Я вдячна Єгові за п’ятьох синів

РОЗПОВІЛА ХЕЛЕН СОЛСБЕРІ

День другого березня 1997 року був одним із найсумніших у моєму житті. Приблизно 600 друзів і рідних зібралися у Вілмінґтоні (США, штат Делавер) на похорон мого любого чоловіка Діна. Він був християнським старійшиною та головуючим наглядачем одного зі зборів Свідків Єгови. Я з великою вдячністю згадую 40 щасливих років нашого подружнього життя. Знаю, що Дін тепер у безпеці в найнадійнішому місці — в пам’яті Всемогутнього Бога Єгови, і ми побачимось у майбутньому.

У 1950 році Дін закінчив середню школу і став служити у військово-повітряних силах. Він не був релігійною людиною і, здавалося, не погоджувався з вченнями католицької церкви, яку я тоді вважала найліпшою. Але ми домовилися виховати дітей католиками. Щовечора ми ставали навколішки та мовчки молилися. Я повторювала свої католицькі молитви, а Дін казав те, що в нього було на серці. У нас народилося п’ятеро синів — Біл, Джім, Дін молодший, Джо та Чарлі.

Я віддано ходила до церкви та завжди брала з собою хлопців. Але мої ілюзії щодо церкви розвіялися через її причетність до війни у В’єтнамі. Нині покійний кардинал Спелман сказав людям, які сумнівалися у справедливості дій Сполучених Штатів Америки: «Це — моя країна, має вона рацію чи ні». Незважаючи на таке ставлення церкви, я не могла погодитись, щоб мої сини йшли на війну. Але я молилась, аби хоч один з них вивчився на священика, а мій чоловік став католиком.

Зміна мислення

Одного суботнього вечора ми зібралися разом з декількома друзями-католиками та місцевим священиком. Усі випивали та розважалися, коли одна з жінок запитала священика: «Отець, чи я справді вчиню смертний гріх, якщо після такої вечірки не зможу ранком встати й піти на месу?»

«Ні, ні,— відповів він.— Не турбуйтесь. У вівторок увечері ми відслужимо месу у мене вдома. Тоді ви зможете прийти та сповнити свій обов’язок».

Мене з дитинства вчили, що на месу в неділю треба приходити, незважаючи ні на що. Коли я не погодилася з духовним пастирем, він вилаявся і сердито сказав, що жінці не слід виправляти священика.

Я подумала: «Оце такими повинні стати мої сини згідно з моїми молитвами?» Хоч я знала, що не всі священики однакові, але той випадок примусив мене замислитися.

У середині 1960-х Свідки Єгови відвідували нас у Філадельфії (штат Пенсільванія) та пізніше в Ньюарку (штат Делавер). Я захоплювалася їхньою християнською ревністю, але завжди відповідала: «Пробачте, я католичка і не цікавлюсь цим».

Відтак одного холодного ранку в листопаді 1970 року Свідки прийшли знову. Вони поставили запитання про Біблію і прочитали Псалом 119:105: «Для моєї ноги Твоє слово — світильник, то світло для стежки моєї». Ті слова мене вразили. Я пам’ятаю, як подумала: «Біблія! Може, це і є відповідь, але ж я навіть не маю Біблії». Мене навчили, що католикам Біблія не потрібна, бо вона лише зіб’є нас з пантелику, і що читати та пояснювати Святе Письмо можуть тільки священики. Я навіть вважала, ніби відсутність Біблії робить мене вірною католичкою.

Того дня я отримала від Свідків посібник для біблійного вивчення «Правда, яка веде до вічного життя». Прочитавши його того ж тижня, я відразу зрозуміла, що знайшла правду! Свідки навідалися знову з двома Бібліями, одна з яких була католицьким перекладом. Я здивувалася, побачивши, що вірші, цитовані в тому посібнику, справді з католицької Біблії. Тоді зі мною розпочали біблійне вивчення. Я швидко робила поступ і в серпні 1972 року охрестилася. Разом зі мною охрестилася й моя сестра Саллі, яка також вивчала Біблію.

Мій чоловік Дін ніколи не чинив мені опору, але його вразило те, що я зацікавилась чимось іншім, крім католицької релігії. Він постійно слухав і спостерігав. Раніше я завжди кричала на хлопців, щоб вони слухалися. А тепер дізналася, що Біблія застерігає від ‘лютості, і крику, і лайки’ (Ефесян 4:31, 32). Крім того, дітей не виховують криком. Одного разу я почула, як чоловік розповідав своїй матері про Свідків Єгови: «Мамо, ті люди чинять те, про що проповідують!» Незабаром після цього він погодився вивчати Біблію. У січні 1975 року Дін став охрещеним Свідком.

