Самотня, але ніколи не залишена

РОЗПОВІЛА АДА ЛЕВІС

Я завжди була схильною до самотності. Крім того, я є дуже рішучою в усьому, що роблю,— інші деколи називають це впертістю. Я також говорю про все прямо, і ця моя риса протягом років була причиною багатьох моїх проблем.

ВСЕ ж таки я вдячна, що Бог Єгова не відкинув мене через мої особисті недоліки. Вивчаючи його Слово, я змогла покращити свою особистість і таким чином служити справам Царства вже біля 60 років. З дитинства я дуже любила коней, і те, як Бог допомагав контролювати мій дещо норовливий характер, часто нагадувало мені, як за допомогою вуздечки керують конем.

Я народилася в 1908 році недалеко від гарного блакитного озера в Маунт-Ґамбір, у Південній Австралії. Мої батьки мали молочну ферму, і з восьми дітей я була найстаршою дочкою. Наш батько помер, коли ми всі були ще досить малими. З його смертю велика частина обов’язків на фермі перейшла до мене, бо два мої старші брати мусили працювати, щоб заробляти на прожиток для сім’ї. Життя на фермі було суворою, напруженою працею.

Перша зустріч з біблійною правдою

Наша сім’я відвідувала пресвітеріанську церкву, і ми постійно були її діяльними членами. Я стала вчителькою недільної школи і серйозно ставилась до відповідальності навчати дітей тому, що, на мою думку, було у духовному і моральному розумінні правильним.

У 1931 році помер мій дід, і серед його речей знайшлося декілька книжок, написаних тодішнім президентом Товариства Вартової башти Дж. Ф. Рутерфордом. Я почала читати книжки «Гарфа Божа» та «Сотвореннє», і чим більше читала, тим сильніше дивувалася тому, що Біблія не підтримує багатьох ідей, у які я вірила і яких вчила дітей.

Я була приголомшена, коли дізналась, що людська душа не безсмертна, що більшість людей не піде на небо після смерті та що не існує місця вічних мук для грішників. Мене вразило також те, що додержуватися щотижневої неділі, як виявилося, не було християнською вимогою. Мені не знадобилось багато часу, щоб прийти до рішення розірвати всі зв’язки з пресвітеріанською церквою.

Тепер справді самотня

Моя родина, друзі та колишні знайомі по церкві аж ніяк не зраділи моєму бажанню покинути церкву і більше не викладати у недільній школі. Та коли вони дізнались, що я маю щось спільного з так званими людьми судді Рутерфорда, це тільки додало приводів для злосливих пліток. Не те, щоб мене дійсно уникали, але майже усі члени моєї сім’ї та колишні друзі ставилися до мене, м’яко кажучи, холодно.

Чим більше я досліджувала і перевіряла біблійні вірші, вказані в книжках, тим ясніше починала бачити потребу проповідувати іншим. Я дізналась, що Свідки Єгови ходять від дому до дому, бо це є частиною їхнього служіння. Але на той час у нашій місцевості не було Свідків. Тому не було нікого, щоб підбадьорити мене або показати, як проповідувати добру новину про Боже Царство (Матвія 24:14). Я почувалась дуже самотньою.

Незважаючи на все це, біблійний наказ проповідувати іншим бринів у моїх вухах і я поклала собі, що мушу якимось чином почати проповідувати. Після багатьох молитов я вирішила, що буду дзвонити до домів сусідів і просто розповідати їм те, чого навчилась з моїх книжок, намагаючись показувати це в їхніх власних Бібліях. Першим на моїй дорозі був дім мого колишнього керівника недільної школи. Його крижана відповідь та негативний відгук про те, що я покинула церкву, безсумнівно, не були підбадьорливим початком. Але, залишаючи його дім, я відчула щирий запал та дивну внутрішню силу і продовжувала дзвонити до інших домів.

Прямої протидії не було, але мене вражала загальна байдужість колишніх співвіруючих, коли я до них приходила. На моє здивування і досаду, найбільший опір чинив мій старший брат, що нагадувало мені слова Ісуса: «Будуть вас видавати і батьки, і брати, і рідня, і друзі... І за Ім’я Моє будуть усі вас ненавидіти» (Луки 21:16, 17).

Змалку я була досвідченою вершницею, тому вирішила, що найлегше буде добиратися до людей верхи на коні. Це дало мені можливість їздити до віддаленішої сусідньої сільської місцевості. Проте одного вечора мій кінь спіткнувся і впав на слизькій дорозі, а я зазнала важких пошкоджень черепа. Деякий час були побоювання, що я не виживу. Після цього падіння я воліла, коли дороги були слизькими або мокрими, подорожувати не верхи, а легким однокінним візком.

Зв’язок з організацією

Через якийсь час після того випадку група повночасних проповідників, яких зараз називають піонерами, відвідала район Маунт-Ґамбір. Перший раз я могла безпосередньо порозмовляти зі співвіруючими. Перед тим як піти, вони заохотили мене написати до філіалу Товариства Вартової башти і запитати, як мені брати участь у роботі проповідування в більш організований спосіб.

У відповідь на лист до Товариства я отримала книжки, брошурки та надруковану картку зі свідченням, щоб представляти себе біля дверей. Я відчула себе трохи ближче до моїх духовних братів і сестер. Але коли піонерська група переїхала до іншого міста, я лишилась такою самотньою, як ніколи.

Завдяки моїм щоденним поїздкам для свідчення, здебільшого на візку з конем, мене добре знали в окрузі. Разом з тим я була в стані дбати про мої обов’язки на фермі. Поступово моя родина звикла до цього і не робила спроб втрутитись. Таким чином я служила як ізольований неохрещений проповідник доброї новини протягом чотирьох років.

