Пережиток на морю!

Захолююче оповідання молодої пари, яка пережила одно з найгірших морських нещасть в історії

Я БУЛА 14-літня дівчина, коли 15-го березня, 1938 р., розкішний корабель Wilhelm Gustloff, якого Націстський уряд Німеччини хвалив і назвав „судно радости”, пустився в свою першу подорож. Всі говорили, що той корабель був чудо техніки, якого ніяк не було можливо затопити! Незважаючи на його величину, він міг швидко перевезти 1.465 пасажирів і 426 членів обслуги до їхнього призначеного місця.

Сім років пізніше Друга Світова Війна кінчилася. Німецький східний фронт розпався в січні, 1945 р., посилаючи тисячі біженців з східної Прусії шукати безпеки. Але тому що всі дороги і поїзди до Німеччини були розбиті, то тільки море залишилося шляхом втечі. Все, що плавало, включаючи і корабель Wilhelm Gustloff, приводили в службу. В той час той корабель, стояв на якорі у Ґдині, Польщі (тоді називаючись Ґотенгафен), і в ньому мешкали члени німецької флоти. Ми мешкали в Ґотенгафені й мій чоловік, Керт, служив на пароплаві.

Втеча до безпечности

Біженці наповнили місто, більшість з яких були дуже втомлені від багато днів подорожі, бо бродили через великі сніги з тяжкими пакунками на плечах. Виглядало, що всі хотіли попасти на корабель Gustloff, тому що він був добре огріваний і запасаний теплими харчами. Очевидно корабель представляв людям мірку безпеки. Але квитків було мало і незабаром їх почали продавати на чорному ринку. Один торговець з нашого села неуспішно старався підкупити мого чоловіка, щоб отримати квитки для себе і своєї родини, навіть хоч вони вже були заплатили за подорож на іншому кораблі. Однак, якимось чином йому вдалося попасти на корабель, так як пізніше він хвалився нам із захопленням.

Корабель був занадто переповнений, як тисячі біженців подіставали квитки. Спочатку реєстрували пасажирів, але пізніше припинили. Отже, ніхто не знав скільки осіб втиснулося в корабель. Дехто вгадує, що було 6.500, але могло бути більше. Багато пасажирів спали по коридорах; а нас попросили поділитися нашою кабіною. До нас пристала мати з двома дітьми, і хоч нам було тісно, то ми добре почувалися знаючи, що ми зробили щось, щоб допомогти зробити подорож таку вигідну, як можливо.

Ми стояли при поруччю того вівторка пополудні, 30-го січня, 1945 р., коли корабель вирушив о першій годині. Нам серце боліло, коли одна старенька жінка впала на коліна на пристані, біля спакованого чемодана, і з плачем просила: „Капітане, візьми мене з собою! Прошу! Прошу!” Але для неї вже було запізно.

Як ми пережили

Коло 7-ої години того вечора, я відчинила отвір у стіні впустити трошки свіжого повітря. Дивлючись у темряву, я бачила бурхливі води і відчула холодний морський вітер. По воді плавали маленькі куски льоду. Температура стояла на нулі за термометром фаренгайта (18 градусів нижче нуля, Цельсія).

Це була моя перша подорож, і думка, що ми плавали на Балтійському морі страшила мене. Багато пасажирів хворіли від морської хвороби; вони стояли в довгих рядах перед туалетними кімнатами, які вже смерділи блювотиною. Виглядало, що це буде незабутня ніч. Коли б я лише знала!

Тому що була небезпека від нападу російських підводних човнів, то нам наказали не знімати рятувальних жакетів, навіть при їжі й не розбиратися вночі. Я ще пам’ятаю, як невигідно було ходити до їдальні в рятувальному жакеті. Коли лягала спати, то я не скидала спідньої білизни і панчохів, а сукню клала близько себе, де було легко схопити її. Нажаль, багато пасажирів не віднеслися до перестороги так серйозно, як я.

Несподівано, 16 хвилин по дев’ятій ми пробудилися від удару. Три торпеди вдарили корабель. Тепер була справа життя і смерти. Відразу треба було втікати, якнайскорше до верхньої палуби! А де був найближчий вихід? На щастя ми знали докладно де він був. За кілька секунд, коридори були переповнені людьми. Сотки осіб змагалися дістатися до верхньої палуби. Вони боролися за своїм життям. Ми втекли з іншими людьми, і не старалися нічого врятувати.

Щоб корабель не втопився, то зараз зачинили перегородки до його дванадцятьох водонепроникних відділів. Це значила певна смерть для тих, що ще не повиходили, тому що тепер всі дороги втечі були відтяті. Для них смерть прийшла скоро, але для інших, поступово, помалу. Деяким не вдалося вийти на верх, тому що лежали десь у кораблі поранені або приголомшені. З розпачі інші — скільки я не знаю — поповнили самогубство.

