Я залишив церкву, Я залишив курити, Я залишив підприємство

Едвард Джордж розповідає чому

БІЛЬШІСТЬ мого життя я був пресвітеріанином. Я почав ходити до церкви коли мені було тільки чотири роки. Я став дияконом. Через п’ятнадцять років я навчав клас недільної школи. Я був членом хору. Я дуже заглибився церквою. Потім я залишив її.

Рік був 1943. Друга Світова Війна вже була почалась. Мені тоді було коло двадцять років. Я вступив на війсково-повітряну службу, і почав курити. Я курив на протязі 30 років, і скурював від трьох з половиною до чотирьох пачок сигареток на день. Потім я залишив курити.

Мій батько був відкрив тютюнове підприємство більше як п’ятдесят років тому. Тридцять років пізніше, я став його партнером. Це було дуже прибуткове підприємство, з якого нам приходило від три до чотири мільйони доларів прибутку на рік. Коли батько помер, то я перебрав підприємство, і багато років управляв ним. Потім я залишив його.

Я залишив церкву, куріння й підприємство, не тому, що був якимсь прогульником без витримки, але тому, що почав щось іншого. Я почав студіювати Біблію.

Проте, було багато обставин, які довели до цього покинення. Я почав курити коли вступив на війсково-повітряну службу. Я був великим патріотом. Протягом років трьох з половиною, я був начальником загону бойскаутів. Церква теж була дуже патріотична. Вона спеціально схвалювала тих, хто служив при війську. Ваше ім’я виписували на зірці на великій таблиці, щоб усі могли бачити його.

Я відслужив три роки. У 1944 р., мене вислали до заморської служби. Від нас вимагали п’ятдесят польотів на ворога. У сорок шостому польоті нас збили верх „Чорного Лісу” в Німеччині. Я керував чотиримоторним, Б-24 бомбардувальником. У нашій команді було десять чоловік, а я був пілотом.

Дуже багато разів ми ледве уникнули небезпеки. Одного разу нам розбили два мотори й я мусив приземлитись у Корсіці. Там ми перебували аж поки не закінчили ремонтувати нашого літака. Найбільш небезпечною була зенітна артилерія. Літаки-винищувачі дуже рідко коли нападали на нас. У німців не бракувало цих літаків, але їм не вистачало нафти,— бомбардувальники СШ розгромили їхні нафтові райони. Проте, була одна страхаюча річ: Німці були перші розвинути реактивні винищувачі. Це страшило дивитись як ці дуже швидко літали! На щастя вони могли летіти тільки коло п’ятнадцять хвилин — тільки, щоб злетіти раз, старатись ударити вас, а потім мусили приземлятись.

Так як я вже сказав, наша найбільша проблема була зенітна артилерія. Ми летіли від двадцять до двадцять п’ять тисяч футів високо, а вони за допомогою радара, точно знали де ми були — це дуже збентежує! Зенітна артилерія — це 88 або 105 міліметровий снаряд — з дистанційним детонатором. Один з цих снарядів долітав до призначеної йому висоти, а тоді вибухав, і його осколки розлітались по всіх сторонах. Коли б цей снаряд вибухнув недалеко вас, то дуже пошкодить вам, навіть примусить вас упасти.

Так то сталось в нашому сорок шостому польоті. Снаряд пролетів крізь крило літака, крізь бак для пального, і вибухнув вище нас. Коли б він був вибухнув тоді як ударив літак, то я не розказував би вам цього оповідання.

Під час війни я щовечора ходив на церковні служби, яких священики проводили. Вони були більше подібні до психіатрів замість до священиків. Проте, я таки шукав релігійного утішання; я ніколи не знав чи вернуся з наступного польоту.

Але з цього сорок шостого польоту я не вернувся до бази. Снаряд ударив бак і розбив один мотор. Це сталось верх кордону між Чехословаччиною а Німеччиною, недалеко російського кордону. Я зараз дав наказ, „Розтворіть двері бомботримача, виходьте й спускайтесь з парашутом!” Сім спустились, а нас троє залишились з літаком.

Тепер ми перелітали російсько-німецьку лінію фронту, внизу гарячо бились, а наш літак був дуже пошкоджений. Усе вивелось з ладу. Ми почали скоро падати вдолину. Літака вже неможливо контролювати, колеса не діяли, і як ми падали, то літак вирівнявся, вдарив землю, поковзнувся та зупинився. Як літак спалахнув, то ми зіскочили з верхнього затвора.

