгресу, щоб нас могли розпізнати.

Коли ми прибули на хорватсько-боснійський кордон, нас конвоювали до військової бази, де наші вантажні автомобілі ретельно обшукали. Наше прохання їхати через сербську територію було відхилено. Нам дозволили проїзд тільки через центральну Боснію​—якраз крізь зону бою!

Марні зусилля?

Коли військовий конвой вів нас від одного перевірочного пункту до іншого, ми чули оглушливі постріли танків і гармат. Уночі ми їхали через ліси і нас супроводжували два танки й один джип. Наші вантажні автомобілі повільно переїжджали через лінію фронту! Все йшло добре, поки вранці не почалася стрілянина над нашими головами і ми мусили сховатися за пагорбом. Через деякий час стрілянина припинилася і ми продовжили нашу подорож.

Як тільки ми прибули у табір, командуючий офіцер запитав нас, хто ми такі і чого хочемо. «Ваша справа приречена на провал,— сказав він після того, як ми пояснили нашу мету.— У вас немає шансу від’їхати від табору навіть на кілька метрів. У країні такий сильний голод, що люди нападуть на вас і вкрадуть ваш вантаж». Він наполягав, щоб ми повернулися.

Чи були наші зусилля «приречені на провал»? Чи було марним сподіватися, що ми зможемо проїхати через території, охоплені війною і голодом, і, крім цього, зберегти наш вантаж і життя? Необхідно було зробити серйозне рішення. Ми вже чули гарматні постріли й оглушливі вибухи бомб. Коли проминула ніч, яку ми провели з солдатами, ми побачили, що вони готуються до жорстокого бою. Всі були одягнені в куленепробивні жилети і добре озброєні. Навіть кухар носив рушницю за спиною. А ми мали на собі лише сорочки з краватками і плакетки! Чи було мудро з нашого боку їхати далі?

Прибуття в Травник

Єдиною нашою надією, як здавалося, було домовитися з третьою групою, що брала участь у цій війні. Наступного ранку ми запиталися в однієї молодої жінки, де знайти штаб-квартиру тієї групи. «Це недалеко,— сказала вона.— Трошки пройдіть лісом і знайдете будівлю, що колись була лікарнею». Нам не терпілося піти. Солдати були здивовані, що ми наважилися виїхати з табору неозброєні.

Колишня лікарня була зруйнована, проте ми знайшли там офіцера. Він погодився допомогти, порадивши спочатку поговорити з його командиром. Офіцер посадив нас у побиту машину і поїхав на великій швидкості уздовж лінії фронту. Ми зупинилися біля будинку, де командуючий офіцер прийняв нас у темній кімнаті.

— Минулої ночі ми хотіли відкрити вогонь по вас,— сказав він.— Чого ви хочете?

— Ми Свідки Єгови і хочемо довезти до своїх братів вантаж з допомогою.

Він був дуже здивований і вражений, бо вже кілька тижнів ні один вантажний автомобіль з допомогою не наважувався в’їхати в Боснію. Після того як нас ретельно обшукали, нам дали письмову перепустку. Минулої ночі ми думали, що у нас немає можливості продовжити нашу подорож, а тепер ми могли рушати далі без конвою!

Ми поїхали через ліс, минаючи один перевірочний пункт за іншим, а іноді ми їхали навіть вздовж лінії фронту. Незважаючи на небезпеку, ми щасливо прибули в Травник. Солдат, який почув, що ми прибули, побіг у дім, де зібралися наші брати. «Ваші люди вже тут з машинами!» — закричав він. Можете собі уявити їхню радість. Ми перенесли їжу в будинок і трошки поговорили, проте потрібно було їхати далі. Сутеніло, а перед нами ще була дорога в 32 кілометри.

До Зениці

Машина з конвою супроводжувала нас через ліс на великій швидкості. Дехто казав, що нам не вдасться доїхати до Зениці, однак нам вдалося. Здавалося, морок обгорнув місто. Не світилися вогні, і не було жодної машини на дорозі. Зениця була оточена з усіх боків, що викликало сильний голод і розпач.

Їдучи вулицями, ми раптом побачили дивовижну картину: дві наші християнські сестри проповідували! Нам сказали, що день перед тим на зібранні брати вирішили іти в ліс шукати їжу, оскільки запаси вже вичерпувалися. Наш приїзд був якраз вчасним! Ми розвантажили один з автомобілів о четвертій годині ранку, коли нікого не було на вулиці.

