Діоклетіан атакує християнство

У СВЯТО римського бога Терміна, 23 лютого 303 року н. е., у Нікомедії в Малій Азії, новій столиці імператора, чоловіки змагалися один з одним, щоб проявити свій патріотизм. Але не було численної християнської громади.

Зі свого палацу, розташованого на вигідному місці, імператор Діоклетіан та його підлеглий цезар Галерій спостерігали за місцем зустрічі християн. По сигналу солдати й урядові діячі вломилися в будинок християн, ограбували його й спалили знайдені Біблії. Зрештою вони стерли будівлю з лиця землі.

Так почався період переслідування, який заплямував Діоклетіанове правління. Історики назвали його «останнім великим переслідуванням», «найсильнішим переслідуванням», навіть «не чимсь іншим, як викорінюванням християнства». Дослідження коренів цих драматичних подій виявляє дуже цікаві факти.

Язичество проти християнства

Діоклетіан народився в Далматії (теперішня територія Югославії), і піднявся до видатного становища, просуваючись від одного рангу римської армії до другого. Проголошений імператором 284 року н. е., він прославився завдяки політичним реформам, коли встановив тетрархію — розподіл влади між чотирма співправителями над імперією. Діоклетіан призначив Максіміана, давнього товариша по зброї, для спільного володарювання з ним у ролі другого імператора, другого Августа, надавши цього права для спеціальної відповідальності в західній області імперії. Діоклетіан і Максіміан мали підлеглого кесаря, котрому були надані права престолонаслідування. Констанцій Хлор був Максіміановим кесарем, а Галерій із Фракії мав владу під Діоклетіаном.

Кесар Галерій, як і Діоклетіан, був ревним поклонником язичеських богів. Він прагнув стати наступником імператора. Галерій робив вигляд, що боїться зради армії. Він побоювався зростаючого впливу зі сторони солдатів, які заявляли, що вони християни. З погляду імператора своєю відмовою брати участь у язичеському поклонінні вони принизили його авторитет. Таким чином, Галерій спонукав Діоклетіана вжити заходів для знищення християн. Зрештою, весною 302—303 року н. е. імператор піддався антихристиянському настрою кесаря і погодився очистити армію та імператорський двір від цих осіб. Але Діоклетіан був проти кровопролиття, побоюючись, що християнські мученики підбурюватимуть інших до громадської непокори.

Проте Діоклетіан був невдоволений таким вирішенням проблеми, і тому порадився з військовими керівниками та урядовими особами, також з Героклом, губернатором Віфінії. Цей палкий прихильник елленізму сприяв насильницьким діям проти всіх християн. Діоклетіанова підтримка римських традиційних богів призвела до конфлікту з християнством. Наслідком цього, як говорить Стівен Вільямс у праці «Діоклетіан і римське відновлення» (англ.), була «необмежена війна між римськими богами й богом християн аж до кінця».

Едикти

Щоб провести свою кампанію переслідування, Діоклетіан видав один за одним чотири едикти. Наступного дня після нападу в Нікомедії він наказав знищити всі місця зустрічей християн та майно, а також видав наказ, щоб здати священні книги на спалення. Християн, які займали службові посади в уряді, понизили в становищі.

Коли беспосередньо всередині палацу імператора вибухнуло дві пожежі, то вина за це впала на християн, котрі там працювали. Це спонукало створити другий едикт, котрий наказував заарештувати й поневолити всіх єпископів, пресвітерів та дияконів. Дозволяючи при необхідності катування, третій едикт мав на меті примусити цих людей відступитися від своїх переконань, вимагаючи, щоб вони приносили жертви римським богам. Четвертий наказ був ще гіршим, тому що виносив смертний вирок кожному, хто сповідує християнство.

У результаті цього хвиля брутальності утворила клас, якого затаврували як традіторез (означає «ті, котрі піддалися»), зрадники Бога й Христа, котрі намагалися застрахувати своє життя, віддавши особисті примірники Святого Письма. Як каже історик Вілл Дюрант, «тисячі християн зреклися... Але більшість переслідуваних стояла твердо; і спостерігання цього або чутки про героїчну відданість під час катувань, зміцняли віру тих, котрі вагалися, і завоювали нових членів для переслідуваних зборів». Християни у Фрігії, Каппадокії, Месопотамії, Фінікії, Єгипті та в більшості інших областей Римської імперії зазнали мук.

