Демократична Республіка Конго (Кіншаса)

«Ми наче зерна з мішка маїсу. Хоч би де нас по одному розсипа́ли, зрештою випадає дощ, і нас стає багато». Понад 50 років тому так висловився вірний Свідок Єгови, який сильно постраждав від рук представників влади країни, що тоді називалась Бельгійським Конго. З подальшої розповіді ви довідаєтесь, як благословення Єгови, немов відсвіжний дощ, принесло дивовижний зріст вісників Царства по всьому Конго.

Сьогодні ця країна, що лежить у центрі Африки, називається Демократичною Республікою Конго або Конго (зі столицею в Кіншасі)a. Конго розташоване з обох боків екватора, і значна частина його території вкрита густими лісами. Великі ліси та савани служать домом для безлічі тварин і птахів, які вражають своїм розмаїттям. Упродовж років ця багата на природні ресурси країна приваблювала інші держави, вона зазнавала вторгнень на свою територію і знемагала від громадянських воєн.

У 1885 році утворилась Вільна держава Конго, єдиним суверенним правителем якої був бельгійський король Леопольд II. А втім, корінне населення держави аж ніяк не можна було назвати вільним. Прибічники Леопольда використовували примусову працю і вдалися до надзвичайної жорстокості задля грабіжницького видобутку слонової кістки та каучуку. Правління Леопольда викликало все більше обурення з боку країн-сусідів Бельгії, і він зрештою був змушений відмовитись від королівської влади. У 1908 році Вільна держава Конго стала Бельгійським Конго — колонією, якою керував уряд Бельгії. Конго здобуло незалежність 1960 року.

Жителі Конго дуже релігійні. По всій країні є чимало церков, семінарій і теологічних шкіл. Тут досить часто можна зустріти людей, які легко цитують біблійні уривки. Проте в цій країні, як і в інших місцях, було багато перешкод на шляху поширення правдивого християнства. Найбільша трудність полягала в тому, що якийсь час люди плутали Свідків Єгови з релігійним рухом, знаним як Кітавала.

Свідків Єгови плутають з Кітавала

Назва «Кітавала» походить від слова мовою суахілі, яке означає «панувати, керувати чи правити». Отож зрозуміло, що цей рух мав суто політичну мету — здобути незалежність від Бельгії. І вважалося, що цієї мети легко досягнути під маскою релігії. На жаль, групи Кітавала якимсь чином отримували літературу Свідків Єгови, вивчали її та поширювали. Місця своїх зустрічей вони позначали написом «Вартова башта». Ще задовго до того як Свідки Єгови розгорнули діяльність у Конго, рух «Вартової башти» вже був поширений у провінції Катанга, що на південному сході країни. Впродовж десятиліть існувала думка, що члени Кітавала були Свідками Єгови. Але насправді це було не так.

Кітавала перекручували біблійні вчення, щоб обґрунтувати свої політичні погляди, забобонні звичаї та неморальний стиль життя. Вони відмовлялися сплачувати податки і бунтувались проти колоніального правління. Декотрі групи брали участь у збройних повстаннях проти влади. Тому не дивно, що бельгійський уряд наклав заборону на рух Кітавала.

У 1956 році в одній газеті з’явилася стаття окружного комісара Бельгійського Конго, яка пролила світло на походження Кітавала. Там згадувався Томо Ньїренда, уродженець Ньясаленду (тепер Малаві), котрий мешкав у Північній Родезії (тепер Замбія). Очевидно, цей чоловік отримав релігійне навчання від когось, хто був добре знайомий з Дослідниками Біблії (тепер Свідки Єгови) у Кейптауні (Південно-Африканська Республіка). В статті зазначалося: «[Ньїренда] проник у провінцію Катанга [Конго] 1925 року (...) і проголосив себе Мвана Леса, тобто «Божим Сином». Він скористався з того, що корінні жителі страшенно боялися стати жертвою чаклунства, і пообіцяв своїм послідовникам захист від чаклунів, а також звільнення від податків і урядової чи церковної влади. Тих, хто не приймав його законів, проголошували чаклунами, оглушували сильним ударом, а тоді топили під час примусового «хрещення». (В одній річці було знайдено 55 тіл). Коли голова села викрив ці злодіяння, Томо вдалося втекти і повернутися до Родезії. Але влада Родезії також розшукувала його за скоєні вбивства, тому цього чоловіка заарештували і після суду повісили».

На думку бельгійських органів влади, перебування так званого Мвани Леси в Катанзі з 1923 до 1925 року дало початок руху Кітавала в Конго. Минули десятиліття, перш ніж Свідкам Єгови дозволили приїхати й оселитися в цій країні.