Тимчасом ми наближилися до льодом вкритої палуби, знаючи, що пароплав, який тепер дуже похилився, вже не зможе довго триматися на поверхні води. Коло нас стояв молодий моряк, який, хоч поблід від страху, кричав стійким голосом: „Нема причини на паніку. Зараз прийдуть рятувальні кораблі. Втихомиртеся”. Я ще можу бачити його. Він старався, як міг заспокоїти пасажирів. Справді, він несамолюбно цікавився спасти життя. У протилежності була одна жінка, яка плакала, „Мої чемодани! Мої чемодани! Мої дорогоцінності! Всі мої дорогоцінності лишилися в кабіні. Я загубила все!” Але я пам’ятаю, що сама подумала, чи життя має меншу вартість від дорогоцінностей.

Саме перед нами я побачила торговця про якого вже була згадала, якому вдалося отримати квиток на корабель Gustloff. Він обперся об надувний ґумовий туз човна, і курив свою „останню цигарку”, коли човен несподівано посковзнувся, і він з його родиною зсунулися з голосними верисками через схилену палубу у темряву води, вже переповнену плаваючими людьми.

Наш стан дуже скоро ставав більш критичний. Керт і я недавно одружилися і були дуже закохані. Ми не хотіли вмирати!

„Чи бачиш той маленький порон?” Керт показав пальцем. „Ми мусимо старатися добитися до нього. Він може врятувати наше життя”.

Так, я бачила його, але також бачила льодові води. Хоч я була добре вбрана — в довгих штанах, зимовому плащі і рукавицях — то не дуже хотіла скакати. Я почала плакати. Несподівано мій чоловік посунув мене поза поруччя. Тепер між нами, а водою був лише схилений бік корабля. Що там чекає на нас внизу? Я знову стримувалася. Керт відірвав мене! „Коли зараз не скочемо, то помремо!” він крикнув.

На хвилинку ми дуже сильно обнялися. Тоді тримаючися за руки, мов спускалися з гори на санчатах, ми поковзнулися по льодовій стороні корабля в простір, хто знає, як далеко. Ми не могли дихати, коли впали в льодову воду. Але коли нарешті виплили на верх, то ще були разом і недалеко бачили порон!

Наші руки і ноги вже майже цілком позамерзали. Я добре зробила, що так тепло вбралася, бо пізніше ми довідалися, що багато людей позамерзали на смерть у холодній воді. Три чоловіки ледве витягнули нас у порон. Там ми сиділи — чотири чоловіки і одна жінка на пороні серед Балтійського моря. А що тепер?

Уже минула докладно одна година від часу, коли торпеди вдарили пароплав. Несподівано з незнаної причини всі світла пароплава Gustloff засвітилися. Тоді, сяючи найяснішим світлом, ніби дотримуючи своєї назви „корабель радости”, пароплав потонув. Тепер лишилися лише замерзаючі води, буйний вітер, страшна темрява, безнадійний стан!

Врятовані

У темряві ми побачили корабель. Це піднесло наші надії. Веслуючи з цілої сили, ми приблизилися до корабля. Тепер можна було ясно бачити обрис корабля. Вже рятунок був близько. Але зараз сталося щось дуже жахливе! Саме в той момент — хоч у той час ми не знали — корабель, отримавши пересторогу про підводний човен, почав відпливати лишаючи нас позаді!

Плаваючи на маленькому пороні більше години, ми приплили до іншого корабля, цей раз до міноносця з вказівкою Т-36. Навколо корабля було багато поронів та плаваючих людей. Чи відважимося розвивати надію? Ми наближалися все ближче і ближче, але не могли кричати за допомогою, тому що були дуже захриплі. Разом з постановою наші надії збільшалися, щоб не піддатися. Тепер уже можна було бачити людей на кораблі. Тоді ми почули голос чоловіка: „Перше жінку”.

Мене витягнули вгору по слизькій стороні корабля. Коли була вже на палубі, я не могла ходити. Вони спустили мене вдолину де допомогаючі руки звільнили мене з мого мокрого та замерзлого одягу. Мене обвинули теплими вовняними ковдрами, і поклали в ліжко. Тоді дали мені щось теплого напитися.

Але, моя журба не закінчилася. Рятування раптом перервалося, тому що треба було втікати від можливого нападу підводного човна. Глибинні бомби вибухали по всіх боках. З кожним вибухом, я на половину вискакувала з ліжка, молячись, щоб померти замість вертатися назад у зимну воду.