Церковний історик Євсевій Кесарійський підраховував, що тисячі християн загинули під час переслідування. З другого боку, Едуард Гіббон, автор праці «Занепад і падіння Римської імперії» (англ.), твердив, що кількість їх становить менше ніж дві тисячі. «Гіббон ставиться до багатьох із цих даних з деяким скептицизмом, оскільки вони походять з християнських творів, написані надзвичайно красномовно зі схильністю до прославлення мучеників і підбадьорення віруючого,— пояснює один письменник.— Немає сумніву,— продовжує він,— у перебільшеннях письменників, котрі легко перетворюють декілька смертей у «безліч» і котрі не розрізняють між несправедливими муками й тими муками, які були наслідком умисної провокації; і котрі описують, як дикі тварини в амфітеатрах люто шматували всіх інших злочинців, але зупинялися «надприродною силою» перед християнами. Якщо навіть врахувати деякі вигадки, то все ж таки було досить жахливо». Насправді, відбувалося дуже жорстоке переслідування, в якому застосовувалися катування, спалення, здирання шкіри й кліщі для тортур.

Декотрі авторитетні фахівці тримаються погляду, що Галерій, а не Діоклетіан, був підбурювачем переслідування. «Не без глибокого морального значення є те,— заявляє професор Вільям Брайт у книжці «Вік батьків» (англ.),— що найбільше зусилля язичеської світської влади придушити існування Царства, яке не з цього світу, повинно було носити ім’я Діоклетіана, а не справжнього ініціатора цього переслідування — Галерія». Ще навіть всередині тетрархії Діоклетіан утримував верховний контроль, як доводить письменник Стівен Вільямс: «Немає сумніву, що Діоклетіан утримував контроль над головним курсом політики імперії до 304 року і основна відповідальність за переслідування до того часу є на ньому». Діоклетіан захворів і зрештою відмовився від влади в 305 році н. е. Протягом шістьох років відтоді Галерій продовжував переслідувати все те, що було пов’язане з християнством.

Християнство четвертого століття

Ці жахливі події на початку IV століття підтверджують те, що передрекли апостоли Павло, Петро та інші натхнені письменники Біблії. Передбачений «беззаконник» — правлячий клас духівництва, що вважав себе християнським, вже вкоренився, як підтверджують Діоклетіанові едикти, а особливо другий (2 Солунян 2:3, 4; Дії 20:29, 30; 2 Петра 2:12). Відступницька діяльність у IV столітті стала вже загальною. Багато з тих, які заявляли, що вони християни, були членами римської армії. Чи ж не існували тоді християни, що були вірні «взірцеві здорових слів», яких отримали від апостолів? (1 Тимофія 1:13).

Євсевій згадує про жертв переслідування, навіть художньо змальовує їхні катування, терпіння і передсмертні страждання. Ми не знаємо, чи всі ті мученики вмерли, залишаючись чистими, щоб засвідчити про правду так, наскільки її розуміли в той час. Немає сумніву в тому, що декотрі взяли близько до серця Ісусове попередження уникати сектантства, розпусти й різного роду компромісів (Об’явлення 2:15, 16, 20​-23; 3:1​-3). Очевидно, декотрі вірні, які вижили, залишилися прихованими від погляду історії (Матвія 13:24​-30). Насправді придушення публічного поклоніння християн було настільки успішним, що іспанський монумент цього періоду вихваляє Діоклетіана за те, що він «усунув забобон Христа». Проте зусилля конфіскувати і знищити Святе Письмо, що було головним аспектом Діоклетіанового нападу на християн, не змогло цілковито стерти існування Божого Слова (1 Петра 1:25).

Сатана Диявол, правитель цього світу, не мав успіху в цілковитому знищенні християнства, але він продовжував свої хитрі дії через імператора Константина, який панував з 306 по 337 рік н. е. (Івана 12:31; 16:11; Ефесян 6:11, примітка в НС, англ.). Язичеський Константин не боровся з християнами. Навпаки, він побачив вигоду в з’єднанні язичеських та християнських вчень у нову державну релігію.

Яке ж попередження для всіх нас! Коли ми зустрічаємо жорстоке переслідування, наша любов до Єгови допоможе нам уникати компромісу задля якогось тимчасового фізичного полегшення (1 Петра 5:9). Так само ми не дозволимо, щоб наша християнська запопадливість охолола в спокійні часі (Євреїв 2:1; 3:12, 13). Якщо точно дотримуємося біблійних принципів, то збережемо нашу вірність Єгові — Богові, котрий може рятувати своїх людей (Псалом 18:26, 49).

[Відомості про ілюстрацію, сторінка 28]

Musei Capitolini, Roma