Через Китай до Європи — поїздом

Так як розказує “Пробудись!” кореспондент з Філіппінських островів

РАНОК був гарячий і вогкий, як ми вийшли на платформу залізничної станції в Гонконг. Ми були озброєні камерами, словниками, географічними картами, дороговказами та китайськими візами. Наш багаж був швидко віднесений, а нас, разом з іншими чужинцями, провели попри натовп китайців до чекаючого поїзда. Наступних три години були повні сподіванок, як наш поїзд вився через гори й господарські прикордонні села, повільно наближаючись до китайського кордону.

А що ми американська місіонерська пара з Філіппінів, робимо на цьому поїзді, в’їжджаючи глибоко в Китай? Тому, що ми завжди цікавилися китайськими людьми, і хотіли знати, яке життя є на цьому величезному Азіатському континенті. Тому що ми планували поїхати до Америки на вакації, то починаючи нашу подорож ми вирішили переїхати Азію поїздом.

У внутрішній Китай

Ми прибули до прикордонного міста Шумчун не знаючи чого сподіватися. Взявши наш багаж, ми перейшли через дерев’яний міст, який представляв ворота. Навколо нас було багато китайців і кілька чужинців, усі борячись з чемоданами, коробками та клунками, як вони перебігали через місток. Китайські начальники дуже ввічливо привітали нас, перепустили через всі правила входу до країни, дали нам наш перший китайський обід і посадили нас у потяг, що їде до Кантону. Подорож була дві години довга, у вигідних вагонах з м’якими сидженнями і штучним охолодженням, з гарячим чаєм в рукописних кухлях — дала нам почуття, що ми були шановні гості.

Вийшовши з потягу в Кантоні, Чен, молодий чоловік, який часто пригадував нам, що “його обов’язок був служити людям”, дуже приємно привітав нас. Він був наша “відповідальна особа”, призначений бути нашим провідником, тлумачем та опікуном. Чен зараз почав опікуватися нами та нашими чемоданами, провів нас до чекаючого авта, на кілька годин подорожі оглядати визначні місця. “Це авто належить до уряду”, пояснив Чен. “У Китаї немає приватних автомобілів, тому що вони забруднюють повітря”.

Ми проїхали через вулиці повні людей, просуваючись через товпи від одного цікавого місця до другого. Від башти з якої можна дивитися на місто згори до саду орхідеїв, до публічного парку — на все треба подивитися. Він терпеливо та чемно відповідав на наші питання. Хоч ми були дуже перевтомлені, то таки мусіли піти на приготовлений обід. Наостанку, Чен привіз нас назад до станції і посадив у потяг до Пекіну.

Потягом через Китай

Поїзд рушив з Кантонської станції о 8:40 вечером з двома дуже втомленими американськими пасажирами. Нарешті постійна охорона, провідники та тлумачі відійшли. Наше купе було зроблене, щоб помістити чотири особи, з вигідними ліжками і маленьким столиком коло вікна, накритим скатертиною з мереживом навколо, на якому стояв маленький вазонок. Нам дали два кухлики на чай, кілька маленьких пачок чаю, і великий яснокольоровий термос з дуже гарячою водою. Страшно перевтомлені досвідами того дня ми лягали в наші ліжка тієї першої ночі у Китаї, і рух потяга заколисав нас до спання, як ми поринули глибше у незнайому країну.

24-го серпня, 1976 р. Ми пробудилися ще перед світанком, цікаві побачити наше нове оточення. Відчинивши двері, ми дуже здивувалися побачити довгий ряд людей ідучи до їдальні. Всі наші подорожні були чоловіки, більшість з них вбрані лише в спідніх сорочках і в мішкуватих штанах, які стали майже одностроєм (мундуром) у Китаї. Деякі усміхалися і шепотіли дружнє вітання, а інші соромливо дивилися десь інакше, коли побачили нас.

В їдальному вагоні, товстенькій та приязний чоловік — розпорядник, кухар і підносник — показав нам наші стільця. Навколо пасажири голосно сьорбали суп і локшину, клацали паличками для їдження, коли офіціант вийшов із кухні. З широким усміхом, і очевидно гордий своєю позицією, він приніс нам каву, присмаженого хліба і варення з маслом. Нічого іншого не могло більше задоволити нас.

