Жертвування приносять великі нагороди

,Лінетто, любко,

,Цим листом дякую тобі за те, що ти така мила, любляча дочка. Тобі буде трудно без матері, любко, але інші допоможуть тобі, а батько буде добре дбати про тебе. Допомагай твоїм молоденьким сестрам — я знаю, що ти так зробиш — тому що вони будуть усе більше й більше покладатись на тебе. Я дуже вдячна тобі, любко, за те, що ти так гарно послуговувала мені й тому що ти така гарна, послушна дівчинка. Ти ніколи не спричиняла мені турботи. Я молюся до Єгови, щоб Він пам’ятав мене, і щоб ми всі колись разом жили в Новому Світі.

,З глибокою любов’ю від твоєї люблячої мами’.

МЕНІ сповнилось тільки 13 років, коли мама померла на рак у січні 1963 р. Десь місяців з трьох перед її смертю, мама сказала мені й моїм молодшим сестрам, що вона буде вмирати. Я була вдячна зе те, що вона не таїлась від нас, але ласкаво пояснила нам справу й робила кроки приготовити нас на майбутні зміни в нашому житті.

Хоч мати була прикута до ліжка, то навчила мене куховарити, і під її керівництвом я готувала всі обіди. Вона теж навчила мене працювати на швейній машині, підстригати волосся, приготовляти закуски дітям до школи, і багато інших домашніх обов’язків. Вона пояснила мені, що коли помре, то я мушу жертвувати, щоб допомагати моїм молодшим сестрам.

Я пам’ятаю як я дивувалась маминому спокою. Тепер знаю, що вона твердо вірила в обіцяне воскресіння. Кілька днів після її смерті, батько дав кожному з нас листа від матері, якого вона написала перед її смертю. Вище подано частину листа, якого мати мені написала. Уявіть собі як я плакала, коли читала того листа, але він таки підкріпив мене духовно незважаючи на мої молоді літа. Кілька місяців пізніше, я присвятила своє життя служити Єгові й охрестилась у серпні 1963 р.

Розвиваючи віру

Батьки стали свідками Єгови у 1956 році, рік після того як ми вибрались з малої молочної ферми до Сіднея, Австралія. На нещастя, через спосіб яким навчали біблійні оповідання у недільній школі, я почала недовіряти Біблії, майже стала атеїсткою. У розум урізались біблійні особи через ті казки й небилиці, які я знала не були правдиві. Я навіть уявляла Бога бути тільки міфічною особою. Проте, щирість Свідків справляла на мене враження, і я подумала, якщо вони й мати вірять у Бога й Біблію, то тут мусить бути щось важливого.

Коли мені сповнилось 11 років, в зборі почали студіювати книжку „Нехай виконується воля Твоя на землі” (анг.)​— в якій вірш за віршом пояснювались частини Даниїлового пророцтва. Ці пророцтва та їхнє точне сповнення справили на мене велике враження. На інших зібраннях у зборі я слухала, як доводили точність Біблії з правдивою наукою. Декотрі сумніви почали зникати, і мало-помалу я знову почала вірити в Бога.

Інакші жертвування?

Так як мати казала, сповняти родинні обов’язки й допомагати моїм молодшим сестрам, не завжди було легко. Я загубила трохи своєї власної молодості. Все ж таки, близькі узи, які розвинулись між нами й спокійне довір’я, якого батько показував до мене, дуже винагороджували. Однак, були ще інакші майбутні жертвування.

Протягом моїх шкільних років, я дуже полюбила музику й драматургію. У нашій родині був талант до музики. Ми, діти, грали на піаніно, співали, танцювали, і виступали концертами аж до втоми. Коли мені було тільки сім років, то в шкільних виставах мені призначали керівні ролі. Вчителі заохочували мене вписатись до драматичної школи. Але, я пригадувала собі слова пісні, яку ми співали на наших зібраннях у зборі: „Наші дари та таланти на Його працю ми приносимо”. Хоч рішити не було легко, то я таки відмовилась їхніх наполягань.

Я також дуже любила вчитись, і через це в школі мене дуже нагороджували. Проте, коли я вирішила не піти до університету, тому що хотіла повночасно проповідувати, то мене взяли до керівника професійного відділу. „Мені здається, що це велика втрата”, сказав керівник, тоді як умовляв мене ставити собі за мету лікарську професію. Однак, я ніколи не шкодувала, що вирішила не піти до університету.

