Як сором’язлива дівчинка стала місіонеркою

Я народилася в 1951 році в Австрії, у Відні. Мої батьки були католиками. Я була дуже сором’язливою і боялася говорити з людьми. Зате я вірила в Бога і часто молилась до нього. Коли я мала дев’ять років, тато почав вивчати зі Свідками Єгови, а трохи пізніше до нього приєдналася мама.

Невдовзі наша сім’я стала частиною збору «Деблінг» у Відні. Ми все робили разом: читали і вивчали Біблію, ходили на зібрання, допомагали в різних службах на конгресах. У ті роки тато прищепив мені глибоку любов до Єгови. Він навіть молився, щоб ми з сестрою стали піонерками. Але тоді я й не думала починати піонерське служіння.

ПОЧИНАЮ ПОВНОЧАСНЕ СЛУЖІННЯ

Я охрестилася в 1965 році, коли мені було 14. Мені важко давалось проповідування, я не наважувалась підходити до незнайомців. Крім того, в мене була низька самооцінка і я відчайдушно прагнула подобатися одноліткам. Дуже скоро після хрещення я почала дружити з дівчатами, які не були Свідками Єгови. Вони мені подобалися, але сумління мучило мене за те, що я проводила стільки часу з тими, хто не служив Богу. Однак волі щось змінити не вистачало. Що мені допомогло?

Приблизно в той час в нашому зборі з’явилася нова сестра — Дороте. Їй було 16 років, вона активно проповідувала від дому до дому, і на мене це справило велике враження. Я була трохи старша за неї, але проповідувала набагато менше. Я дивилась на неї і думала: «Мої батьки Свідки, а в Дороте ніхто не в правді. Вона ще й доглядає за хворою мамою. І все-таки Дороте постійно проповідує». Її приклад надихнув мене робити для Єгови більше. Згодом ми з Дороте стали піонерками-напарницями — спочатку в допоміжному служінні (тоді це називалося «бути піонером на період відпустки»), а потім у повночасному. Дороте заразила мене своїм ентузіазмом. Вона допомогла мені почати моє перше біблійне вивчення. З часом мені стало легше розмовляти з людьми, і я починала розмови при дверях, на вулиці та в інших місцях.

У той рік, коли я почала служити сталим піонером, в нашому зборі з’явився брат на ім’я Гайнц. Він пізнав правду в Канаді, коли гостював у свого брата, Свідка Єгови. Гайнца призначили в наш збір спеціальним піонером. Він відразу мені сподобався. Проте я намагалася приховати свою симпатію, тому що він мріяв стати місіонером, а мене така перспектива зовсім не приваблювала. Але зрештою ми почали зустрічатися, одружилися і служили піонерами.

НАВАЖУЮСЬ НА МІСІОНЕРСЬКЕ СЛУЖІННЯ

Гайнц часто заводив мову про місіонерське служіння. Він не тиснув на мене, але міг запитати, наприклад, так: «У нас же немає дітей. Можливо, ми розширимо своє служіння Єгові?». Все-таки моя сором’язлива натура брала гору. І, хоча я була піонеркою, сама думка про місіонерське служіння виклика́ла в мене страх. Однак Гайнц терпеливо скеровував мої думки в потрібному напрямку. Він радив думати не стільки про свої страхи, скільки про людей. Це була дуже хороша порада.

З часом я відчула, що готова спробувати сили в місіонерському служінні. Тому ми подали заяву на навчання у школі «Гілеад». Але наглядач філіалу порадив мені підтягнути англійську. Три роки я напружено займалася вивченням мови, аж тут нас призначили у сербохорватський збір у Зальцбурзі (Австрія). Наступні сім років ми проповідували людям, які розмовляли сербохорватською, і навіть встигли один рік провести в районному служінні. Мова давалася нам важко, але в нас було багато біблійних вивчень.

У 1979 році нас попросили поїхати у «відпустку» в Болгарію. Під час неї ми не проповідували, тому що наша діяльність у цій країні була під забороною. Зате нам вдалося провезти мініатюрні копії публікацій для п’ятьох сестер, які жили в столиці Болгарії, Софії. Мені було дуже страшно, але Єгова допоміг нам виконати це завдання. Я побачила радісних сестер, яких не лякала загроза потрапити у в’язницю. Їхній приклад додав мені рішучості робити все, що попросить організація Єгови.

За якийсь час ми знову подали заяву на навчання в «Гілеаді», і цього разу нас запросили. Ми думали, що будемо навчатися англійською мовою в США. Але в листопаді 1981 року в Німеччині, у Вісбадені, відкрили додатковий курс цієї школи. В результаті ми навчалися німецькою, що для мене було набагато легше. Але куди нас призначать?