Надворі, зелені пагорки Гунан Провінції мирехтіли попри нас. Хати були з глиняної цегли, з дахами вкритими соломою або плитняками. Краєвид був усіяний маленькими селами, а земля добре оброблена, буйна, зелена і процвітала полями рижу. Люди метушилися по полях, по дорогах, все чимось зайняті. Кожної години або дві потяг ставав змінювати пасажири. Це були маленькі, відокремлені місця по яких рільники та селяни носили своє скудне майно клунками або зв’язане полотном. Матері носили своїх немовлят на плечах або діти шкандибали позаді їх, вбрані в маленьких штанятках не зашитих в розгалуженні, очевидно в разі негайної потреби!

По більшости станцій були великі металеві відра з водою і черпалками для спраглих подорожніх. Ми зауважили, що поступово до нас прилучалися цілі родини з жінками і дітьми. По цілому поїзді лунали веселі звуки, сміх та голосні розмови.

До пополудня ми переїхали широку Янґтце ріку. Температура скоро змінювалася, як ми лишали тропічну місцевість позаді. Люди були вбрані в тепліший одяг, діти добре закутані, і ми накривалися грубими вовняними ковдрами вночі. Гарячий чай був би дуже добрий на такий вечір, але нам уже його не вистачило. Я взяв словник і довідався, що китайське слово на чай було ча, так як по-філіппінськи. Набравши відваги, я попросив офіціанта, щоб він приніс нам ча. Він усміхнувся ніби зрозумівши і швидко побіг до своєї коморки і за кілька хвилин вернувся з милом і туалетним папером для спільного туалета! Ми лягли спати без чаю того вечора.

25-го серпня: О 5-ій годині ранку ми почали повільно вбиратися. Ми в’їхали в передмісця Пекіну, як сонце лише починало виглядати з-поза обрію. Кілька людей, що встали досвіта метушилися по вулицях, займаючись щоденними справами. Уряд заохочує людей триматися здоровими, і тому по вулицях можна було бачити, як молоді зі старими виконували фізичні вправи подібними до Кунґ Фю.

Туристи в Пекіні

Точно о 6:18 годині рано наш поїзд зупинився на станції міста Пекін. Ми вийшли з нашого поїзда й з непевністю рушили через велику станцію. На дворі на великій площі сиділо або — метушилося дуже багато людей з своїми речами, чекаючи терпеливо. Дуже помітно була відсутність нашої “відповідальної особи”. Пізніше, ми довідалися, що він був призначений вичищувати сміття і направляти шкоду по землетрусі. Тепер ми були б раді навіть з безвідповідальною особою, якби вона запровадила нас до нашого готелю.

Після двох годин мандрівки по шумливих вулицях, з нашими чемоданами, ми нарешті знайшли Американське Бюро Взаємодії. Звідти ми сконтактувалися з Китайським Бюром Подорожі. Виправдовуючись, вони повідомили нас, що поїзд, який ми замовили до Москви через Манжурію не йшов, тому що залізничні колії були знищені спустошуючим землетрусом. Єдина інша дорога була через Монґолію поїздом, але треба було чекати тиждень. Тому що ми були в Пекіні сім днів замість два, так як спочатку планували, то вони уважно змінили наш готель до менш коштовного. Готель Hsin Сhiao, хоч був старий, був вигідний і гарний, незважаючи на те, що в передпокоєві тримали мішки цементу та риштування з бамбуку, які ще більше пригадували нам землетрус.

Кожного дня ми прогулювалися по Пекіну. Спочатку люди були здивовані бачити нас, тоді цікавилися, а часами трошки лякалися, але переважно усміхалися. Один певний спосіб, яким можна перемогти стриманість людей є захоплюватися їхніми немовлятами. Родичі зараз стають дуже приємні, усміхаються широко, часто приносячи дитину ближче, щоб ми подивилися і потримали її. Першого дня нашого прибуття до Пекіну, ми пішли до площі Tien An Men, дуже величезне місце, яке оточують чотири великі залі. З кожної сторони на людей дивився Мао Це-тунґ з портрету більшого від людського розміру. Ми були єдині чужинці між присутніми, але не єдині туристи. Тут були групи школярів, родини тримаючись за руки, одягнені в зелені мундури вояки з червоними зірками пришитими до ковнірців, . . . всі відвідувачі місця про яке вони так багато чули. Багато платили фотографам за фотографії, на яких вони позували поважно, без усміху біля відомого місця.

