Добрі й приємні слова друга подібні до заспокійливого бальзаму, який загоює рани й відсвіжає (Прип. 16:24; 18:24; 25:11). Хоча правдиві християни іноді самі потребують потіхи, вони виявляють ініціативу, щоб «потішати тих, хто теж страждає, ділячись з ними тією потіхою, яку самі отримують від Бога» (2 Кор. 1:4; Луки 6:31). Антоніо, обласний наглядач у Мексиці, знає це з власного досвіду.

Коли Антоніо діагностували лімфому, вид раку крові, його охопив розпач. Все ж він старався подолати негативні почуття. Що робив Антоніо? Він вчив напам’ять пісні Царства і співав їх, роздумуючи над словами. Також він відчував неабияке полегшення, коли молився вголос і читав Біблію.

Однак Антоніо визнає, що найбільшою підтримкою для нього були одновірці. Він каже: «Коли ми з дружиною відчували тривогу, то просили родича, який служить старійшиною збору, прийти і помолитися з нами. Це підбадьорювало і заспокоювало нас. По суті, завдяки підтримці нашої родини і духовних братів та сестер нам вдалося досить швидко подолати негативні почуття». Антоніо дуже вдячний за таких сердечних і дбайливих друзів.

Одужавши, Антоніо повернувся до роз’їзної праці. Він завжди цікавився одновірцями, але після одужання вони разом з дружиною докладали особливих зусиль, щоб відвідувати і підбадьорювати хворих. Приміром, одного разу Антоніо відвідав християнина, який був серйозно хворий, і довідався, що цей брат не хотів ходити на зібрання. «Це не тому, що він не любив Єгову чи братів,— пояснює Антоніо,— а через хворобу, яка емоційно виснажила його настільки, що він почувався нікому непотрібним».

Тож Антоніо вирішив підбадьорити хворого брата і попросив його помолитися на товариській зустрічі. Хоча брат мав почуття невпевненості, він прийняв пропозицію. Антоніо пригадує: «Його молитва була дуже зворушливою, і після цього він став іншою людиною. Цей брат знову відчув себе потрібним».