Повноцінне життя інвалідів

«АЛЬПІНІСТ знову на вершині». Такі слова з’явилися в одній газеті, коли Том Віттикер досягнув вершини Евересту. На цю високу гору підіймалося вже багато осіб, але Том Віттикер був першою людиною на протезі, яка підкорила її! Віттикер втратив ногу в дорожньо-транспортній пригоді. Однак завдяки штучній нозі, протезу, він зумів повернутися до альпінізму. Подібні пристосування допомагають тисячам інших інвалідів насолоджуватися повноцінним життям. І тепер уже не рідкість бачити, як такі люди займаються спринтом, грають у баскетбол або їздять на велосипеді.

Перші штучні руки й ноги були простими дерев’яними обрубками та металевими гаками. Але коли війни стали залишати після себе тисячі покалічених, протези почали удосконалювати. Тому не дивно, що саме французький військовий хірург XVI століття — Амбруаз Паре — вважається творцем першого покоління справжніх протезів. Сьогодні у протезах застосовується гідравліка, використовуються дуже складні колінні суглоби, силікон, пластмаса та інші продукти, створені за найновішою технологією, а також протези стіп, виготовлені з гнучкого карбонового волокна. І тепер багато людей може ходити й рухатися природніше, без сильного дискомфорту, про що колись можна було лише мріяти. Завдяки поступу в мікроелектроніці протезами рук та кистей вдається набагато ліпше керувати. Вигляд протезів теж покращився. У сучасних протезах кінцівок є пальці, а на деяких навіть видно вени. Одна модель, яка через рак втратила ногу, придбала протез, котрий виглядає настільки природно, що вона змогла повернутися на подіум і продовжити свою кар’єру.

Важливість складу розуму

Все ж психолог Еллен Вінчелл застерігає: «Коли стається таке лихо, як ампутація, людина зазнає удару по всьому своєму єству — і у фізичному плані, і в емоційному, і в психічному та духовному». Задумаймося над словами Вільяма, який втратив ногу через гангрену, що розвинулась внаслідок поранення. Він каже: «Щоб пережити будь-яке нещастя, необхідно мати правильний склад розуму. Я ніколи не ставився до своєї фізичної вади як до якоїсь перешкоди. Натомість завжди намагався не падати духом, коли мій стан погіршувався». Еллен Вінчелл, яка сама пережила ампутацію, теж говорить, що люди, настроєні позитивно, мають більше шансів ліпше пристосуватися до своєї втрати, ніж песимісти. Як говорить Біблія, «серце радісне добре лікує» (Приповістей 17:22).

Кореспондент журналу «Пробудись!» порозмовляв з кількома християнами, які добре дають собі раду після втрати кінцівки. Більшість з них порадила тим, хто переніс ампутацію, не соромитися своєї вади й не намагатися приховати її. «Мені було б більш неприємно, якби інші вважали, що говорити на цю тему заборонено,— каже Дел, який втратив ліву ногу нижче коліна.— Як на мене, через це всім лише стає ніяково». Деякі фахівці радять: якщо у вас немає правої руки, без вагань подавайте під час знайомства ліву. Коли ж хтось запитує про протез, не соромтесь розповісти. Те, що ви ставитеся до своєї проблеми спокійно, допоможе іншій людині не почуватися незручно. А тема розмови, швидше всього, незабаром зміниться.

Є «час сміятись» (Екклезіяста 3:4б, Хом.). Одна жінка, яка втратила руку, каже: «Найважливіше не втрачати почуття гумору! Слід завжди пам’ятати: від того, як ми ставимося до себе, значною мірою залежить ставлення до нас інших».

«Час плакати»

Коли Дел втратив ногу, його першою думкою було: «Ну, ось і все. Життя закінчилось». Флорінду й Флоріану обоє залишились без кінцівок, підірвавшись на мінах в Анголі. Флорінду каже, що плакав без упину три дні й три ночі. Флоріану так само вів боротьбу зі своїми емоціями. «Мені було лише 25,— пише він.— Одного дня я міг усе, а наступного не міг навіть встати. Мене огорнуло пригнічення та знеохочення».