26 до 31 серпня: Наш тиждень у Пекіні був дуже зайнятий. Крім оглядання визначних місць, ми мусіли полагодити серйозні справи дістати візи до Монголії, Росії, Польщі, і Східної Німеччини. Тому ми ходили від одного посольства до другого — від огрядного російського представника до сплячого монгольського, якого кожного разу треба було пробуджувати. Нарешті наша терпеливість була нагороджена й ми отримали всі потрібні візи. Тепер ми хотіли замовити ‘святочний обід’.

Ми пішли до маленького ресторану де спеціально приготовляли Пекінську качку. Всередині було багато людей. В доброму приязному настрої, родини і приятелі товпилися навколо великого стола повного рижу, пива, і помаранчової соди випадкової миски м’яса та городини. Серед цікавих пильних та здивованих поглядів, ми відважно рушили до одного порожнього стола. Гамір зараз перемінився в цілковиту тишу. Офіціанти збіглися й обгородили наш столик кімнатними циркулями. У кімнаті, далі було дуже тихо, а ми чекали всередині нашої обгородки аж поки не прийшла нервова офіціантка, з олівцем та паперем у руці. У ресторані не було карти з меню, і ми не мали поняття, що ми замовляли, але вона написала щось на папері й вийшла, очевидно задоволена. Час минав і нам не приносили їсти. Офіціантки були зайняті десь інше, не знаючи, що робити з їхніми надзвичайними гостями. Розчаровані, ми махнули рукою до офіціантки недалеко нас, що виходили. Вона засяяла очима, і при помочі інших робітників провела нас до дверей, усміхаючись і вимахуючи руками, як ми виходили. Ах, хто хотів Пекінської качки?

Оглядання цікавих місць Пекіну було дуже приємне. Переважно ми подорожували автобусами. Показавши кондукторці папір з написом, куди ми хотіли поїхати, вона тоді ‘опікувалася нами’.

Вулиці Пекіну є широкі та обгороджені деревами, постачаючи багато приємних видів, звуків та досвідів. Наприклад, ваговоз повний коробок з черевиками розташувався на пішоході, і зараз появилася довга черга покупців. Кожному давали коробку. Пізніше, відійшовши від ряду, покупці припасовували свої нові пластичні сандалі.

Всюди були докази трагедій землетруса. Багато домів були зруйновані або розбиті. Боячись ще більше землетрусів, або тому що їхні доми не були безпечні, багато людей мешкали в наметах або під сховками побудованими верх ліжок. Чоловіки і жінки були мобілізовані направляти шкоду по розбитих частинах. Урядові ваговози щоденно їздили вулицями і розвозили цеглу або вапно для потреб людей.

Автобусами і пішки ми подорожували до різних місцевостей без провідника, включаючи палаци стародавніх імператорів, зоопарк, де доглядачі тлумачать якесь дивне поводження тварин, як знак надходячих землетрусів. Лише для нашої подорожі до Великого Муру і Надгробного Пам’ятника Мінґа, треба було найняти авто. Багато з цих стародавніх відомих місцевостей, побудовані колишніми імператорами вже розпадаються або є зруйновані вандалами. Ми бачили одну порожню церкву забиту дошками.

Так заскоро закінчився наш тиждень у Пекіні.

До зовнішньої Монголії

1-го вересня: Поїзд з Пекіну був подібний до поїзду, яким ми приїхали, крім пасажирів. Вони майже всі були чужинці: Росіяни, монгольці, поляки, німці, афґаністанці і в’єтнамці. До нашого купе сходилися всі, що знали трошки англійську мову.

Наш поїзд дерся високо в гори, минаючи Великий Мур. Хати побудовані з випаленої цегли облямовували променисті поля цвітучих соняшників. Поїзд тоді повернув на північ і краєвид почав мінятися. По маленьких фермах ріс низькорослий врожай, а річки були сухі. Над вечір ми приближалися до неродючої пустині, кордону Ґобі пустині.