Виховання наших п’ятьох синів

Коли я почала відвідувати Зал Царства, то думала, що зібрання надто довгі для моїх дітей. Тож я лишала їх удома з батьком. Без них я могла розслабитись і відпочити. Але одного разу промовець, говорячи про тривалість наших християнських зібрань, запитав: «Чи ви колись думали про те, скільки часу ваші діти можуть провести перед телевізором?» Саме там мої хлопці сиділи у цю хвилину! Отже я вирішила: «Досить! Відтепер вони ходитимуть зі мною!» Чоловік погодився, щоб хлопці відвідували зібрання зі мною, а через деякий час і він приєднався до нас.

Постійне відвідування зібрань надало нашому сімейному життю ладу та стабільності. Але це ще не все. Ми з Діном завжди намагались поліпшити наші методи виховання, визнаючи свої помилки та дбайливо застосовуючи біблійні настанови. Ми ніколи не допускали подвійних норм. Те, що було правильне для нас з чоловіком, було правильне й для синів. Усі обов’язково брали участь у проповідницькій діяльності.

Щодо розваг, то насильницькі та аморальні фільми у нас були заборонені. Натомість ми завжди з радістю брали участь у здорових розвагах для цілої родини, як-от їзді на ковзанах, грі в кеглі та в міні-гольф; усі разом відвідували парки відпочинку, влаштовували пікніки та щовечора в п’ятницю ласували піццою. У нашій родині з любов’ю головував Дін. Протягом усього нашого подружнього життя ми визнавали, що саме так і повинно бути (Ефесян 5:22, 23).

Коли 1970 року я почала вивчати Біблію зі Свідками Єгови, Біллі мав 12 років, Джіммі — 11, Дін молодший — 9, Джо — 7 і Чарлі — 2 роки. Діти звикли ходити до церкви, але тепер вони вивчали Біблію. Це було захопливо. Часом я кликала: «Дивіться! Дивіться! Мерщій сюди!» Хлопці прибігали, і ми збуджено обговорювали щось нове. Вивчаючи найавторитетніше джерело на світі, Біблію, хлопці вчилися любити Єгову та відчувати відповідальність не тільки перед батьками, а й перед своїм Богом і Творцем.

Ще до знайомства з біблійними істинами ми залізли в борги. Щоб оплатити деякі з рахунків, нам довелося продати дім та переселитися у найнятий будинок. Новий автомобіль також продали, а замість нього купили вживаний. Ми намагалися вести якомога простіше життя. Це дозволило мені залишатися вдома з хлопцями, а не йти на роботу. Ми вважали, що мати потрібна синам удома. Це також дало мені можливість проводити більше часу в християнському служінні, поки хлопці були в школі. Врешті у вересні 1983 року я змогла стати піонером (повночасним служителем). Щоправда наші діти не завжди мали найліпші речі, але вони не почувалися несправедливо обділеними. Кожен з них закінчив технікум і дістав певну професію, як-от садівника, теслі, автомеханіка та спеціаліста з образотворчих мистецтв. Тож хлопці могли заробити собі на прожиток.

Я часто роздумувала над нашим сімейним життям і казала собі: «Гадаю, що ми є однією з найщасливіших родин на землі, хоч і не маємо великих статків». Незабаром Дін почав докладати зусиль, щоб мати більше обов’язків у зборі, і хлопці робили так само. У 1982 році Діна було призначено християнським старійшиною. Через вісім років, у 1990-му, старійшиною став наш старший син, Білл. Джо отримав це призначення того ж самого року, Дін молодший — 1991-го, Чарлі — 1992-го та Джім — 1993 року.

Я знаю, ми як батьки часом помилялися, а те, що ми робили правильно, не завжди легко пригадати. Один друг запитав моїх синів, що вони пам’ятають про своє християнське дитинство й особливо про те, які біблійні принципи, засвоєні з раннього віку, допомогли їм стати християнськими старійшинами. Їхні відповіді зігрівають моє серце.

Слово мають мої сини

Білл: «Мені в пам’яті глибоко закарбувалося те, чого ми навчилися з Римлян 12:9—12. А там написано: «Любіть один одного братньою любов’ю; випереджайте один одного пошаною... Духом палайте... Тіштесь надією». Наші батьки вміли показати, що означає любити людей. Вони раділи, виявляючи любов до інших, і ми бачили це. Сповнена любові атмосфера вдома зумовила те, що біблійні істини стали частиною нашого мислення. Саме це тримало нас у правді. Мої батьки любили біблійну правду від усього серця. Тому мені ніколи не було важко любити правду та триматися її».