Німці взяли мене в полон. Для мене війна вже закінчилась. Я був шість місяців військополонений, а потім росіяни визволили мене. Коли закінчилась моя військо-повітряна служба, я вернувся до Джексонвілл, Флоріди. Це було в 1946 р.

Моя родина, й також родина Беллойт мешкали в Джексонвіллі. Під час війни цих дві родини дуже здружились. Після війни я зустрівся з Івонною Беллойтою і ми одружились. Її родина були Свідками Єгови, але Івонна не була охрещеним Свідком. Я товаришував з її родиною, але наказав їй, щоб вони не говорили мені про їхню релігію.

Я продовжував свою діяльність у Пресвітеріанській Церкві; Івонна товаришувала з Свідками. Між нами не було релігійних суперечок, але з часом Івонна почала відступати від Свідків. Вона перестала студіювати Біблію з ними, стала дуже світська, святкувала різдво, день подяки, новий рік та інші свята, навіть вплутувалась у політику.

На протязі тих років я мало чув про Свідків. Тоді один з них трохи працював у мене й також мого друга, доктора Айвія. Цей робітник розказав докторові Айвієві про прийдешню битву Армагеддон. Лікар був знайомий з Івонною ще від дитинства, отже покликав її й запитав: „Івонна, тебе виховали як Свідка. Чому ж ти нічого не казала мені про Армагеддон?” „Я покличу мого брата Дона”, вона відповіла, „і він вам пояснить”. Наслідком цього, доктор Айві з його дружиною та я з Івонною почали студіювати Біблію з Свідками Єгови, яку то студію проводив Дон Беллйот.

І так то все почалось, але тепер я вже був охочий. Я став незадоволений деякими подіями моєї церкви. Я був дияконом, і один з моїх обов’язків був випрошувати пожертви від людей. Я не любив цього. У нас були вбогі люди, які не знали звідкіля прийде їхній наступний обід, а я випрошував у них гроші.

Ми платили нашому священикові 12 000 доларів на рік, і в той час це було більше як хто-будь інший у зборі заробляв. Один диякон обурився проти цього, і сказав: „Як це що цих проповідників завжди покликають до більших церков? Їх ніколи не покликають до менших. Завжди до більших де їм більше платять!”

Мене теж турбувало церковне вчення. Ми одержували журнал Presbyterian Survey (Пресвітеріанське дослідження), і в одному номері цього журналу появилась довга стаття про пекельний вогонь кажучи, що це було місце вічних мук для злих людей. Я знав, що це не було правда, що душа не була щось безсмертного, але що коли люди вмирали, то цілком переставали існувати. Якщо вони будуть колись знову жити, то це буде через воскресіння.— Єзекіїля 18:4, 20; Екклезіястова 9:5, 10; Римлян 6:23; Івана 5:28, 29.

Що б там не було, то з нами почали студіювати й таким то чином почалось усе моє покинення. По-перше, я перестав ходити до Пресвітеріанської Церкви.

Дон Беллйот вірно щотижня приходив до нашого дому через чотири або п’ять років і студіював з нами три години кожного разу. Ми вже простудіювали кілька книжок, разом з Біблією — він завжди доказував нам усе з Біблії. Також, я й Івонна почали приходити до Залу Царства на зібрання, щоб там товаришувати із збором Свідків. Їхня щирість та дружність справила на мене велике враження. Одного вечора, вони виключили Свідка, який дуже прогрішився, й я подумав собі, „пресвітеріани до яких я колись ходив ніколи не зробили б цього”. Свідки дуже стараються затримувати їхні збори морально чистими.

Тепер я вже був готовий присвятити своє життя Єгові й охреститись. Я ще курив, але скурював тільки дві або три сигарети під час студії. Я знав, що Свідки не любили цієї звички й тоді ще не виключали із збору за куріння. Але, саме тоді коли я хотів охреститись, змінили політику й цілком заборонили курити!

Уявіть собі як я відчував! Правда, куріння шкодило здоров’ю. Я знав це. Я був тяжким курцем, протягом десятиліть, і встаючи рано покашлював годину або півтори. На протязі тих років я дуже старався покинути куріння — принаймні вісім або десять разів, але без успіху.