Але що ж сталося з Кертом? Лише кілька хвилин після того, як мене витягнули, корабель обернувся і мусів утікати. Чи його вибрали з порона? Коли до мене приступив лікар запитати, як я чулася, я відповіла, що не потребувала допомоги, але попросила, щоб він довідався чи мій чоловік був на кораблі. Він обіцяв зробити це. Як я заспокоїлася, коли пізніше почула через голосник: „Увага! Вістка для пані Габіш. Ваш чоловік є безпечний і є у кабіні———”. Я забула число кабіни тепер.

Я наділа одяг, якого знайшла під руками, тому що мій одяг сушився в машинному відділі. Керт мусів бути дуже здивований, коли побачив свою дружину вбрану у мундурі старшого лейтенанта! Довгий час ми не говорили. Ми лише сиділи і дуже сильно обняли один одного. Трудно було повірити. Ми пережили і були врятовані!

Знову на твердій землі

Так як обчислення показували, то лише вісімсот до дев’ятсот осіб були врятовані. Корабель, який врятував нас підібрав 564 людей. Як ми тішилися, коли могли вийти з корабля у Сасснітц і знову стати на тверду землю!

Було багато чудового врятування і сердечного возз’єднання. Одна покалічена жінка журилася про своїх загублених дітей і знайшла всіх чотирьох живими. Ми також тішилися з матір’ю та її шостимісячною дитиною, які пережили всю цю боротьбу в доброму стані. Які вдячні ми, також, були, що самі могли пережити одно з найгірших нещасть на морю за цілої історії! Ми загубили все, що мали в тому шостому році світової війни — одяг, білизну, дорогоцінності і важні папери, документи, дипломи, чекові книжки. Але ми були живі! Коло 5 або 6 тисяч не були такі щасливі, як ми. Я бажала знати чому. Чому? Чому?

Відповідь

Кілька тижнів пізніше, мені ще причувалися жахливі верески людей, булькання води, завивання вітру. Життя мусить бути дуже дорогоцінне, я подумала собі, якщо так трудно вмирати.

Хоч я вірила в Бога і мій чоловік шанував Біблію, то ми не були релігійні. Проте, мене турбувало питання! „Як це, що Бог допустив таке велике нещастя?” Я щиро шукала відповіді до цього питання і отримала її, хоч десять років пізніше.

Через студіювання Біблії зі Свідками Єгови, я дізналася, що Бог лише тимчасово дозволяє такі нещастя, які бувають наслідком людського насильства. І на це є добра причина, мені показали з Біблії. Але незабаром, під володінням Божого царства, такі жахливі події вже більше ніколи не будуть відбуватися. Я взнала, що світова зміна вже була близько!

Біблія дуже ясно вчить, що Всемогутній Бог приготовить дорогу для Свого праведного володіння, коли знищить цю зіпсуту систему. Дуже раптом, і для багатьох так несподівано, як затоплення корабля Gustloff, ціла лукава світова система буде знищена. (Дан. 2:44; 1 Ів. 2:15—17; 2 Пет. 3:7) Але я також рада взнати, що Бог зробив забезпечення і розпорядки для тих, які дійсно бажають залишитися живими, і ті, які є охочі брати потрібні кроки, можуть пережити те знищення, щоб утішатися праведною новою системою.— 2 Пет. 3:13; Об. 21:3, 4.

Сьогодні, більше, як 30 років пізніше, ми з чоловіком не забули тих людей, які врятували нас. Бажаючи допомогти і рискуючи своїм власним життям, вони звисалися канатами і мотузяними драбинами над поверхнею води і рятували напівмертві тіла з буйного льодового моря. Їхнє життя-зберігаюче діло врятувало багато осіб від певної смерти. Їхнє несамолюбне і сердечне зусилля поставило гарний приклад для нас сьогодні, тому що, проповідуючи добру новину Божого царства, ми також помагаємо рятувати осіб від певної смерти в надходячій світовій катастрофі. Тепер, коли наших троє дітей вже повиростали, ми відкладаємо ввесь наш час для цього важного проповідування. Також від 1971 р. мій чоловік служить за подорожуючого надзирателя Свідків Єгови.

Наше бажання є, якщо це буде воля Єгови, дістати життя під Його новою системою і познайомитися з деякими нашими співпасажирами на кораблі Gustloff, ті, що не пережили. Цю надію ми засновуємо на біблійній обітниці, що знаходиться в Об’явленні 20:13. „І дало море мертвих, що в ньому”. Тоді, у тому щасливому дні воскресіння, наші надії є розказати їм добру новину, що Боже царство вже царює під яким вони можуть втішатися безпечністю з нагодою набути вічного спасіння.— Внесок.