Єгова завжди допомагає знайти вихід

Пригадую, як у 1976 році, коли я був ще підлітком, до нас в гості приїхали дядько з тіткою. Цей візит став поворотним пунктом у житті нашої сім’ї. Дядько, який у той час вивчав Біблію зі Свідками Єгови, розповів батькам, що дізнає́ться для себе багато нового. Наприклад, його зацікавив 23-й розділ Євангелія від Матвія, де записані Ісусові слова про релігійних провідників того часу. Дядько сказав, що релігійні провідники в наші дні мало чим відрізняються від Ісусових сучасників. Моя мама була ревною католичкою і просто не могла повірити, що Ісус так різко засудив релігійних провідників. Тому вона захотіла сама перевірити, чи справді таке говориться в Біблії.

Ми жили в Литві, яка тоді була частиною Радянського Союзу. Уряд суворо обмежував релігійну свободу, і мало в кого була Біблія. Мама позичила Біблію в церкві, знайшла цей розділ і переконалася, що Ісус дійсно викривав релігійне лицемірство. Їй стало цікаво, що ще розповідається в Біблії. Тому вона охоче взяла літературу у Свідка, який вивчав Біблію з нашим дядьком.

Невдовзі наша сім’я почала відвідувати зібрання Свідків Єгови. Оскільки їхня діяльність була заборонена, зібрання щоразу проходили в іншому місці, деколи в лісі десь неподалік. У 1978 році мама, я і моя сестра-близнючка, Дангуоле, охрестилися. Нам з сестричкою тоді було 15 років. Через кілька років тато теж охрестився.

Єгова допомагає знайти вихід у мої молоді роки

Через місяць після хрещення ми з сестрою почали зазнавати переслідувань у школі. Під час однієї події учнів зібрали в актовому залі. Коли пролунав радянський гімн, ми з сестрою не встали зі своїх місць, бо дотримувалися християнського нейтралітету. Вчителі помітили це і донесли директору. Той повідомив працівників КДБ, які невдовзі після цього навідалися до нас додому і провели допит.

У школі ми з сестрою постійно стикалися з атеїстичною пропагандою. Наприклад, одного разу, коли нам було років 16, вчителька дала всім учням завдання написати твір на тему «Чому я не вірю в Бога?». Мені ця тема не сподобалась, тому я взяв аркуш паперу, написав на ньому «Я вірю в Бога» і поклав на парту. Коли вчителька це побачила, то дуже розізлилась і закричала: «Тоді напиши, чому ти віриш в Бога!». Я був дуже радий, що міг написати про свої погляди. Моя сестра почала робити те саме. Двоє дівчат, які побачили, про що ми пишемо, теж вирішили написати твір про те, чому вони вірять в Бога. Це був лише один з багатьох прикладів того, як Єгова допомагав нам знайти вихід зі складних ситуацій (1 Коринфян 10:13).

Якось наші брати дали нам на один місяць книжку «Від раю втраченого до раю відновленого». Наскільки мені відомо, тоді в цілій Литві було лише чотири чи п’ять примірників. Ми з сестрою подумали: «Як добре було б мати цю книжку!». Але залишити її собі ми не могли, тому вирішили переписати її від руки. І, хоча в нас дуже боліли руки, ми були щасливі, що тепер мали копію цієї чудової публікації, яка зміцнила нашу віру.

У 1982 році, невдовзі після того, як мені виповнилося 19, за відмову служити в армії мене засудили до двох років тюрми. Там було дуже нелегко. Довкола були одні злочинці. Але я вдячний Єгові, що іноді міг порозмовляти з одним братом, який сидів у тій самій в’язниці. У 1984 році мене звільнили. Але в’язничні стіни я бачив не востаннє.

Єгова подарував мені чудову дружину

Після звільнення я познайомився та одружився з Лідією, гарненькою сестрою з України, яка дуже любила Єгову. Після нашого весілля Лідія переїхала в Литву. Вона виростала в сім’ї Свідків Єгови, тому в шкільні роки теж зносила переслідування. Що допомагало їй залишатися витривалою? Розповіді братів і сестер, які пережили нацистські концтабори і висилку в Сибір.

