Голод серед достатку. Чому?

● „Це факт, що коли б зрахувати кількість усіх вирощених хлібних злаків і вирощування всіх інших харчових урожаїв, і ще до того всіх продукованих харчів, то кількість і якість тих харчів вистачить нагодувати всіх 5 більйонів людей”.— Монреальський Газет.

● „З 1974 року, країни, що розвиваються, взагалі збільшували продукцію харчів 3,4 проценти щороку і таким чином постачили більше харчів. Протягом минулого десятиліття продукція харчів у країнах латинської Америки й Азії збільшилась на більше як 32 проценти”.— Лос-Анджелес час.

ПРОБЛЕМА з голодуванням ще далеко від розв’язання. Все-таки, все більше й більше вмільців на цьому полі визнають, що дійсна проблема не в тім, що бракує харчів. Здається вони погоджуються, що відповідальним за голодування, а також недоїдання мас людей по цілому світі є щось більше ніж брак харчів. Дійсно, у цьому маємо суперечність: голод серед достатку. Чому? Хоч проблема дуже складна, то є кілька основних факторів сприяючих на неймовірність цього стану.

Неправильні першості

Розвинути ефективну сільськогосподарську систему дуже коштовно. Добриво, пестициди, новомодні машини, поліпшені види зерна дуже коштовні. Засоби зберігання, промисловий транспорт, і будування систем обводнення також дуже коштовні й беруть багато часу. Очевидно, коли країни, що розвиваються, хочуть зробити успіх у постачанні людям харчів, то мусять охоче пожертвувати велику частину свого багатства. Країни, які вже зробили це, Китай та Індія, дві найбільш населені країни світу, зробили значний успіх у харчуванні свого народу.

На нещастя, більшість країн, що розвиваються не мали цього успіху, особливо країни Африки, в яких голод стає сталою й зростаючою проблемою. У рапорті від ФАО (Світова продовольча організація) на 13 районній конференції в Зімбабве в липні 1984 року було відверто сказано: „Коренем проблеми в справі харчів є те, що член-країни не дали сільському господарству першого місця”. Чому ж ні?

Спостерігачі звертають увагу на те, що уряди багатьох новонезалежних країн Африки й інших часто порівнюють сільське господарство з колоніалізмом і відсталістю. Вони вірять, що один спосіб, яким можна успішно розвинутись є індустріалізувати їхні народи. Щоб поширити такі політики, то уряди мають нахил допомагати розвиваючимся індустріям по малих, а також більших містах, і занедбують землеробів по сільських місцевостях. Замість витрачати гроші на розвинення й поліпшення систем обводнення й транспорту, або спонукувати землеробів вирощувати більше харчів, то декотрі уряди довільно знижують ціну харчів, щоб допомогти міським робітникам і новим індустріям. Такими політиками уряди зменшили сільську місцевість на господарство тільки для прожитку, перемінюючи колись самодостатні країни, які навіть колись продавали харч, на країни, які тепер мусять купувати його.

Змінюючийся побут

Занедбання сільських місцевостей довело до того, що дуже багато сільського населення вибралось до міст шукати в них роботи. Дослідження показують, що в 1960 році десять процентів африканців мешкали по містах, але в 1980 році це збільшилось на 20 процентів. Кажуть, що коли б цей напрям не завернувся, то до кінця цього століття половина людей Африки мешкатимуть по містах. Звичайно, це ще більше пошкодить сільському господарству й продукуванню харчів.

Але це не все. Тому що там немає достатніх складів і засобів транспорту, то дуже трудно перевозити врожай від ферм на продаж по містах. Крім цього, вже немає попиту на такі місцеві злаки, як просо й їстівний маніок, тому що жителі містів вимагають харчів, яких легко приготовляти, як-от хліб і рис. Через це землероби не мають спонуки вирощувати більше таких харчів, і жителі по містах мусять імпортувати харч. Записи показують, що від 1960 до 1982 років імпорт хлібних злаків у Африку збільшився в четверо, тоді як місцева продукція була меншою від норми росту населення.