Наступного дня ми сконтактувалися з генералом, який був дуже здивований, що ми доїхали до Зениці. Тепер же розпитували, як доїхати до наступного місця нашого призначення — Сараєва.

«Ніхто за останні місяці не ризикував їхати туди вантажними автомобілями»,— сказав генерал. Зрештою він дав нам дозвіл для переїзду через гори. «Однак я вам говорю, це дуже небезпечно,— застерігав він нас.— Я не впевнений, що ваші машини достатньо міцні, аби доїхати туди».

Генерал не перебільшував. Коли залишалося тільки 40 кілометрів до Сараєва, нам довелося зробити 140-кілометровий гак через ліси! Ми ніколи не забудемо цієї поїздки із Зениці через Сараєво до Ябланиці, яка зайняла три дні та дві ночі, бо їхали ми в середньому зі швидкістю всього 5 кілометрів за годину. «Дорогою» була стежка, прокладена броньованими машинами. Ми їхали через страхітливі каміння і ями. Часто нам доводилося їхати без світла, і два рази наші машини мало не зісковзнули з небезпечних пагорбів. Один військовий вантажний автомобіль з нашого конвою увімкнув на секунду фари, й одразу по ньому відкрили вогонь. Іноді ми мусили ремонтувати зруйновані мости і закріплювати колеса.

Прибувши у передмістя Сараєва, ми попросили дозволу поговорити з відповідальним генералом. Коли чекали його, то побачили на вулиці вантажний автомобіль, який віз десять трупів і мішок людських голів; солдати домовлялися здати трупи. Безсумнівно, це була неприємна картина, яка заставила нас ще більше прагнути того дня, коли припиняться війни (Ісаї 2:4).

О 10 годині ранку один з нас кінець кінцем домігся зустрічі з генералом і офіцерами, які обіймали високі посади, вона відбулася в темній кімнаті при світлі свічки.

— Хто ви такі? — запитав генерал.

— Ми Свідки Єгови. Ми хочемо довезти їжу до Свідків у Сараєво.

— Чи знаєте ви, що в Сараєво багато Свідків Єгови?

— Так, тому-то ми й тут.

— Так, він наш друг.

— Він мій друг теж.— сказав генерал.— Ми разом ходили до школи. Я поважаю його ще більше, відколи він став Свідком. Він багато зробив для ваших людей. Розкажіть нам, будь ласка, більше про Свідків Єгови.

Після годинної розмови було розповсюджено більше десятка журналів і брошур. Під кінець другої зустрічі генерал погодився зробити спеціальне розпорядження, щоб вантаж з допомогою був доставлений сараївським братам.

Це не було легкою справою. Коло 30 чоловік, у тому числі кілька світських, перетягували пакунки, кожен вагою 27 кілограмів. Вони працювали від 8 години вечора до 5 години ранку дві ночі поспіль, що склало 18 годин. Один старійшина розказував, що його сусіди були настільки вражені зусиллями допомоги, що впали на коліна разом з братами і дякували Єгові! Звичайно, вони теж дістали трохи їжі.

Уявіть собі радість братів, коли вони отримали коло 11 000 кілограмів вантажу з допомогою! До того їхнє становище було безнадійним. На місці 1 кілограм борошна коштував від 450 до 1000 німецьких марок. Мішок дров — коло 400 марок, а один літр пального — 30 марок.

Тепер ми були винагороджені за усю небезпеку, яку мали в дорозі. Нам було дуже приємно дивитися, як радіють наші брати, отримуючи допомогу. Цього ні вони, ні ми ніколи не забудемо. А втім, тепер нам потрібно було думати про складне завдання — наше повернення додому.

Повернення додому

— Як нам повернутися назад? — запиталися ми генерала.

— Так, як ви приїхали сюди,— відповів він.

Ми були виснажені, у нас залишалося мало пального, не було запасних коліс. Почався дощ, і ми не могли їхати по багні. Ми спиталися генерала, чи не можна нам їхати на південь.

«Там ідуть тяжкі бої,— відповів він.— Навіть миша не проскочить». Згодом, однак, він передумав. «Спробуйте,— сказав він.— Урешті-решт, ви ж приїхали сюди».

Ми мусили залишити одну машину, а пальне з неї розділити між іншими трьома вантажними автомобілями. Ми виїхали опівночі і знову поїхали через ліс.

Наша подорож назад не була без проблем. Несподівано ми наткнулися на військову вантажну машину, що лежала на боці і частково перешкоджала нам переїхати міст. Ми побачили, що, коли зняти тільки одне колесо, буде достатньо місця, аби проїхати. Ми звернулися до озброєного солдата.