Аби зрозуміти, чому Свідків пов’язували з Кітавала, варто зазначити, що в Африці дуже поширені незалежні церкви. За певними підрахунками їх налічується тисячі. Джон Мбіті, фахівець з африканських релігій, пише: «Головною проблемою християнства в Африці є величезна кількість релігійних розгалужень, віросповідань, груп і сект. Багато з них потрапили сюди з закордону. Проте значно більше релігій створили навернені на християнство африканці: одні з них не хотіли постійно коритися місіонерам-чужинцям, інші прагнули мати владу в своїх руках, декотрі мріяли, щоб у християнстві відображалась африканська культура та проблеми, а дехто мали для цього ще інші причини».

Отож існувало багато незалежних церков, які запозичили свої вчення від загальноприйнятих релігій або відкололися від основних течій. І одною з них була група Кітавала. Проте її присутність в Конго дала загальновизнаному християнству унікальну нагоду тримати Свідків подалі від цієї країни. Церковні провідники добре розуміли, в чому різниця між членами Кітавала і Свідками Єгови, однак навмисно поширювали неправдиву інформацію, що Кітавала і Свідки Єгови — одна й та сама група.

Церквам легко вдавалося поширювати цей обман. На початку XX століття релігії загальновизнаного християнства, зокрема католицька церква, були надзвичайно впливовими у Бельгійському Конго, а Свідки Єгови навіть не мали офіційної реєстрації. Ця ситуація була на руку духівництву, котре боялось втратити своїх навернених і тому з усіх сил боролося проти появи Свідків Єгови.

У заворушеннях, бунтах і племінних конфліктах було зручно звинувачувати членів руху Кітавала, який часто називали рухом «Вартової башти». Таким чином назва «Вартова башта» почала викликати відразу в посадових осіб та представників влади. Отож ті, хто прагнув служити Єгові в Конго, зіткнулися з неабиякими труднощами.

Впродовж десятиліть, перш ніж Конго здобуло незалежність, Свідки Єгови з інших країн раз у раз посилали листи до органів конголезької влади, пояснюючи, що Біблійне і трактатне товариство «Вартова башта» не має нічого спільного з рухом «Вартової башти». Незважаючи на це, багато років влада сприймала діяльність місцевого релігійного руху як діяльність народу Єгови. Неодноразові зусилля послати Свідків Єгови до Конго були марними.

Оскільки Свідкам не дозволяли в’їжджати в країну, нам мало відомо про Свідків у самому Конго в той час. Однак дізнатись про те, як розгортались події в ті важкі роки, допомагають повідомлення з філіалів сусідніх країн. Розгляньмо 30-річний період історії Конго, складеної на основі цих повідомлень і додаткових коментарів.

Історія Конго — витяги зі звітів за 1930—1960 роки

1930 р. З Бельгійського Конго... надходять листи з проханнями про літературу.

1932 р. Ми сподіваємося, що згодом відкриється нагода охопити проповідуванням Бельгійське Конго та інші частини Центральної Африки, де люди ще ніколи не чули звістки.

З травня 1932 року філіал Свідків Єгови у Південно-Африканській Республіці неодноразово звертався до бельгійських органів влади з проханням дозволити в’їзд повночасних служителів на територію Конго. Ці прохання не задовольнили. Все ж завдяки постійному переміщенню населення в межах Конго і Північної Родезії декотрим родезійським братам вдавалось приїжджати у Конго і зупинятись там на короткий час.

1945 р. Людина має бути мужньою, аби обстоювати Бога та його Царство у [Бельгійському Конго]. Там накладено повну заборону на проповідування і літературу, але це ще не все. За спілкування з нами конголезцю африканського походження загрожує висилка в певну місцевість і своєрідне ув’язнення, яке іноді триває впродовж років. Листи з Конго, адресовані нам [в Північну Родезію], рідко доходять сюди, а пошта, яку відсилаємо ми, не прибуває до адресатів. Однак... робимо все можливе, щоб допомогти нашим співробітникам Царства у цій країні, де сильний вплив мають священики.

1948 р. У тій місцевості тепер живе два вісники Царства, і вони присилають свої звіти до філіалу в Брюсселі. Ми сподіваємося, що одного дня ця величезна територія стане відкритою для проповідування доброї новини про Царство.

