Що католики говорять про непогрішимість

ЩО БАГАТО католиків самі думають про доктрину непогрішимості папи? Зверніть увагу на наступні вислови кореспондентові до журналу Пробудись! в Італії:

А. М., католицький адвокат у Бергамо сказав: «Якщо людина сповідає католицизм, то мусить вірити в його догмати. Очевидно, проблему папської непогрішимості неможливо пояснити раціонально — це питання віри. Людина або вірить або не вірить».

П. С., католик з Палермо, каже: «По моїй думці, важливим не є те чи Біблія підтримує цей догмат, краще чи можна підтвердити його функцію у церкві, а також його корисність сьогодні. Ми живемо у безладному і замішаному світі, подібному до замішання у Вавілоні. Люди вже про ніщо не є певні, тому то виникла необхідність абсолютного джерела, якому можна взаємно реагувати».

Інші католики теж критикують. Здається, їхня недовірливість базується на папських історичних прецедентах. «Незважаючи на те, що я практикую католицьку віру, мені трудно повірити в цю доктрину (непогрішимості папи),— сказав Л. Й., римський журналіст.— Історія пап виявляє щось зовсім протилежного».

А. П., лікар у Римі, каже: «Я зовсім не вірю у цю доктрину. Папа людина як всі інші і помиляється. Наприклад, він робить помилку, коли втручається в політику. Тільки Бог не робить помилок».

Ця доктрина також роз’єднала людей. У 1982 р., у Римі, центрі Ватікану, 57 процентів католиків вірили, що папська непогрішимість була одним з найбільш сумнівних догматів. У Португалії, тільки 54,6 проценти католиків вірять у неї, а в Іспанії тільки 37 процентів.

Чи може бути, що цей догмат, замість сприяти єдності католицької церкви, дійсно породив розбрат і суперечки? З історичного доказу бачимо, що над ним сперечалися від його початку, а навіть під час собору, який опублікував його у 19 столітті.

Розбрат і залякання

Безперечно бували гарячі суперечки між єпископами й кардиналами протягом Ватіканського собору у 1870 р. Видання Ла чівільта каттоліка на той рік говорило про «гарячкову агітацію», звертаючи увагу на те, що навіть єзуїти не передбачали, «виникнення такої протилежності всупереч такої святої правди».

Німецький історик Фердинанд Григоровій написав, що під час собору відбувались «бурхливі сесії». Головно собор, який відбувся 22 березня 1870 р., був буйний. Єпископ Йосіп Йурай Штросмаєр, один з багатьох єпископів присутніх на соборі, які противились догмату непогрішимості, заглушили вигуки єпископів, які схвалювали його. У записах того собору описано, що тоді як Штросмаєр промовляв, ці єпископи «гучним голосом» протестували і «викрикували»: «Виштовхніть геть!» і «Геть з ним!»

Інші історики показують, що папа і римська Курія дуже натискали членів собору, щоб вони ухвалили догмат. Католицький історик Роджер Авберт говорить про «сварку» між папою Пієм ІХ а кардиналом Гуідієм з Болоньії, тому що папа не сподобав собі його промову перед собором. Заявляють, що Пій ІХ дуже розгнівався і сказав кардиналові, який у своїй промові згадав традицію: «Я сам традиція!»

Що б не сталось, то папа таки бажав схвалення цієї доктрини: «Я так постановив довершити цю справу, що — він сказав,— коли б думав, що собор вимагає замовчання, то розпустив би його, а тоді сам пояснив догмат». Видання Ла чівільта каттоліка признає: «Вже неможливо применшувати або примирливо оправдувати маневри більшості собору й папи Пія ІХ, як також обмеження і труднощі нав’язані на меншість».

Одна книжка історії робить підсумок подій кажучи: «Нунції [представники] римського папи залякують єпископів схвалювати декрет непогрішимості папи». Проте, такі «маневри» не мали успіху припинити розбіжності поглядів — тільки більш переконали їх. По закінченні собору, інакомислячі священики покинули католицьку церкву. З цього розколу виник рух «Давніх католиків», який ще активно діє в Австрії, Німеччині, і Швейцарії.

Модерні скептики

Суперечки над цим догматом дійсно ніколи не втихомирились. У 1970 р., з наближенням 100-роковин його схвалення, вони знов раптово спалахнули.

При кінці 1960 років, голландський єпископ Франсіс Саймонз написав у своїй книжці Непогрішимість і доказ (англ.), в якій ясно висказував сумніви щодо непогрішимості католицької церкви і папи. Саймонз сказав, що через той догмат, церква, замість «прогресувати й користати із зміни, стала інституцією, яка боїться нового і клопочеться зберіганням своєї власної позиції».

Незабаром після цього Ганс К’юнг, відомий швейцарський теолог, почав дуже критикувати догмат і у своїй книжці Непогрішимість? довідка (англ.), а також у інших писаннях, стягнув на себе сувору реакцію від католицької гієрархії. При кінці 1970 рр., Август Гаслер написав: «Стає все більше й більше відомо, що на догмат непогрішимості папи основи немає, ні в Біблії ані в історії церкви протягом першого тисячоліття».

Реакція теологів, які вірно підтримують церковну доктрину різниться. У творі Ла чівільта каттоліка говорить про «грізні труднощі, нетерпимість, і проблеми» підбурені «новопідтвердженням доктрини про Петрівсько-римської першості декретована на другому Ватіканському соборі». Карл Ранер підкреслив те, що «догмати залишаються в історичному оточенні і завжди є відкриті до майбутнього тлумачення».

Якщо пояснення догматів підлягають новим тлумаченням, то як же вони непогрішимі? Як же вони можуть упевняти людей? Проте, важливішим є те чи ранні християни наслідували непогрішимого папу.

[Вставка на сторінці 6]

«Він робить помилку, коли втручається в політику»,— каже лікар у Римі.

[Відомості про ілюстрацію, сторінка 7]

Miami Herald Publishing Co.