«Закон Христа». Павло написав: «Не переставайте носити тягарі одне одного, і так будете виконувати закон Христа» (Гл 6:2). У 33 р. н. е. Закон-угоду було скасовано («оскільки змінюється священство, потрібно, щоб змінився й Закон»; Єв 7:12), тож християни перебувають «під законом Христа» (1Кр 9:21). Його названо «досконалим законом, що несе свободу», «законом вільного народу» і «законом віри» (Як 1:25; 2:12; Рм 3:27). Появу цього нового закону Бог передрік через пророка Єремію, коли сказав, що укладе нову угоду і напише свій закон на серцях свого народу (Єр 31:31—34; Єв 8:6—13).

Посередником Закон-угоди був Мойсей, а посередником нової угоди є Ісус Христос. Мойсей створив писаний звід законів, тимчасом як Ісус не записав жодного закону. Він навчав свого закону усно і вкладав його в розуми та серця своїх учнів. Його учні теж не створили для християн зводу законів, поділеного на статті та параграфи. Все ж Грецькі Писання містять багато законів, наказів і постанов, яких християни зобов’язані дотримуватися (Об 14:12; 1Ів 5:2, 3; 4:21; 3:22—24; 2Ів 4—6; Ів 13:34, 35; 14:15; 15:14).

Ісус наказав своїм учням проповідувати добру новину про Царство. Про це написано в Матвія 10:1—42; Луки 9:1—6; 10:1—12. Пізніше, згідно з Матвія 28:18—20, Ісус дав своїм послідовникам новий наказ: йти не тільки до євреїв, а до всіх народів і робити людей учнями, хрестячи їх новим хрещенням «в ім’я Батька, і Сина, і святого духу» та навчаючи їх дотримуватися всього, що він їм наказав. Маючи владу від Бога, Ісус навчав і давав накази, поки був на землі (Дії 1:1, 2), а також після свого вознесіння (Дії 9:5, 6; Об 1:1—3). Уся книга Об’явлення повна пророцтв, наказів, настанов та вказівок для християнського збору.

«Закон Христа» охоплює всі галузі християнського життя і служіння. З допомогою Божого духу християни спроможні дотримуватися цього закону, тому він їх не засуджує, а виправдовує. Це «закон духу, завдяки якому можна жити в єдності з Христом Ісусом» (Рм 8:2, 4).

У християнському зборі. Ісусів єдиноутробний брат Яків написав деяким християнам, які були гордими й хвалькуватими і критикували своїх братів: «Перестаньте обмовляти одне одного. Кожен, хто обмовляє чи судить брата, обмовляє і судить закон. Якщо ж ти судиш закон, ти вже не виконавець закону, а суддя. Є лише один Законодавець [грец. номоте́тес] та Суддя, який може врятувати і знищити. А ти хто такий, щоб судити свого ближнього?» Далі Яків згадав про тих, хто хвалився своїми планами на майбутнє; вони говорили так, ніби не залежать від жодних обставин, хоча мали б казати: «Якщо Єгова захоче...» (Як 4:11—16). Попередньо Яків писав про «царський закон»: «Люби свого ближнього, як самого себе» (Як 2:8). Тож, обмовляючи своїх ближніх, замість того щоб любити їх, ті християни, по суті, судили Божий закон, робили себе законодавцями.

Апостол Павло у своєму листі до римлян дав подібну пораду тим, хто засуджував інших за те, яку їжу або напої вони споживали. Він написав: «Хто ти такий, щоб судити чийогось слугу? Чи стоятиме він, чи впаде, вирішує його пан. І він стоятиме, бо Єгова може зробити так, щоб він стояв» (Рм 14:4).

Беручи до уваги вищезгадане, як слід розуміти Павлові вказівки стосовно чоловіка в коринфському зборі, який чинив статеву розпусту? Він сказав: «Хоча я відсутній тілом, але присутній духом, тому я вже засудив цього чоловіка так, немов був з вами... Чи не ви повинні судити своїх, тимчасом як Бог судить сторонніх? Тож “вилучіть грішника з-поміж себе”». Далі Павло написав коринфянам, що в їхньому зборі є досвідчені чоловіки, які можуть розсуджувати життєві справи, і порадив не робити суддями невіруючих (1Кр 5:1—3, 12, 13; 6:3, 4; пор. Ів 7:24).

Як апостол Ісуса Христа, Павло мав певну владу у зборах і відповідав за їхню чистоту і добробут (2Кр 1:1; 11:28), тому він давав вказівки тим, кого керівний орган наділив владою у зборі (Дії 14:23; 16:4, 5; 1Тм 3:1—13; 5:22). Їхнім обов’язком було дбати про те, щоб збір залишався чистим і мав Боже схвалення. Те, що брати розглядали вищезгадану судову справу, яка стосувалася відкритого й зухвалого порушення Божого закону, не означало, що вони судили Божий закон чи створювали закони на свій розсуд. Вони не виходили за рамки закону, даного Великим Законодавцем, а діяли відповідно до нього. Згідно з цим законом, статева розпуста вважалась нечистотою і ті, хто нею займався, не могли ввійти в Боже Царство (1Кр 6:9, 10). Такі люди не були гідні того, щоб залишатися у зборі Христа. Але навіть коли відповідальні брати виключали нерозкаяного грішника зі збору, вони не робили того, що лежало в компетенції Законодавця,— не карали грішника смертю (Рм 1:24—27, 32).

Павло також звернув увагу одновірців на те, що «святі судитимуть світ» і будуть «судити ангелів». Тут він говорив не про свої часи, а про майбутнє — про час, коли ті, хто разом з Христом правитиме в Царстві, служитимуть небесними суддями, вершитимуть правосуддя відповідно до Божого закону і виконуватимуть вироки, винесені грішникам (1Кр 6:1—3; Об 20:6; пор. 1Кр 4:8).