Життя, яке я не хотіла б змінити

БАГАТО людей шкодують за тим, як прожили своє життя. Вони можуть казати: «Якби я все починала спочатку, то багато що я робила б по-іншому!» Але, аналізуючи своє життя, хоча й далеко не легке, я можу сказати, що це було життя, яке я не бажала б змінити.

Батьки виховали мене Свідком Єгови і ще з раннього дитинства прищеплювали мені Божий закон (2 Тимофія 3:15). Я не пам’ятаю, щоб хоч раз пропустила зібрання або конгрес Свідків Єгови. І, будучи дівчинкою, я також ходила зі Свідками, щоб відвідувати інших людей і допомагати їм навчатися про біблійну надію вічно жити на райській землі під правлінням Божого Царства (Матвія 24:14). Я все ще пам’ятаю, коли в п’ятирічному віці пропонувала людям брошурку «Царство — надія світу» (англ.).

Мої батьки дізнались про правду Божого Царства 1917 року. Хоча вони відвідували церкву, та однак розпізнали золоті піщинки правди на лекції роз’їзного представника Товариства Вартової башти в Бриджтон (штат Нью-Джерсі). Мій дід, прослухавши ту лекцію, теж зрозумів, що почув правду. Згодом, коли мені було 14, я охрестилася, символізуючи своє присвячення Єгові на конгресі Свідків Єгови в Детройті (штат Мічиган).

У ті роки наші щотижневі зібрання для біблійного навчання проводились у нашій вітальні. Врешті-решт було викуплено крамницю і перероблено її на Зал Царства. У той час не було багато Залів Царства. Але сьогодні по цілому світі у десятках тисяч таких залів збираються Свідки Єгови понад 70 000 зборів цієї організації.

Початок повночасного служіння

Моя мати розпочала повночасне служіння 1939 року і продовжувала перебувати в ньому аж до смерті у віці 85 років. Я зі своїм братом Діком почали повночасне служіння 1 квітня 1941 року, коли в Європі бушувала друга світова війна, а люди були дуже ворожо настроєні проти Свідків через наше нейтральне ставлення до політики.

Три юнаки-Свідки з нашого збору були ув’язнені на п’ять років через свою нейтральність. Наскільки радісно бачити, що двоє з них продовжують служити в цьому самому зборі старійшинами! Пізніше мій брат служив у бруклінському Бетелі, всесвітньому центрі Свідків Єгови у Нью-Йорку, і він продовжує служити старійшиною в нашому містечку Міллвілл (штат Нью-Джерсі).

Ті воєнні роки для Свідків Єгови у Сполучених Штатах Америки були дуже важкими, фактично, як і в інших країнах. Напади юрбищ на Свідків були звичайним явищем. Дітей виключали зі шкіл. (Дивіться «Пробудись!» за 22 липня 1993 року [англ.] про життя Ліліан Ґобайтес Клозе). Тисячі наших духовних братів були ув’язнені, отже ми, жінки, мусили виконувати за них багато обов’язків у зборі. Саме з цієї причини у молодості я була відповідальна за літературу в зборі. З допомогою Єгови ми пережили важкі воєнні роки, і, коли братів було звільнено з в’язниці, справи почали просуватися вперед.

Саме тоді наш збір відвідав Лайман Суїнґл з Бетелю. Він заохотив мене працювати в Брукліні, щоб допомагати організувати матеріальну допомогу братам і сестрам в Європі після розрухи другої світової війни. Отже в березні 1948 року я перебралася в Бруклін.

Щасливі роки в новому зборі

Я була призначена до нового збору, «Бруклін-центр». Це був найперший збір у Нью-Йорку та його приміських районах після першої світової війни, хоча тоді він мав іншу назву. У той час його зібрання проводились у Брукліні в районі вулиці Хайтс. Але 1948 року, коли я перейшла до збору «Бруклін-центр», ми збиралися у Брукліні на перехресті 8-ї стрит і 5-ї авеню. Це орендоване приміщення служило для нас місцем зібрань понад 30 років, аж поки ми купили поруч новий зал.

Ніколи не забуду, як я перший раз вийшла проповідувати на вулицю Генрі. Це була досить-таки значна зміна у порівнянні з малим містечком. Але незабаром я зустріла молоду жінку, що взяла літературу і погодилась на домашнє біблійне вивчення. Згодом вона і її двоє дітей стали присвяченими слугами Єгови. Її син, Артур Аєнноне, і далі служить у бруклінському Бетелі зі своєю дружиною Ліндою, а також із сином та невісткою.

Територія збору для проповідування була велика і плідна. З допомогою Єгови багато моїх зацікавлених правдою, навчившись, охрестились. Дехто з них ще до цього часу перебуває у повночасному служінні в США. Дехто є місіонерами в далеких краях. Дехто став старійшиною в зборі. А багато з них служать у міру своїх можливостей вірними вісниками доброї новини про Боже Царство.