Крім коштовності імпортування харчів, то високий кошт енергії, потрібної оперувати нові індустрії теж збільшує проблему про голод по багатьох країнах, що розвиваються. Наприклад, рапорти від Найробі, Кенії показують, що „шістдесят процентів зовнішніх закордонних заробітків іде на оплату нафти імпортованої з інших країн”. Сусідня Уганда „витрачає всі свої закордонні заробітки, 10 мільйонів доларів щомісяця, купувати нафту”.

Щоб полегшити цей тягар, уряди тих країн, що розвиваються часто ухвалюють політику, яка тільки погіршує проблему голодування. Наприклад, одно дослідження показує, що близько половина сільсько-господарської землі Центральної Америки насаджують урожаєм, який продається за готівку — цукор, каву та тютюн — замість дуже потрібними злаками. Подібно, багато країн тропічної Африки вирощують суниці й гвоздики на продаж у Європі, або худобу, вівці та козли на продаж арабським країнам, тоді як їхній власний народ голодує.

Політика голоду

Суспільна й політична нестійкість багатьох країн, що розвиваються теж погіршує проблему з харчуванням. Згідно з одним підрахунком, то з 1960 року в Африці було більше як 12 війн, 50 державних переворотів, 13 випадків підступного вбивства державних діячів, і переміщення багатьох біженців. По багатьох інших країнах світу ситуація є подібна. Все це, не тільки шкодить нестійкому сільському господарству, але теж дуже обтяжає вже напружену економію через великі витрати на військове озброєння. Здається, нації більше цікавляться запасанням арсеналів зброєю ніж годуванням голодуючих людей.

Наприклад, недавно виявилось, що одна східноафриканська держава, яка одержала 2 більйони (СШ) доларів військової допомоги, витратила близько 100 мільйонів на святкування десятої річниці своєї революції, тоді як шість мільйонів її народу вмирає з голоду, тому що настала страшна посуха.

Полонення вбогістю

Зі всіх невиявлених фактів спричиняючих всесвітній голод, то вбогість мабуть є найбільш вкорінена. „Надлишок злаків не є все, що є потрібне харчувати голодуючих людей світу”, каже Барбара Годделстон, авторитетний фахівець у справах міжнародної харчової допомоги. „У світі вже є надлишок хлібних злаків. Необхідно зовсім передати спроможність купувати їх таким країнам, як Африка”. Але як це станеться, то самі фахівці не знають.

Тимчасом, навіть по тих країнах маючих харч, багато людей є такі вбогі, що не можуть купувати його. Наприклад, рапорт з Гани показує, що „годування шістьох членів звичайної родини три рази на день коштуватиме шість разів більше від середньої норми доходу працюючої пари повнолітніх”. Тоді як заможні оточують себе коштовними імпортованими харчами, то вбогі голодують. По тих околицях де немає робіт, ситуація може бути дуже безнадійною. „Нічого іншого тільки цілковитою перевіркою суспільного й економічного становища та поставлення його на першому місці... світ може вступити на економічний й демографічний [наука, що вивчає населення] шлях, який зменшуватиме замість збільшувати голодування”, каже Лестер Браун з інституту Ворлдвач.

Допомога — чи вона полегшує становище?

Оскільки вбогі нації не мають сільськогосподарських засобів вирощувати харчу, ані грошей купувати його на конкурсному міжнародному ринку, то як же вони харчуються? Відповідь на це запитання така: дуже мало харчують самих себе. Багато тих людей покладаються на міжнародну допомогу харчування, і в крайніх випадках, на соціальну допомогу. Сьогочасно дають таким країнам усього 45 мільйонів тонн харчової допомоги на рік і це вистачає доповнити потребу тих країн. Але чи країни, яким дійсно потрібно допомоги одержують її, то це інакша справа.

На міжнародній сцені харч став сильним засобом політичного хитрування, і ті країни в яких є надмірність харчів добре знають це. „Коли багатства стають обмежені, тоді більше допомоги йде вашим друзям”, сказав один начальник уряду США. „Усі інші уряди те саме роблять”, він продовжував. Отже, яку, і скільки допомоги країна, що розвивається, одержує залежить від того, до якої політики вона пристає. Однак, тому що по таких країнах немає добрих засобів транспорту, то здебільше це значить, що люди мешкаючі по сільських місцевостях ніколи не одержують допомоги.