У 1980-х роках Свідки Єгови у Литві все ще були заборонені. Тому, коли хтось зі Свідків одружувався, брати використовували цю нагоду, щоб провести дводенний конгрес. Так було і в нашому випадку. Ми не тільки відсвяткували своє весілля і почули теплі побажання, але й вислухали кілька промов, заспівали чимало пісень і навіть побачили чотири костюмовані біблійні вистави. Якщо мені не зраджує пам’ять, на нашому весіллі було приблизно 450 присутніх. Серед них були наші родичі з усього Радянського Союзу. Прийшло і кілька непроханих гостей — агенти КДБ, яких впізнали деякі брати.

Знову на лаві підсудних

Якщо радянській владі не вдавалося перевиховати Свідка Єгови під час одного терміну ув’язнення, його могли засудити повторно. Тож не минуло і року після нашого весілля, як я знову опинився в суді. Там я провів цілий день. Того самого дня Лідія, яка була вагітна, потрапила в лікарню. Лікарня розташовувалася недалеко від будівлі суду. Під час судового слухання я, звісно, не міг відвідати дружину, але коли оголосили перерву, я побіг до лікарні і став під вікном її палати. Вона відчинила вікно, і ми мали можливість підбадьорити одне одного. Того дня я отримав вирок — три роки тюрми.

На жаль, через два дні сталася трагедія. У Лідії був викидень. Її серце розривалося від болю. Крім того, їй довелося самій пристосовуватися до життя в новій країні і в новій родині. Вона жила з моїми батьками, які майже не розмовляли ані російською, ані українською. Але Лідія повністю покладалася на Єгову. Мої батьки з усіх сил старалися дбати про неї і підтримувати емоційно.

З Єговою жодна ситуація не є безвихідною

Я багато чого навчився під час першого ув’язнення, і цей досвід мені знадобився, коли мене ув’язнили вдруге. Я добре розумів, що, аби не впасти духом, треба проповідувати іншим. Коли в’язнів везуть до тюрми, їх набивають у машини або поїзди як оселедців. У машину або купе на п’ять-шість місць заштовхують по 15—20 людей. Під час етапування я старався поділитися доброю новиною з іншими в’язнями. Я розповідав їм, чому мене посадили і чому не беру участі в політиці та не йду в армію. Також розказував, що мене переконало в існуванні Творця.

Покарання я відбував у в’язниці в місті Маріямполеa. Здається, я був єдиним Свідком серед 2000 небезпечних злочинців. Нерідко в’язні погрожували один одному, билися, доходило навіть до вбивства. Мене сильно побили тільки один раз. І, хоча мені було нелегко, я старався підбадьорювати пригнічених і ставитися до інших зі співчуттям. У в’язниці людям цього дуже бракувало.

Співробітники КДБ намагалися зламати нас психологічно. Якимось чином їм вдалося дізнатися, про що мої рідні розмовляють між собою вдома. Вони передавали мені їхні розмови, але перекручували інформацію, щоб у мене склалося враження, наче в моїй родині сварки і негаразди. Я ніколи не вірив кадебістам, але перевірити їхні слова зміг лише тоді, коли вийшов на волю (Матвія 10:16).

Якось одна сестра, сусід якої працював охоронцем у в’язниці, попросила його передати мені кишенькову Біблію російською мовою. Ночами я переписував кілька віршів з Ісусової Нагірної проповіді на маленькі папірці. А вдень, працюючи на фабриці, перечитував ці вірші, коли ніхто не бачив. Так я вивчив цілу Нагірну проповідь, хоча російська мова не була мені рідна. Згодом охоронці знайшли в мене Біблію і конфіскували. Але на той час Ісусові слова вже були в моєму розумі і серці.

Мене дуже підтримувала моя кохана дружина, яка мало не щодня писала мені листи. На жаль, я міг відповідати їй лише двічі на місяць. Усе ж, як вона пригадує, мої листи переконували її в тому, що я живий, що я далі відданий Єгові і що моє кохання до неї не згасло.

Єгова давав вихід, відповідаючи на мої молитви

Якось одна бригада в’язнів збунтувалася, вимагаючи покращення умов праці. Вони відмовились працювати, доки адміністрація в’язниці не погодиться на їхні умови. Звісно, бригаду суворо покарали за це. Тоді адміністрація повідомила мене і ще кількох в’язнів, що нас призначають у нову бригаду, яка буде працювати замість тих бунтівників.