1949 р. Вже роками праця свідчення у цій католицькій країні проходить у надзвичайно важких умовах. В минулому священики іноді карали людину, яка стала Свідком Єгови, змушуючи її з’їсти груду солі без води, а сьогодні їхні методи більш нагадують іспанську інквізицію. Вони намагаються чинити свої жорстокі діла руками уряду. Африканські вісники багато років сидять у тюрмах, відбуваючи невизначені терміни покарання за проповідницьку працю, а що ще гірше, їх відсилають у спеціальний концентраційний табір у Касаджі, який розташований за 500 кілометрів від Елізабетвіля [нині Лубумбаші]. Там вони разом зі своєю сім’єю або й без неї тяжко працюють на невеликих ділянках в повній ізоляції. (...) Інколи термін покарання триває навіть до десяти літ. Часто роки такої відокремленості минають без найменшої надії на звільнення чи справедливість. Свободу можна отримати, хіба що йдучи на компроміс.

За цих обставин праця виконується підпільно, зібрання проводяться таємно і місця зустрічей постійно змінюються, аби запобігти арештам. Праця свідчення зводиться до відвідування людей, які доброзичливо ставляться до Свідків, але навіть попри таку обережність чимало братів потрапляє до рук влади. Їх арештовують і відсилають до табору в Касаджі.

Приблизно в той період Ллевелін Філліпс, член філіалу в Північній Родезії, прибув до Бельгійського Конго, щоб допомогти Свідкам, які зазнавали переслідувань. Генерал-губернатор та інші представники уряду вислухали його пояснення про те, в чому полягає праця проповідування про Царство і чим Свідки Єгови відрізняються від членів Кітавала. В ході розмови генерал-губернатор, задумавшись, сказав: «Якщо я допоможу вам, то що буде зі мною?» Він добре усвідомлював, наскільки сильний вплив у цій країні має Римо-католицька церква.

1950 р. Минулий рік був найважчим за всі попередні, і брати, які живуть у Бельгійському Конго, зазнавали великих труднощів. На початку службового року не всі книжки і листи надходили до місця призначення і зв’язок зі зборами майже припинився. Потім, 12 січня, генерал-губернатор наклав заборону на діяльність Товариства і встановив двомісячний термін ув’язнення та штраф у розмірі 2000 франків для тих, хто був Свідком Єгови, хто приходив на зустрічі Товариства або якимсь чином його підтримував. Ця постанова отримала гучні схвальні відгуки в католицькій пресі. Покотилася хвиля арештів. Рік перед тим органам влади вдалося отримати від колишнього слуги збору в Елізабетвілі списки сотень чоловіків, що мали зв’язок з Товариством. Їх та їхніх дружин арештували. Африканські брати з Північної Родезії, відсидівши термін покарання, були депортовані, а більшість місцевих Свідків потрапили до Касаджі, концентраційного табору, що [приблизно за 500] кілометрів від Елізабетвіля. Частина братів перебуває там донині. Декотрі депортовані з Конго Свідки, напівголодні, мусили пройти пішки останні 30 кілометрів від Саканії до кордону Північної Родезії.

Нещодавно таємна поліція розширила штат працівників. Кожного, хто має Біблію, відразу підозрюють у тому, що він Свідок Єгови.

Також ми дізналися, що у районі Елізабетвіля двох сестер з Європи засудили до 45 днів ув’язнення, а тоді замінили його на три роки умовного покарання з вимогою доброї поведінки (це означало не виконувати Господньої праці). Сестер затримали за те, що вони проповідували і мали «Вартову башту». Тепер їм щодня загрожує депортація.

1951 р. У бельгійських газетах і журналах почало з’являтися чимало статей, в яких Свідків Єгови і Товариство «Вартова башта» звинувачували у зв’язках з фанатичним місцевим рухом Кітавала. Згідно з законом Бельгії, якщо хтось хоче дати відповідь на опубліковану статтю, то газета чи журнал зобов’язані її надрукувати. Ми скористалися цим правом, щоб відстояти працю Царства та спростувати наклепницьку інформацію у статтях, і наші відповіді було надруковано.

Від [12] січня 1949 року діяльність Товариства «Вартова башта» у Бельгійському Конго заборонена, і поширення наклепницької інформації про Свідків створює їм чимало труднощів. Письмові протести до міністра колоній і численні докази того, що Свідки Єгови і Товариство «Вартова башта» не мають жодного зв’язку з підривним рухом Кітавала, залишились без відповіді.

Перекручення фактів, штрафи, знущання, переслідування, ув’язнення і депортації — усе це використовувалось для того, щоб повністю припинити ‘проповідування Слова’ у Бельгійському Конго.