СЛУЖИМО В КРАЇНІ, ДЕ НЕ ВЩУХАЮТЬ КОНФЛІКТИ

Нас призначили в Кенію. Однак брати з кенійського філіалу попросили нас служити в сусідній Уганді. Понад 10 років до того в Уганді стався військовий переворот під проводом генерала Аді Аміна. За роки його диктатури тисячі людей загинули і мільйони постраждали. Потім, 1979 року, в Уганді знову стався переворот. Звичайно, мені було страшно їхати в країну, в якій постійно відбуваються заворушення. Але в «Гілеаді» нас навчили покладатися на Єгову, тому ми погодились.

У 1982 році ми з Гайнцом приїхали в Кампалу, столицю Уганди. В країні панував хаос. У «Щорічнику» за 2010 рік Гайнц описав ситуацію так: «Багато комунальних служб, такі, як водопостачання і зв’язок, були в жалюгідному стані... Стрілянина і пограбування були чимось звичайним, особливо вночі... Кожен залишався вдома, сподіваючись і часто молячись, щоб уночі не навідались “непрохані гості”». І все-таки серед цього жаху брати з радістю служили Єгові.

На перші часи нас взяли до себе Сем і Крістіна Ваїсва. Вони мали п’ять дітей. Також з ними в домі жило четверо їхніх родичів. А тут ще й ми! Ця велика сім’я нерідко їла лише раз на день. Але вони охоче ділилися з нами всім, що мали. Живучи з ними, ми багато чого навчилися, наприклад економити воду. Ми милися всього в кількох літрах води, а потім використовували її для зливу в туалеті. Ця та інші звички знадобилися нам в подальші роки місіонерського служіння. Із сім’єю Ваїсва ми прожили п’ять місяців, а потім знайшли окреме житло у відносно безпечному районі Кампали.

Проповідувати в Кампалі було саме задоволення. Пригадую, як одного місяця ми розповсюдили більш ніж 4000 журналів! Але найцікавіше було розмовляти з людьми — вони любили Бога і з радістю говорили про Біблію. Ми з Гайнцом мали в середньому по 10—15 біблійних вивчень. Нам було чого повчитися від наших зацікавлених. Наприклад, хоча їм доводилося пішки добиратися на зібрання і додому, вони ніколи не жалілися, а на їхніх обличчях завжди сяяла усмішка.

У 1985 і 1986 роках в Уганді сталося ще два збройні конфлікти. Серед солдатів були навіть діти — вони стояли на блок-постах, озброєні автоматами. У ці роки ми часто просили в Єгови мудрості та спокою, щоб не припиняти проповідування і при цьому уникати зайвих небезпек. Єгова відповідав на наші молитви. Як тільки ми зустрічали когось, хто хотів більше дізнатися про Боже Царство, відразу забували всі свої страхи.

У служінні нам зустрічалися й іноземці. Якось ми почали вивчати з Муратом і Ділбар Ібатулліними, подружжям з Татарстану. Мурат працював лікарем. Він та його дружина охрестилися і досі вірно служать Єгові. Потім ми познайомилися з українкою Тетяною Вілейською. Вона була тоді в такому відчаї, що збиралась відібрати собі життя. Тетяна охрестилась, а згодом повернулася в Україну і служила в Бетелі в перекладацькому відділіa.

НОВІ ТРУДНОЩІ

У 1991 році нас чекав сюрприз. Поки ми були у відпустці в Австрії, нам прийшов лист з філіалу. Брати повідомили, що тепер ми будемо служити в Болгарії. Після того як у Східній Європі впав комуністичний режим, у цій країні вдалося офіційно зареєструвати діяльність Свідків Єгови. Як я вже згадувала, колись ми з Гайнцом їздили в Болгарію, щоб таємно провезти нашу літературу. А тепер нас призначили туди проповідувати.

Брати попросили нас відразу їхати в Болгарію і не повертатися в Уганду. Тому ми навіть не мали можливості спакувати речі чи попрощатися з друзями. Ми заїхали в німецький філіал, отримали машину і вирушили на ній в Болгарію. Нас призначили в Софію — в групу, в якій було приблизно 20 вісників.

У Болгарії нас чекали іншого роду труднощі. По-перше, ми не знали мови. По-друге, на болгарську було перекладено лише дві книжки: «Правда, яка веде до вічного життя» і «Моя книга біблійних оповідань». А ще мало хто хотів вивчати Біблію. Але нас ці труднощі не зупиняли. Разом з маленькою групою ревних братів і сестер ми продовжували проповідувати. Наша діяльність не пройшла повз увагу православної церкви, і тоді почалися справжні проблеми.