Як би там не було, я таки вирішив ще раз спробувати. Цього разу спонука була багато сильніша. Тепер я вже знав Єгову. Я вже задумувався над Ісусовими словами, ,люби Єгову з цілого серця твого’ і —які то слова стосувались особливо до куріння — „люби ближнього свого як себе самого”. (Матвія 22:37—39) Через сорок п’ять років мого членства в православії мене ніколи не навчили любити мого ближнього в цьому відношенні.

Отже цього разу в мене була духовна міць, щоб боротись з цією наркоманією. Я молився до Єгови, щоб Він допоміг мені. Моя родина теж молилась до Бога, щоб Він допоміг мені в цій боротьбі. Одного вечора я дуже хвилювався, коли чув як моя чотирилітня дочка Келлі, молилась до Єгови, „Прошу Тебе, допоможи татові покинути курити”.

Я призначив собі час в якому покину куріння. У 1975 р., мала відбутись велика конвенція Свідків Єгови. У вечорі до конвенції я закурю останню сигаретку! Два місяці до цього, я дуже курив,— чотири з половиною пачок на день. Так робити не було розумно, але я гадав собі, що це були немов мої останні веселощі, щось подібне до психологічного кінця. У вечорі до тієї конвенції в 1975 р., я знімав нагар з останньої сигарети. І вже досі не курю.

Я не вдавався знову до куріння. Ніколи більше не буду курити. Але хотіння курити таки деколи мучить мене, навіть сім років пізніше. Якщо хтось каже, що куріння не є наркоманією, то не повірте йому! На протязі першого року мені щоночі снилось, що я ще курив. Навіть тепер деколи ще маю такий сон. В авті я маю торбинку цукерків, в разі захочеться курити. Дивно, деколи те хотіння стає таке сильне, як колись коли я перестав курити. Але на щастя триває тільки кілька секунд. Це нескінченна боротьба, але через незаслужену ласку від Єгови, я перемагаю.

Тепер я зустрів третій виклик: Якщо як християнин це не є правильно курити, то чи ж це буде правильно перепродувати тютюн, щоб інші курили? Чи я повинен, або чи дійсно мушу продати своє прибуткове тютюнове підприємство? Я вже знав деяких Свідків, які покинули роботу, невідповідну для християн,— роботу при якій вони заробляли десять або п’ятнадцять тисяч доларів на рік. Але з мого тютюнового підприємства приходило кілька мільйонів доларів валового доходу на рік. Щомісяця я мусив платити від 100 до 110 тисяч доларів продажного податку.

У моєму підприємстві я був посередником. Великі підприємці купували тютюн від землеробів, заготовляли його, виробляли тютюновий товар і пакували його. Я купував товар від них і перепродував його торговцям. Тютюнове підприємство є дуже велике. Продаються не тільки сигарети, але теж сигари, тютюн для люльки, жувальний і нюхальний тютюн. Більшість людей не знають цього, але нюхальний тютюн становить дуже велике підприємство. Я продавав тонни цього тютюну. У цьому підприємстві попит не спадає. По суті, коли приходять тяжкі часи, то люди журяться і багато більше курять.

Отже, що ж сказати про моє тютюнове підприємство? Я вирішив продати його, і дійсно продав. Моїх троє випробувань уже закінчились.

І все це через біблійну студію з християнськими Свідками Єгови! Найвища точка тієї студії прийшла в 1975 р., коли нас чотирьох студентів, доктор і пані Айві, Івонна і я, охрестились на конвенції Свідків Єгови.

[Вставка на сторінці 17]

Я дав наказ, „Розтворіть двері бомботримача, виходьте й спускайтесь з парашутом!”

[Вставка на сторінці 17]

Я товаришував з її родиною, але наказав їй, щоб вони не говорили мені про їхню релігію

[Вставка на сторінці 18]

У нас були вбогі люди, які не знали звідкіля прийде їхній наступний обід, а я випрошував у них гроші

[Вставка на сторінці 19]

Мій третій виклик: Якщо як християнин це не є правильно курити, то чи ж це буде правильно перепродувати тютюн, щоб інші курили?

[Вставка на сторінці 19]

Я дуже хвилювався, коли чув як моя чотирилітня дочка, Келлі молилась до Єгови, „Прошу Тебе, допоможи татові покинути курити”