1952 р. У Центральній Африці також існує «залізна завіса»! Для Свідків Єгови вона тягнеться вздовж кордонів Бельгійського Конго. Заборона проповідницької праці у цій римо-католицькій країні ні трохи не послаблюється.

У звітах, які час від часу приходять з країни, говориться про депортації, ув’язнення, знущання та нестатки, що їх зносять африканські вісники. У багатьох місцевостях вороже ставлення до Свідків посилюється. Місцевих жителів країни засилають у трудові табори за проповідування чи навіть за літературу Товариства. Якщо людина має Біблію, її відразу вважають Свідком Єгови.

Доми братів перебувають під постійним наглядом, і в них часто проводяться обшуки. Один брат у своєму звіті описав ситуацію так: «[Поліція Бельгійського Конго] через нас втратила сон. Вона нишпорить усюди з однією метою — знайти Свідків Єгови. Зараз наше становище дуже складне».

У серпні філіалу вдалося отримати звіт від 30 вісників. Він закінчувався словами з 1 Солунян 5:25: «Браття, моліться за нас!»

Як уже згадувалось, до Конго поїхали африканські Свідки з Північної Родезії. Коли цих Свідків затримували, то кидали до в’язниці, а потім депортували. Більшість з них відсиділи короткі терміни ув’язнення, але декотрі брати були вислані в трудові табори на кілька років. Один брат провів майже п’ять років у різних в’язницях Конго. Його часто били, а також казали, що він вийде на волю, тільки коли перестане свідчити.

Саме в 1952 році цей вірний брат сказав: «Ми наче зерна з мішка маїсу. Хоч би де нас по одному розсипа́ли, зрештою випадає дощ, і нас стає багато». Щодо цього філіал Свідків Єгови у Північній Родезії написав: «Мішок маїсу й справді мандрує по Конго, незважаючи на переслідування, а точніше завдяки переслідуванням. Якось філіал у Лусаці отримав повідомлення про кілька сотень осіб, котрі спілкувалися зі зборами Свідків у районі Колвезі. Однак тепер ми дізналися, що чимало з них були вислані в різні частини Конго». Таке розпорошення братів лише посприяло поширенню праці підготовки учнів.

Тимчасом як брати докладали великих зусиль, щоб проповідувати в південно-східній частині країни, правда досягла Леопольдвіля (тепер Кіншаса). У Браззавілі брати зробили швидкий духовний поступ і ревно ділилися правдою. Дехто з них переправлявся поромом через річку Конго, щоб проповідувати в Леопольдвілі. В 1952 році Віктор Кубакані та його дружина стали першими Свідками, які охрестились у Кіншасі. Невдовзі там було сформовано збір.

1953 р. З отриманих звітів видно, що близько 250 братів і сестер беруть участь у проповідницькій праці в різних куточках країни, але насправді їх, мабуть, набагато більше. Праця свідчення зводиться до повторних відвідин і домашніх біблійних вивчень, при цьому брати мають дуже мало або взагалі не мають літератури, адже в будь-яку хвилину в їхніх домах можуть зробити обшук. Так званий друг одного Свідка доніс, що в того є дві брошурки, і брата засудили до двох місяців ув’язнення в центральній в’язниці Елізабетвіля.

1954 р. Повна заборона Товариства і діяльності Свідків Єгови у Бельгійському Конго й далі триває. (...) У в’язниці вірні Свідки продовжують проповідувати в’язням, а ті роблять записи недогризком олівця на старих клаптиках паперу, і потім, повернувшись до своїх камер, перечитують вірші в Біблії, наданій в’язницею. Без сумніву, саме через цю діяльність декотрих Свідків Єгови ізолюють від інших в’язнів.

Заборону було накладено на діяльність як Свідків Єгови, так і Кітавала. Органи влади перехоплювали біблійну літературу, яка надходила в країну. Коли ж публікації вдавалося переправити у Конго, вони іноді потрапляли до рук Кітавала, котрі використовували їх для поширення власних інтересів. І Свідки Єгови, і члени Кітавала зазнавали арештів, знущань і висилок у трудові табори. Однак, як сказав Ісус: «По їхніх плодах ви пізнаєте їх» (Матв. 7:16). Органи колоніальної влади дійсно стали помічати добру поведінку братів і різницю між Свідками Єгови і Кітавала.

1955 р. Праця у цій країні і далі під забороною, і майже нема надії на те, що в близькому майбутньому ситуація зміниться. Але ревність тих, хто любить Єгову, не згасає. Навіть після численних ув’язнень і депортацій впродовж минулого року брати не сповільнились у служінні.