— Чи можна нам зняти одне колесо і встановити його знову, коли ми переїдемо міст?

— Якщо ви доторкнетеся до колеса, то піде в хід мій автомат,— відповів солдат, націлюючи свою зброю.

Ми подумали, що буде краще зробити каву і запропонувати солдатові філіжанку. Кілька годин ми розказували йому про міжнародний конгрес 1991 року, котрий проходив у Загребі. Тоді він зм’якшив своє ставлення до нас і дозволив зняти колесо.

В Ябланиці один з нас розмовляв з командиром про маршрут, яким ми хотіли їхати. Той не міг повірити своїм вухам. «Ви хочете їхати через долину Неретви?»

Через зрозумілі причини він був стривожений. Схили долини Неретви займають різні армії. Вони постійно перестрілюються між собою. Близько 16 кілометрів цієї дороги вкрай небезпечні. «Таким є цей шлях,— сказав генерал,— і ви все ще хочете їхати ним?»

Зваживши справу, генерал сказав, що ми можемо їхати, але тільки якщо нас супроводжуватимуть представники влади. А втім, ці представники влади не мали охоти їхати з нами! Кінець кінцем ми попросили, щоб вони просто зв’язалися з іншим боком фронту і оголосили, що ми проїжджатимемо. Ми могли виїхати без конвою вже наступного ранку.

На наших машинах ми зробили напис великими літерами, що веземо гуманітарну допомогу. Помолившись, ми поїхали до долини. Ми домовилися, що коли в нас стрілятимуть, то не будемо збільшувати швидкість, щоб не викликати підозри.

Ми переїхали через міст на інший берег річки і подалися далі до наступної долини, минаючи трупи тварин, розбиті вантажні автомобілі й танки. Несподівано ми помітили на вулиці наземні міни, через які не могли проїхати. Ми сигналили доти, доки два солдати не почали виглядати з-за скелі. «Хто ви такі? Чого ви хочете?» — запитали вони.

Пояснивши, хто ми такі, ми попросили їх очистити вулицю, і вони погодилися. Зрештою ми дісталися іншого боку.

Солдати були здивовані, побачивши нас. Вони помалу виходили зі своїх схованок і підходили до машин з автоматами, націленими просто на нас. Ми показали наші перепускні папери і номери машин, які мусили зняти через небезпеку, коли їхали крізь воєнну зону.

«Ніхто не чекав на вас,— сказав один солдат.— Як вам вдалося проїхати?»

Всупереч нашому проханню, ні одну з цих сторожових застав не повідомили, що ми їдемо! Офіцер продовжував: «Ми звели курки наших рушниць і мало не почали стріляти».

Ми запиталися, чому вони не стріляли.

«Я навіть не знаю,— відповів солдат.— Я вважаю, що ви були приречені. А втім, коли ми подивилися на вас через польовий бінокль, то побачили напис: «Гуманітарна допомога» і не знали, що робити з вами. Тому вам вдалося проїхати». Пізніше ми гаряче помолилися Єгові, дякуючи за охорону.

Хоча обставини боснійських братів і сестер дуже суворі, їхній дух бадьорий. Вони ділилися своїми матеріальними речами, а також скріпляли віру та підбадьорювали одні одних словами. У Зениці є 40 діяльних Свідків, у тому числі 2 спеціальних піонери, 11 допоміжних піонерів і 14 осіб, які тільки охрестилися. А 65 вісників і 4 допоміжних піонери, які ще залишилися в місті Сараєво, мають 134 біблійних вивчення. У середньому вісник проводить 20 годин кожного місяця, розказуючи іншим добру новину про Боже Царство.

Справді, Свідки Єгови складають усесвітню рідню у вірі. Вони добровільно ризикують своїм життям, щоб допомогти тим, хто споріднений з ними у вірі, навіть якщо вони ніколи не зустрічалися з ними. Чому? Тому що люблять їх. Ісус Христос сказав: «По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою» (Івана 13:35). Безсумнівно, це підтвердилося стосовно наших рідних у вірі в Боснії.

[Карта/Ілюстрації на сторінці 24]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

Адріатичне море

АВСТРІЯ

СЛОВЕНІЯ

УГОРЩИНА

ХОРВАТІЯ

БОСНІЯ

Травник

Зениця

Сараєво

СЕРБІЯ

[Ілюстрації]

Допомога йде до Боснії та Герцеговини.

[Ілюстрація на сторінці 26]

Проїзд повз перекинутий вантажний автомобіль.