Зріст був надзвичайний. Спочатку в цілому Нью-Йорку і його приміських районах був лише один збір, а тепер тільки в самому місті існує майже 400 зборів. Які ж приємні спогади залишились в мене, що я мала деяку участь в цьому чудовому розширенні!

Розквіт зацікавлення серед франкомовних людей

У 1960-х роках на території збору ми почали зустрічатися з багатьма франкомовними людьми, що переїхали з Гаїті. Більшість з них трохи розмовляла або зовсім не розмовляла англійською мовою. Ми зіткнулися з трудністю. Як нам допомогти їм більше дізнатись про правду з Біблії? Я не розмовляла французькою мовою, проте з англійським примірником головного біблійного підручника в одній руці і з перекладом того підручника французькою мовою в іншій я могла проводити біблійні вивчення.

А втім, для тих людей тоді ще не було зібрань французькою мовою, де вони зростали б духовно. Саме тому ми відразу просили допомоги у будь-якого місіонера-Свідка, що відвідував Бруклін і розмовляв французькою мовою. Перший, хто прийшов нам на допомогу, був Ніколас Брізар, координатор Комітету філіалу у Гваделупі. Він виголосив першу публічну промову французькою мовою у домі сестри Берти Людон, що і далі продовжує вірно служити Єгові. Тоді були присутніми двадцять сім чоловік.

Як і раніше, окрім іспанського збору в ті роки інших зборів іноземними мовами в Нью-Йорку не було. Отже важко було собі уявити ідею створення франкомовного збору. Насправді все почало виглядати навіть більш похмуро, коли роз’їзний наглядач повідомив нам: політика того часу є така, що людей, які живуть у країні, заохочується вивчати англійську мову.

Брат Фред В. Франц, що пізніше став президентом Товариства Вартової башти, був джерелом підбадьорення. Він сказав: «Мері, якщо цього бажає Єгова, то франкомовний збір буде». Також нас підбадьорював брат Гаррі Пелоєн, головуючий наглядач збору «Бруклін-центр». Він сказав, що вечорами, коли Зал Царства пустує, ми можемо мати неформальне книговивчення у зборі і публічні промови, якщо навідуватимуться промовці, що можуть говорити по-французьки.

На той час у нас вже було досить охрещених братів з Гаїті, що переїхали сюди, але серед них усе ще бракувало досвідчених, щоб взяти в руки організаційні справи для франкомовних осіб. Пізніше про нашу ситуацію дізнався брат Тімоті Ґалфес, що навчався в Парижі, а тепер був членом бруклінської родини Бетелю. Щосуботи, після праці в Бетелі, ми виходили і шукали гаїтянських братів та сестер, що жили неподалік, але не знали, до якого збору пристати.

Згодом до нас приєдналося 40 чоловік. Ми попросили районного наглядача написати до Товариства за офіційним визнанням книговивчення у зборі французькою мовою. А які ми були щасливі, коли нас було визнано! Пізніше ми також отримали дозвіл на регулярні публічні промови і щотижневе вивчення журналу «Вартова башта».

Перший франкомовний збір

Першого грудня 1967 року ми отримали дозвіл на існування франкомовного збору — першого в Сполучених Штатах Америки. Його зібрання мали проводитись у тому самому Залі Царства, що і зібрання зборів «Бруклін-центр» та «Проспект». Ми підстрибували з радощів! Ми знали, що всі робитимуть швидший духовний поступ тою мовою, яку вони розуміють. Ми дуже вдячні братам Гаррі Пелоєну, Джорджу Гаддаду і Карлосу Квілесу, що складали комітет служіння збору «Бруклін-центр», за підтримку протягом усіх тих нелегких років.

Ми швидко зростали. Незабаром були сформовані ще інші франкомовні збори у Мангаттані, Куїнсі та Найаці (місто Нью-Йорк). У цьому зрості нам допомагали Джефф Келц та Том Сісел з бруклінського Бетелю. Брат Келц був нам районним наглядачем, а брат Сісел служив у нашому Комітеті проведення обласних конгресів. Додаткову допомогу ми отримували від місіонерів, що через погане здоров’я поверталися до Сполучених Штатів Америки з франкомовних країн. Яка то була для нас цінна допомога! Серед цих братів був Стенлі Боґґас, що служив нам головуючим наглядачем і заступником районного наглядача.