О пів до дев’ятої години вечора голосною музикою й перервами голосом повідомили нас, що ми вже приближалися до кордону Ерлієн. Дві і пів години ми пили чай на станції, коли перешукували наш поїзд і замінювали потяг та вагони з рестораном на монгольський. Цілий потяг був піднесений коло вісім футів (2.4 метрів) вгору, щоб змінити колеса і припасувати їх до ширшої монгольської та російської колії. Після короткої подорожі, ми прибули до Дзамін Уде, на кордоні Монголії, де знову перешукували поїзд, і де було треба чекати ще одну годину. О 12:15 вночі, п’ятнадцять хвилин після закінчення наших китайських віз, поїзд рушив у дорогу і ми лягли спати.

2-го вересня: Ми пробудилися в ‘новому світі’ — безмежній пустині вкритій синім небом. З нашого зручного пункту спостереження можна було бачити двогорбові верблюди, які коливалися по дорозі. Ми бачили череди диких коней, і часами групи білих та круглих наметів, зручне приміщення бродячих пастухів.

Поїзд ставав рідко у Ґобі пустині на якого чекали селянини з великим ентузіазмом. Вдираючись в поїзд, вони продавали пасажирам закуски і сандвічі або товпилися до їдальні пити пиво і купували консерви на запас. Всі були дуже гарно вбрані для цієї великої оказії. Народні строї були з високих циліндрових капелюхів та довгих штанів, з тунікою підперезана яснокольоровим поясом.

Найдовша зупинка була у столиці Улан Батор, де весільні святкуючі так дуже зраділи, коли ми бажали сфотографувати молоду і жениха, що змусили нас пити їхню місцеву горілку, яку всім давали з одної чашки. Пізніше, з’ївши миску капусняка з чорним хлібом, ми вернулися до нашого купе чекаючи ще одного нічного переїзду кордону, цей раз в Росію.

Через Сибір в Європу

3-го до 8-го вересня: Ранком пустиня попередньої ночі перемінилася на лісисті гори. Було мрячно, сіро і зимно. Ми обкуталися у вовняні ковдри, трусячись в неогріваному поїзді. Ось це був Сибір!

На протязі кількох годин ми об’їжджали беріг великого озера, якого води били об скелясті береги. Озеро Байкал є надзвичайно глибоке й зимне, озеро свіжої води, поміщаючи майже так багато води, як п’ять Великих Озер в Америці.

Так почалася наша довга та важна подорож через Сибір. Година за годиною гори, які поступово почали змінюватися в нижчі місцевості, дуже порослі білою березою та смерекою, між якими рідко траплялося селище з колодових хатин або промислове місто з фабриками вивергуючи чорний дим. При кожній зупинці поїзда, пасажири виходили в село переглядати численні кіоски по яких бабушки (старі жінки) продавали яйця, сир та квіти.

О 4-ій годині пополудня, 6-го вересня, ми прибули до Москви. Ми мали лише кілька годин поїхати підземкою в місто подивитися на цікаві місцевості та знайти готель, де ми купили останні два квитки на поїзд того вечора. Слідуючого дня ми переїхали кордон у Польщу і кілька годин пізніше в’їхали в Німеччину, з швидкістю і вигідністю до Люксембургу і нашого літака до Нью-Йорку.

Два і пів тижня ми їхали тією величезною сферою від Гонконг через східну Європу. Це була незабутня подорож, яка дала нам нагоду побачити на мить світ, який відрізнявся від нашого багатьма способами. Однак, він був заселений звичайними людьми, які дуже гостинно поводилися з нами. Тепер ми ще більше чекаємо дня, коли не буде вже більше народних перепон і кордонів.

[Карта на сторінці 5]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

Люксембург

Німеччина

Польща

Москва

РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ

Озеро Байкал

Іркутск

Улан Батор

МОНГОЛІЯ

Гобі Пустиня

Пекін

КИТАЙ

Кантон

Гонконг

[Ілюстрація на сторінці 6]

Жінки працюють направляти шкоду, яку землетрус наробив в Пекіні

[Ілюстрація на сторінці 7]

Публічна транспортація в Пекіні: триколісний велосипед і автобус

[Ілюстрація на сторінці 8]

Частина Великого Муру показуючи руїни