Залишивши школу, я працювала рік з половиною при комп’ютерах у новій секції урядового відділу. Коли я повідомила владу, що буду залишати посаду, то вони запропонували мені подвійну зарплату й посаду керівника того відділу. Це була дуже принадна пропозиція, а головно для 17-тилітньої дівчини! Але я таки додержала своєї постанови й почала повночасну службу, як регулярна піонерка 1 червня 1966 р.

Нові призначення

Коли мене призначили на спеціальну піонерку наступного квітня, то я дуже тішилась, що мене послали до Сіднея, мого домашнього збору. Це дало мені нагоду ще трохи побути з моїми сестрами. За це я була Товариству вдячна, надіючись бути з моєю родиною, або близько родини, аж поки обидві сестри не вийдуть заміж.

У 1969 р., мене призначили служити в недалекому Пікгерст зборі разом з Енідою Бенет моєю партнеркою на наступних сім років. Два роки пізніше, батько вибрався служити на посаді старшого в маленькому мальовничому містечку Т’юмут на південнозахід від Сіднея у якому то зборі була потреба старших. Ласкаво Товариство призначило мене з Енідою служити в тому самому містечку. Десь тепер моя наймолодша сестра, Беверлі, почала піонерувати, і служила разом з нами.

Смуток гірший за смерть

Десь тепер трапився найсумніший випадок цілого мого життя. Мою сестру, Маргариту, з її нареченим виключили з християнського збору. Це був нестямний час, тому що по смерті нашої мати незвичайно близькі узи з Маргаритою вже були порвані. Я знала, що Єгова пам’ятав матір, і вона була в дуже безпечному місці. Однак, моя сестра — принаймні на цей час — загубила схвалення Єгови. Я дуже ревно молилась до Єгови, щоб Він допоміг мені знести мої почуття, і служити Йому з радості. Він відповів на мою молитву.

Порвати стосунки з Маргаритою випробувало нашу вірність до розпорядку Єгови. Це дало нашій родині нагоду доказати наше переконання, що спосіб, яким Єгова діяв, був найкращий. На нашу радість, близько два роки пізніше Маргарит з її чоловіком відновили їхнє попереднє становище в зборі. Ми не усвідомлювали зовсім, як наша рішуча позиція, щоб не спілкуватись з ними вплинула на них, так як Маргарита пізніше сказала мені:

„Коли б ти, батько, або Беверлі були нерішуче ставились до нашого виключення, то я напевно знаю, що не була б старалась так скоро вернутись назад до збору. Бувши зовсім відрізана від улюблених і від збору створило в мене сильне бажання покаятись. Але бувши відчужена від родини, я взнала неправильність моєї поведінки й серйозність відвертатись від Єгови”.

Єгова поблагословив нас і ми знову служимо Йому як ціла родина. Які ж вдячні ми є за наше щастя, тому що вірно додержувались принципів у Біблії!

Одруження й відвідування зборів

Пізніше я познайомилась з Аланом, піонером і християнським старшим. Ми одружились у листопаді 1975 р., шість місяців після того як моя сестра Беверлі вийшла заміж. Після двох років піонерування, у січні 1978 р., мого чоловіка призначили на посаду надзирателя округи, і ми відвідували різні збори кожного тижня, щоб підкріпляти їх духовно. Ми подорожували від відокремлених місцевостей Квінсленду до шумливого Мельбурна та Сіднея.

Для мене, не мати свого дому й перебувати в інакшому кожного тижня, було великим випробовуванням. Але я зробила висновок: ,Ми повинні бути вдячні за те, що хоч маємо валізи й речі наповнити їх. Багато людей навіть цього не мають’. Не бути з чоловіком багато вечорів, як він ходив доглядати зборових обов’язків, теж не було легко. Однак, багато жінок, я подумала, теж не мають компанії своїх чоловіків, і в більшості випадків не тому, що вони доглядають Господньої праці.

Найтруднішим було змагатись з моїм поганим здоров’ям. Ще з дитинства мене завжди боліло горло, мускули й суглоби. Я хворіла на бронхіт і почувала себе слабосилою взагалі. Лікарі природними засобами не могли пізнати проблеми.

Як роки минали, то ці симптоми погіршувались, і мене тепер боліли спина та шия. Я відчувала холод, була дуже втомлена, дістала висипку, залози спухали. Мене постійно нудило, і я хворіла на запалення сечового міхура. Я почала думати, що такі нездужання були нормальною частиною життя, яких слід терпіти, отже не нарікала.

Одно з моїх нездужань розвинулось незабаром, коли ми почали відвідувати збори. Після години на ногах, мені кровоточило, аж поки я не сяду. Тому що кожного дня ми три години проповідували людям від дому до дому, то я не була певна чи матиму силу виконувати цю працю. Я помолилась про це до Єгови. З яким же наслідком?