Хоч харчова допомога є дуже важливою, то це тільки тимчасовий захід. „Через регулярну харчову допомогу, бідніші країни”, каже канадський Глоб енд мейл, „стали залежні від розвинутих країн. Вони загубили спонуку вирощувати свій власний харч і багато землі лежить необробленої”. Хоч нації, даючі допомогу, здебільше домагаються від націй одержуючі її економічних реформ або довгострокових планувань, то часто такі засоби вважаються бути втручанням у внутрішні справи країни й ці часто доводять до повстань і насильства. Крім того, через гріхопадіння людини, то дуже мало людей знають або дійсно дбають про денне становище людей живучих по віддалених місцевостях. У часи крайніх випадків, люди дають допомогу, але часто така допомога замала й прибуває запізно.

Зворотний бік справи

Наш короткий перегляд виявив, що проблема голодування справді неймовірна. Але те, що ми тут обговорювали є тільки одна сторона цієї справи — голодуючі й зубожілі маси людства в Африці або по інших країнах, що розвиваються. Що ж сказати про розвинених країн? Багато країн, що розвиваються покладаються на ці країни за допомогу, тепер і в передбаченій майбутності. Як же цим країнам продовжувати давати допомогу? Чи вони можуть розв’язати цю складну проблему харчування голодуючих людей? Яка є майбутність? Дійсно, яка ж надія на харчування голодуючих людей світу?

[Рамка на сторінці 5]

Розпачливі африканці забезпечують себе харчами

ДЕСЯТКИ мільйонів людей в принаймні 20 африканських країнах голодують, недоїдають, або вмирають з голоду. Мільйони цих осіб є діти. Вони метушаться попід ноги жінкам по ринках, старанно шукають тих кількох зерен або квасоль падаючих на землю. Те що знайдуть, вони або з’їдають або складають у посуд для жебри. Деколи вони жують викинене волокнисте стебло городини, висмоктують з нього сік, а м’якуш випльовують.

Вони шарять мурашники й в них шукають зерно. Жінки, протягом цілих днів, розбивають великі, затверділі гнізда термітів, шукаючи в них диких злаків. Багато збирають козлячий гній, вибираючи з нього нерозтравлені кісточки пальмового насіння, якого тварини проковтнули, але не жували. Жінки товчуть сухе листя й траву на порошок у якому немає поживи — єдиний харч багатьох людей. Інші солять і варять листя прибрані з дерев. Часто землероби мусять споживати зерно, якого купили для посіву.

Діти одягнені в лахміття — декотрі нагі крім сап’яну (тонка, м’яка козляча шкіра) навішаного на дуже схудлому тілі. Часто вночі дуже холодно, і голодні люди скоро мерзнуть і піддаються таким хворобам, як пневмонія, кашель і гарячка.

Різні агентства допомоги влаштовують центри для розповсюдження харчів, але провізій не вистачає й дуже мало голодуючих людей одержують потрібних харчів. В одному такому центрі, сотня голодуючих дітей стоять, оточені канатом, і дивляться як інші їдять. Мати носить свою чотирилітню дитину, важучу тільки десять фунтів, таку ослаблу, що не може ходити.

В іншому розподільному центрі, мати несла свою трилітню дочку важучу тільки шість з половиною фунтів. Рапорт каже так: „Ребра й грудна кістка дитини так прилегли до шкіри натягненої голодом, що здається зараз прорвуться. Її руки та ноги всохлись неначе ті патички”.

Такий ступінь голодування називають маразм, стан у якому тіло, зморене голодом, починає виснажувати само себе. Обличчя дітей — схожі на обличчя старих людей. Їх можна бачити по всіх голодом спустошених країнах Африки.

[Ілюстрації на сторінках 6, 7]

Є вдосталь харчів для всіх... однак, мільйони голодують

[Відомості про джерело]

Фото ФАО/Б. Імебор