Як же радісно бачити, що франкомовна групка з 5-ї авеню і 8-ї стрит переросла в десятки зборів і два райони! По суті, перший районний конгрес французькою мовою був проведений у квітні 1970 року. Брат Натан Г. Норр, тодішній президент Товариства Вартової башти, звернувся до нас у п’ятницю ввечері і побажав нам усього найкращого. Того літа ми також провели обласний конгрес на місцях під відкритою трибуною стадіону «Рузвельт» у Джерсі-Сіті (штат Нью-Джерсі). Тоді був душний і курний день, але понад 200 присутніх були дуже щасливими прослухати цілу програму разом з драмою французькою мовою.

Також ми невимовно раділи, коли 1986 року нам дозволили користуватися Залом конгресів Свідків Єгови у Джерсі-Сіті, щоб провести там свій обласний конгрес. Минулого року на франкомовному конгресі там було 4506 присутніх і 101 з них було охрещено. Водночас інший франкомовний конгрес був проведений у Флориді.

Вірні товаришки по квартирі

Інше, що я з приємністю згадую,— це життя в одній квартирі в Брукліні з іншими сестрами, повночасними служительками. Перші дві (Роуз Люіс Пелоєн і Медлін Мердек Вайлдман) були прийняті в Бетель. Пізніше ще двоє (Ліла Роґерс Малеган і Марґаріт Стельмах) також стали членами родини Бетелю. Двоє інших (Барбара Репаскі Форбз і Вірджинія Б’юрріс Белтрамелі) поступили до біблійної школи Ґілеад Товариства Вартової башти і все ще продовжують служити одна у Гватемалі, а друга в Уругваї.

Ми, сестри, завжди відкладали зранку час, щоб обговорити біблійні вірші, а потім ішли на роботу і в служіння. Поверталися ми додому ввечері — голодні і щасливі! Ми ділилися одна з одною підбадьорливими пригодами, що пережили під час проповідування! Наприклад, одного разу я проводила вивчення з молодою жінкою, Елізою Боманґ Фаріна, яка наполягала, щоб її вивчення проводилось о 10⁰⁰ вечора. Вона робила швидкі поступи. Після першого разу, коли я взяла її на проповідування, вона сказала: «Не думайте, що я це робитиму кожен раз!». Однак вона стала повночасним слугою, а згодом поступила до школи Ґілеад і багато років служила в Еквадорі. Вона продовжує перебувати в повночасному служінні в Трентоні (штат Нью-Джерсі).

Деякі з моїх товаришок по квартирі виховали дітей, що також цінують Єгову і служать йому. Минулого року донька (Джоді Робертсон Сакіма) однієї з моїх колишніх товаришок по квартирі (Вірджинії Генді Робертсон) одружилась і зараз служить зі своїм чоловіком у бруклінському Бетелі.

Я мала понад 20 різних товаришок по квартирі й з радістю можу сказати, що всі вони залишились вірними Єгові і більшість з них продовжує перебувати в повночасному служінні.

Радісно бути в нашій всесвітній родині

Також я дуже тішилась, що мала можливість познайомитися з багатьма Свідками з різних країн. Приміром, оскільки ми жили коло центру Товариства, то мали привілей товаришувати зі студентами місіонерської школи Ґілеад, що в той час була розташована в бруклінському Бетелі.

Два студенти, Ґюнтер Б’юшбек, що на даний час служить у філіалі в Австрії, та Віллі Константи — у філіалі в Німеччині, під час навчання в Ґілеаді були призначені до збору «Бруклін-центр». А як вони підбадьорювали нас! Вони мали такий позитивний вплив на моїх товаришок по квартирі, що невдовзі ці також почали думати про ґілеадське служіння.

Багато разів мені випадав привілей розширювати свою дружбу у нашій усесвітній родині, подорожуючи у далекі країни. Я відвідую міжнародні конгреси і знову зустрічаюся з багатьма знайомими випускниками школи Ґілеад на місці їхнього призначення.

Повноцінне життя

Аналізуючи своє життя, я кажу вам, що воно чудове — життя повне благословення та щастя. Хоч я і маю багато буденних проблем, що є наслідками цієї системи речей, та ще ніколи не журилася за своє минуле і не відмовлялась від дорогоцінного привілею повночасного служіння.

Ще у ранньому віці мати прищепила мені слова з Псалма 126:5, 6: «Хто сіє з слізьми, зо співом той жне: все ходить та плаче, хто носить торбину насіння на посів,— та вернеться з співом, хто носить снопи свої». Ці вірші і далі є для мене керівництвом у житті. Байдуже, які були б проблеми, Єгова допомагав мені знаходити спосіб долати їх і не втрачати тої радості.

Моє життя є таким, яке я не хотіла б змінити. Я зовсім не шкодую за минулими 53 роками повночасного служіння Єгові. Я дивлюсь у майбутнє, щоб продовжувати служити йому вічно у новому світі. (Розповіла Мері Кендалл).

[Ілюстрація на сторінці 16]

Мері Кендалл