Є «час плакати» (Екклезіяста 3:4а). І смуток — це природне почуття, коли сталося непоправне. (Порівняйте Суддів 11:37; Екклезіяста 7:1—3). «Щоб смуток минувся, потрібно не придушувати в собі цього почуття, а дати йому вийти назовні»,— пише Еллен Вінчелл. Часто люди ліпше почуваються, виливши свої почуття перед співчутливим другом (Приповістей 12:25). Але смуток не буде вічним. Дехто після такої трагедії стає на якийсь час більш емоційно нестабільним, дратівливим, неспокійним або ж замикається в собі. Однак усе це, як правило, минається. Якщо ж ні, то може початися важка депресія — розлад, котрий зазвичай вимагає медичної допомоги. Члени родини та друзі повинні бути уважними, щоб помітити ознаки цієї недуги й подбати про медичну допомогу дорогій їм людиніa.

В. Мітчелл, обидві ноги якого паралізовані, пише: «Усім нам потрібно опіки. Якщо людину оточують друзі й рідні, вона може витерпіти майже все. Коли ж залишається наодинці зі своїми проблемами, найменша перешкода стає непереборною. А дружба не виникає ні з того, ні з сього. Потрібно докласти зусиль, щоб вона зародилась, а потім постійно підтримувати, бо інакше вона помре». (Порівняйте Приповістей 18:24).

Повноцінне життя інвалідів

Багатьом інвалідам, незважаючи на їхню фізичну ваду, вдається добре давати собі раду в житті. Рассел, наприклад, народився лише з верхньою частиною лівої ноги. Сьогодні, у віці 78 років, він усе ще регулярно займається фізичними вправами й насолоджується життям, хоча тепер ходить з паличкою. Веселий від природи, Рассел зізнався, що йому вже давно дали ще одне ім’я — Щасливий.

Даґлас, який втратив ногу під час Другої світової війни, ходить за допомогою сучасного протеза. Будучи Свідком Єгови, він уже шість років радісно служить сталим піонером, тобто повночасним благовісником. А чи пригадуєте собі Дела, який думав, що його життя закінчилось, коли втратив ногу? Він також насолоджується життям, служачи піонером, і сам задовольняє свої фізичні потреби.

Однак як ведеться тим, хто втратив руку чи ногу, у бідних чи пошматованих війною країнах? Як повідомляє Всесвітня організація охорони здоров’я, «нині лише незначна кількість людей з фізичними вадами отримує допомогу». Багато пересуваються на палицях і грубо зроблених милицях. Все ж деколи допомога доступна. Флоріану й Флорінду, які підірвалися на мінах в Анголі, отримали протези через Міжнародний Червоний Хрест та швейцарський уряд. Тепер Флоріану з радістю виконує обов’язки службового помічника в місцевому зборі Свідків Єгови, а Флорінду служить старійшиною та повночасним благовісником.

Дуже доцільними є слова одного товариства, яке піклується людьми з фізичними вадами: «Лише тих можна назвати інвалідами, хто втратив надію». Цікаво, що для багатьох інвалідів джерелом великої підтримки є Біблія. «Під час одужання мені неймовірно допомогло вивчення біблійної правди»,— каже Дел. Рассел говорить подібне: «Моя надія, що ґрунтується на Біблії, завжди допомагала мені у важкі хвилини». Яку ж надію дає Біблія людям з фізичними вадами?

[Примітка]

[Рамка на сторінці 8]

Фантомний біль

Фантомним відчуттям називається дуже виразне відчуття, ніби втрачена кінцівка все ще залишається на місці. Це нормальне явище, яке трапляється після ампутації. Відчуття настільки яскраве, що в брошурці для тих, хто переніс ампутацію, говориться: «Пам’ятайте про фантомні відчуття, коли підіймаєтесь з ліжка або з крісла без протеза. Спершу завжди подивіться вниз, аби пригадати собі, що у вас немає ноги». Одна пацієнтка, яка втратила обидві ноги, підхопилася, щоб привітатися з лікарем, і просто впала на підлогу!

Інша проблема — фантомний біль. Це справжній біль, котрий людина, як їй здається, відчуває у втраченій кінцівці. Інтенсивність, вид і тривалість фантомного болю у різних хворих неоднакова. На щастя, як фантомні відчуття, так і фантомний біль переважно з часом зменшуються.

[Ілюстрація на сторінці 6]

Сучасні протези роблять життя багатьох інвалідів набагато приємнішим.

[Відомості про джерело]

Photo courtesy of RGP Prosthetics

[Ілюстрація на сторінці 7]

Смуток — це природне почуття, коли стається непоправне.

[Ілюстрація на сторінці 8]

Багато людей з фізичними вадами насолоджуються повноцінним життям.