Джім: «Мені спав на думку один з найголовніших принципів, записаний у Матвія 5:37: «Ваше ж слово хай буде: «так-так», «ні-ні». А що більше над це, то те від лукавого». Ми з братами завжди знали, чого батьки очікують від нас, і бачили в них живі приклади того, якими повинні бути християни. Між батьками завжди панувала злагода. Вони ніколи не сварились. Якщо батько з матір’ю і не погоджувались у чомусь, ми, хлопці, ніколи не помічали цього. Батьки жили дружно, і це, звичайно, справило на нас сильне враження. Ми не хотіли розчарувати маму й тата, і, понад усе, Єгову».

Дін: «У Приповістей 15:1 говориться: «Лагідна відповідь гнів відвертає, а слово вразливе гнів підіймає». Тато вирізнявся лагідністю. Не пригадую жодної сварки між нами, навіть тоді, коли я був підлітком. Тато завжди поводився лагідно, хоч би як розстроювався. Деколи він відправляв мене до моєї кімнати або позбавляв якихось привілеїв, але ми ніколи не сварилися. Він був не тільки нашим батьком. Він був нашим другом, і ми не хотіли завдавати йому прикрощів».

Джо: «У 2 Коринтян 10:5 (Дерк.) Біблія говорить про те, щоб ‘полонити всяку думку на послух Христу’. Удома нас навчили підкорятися нормам Єгови і слухатися його настанов. Правда була нашим життям, а відвідування зібрань — частиною того життя. Мені й досі важко уявити собі, як це замість зібрання можна піти деінде. Християнське служіння також було не альтернативою, а невід’ємною частиною нашого життя. Наші друзі чекали на нас у Залі Царства. Нам не було потреби шукати друзів в іншому місці. Чи може якийсь батько зробити для синів більше, ніж вивести їх на шлях, котрий веде до життя!»

Чарлі: «Я добре пам’ятаю Приповістей 1:7. Там написано: «Страх Господній — початок премудрости,— нерозумні погорджують мудрістю та напучуванням». Наші батьки допомогли нам упевнитись, що Єгова справді існує, і зрозуміти, як важливо розвинути страх перед ним та любов до нього. Вони переконували нас словами: «Не треба робити цього тільки тому, що ми так кажемо. Як ти сам думаєш? Як гадаєш, що відчуває Єгова, коли бачить це? А що, на твою думку, відчуває Сатана?»

Це допомагало нам бачити справжній стан речей. Тато й мама не могли завжди бути з нами. Вони могли тільки прищепити нам біблійні істини, щоб ті вкоренилися у наших серцях і розумах. У школі, на роботі та з друзями ми були полишені самі на себе. Той здоровий страх перед Єговою дуже змінив нас і продовжує змінювати досі.

Крім того, мама постійно розповідала про своє піонерське служіння та про цікаві випадки з нього. Вона завжди дуже позитивно ставилася до служіння, і це справило на нас чудовий вплив. Ми розвинули таку любов до людей, як у неї, і зрозуміли, що проповідування від дому до дому може бути надзвичайно приємною справою».

Підстава для вдячності

Мої сини сьогодні одружені, тож я маю п’ять чудових невісток, котрі вірно служать Єгові. І ще одне благословення випало мені: ще п’ять хлопців — п’ять онуків! Усі вони виховуються так, аби любити Єгову та ставити на перше місце у своєму житті тільки його Царство. Ми молимося, щоб одного дня вони стали старійшинами, як їхні батьки та дід.

Невдовзі після смерті Діна один з моїх синів написав: «Я справді сумуватиму за татом, бо він тепер спить. Для нього більше не існує ані болю, ані страждань. Більше не буде операцій, швів та трубок — тільки спокій. Я не встиг попрощатися з татом перед смертю. Не завжди все виходить так, як плануєш. Можу тільки сказати, що я сповнений рішучості прожити життя так, щоб не упустити нагоди привітати тата!»

Як же я вдячна Єгові за мого коханого чоловіка та за тверду надію на воскресіння! (Івана 5:28, 29). І як я вдячна Йому за наших п’ятьох синів!

[Ілюстрація на сторінці 23]

Хелен Солсбері та її родина сьогодні.