Якби я відмовився, адміністрація суворо покарала б мене. Але якби я погодився, в’язні з моєї попередньої бригади вважали б мене зрадником і обов’язково помстилися б. Зрадника могли побити чи навіть зарізати. Я опинився між молотом і ковадлом і не знав, що робити (2 Хронік 20:12). Я безупинно благав Єгову про допомогу.

Несподівано один в’язень з моєї попередньої бригади скликав нас і сказав, що ми мусимо ще раз порозмовляти з начальником. Цей в’язень не був моїм другом, ми просто разом працювали. Але він почав вимагати в начальника, щоб мене залишили в їхній бригаді. Між ними спалахнула гостра суперечка. Кінець кінцем начальник, який раніше ніколи не йшов на поступки, дозволив мені залишитися в їхній бригаді і вигнав нас усіх з кабінету. Я відчув неймовірне полегшення (2 Петра 2:9). За всі роки у в’язниці я ще ніколи не бачив, щоб в’язень так завзято заступався за іншого. Ця ситуація показала мені, що Єгова може відповісти на нашу молитву через будь-кого.

Єгова підтримує Лідію

А ось як жилося Лідії, поки мене не було поряд. Їй було важко влаштуватись на роботу, бо я сидів у тюрмі і більшість роботодавців боялися, що до них почнуть навідуватися представники КДБ. Зрештою вона знайшла роботу, але графік був дуже непростий. Їй доводилося працювати по 12 годин на день і піклуватися про 30 дітей. Вона дуже втомлювалась, але Єгова давав їй сил. Крім того, брати і сестри з різних частин Литви долали сотні кілометрів, щоб підбадьорити її і привезти їй публікації російською мовою. Завдяки цьому вона ніколи не почувалася самотньою.

Нарешті служимо Єгові разом

Після звільнення з в’язниці я допомагав організувати підпільний переклад наших публікацій литовською мовою. Через кілька років Радянський Союз розпався, і наша організація отримала офіційне визнання в Литві. Брати відкрили литовський перекладацький офіс. Упродовж п’яти років я щотижня приїжджав туди, щоб допомагати з перекладом, хоча дорога займала півтори години в один бік.

У серпні 1997 року нас з Лідією попросили допомагати в Бетелі — філіалі Свідків Єгови в Литві. Ми були дуже щасливі. Наші доньки були маленькими: Оксана мала дев’ять років, а Сваюне — п’ять. У нас було всього три дні на те, щоб переїхати в квартиру неподалік Бетелю і записати Оксану в нову школу.

Як нам вдавалося виконувати всі свої обов’язки? Кожного ранку я їхав у Бетель, а Лідія приїжджала тоді, коли дівчата йшли до школи. Вона поверталася додому перед тим, як дівчата приходили зі школи. Тож дівчата завжди були оточені теплом і увагою.

Кожен з нас з нетерпінням чекав вечора п’ятниці. Ми разом готували їсти, прибирали, а тоді проводили сімейне поклоніння і відпочивали. Ми дуже хотіли, щоб дівчата полюбили Боже твориво і наше міжнародне братство. Тому організовували поїздки в гори, на море та відвідували інші філіали в Європі. Ми з Лідією пишаємося нашими дівчатами, бо вони обоє присвятилися Єгові і в 15 років розпочали стале піонерське служіння. Оксана зі своїм чоловіком, Жаном-Бенуа, сьогодні служить у литовському віддаленому перекладацькому офісі, а Сваюне та її чоловік, Ніколас, служать у французькому Бетелі.

Ми з Лідією по-справжньому стали «одним тілом», бо служіння Єгові завжди було найважливішим у нашому житті, і це об’єднувало нас (Ефесян 5:31; Екклезіаста 4:12). Хоча впродовж багатьох років ми зносили утиски й переслідування, ми ніколи не почувалися покинутими і «не [були] загнані в кут» (2 Коринфян 4:8, 9). Єгова неодноразово допомагав нам знайти вихід з будь-якої важкої ситуації, і ми впевнені, що він робитиме так і далі.