Кожного ранку — протягом трьох місяців — люди запрошували мене входити до хати. Коли фізична проблема зникла, то також зникли запрошення! Тому що це не є звичайно для австралійців запрошувати випадкових відвідувачів до хати, то я вірю, що це не трапилось мені тільки випадково.

Здоров’я погіршується

Спочатку моїх 30 років, коли ми вже кілька років подорожували до різних зборів, моє здоров’я погіршилось. Навіть після кількох днів глибокодумності на конвенції треба було два тижні видужувати. Після тільки одної пізної ночі, я кілька тижнів хворіла. Ходити проповідувати рано було дуже трудно для мене. До десятої години кожного ранку, я була зовсім змучена. До 11 години, тіло тремтіло, і я ставала запаморочена. До обіду я мусила лягти. І ще пополудні треба було ходити на службу. Іншим вісникам здається було легко ходити на працю й в них знаходилась енергія для додаткових діяльностей. Чому ж у мене не було сили?

Я схудла на 93 фунти (42 кг.), і коли не була прикута грипом до ліжка, то завжди почувалась не здоровою. Уночі я не могла спати, мусила 20 або більше разів уставати через запалення сечового міхура. Я хотіла заснути й більше не прокинутись! Багато разів я прохала Бога в молитві: „Прошу, Єгово, я знаю, що нічого не заслужила, але тільки хочу доброго здоров’я, щоб служити Тобі. Прошу, вияви мою проблему. Якщо ні, то допоможи мені витерпіти”.

Я постановила не покидати повночасної служби. Тому я точно просила Єгову, щоб Він допоміг мені. Перше, щоб ми могли купити будиночок-автопричіп, тому що дуже потребувала приватного приміщення. Я нічого не казала Аланові про мою просьбу, але на наступному зібранні до нас приступив один брат і дав нам свій будинок на колесах. Я просила Єгову, щоб нас призначили до холоднішої околиці, і незабаром Єгова відповів на цю молитву, коли нас призначили служити в Сідней.

І чи повірите, що до двох місяців після нашого прибуття до Сіднея, мені дали книжку в якій описувались точно ті симптоми, які мене мучили? Чудово, книжку написав лікар, мешкаючий в нашій території. Провівши багато аналізів, він узнав недостачу цукру в крові, і що я була алергічна до плісняви, заквасок, запаху деяких хімікатів, котів, собак, і багато харчів.

Протягом вісьмох стомлюючих місяців, лікар досліджував мою алергію, аж поки симптоми не зникли. Трудно оповісти як це вплинуло на моє фізичне здоров’я й світогляд узагалі. Я дуже раділа, коли знову могла ходити на службу й зібрання. Я почувалась мов „воскресла” від близької смерті! Я збільшилась на вазі і ті, хто не бачили мене якийсь час, дуже чудувались цією зміною.

Багаті нагороди

Як скоро минулись тих 24 років після смерті мати! І яка вдячна я є за те, що 21 тих років служила Єгові повночасно! Правда, були труднощі, але без них я не оцінювала б любові Єгови так глибоко як тепер.

Думаючи про минуле, то мої пожертви зникають на ніщо в порівнянні з одержаними нагородами. Між цими є дороге споріднення з багатьма люблячими друзями, а головно моєю родиною. Наприклад, моя сестра Маргарита написала мені цього листа після того як Алан став слугою округи:

„Я дуже вдячна тобі за те чим ти є. Пробач мені за те, що я ще не подякувала тобі за твоє старанне виховування мене й Беверлі, заступаючи мамине місце. Я знаю, що ти дуже любила нас і жертвувала за нас. Я часто думаю про ті роки й молюся, щоб Єгова поблагословив тебе. Я знаю що Він дійсно поблагословив тебе”.

І ще є майбутні нагороди — головно дорогоцінна надія на воскресіння наших сплячих улюблених. Так, я ще плачу, коли перечитую маминого прощального листа. Я молюсь так як вона, щоб „Єгова пам’ятав [її], і щоб ми всі возз’єднались у Новому Світі”.— Так як розказала Лінетта Сігг.

[Вставка на сторінці 13]

Я знала, що Єгова пам’ятав матір, і вона була в дуже безпечному місці.

[Ілюстрація на сторінці 12]

З ліво на право: Лінетта, Маргарита, і Беверлі, три роки перед смертю мати.

[Ілюстрація на сторінці 15]

Лінетта з чоловіком, Аланом, тепер служать у Австралії.