У 1994 році реєстрацію Свідків Єгови в Болгарії анулювали, і тепер до нас ставилися як до небезпечної секти. Деяких братів арештували. По телевізору і в газетах поширювалася жахлива неправда: говорили, що Свідки вбивають дітей, та ще й схиляють своїх одновірців до самогубства. У той період нам з Гайнцом було дуже важко проповідувати. Часто люди кричали на нас, кидали в нас різними предметами, викликали поліцію, щоб нас арештували. Ввезти літературу в країну було неможливо, і стало важко орендувати зали для зібрань. Одного разу поліція навіть зупинила наш конгрес. Було незвично бачити таку агресію та ненависть. Як же все це відрізнялося від Уганди, де люди були приязні і щиро хотіли вивчати Біблію. Що допомогло нам не опустити рук?

Сил додавало спілкування з місцевими братами і сестрами. Ми бачили, наскільки вони щасливі від того, що знайшли правду. Крім того, вони були вдячними, що ми служили разом з ними. Ми всі трималися разом і підтримували одне одного. Зі свого досвіду ми з Гайнцом вже знали, що не втратимо радості, якщо будемо любити людей і думати більше про них, а не про свої проблеми.

З часом ситуація поліпшилась. Нашу організацію знову зареєстрували у 1998 році. З’явилося багато публікацій болгарською мовою. У 2004 році відбулося присвячення нових будівель філіалу. Тепер у Болгарії 57 зборів, які налічують 2953 вісники. Минулого службового року на Спомині побувало 6475 осіб. Колись у Софії було лише п’ять сестер, а тепер тут дев’ять зборів! На наших очах «нечисленний став тисячею» (Ісаї 60:22).

ПРОБЛЕМИ ЗІ ЗДОРОВ’ЯМ

Я не можу похвалитися міцним здоров’ям. Кілька разів лікарі знаходили в моєму організмі пухлини. Одна з них була в мозку. Спочатку я отримала курс радіотерапії, а потім поїхала на лікування в Індію. Там провели 12-годинну операцію, вдалося видалити майже всю пухлину. Поки я відновлювалась, ми з Гайнцом залишалися в Бетелі в Індії. А коли мені стало краще, ми поїхали назад у Болгарію.

У Гайнца виявили рідкісне спадкове захворювання — хворобу Гантінґтона. Йому було важко ходити, говорити і контролювати свої рухи. Захворювання прогресувало, і він все більше залежав від мене. Іноді я почувалася виснаженою і переживала, як буду дбати про нього далі. Тоді Гайнца почав регулярно запрошувати в служіння молодий брат на ім’я Бобі. Цього юнака не бентежила невиразна мова Гайнца і його неконтрольовані рухи. Коли треба було, щоб хтось побув з Гайнцом, я завжди могла розраховувати на Бобі. Хоча ми з Гайнцом вирішили не мати дітей, щоб повністю віддаватися служінню, в Бобі ми бачили сина, якого нам подарував Єгова (Марка 10:29, 30).

Крім того, в Гайнца виявили рак. На жаль, у 2015 році мій коханий помер. Мені було дуже самотньо, не вірилося, що його більше немає. Але для мене він живий (Луки 20:38). Я часто пригадую його теплі слова і хороші поради. Я безмежно вдячна за роки, які ми провели разом в служінні Єгові.

ЗА ЩО Я ВДЯЧНА ЄГОВІ

Єгова допоміг мені подолати усі мої труднощі. Саме завдяки йому сором’язлива дівчинка стала місіонеркою, яка любить людей (2 Тим. 1:7). А ще він допомагає мені і моїй молодшій сестрі залишатися в повночасному служінні. Вона з чоловіком відвідує сербськомовні збори в Європі. Єгова відповів на молитви, з якими наш тато звертався до нього багато років тому.

Вивчення Біблії допомагає мені зберігати душевний мир. У важкі часи я молюся «ще палкіше», як це робив Ісус (Луки 22:44). Відповідь на свої молитви я бачу в любові і турботі братів та сестер з мого збору в Надежді (Софія). Нерідко вони запрошують мене в гості і запевняють, що дуже цінують та люблять. Від цього мені стає тепло на душі.

Я люблю думати про час, коли рідні повернуться до життя. Уявляю наш будинок. Біля входу мене зустрічають батьки. Вони такі ж гарні, як у день їхнього весілля. Сестра готує обід, а Гайнц гладить свого коня. Коли пірнаю в такі мрії, гнітючим думкам не залишається місця і моє серце сповнюється вдячністю Єгові.

Озираючись на минуле і дивлячись у майбутнє, я погоджуюсь зі словами Давида: «Що було б зі мною, якби я не вірив, що побачу доброту Єгови в краю живих? Надійся на Єгову. Будь мужній, і хай серце твоє буде непохитне! Надійся на Єгову!» (Пс. 27:13, 14).