Така можливість з’явилась, коли Теодора разом з 50 іншими румунськими Свідками везли до нацистського концтабору в сербське місто Бор. По дорозі, в угорському місті Ясберень, до них приєдналося сто угорськомовних братів. Під час зупинки охоронці відправили кількох Свідків до річки по воду. Оскільки брати заслужили довіру охоронців, їх відпустили без нагляду. Теодор пішов з братами, і його охрестили в річці. З Ясберені в’язнів переправили поїздом та човном до табору в Борі.

У таборі тоді було 6000 євреїв, 14 адвентистів і 152 Свідки. Брат Мірон пригадує: «Умови були жахливі, але Єгова дбав про нас. Один чуйний охоронець, якого часто посилали в Угорщину, привіз у табір літературу. Деякі Свідки, яких він знав і яким довіряв, піклувалися про його сім’ю, коли він був у відрядженні. Тож цей чоловік став тим Свідкам як брат. Він був лейтенантом і попереджав нас про будь-яку небезпеку. У таборі було 15 старійшин, як тепер називають цих братів. Вони організували зібрання, які проводились тричі на тиждень. В середньому ці зустрічі відвідувало 80 осіб, якщо їм дозволяла робоча зміна. Ми також відзначали Спомин».

Першого вересня 1944 року, коли німецькі війська відступали, нас, 152 братів, разом з іншими в’язнями відправили з концтабору біля сербського міста Бор до Німеччини. Часто нам нı́чого було їсти. Коли вдавалося роздобути трохи їжі, наприклад, знайти буряки край дороги, ми ділили все порівну. Якщо хтось ослаб настільки, що не міг іти, сильніші з нас везли його на тачці.

Зрештою ми дісталися до залізничної станції. Відпочивши з чотири години, ми розвантажили два товарних вагони, в яких мали подорожувати. Вагони були без даху, сидіти не було на чому. Ми не мали теплого одягу, а тільки ковдри, якими вкривали голови, коли падав дощ. Так ми їхали цілу ніч. Наступного дня, о десятій ранку, як тільки ми під’їхали до якогось села, два літаки почали бомбити локомотив, і поїзд зупинився. Ми всі лишилися живі, хоча наші вагони йшли відразу за локомотивом. Незважаючи на те, що трапилось, нас причепили до іншого локомотива, і ми вирушили далі.

Приблизно через сто кілометрів поїзд зупинився на станції і стояв дві години. Ми побачили чоловіків та жінок, які несли кошики з картоплею, і подумали, що це були торговці. Але ми помилялись. Насправді це були наші духовні брати і сестри, які почули про нас і розуміли, що ми, мабуть, голодні. Вони дали кожному з нас три великі варені картоплини, шматок хліба і трохи солі. Ця «манна з неба» підкріпила нас і додала сил, щоб витримати наступні 48 годин, аж поки ми дісталися міста Сомбатгей в Угорщині. Це було на початку грудня.

Ми зимували в Сомбатгеї, харчувалися переважно кукурудзяними початками, які знаходили під снігом. Протягом березня і квітня 1945 року це гарне місто постійно бомбардували. Вулиці були вкриті понівеченими тілами. Багато людей опинялося під завалами. Інколи ми чули, як вони кликали на допомогу. Нам вдалося звільнити декого з них за допомогою лопат та інших інструментів.

Бомби потрапляли в сусідні будинки, але наш залишався неушкодженим. Як тільки починали вити сирени, перелякані люди шукали сховку. Спершу ми теж тікали, проте невдовзі це вже не мало змісту, оскільки належних укриттів не залишилося. Тож ми нікуди не бігли і намагалися зберігати спокій. З часом і наші охоронці лишалися з нами. Вони казали, що, може, наш Бог захистить теж їх. Першого квітня, в останню ніч, яку ми провели в Сомбатгеї, бомбардування було особливо сильним. Незважаючи на це, ми залишалися в нашому будинку та прославляли Єгову піснями, дякуючи йому за внутрішній спокій (Фил. 4:6, 7).

Наступного дня нам наказали вирушати до Німеччини. Ми мали два запряжені кіньми вози, тож близько 100 кілометрів ми то їхали, то йшли пішки, поки не прибули до лісу за 13 кілометрів від радянського фронту. Ніч ми провели в маєтку одного багатого чоловіка, а наступного дня охорона нас відпустила. Ми дякували Єгові, що він підтримував нас фізично і духовно. Попрощавшись один з одним, ми витерли сльози і вирушили додому — хто пішки, а хто поїздом.