Конгрес і нарешті хрещення

У квітні 1938 року брат Рутерфорд відвідав Австралію. Внаслідок опозиції духівництва контракт із Сіднейською ратушею було розірвано. Одначе в останню хвилину ми отримали дозвіл на використання стадіонів. Насправді ця зміна планів виявилася дуже корисною, оскільки на більших за розміром стадіонах змогло розміститися більше людей. Було біля 12 000 присутніх, очевидно, цікавість у багатьох збудила натхнена духівництвом опозиція до нашого зібрання.

У зв’язку з візитом брата Рутерфорда кількаденний конгрес проводився і в поблизькому передмісті Сіднея. Саме там я врешті символізувала своє присвячення Єгові через водне хрещення. Уявіть собі радість, яку я пережила, коли кінець кінцем приєдналась до зборів з тисячами братів і сестер з усього просторого австралійського континенту!

Повернення до Маунт-Ґамбір

Після повернення додому я почувалась жахливо самотньою, все ж таки я була більш ніж будь-коли сповнена рішучості робити в праці Царства все, що тільки можу. Незабаром я познайомилася з сім’єю Аґнью — це був Х’ю, його жінка та четверо дітей. Вони жили у містечку Міллесент, тільки 50 кілометрів від Маунт-Ґамбір, і я подорожувала на візку по 50 кілометрів туди і назад, щоб проводити з ними регулярне біблійне вивчення. Коли вони прийняли правду, я уже не була такою самотньою.

Незабаром ми сформували групу для організованого свідчення. Тоді, на щастя, моя мати почала цікавитись і приєдналась до моїх 100-кілометрових поїздок, щоб займатись з новосформованою групою. З того часу мати була для мене завжди підбадьоренням і підтримкою, хоч вона охрестилася тільки через декілька років. Самотність зникла!

З нашої маленької групи вийшло чотири піонери: три дівчини з сім’ї Агнью — Кристал, Естел і Бетті — та я. Пізніше, на початку 50-х років, всі три дівчини були прийняті до Біблійної школи Ґілеад Товариства Вартової башти. Вони отримали призначення як місіонери в Індію та Шрі-Ланку, де й досі вірно служать.

У січні 1941 року діяльність Свідків Єгови в Австралії було заборонено і ми швидко взялися до роботи. Ми поклали все, чим користувалися в служінні,— літературу, портативні грамофони, записи біблійних лекцій і таке інше — до великого олов’яного ящика. Тоді поставили ящик до сараю і навезли туди сіна, щоб заховати його.

Незважаючи на заборону, ми продовжували наше проповідування від дому до дому, але дуже обачно, вживаючи в розмові з господарем тільки Біблію. Я ховала журнали й брошурки під сідлом коня і витягала їх тільки тоді, коли зацікавленість вісткою про Царство була щирою. Нарешті в червні 1943 року заборону було скасовано і ми знову могли вільно пропонувати літературу.

Нові призначення

В 1943 році я почала піонерське служіння і наступного року полишила Маунт-Ґамбір для іншого призначення. Спочатку мене було запрошено на короткий час служити у філіалі Товариства в Стратфілді. Після цього я отримала по черзі призначення до маленьких містечок на півдні Нового Південного Уельсу та на заході Вікторії. Одним з найцінніших у духовному розумінні було призначення у великий збір в місті Мельбурні. Приїхавши з маленького сільського містечка, я багато навчилась, працюючи в Мельбурні.

Під час служіння в окрузі Ґіпсланд (штат Вікторія) ми з моєю партнеркою Хелін Кроферд вели багато біблійних вивчень і в скорому часі змогли побачити, як утворився збір. Цей район мав велику сільську територію, і нашим засобом пересування був старий ненадійний автомобіль. Інколи ми ним їхали, але частенько його штовхали. Як мені не вистачало коня! Часами я могла б дійсно сказати: «Коня! Все, що завгодно (крім Царства), за коня!» Зараз у більшості містечок того району є міцні збори і гарні Зали Царства.

У 1969 році я отримала призначення до Канберри, столиці Австралії. Це було місто зі строкатим населенням, служіння у якому вимагало чималих здібностей, оскільки ми часто зустрічались з персоналом багатьох іноземних посольств. Я все ще служу там, але останніми роками приділяю більше уваги свідченню в індустріальних районах міста.

В 1973 році я мала привілей відвідати великий конгрес у Сполучених Штатах Америки. Іншою великою подією у моєму житті став конгрес 1979 року, делегаткою якого я була, і подорож до Ізраїлю та до ріки Йордан. Поїздка до місць, згаданих у Біблії, та роздумування над подіями, які там відбулися, викликали справді зворушливі почуття. Я могла спробувати, як почувається той, хто плаває в щільній солоній воді Мертвого моря, а під час наших відвідин Петри у Йорданії я мала нагоду ще раз проїхатись верхи на коні. Це ніби повернуло мене до тих перших днів, коли коні допомагали мені досягати з вісткою про Царство розкиданих сільських територій.

Продовжуючи повночасне служіння

Мені допомагали продовжувати повночасне служіння, незважаючи на похилий вік, такі особливі зібрання, як Школа піонерського служіння й зустрічі для піонерів на районних конгресах, а також подорожуючі наглядачі, які постійно підбадьорювали мене. Я можу відверто сказати, що Єгова ласкаво скерував події так, що дні моєї самотності лишилися в минулому.

Зараз мені 87, і, прослуживши Єгові біля 60 років, я маю слова підбадьорення для тих, хто теж прямолінійний та дуже незалежний: завжди підкоряйтеся керівництву Єгови. Нехай Єгова допоможе нам контролювати нашу прямоту і нехай завжди нагадує нам, що, навіть коли ми часто почуваємося самотніми, він ніколи не залишає нас.