За таких умов проповідувати від дому до дому неможливо, проте брати роблять повторні відвідини і проводять домашні біблійні вивчення. В листі від одного збору говорилось, що вісники хочуть брати участь у публічному проголошенні доброї новини, але зазначалось: «Ми не знаємо, чи Єгова дозволить нам проповідувати добру новину від дому до дому у цій країні, перш ніж прийде Армагеддон».

1957 р. Минулого року, як ніколи раніше, праця привернула увагу представників уряду і преси. Ще в листопаді брат [Мілтон Дж.] Геншель звернувся прямо до уряду Бельгійського Конго в Леопольдвілі з проханням зняти заборону, накладену на Товариство і Свідків Єгови. Пізніше брати приїхали з візитом до Леопольдвіля, а згодом звернулись у представництва в Нью-Йорку і Брюсселі. Після цього до філіалу в Північній Родезії приїхав фахівець з Бельгії, який займався справами африканців, і з’явилася нагода докладно пояснити мету нашої праці та звістки, яку проголошуємо.

А тим часом заборона триває, і брати в Бельгійському Конго стикаються з багатьма труднощами. Двісті шістнадцять осіб були присутні на відзначанні Спомину, це зібрання проводилось малими групами.

1958 р. Незважаючи на заборону проповідування доброї новини та ув’язнення братів, протягом минулого року звістка про Царство звучала ще гучніше.

1959 р. Брати вперше отримали від місцевої влади усний дозвіл на проведення зібрань, хоча офіційно заборону не було знято. До цього часу Свідки не могли проводити зібрань збору і, щоб вивчати Біблію, зустрічалися малими групами по домах. Тепер вони негайно взялися за підготовку першої організованої зустрічі збору — Спомину Ісусової смерті. Загальна кількість присутніх на цьому зібранні у п’яти зборах Леопольдвіля становила 1019 осіб. Сторонніх людей вразило не лише те, що Свідки проводили зібрання, а й радісна і тепла атмосфера між братами і сестрами. Дехто відразу побачив, що Свідки відрізняються від інших релігій, бо «виявляють любов один до одного».

Хоча в’їзд місіонерів у Конго й далі заборонявся, декрет про терпимість, підписаний 10 червня 1958 року, дозволив Свідкам Єгови «збиратися на зібрання в закритих приміщеннях». Вони були щасливі, що могли вільно збиратися разом. Іноді на зібрання приходили працівники держбезпеки і хвалили братів за добру поведінку та порядок.

Відбулися й інші позитивні зміни. До 1956 року всі школи фінансувалися релігійними організаціями. Але новий міністр колоній створив державні школи і заохотив виявляти більшу терпимість до меншин. Потрохи усувалась плутанина між Свідками Єгови і Кітавала, адже урядовці почали помічати різницю між цими двома групами. Здавалось, що на розкидані зерна маїсу впав відсвіжний дощ. По всій країні люди стали підтримувати народ Єгови.

У той час один сільський староста арештував кількох Свідків і привів їх до представника місцевої влади. Той запитав, який злочин вони вчинили. На це питання староста не міг дати відповіді. Тоді представник влади докорив йому, відпустив братів і наказав виділити транспорт, аби відвезти їх додому.

1960 р. Упродовж минулого року праця свідчення у Бельгійському Конго була досить успішною. Попри складну ситуацію в країні та офіційну заборону брати можуть регулярно проводити зібрання у Залах Царства.

У період проведення Спомину в місті Леопольдвілі, столиці країни, сталася виняткова подія. Шість [зборів] того міста разом організували публічну промову в неділю. Як же було приємно, коли на це зібрання прийшло 1417 осіб! Ось що про це написав один [наглядач збору]: «Ми були дуже щасливі, тому що вперше організували таку зустріч, і ангели Єгови справді стали табором кругом нас».

Перегляд цих 30 років історії допомагає скласти загальне уявлення про діяльність у Конго. Тепер довідаймося, що відбувалось далі.

Конго прямує до незалежності

Наприкінці 1950-х ставлення до праці проповідування в Конго було терпимим, хоча офіційно діяльність Свідків не була визнана законом. Нагляд за працею здійснював філіал у Північній Родезії. А тим часом почали з’являтися нові проблеми. Дедалі більше поширювався дух націоналізму, а з ним і опір колоніальній владі. Протягом січня 1959 року заколотники грабували і підпалювали крамниці Леопольдвіля та розкрадали церкви, викидаючи на вулицю ідоли. Ця ситуація стала причиною для скликання конференції, на яку зібралися представники бельгійського уряду та місцевих політичних партій. Вони встановили дату проголошення незалежності — 30 червня 1960 року. Звичайно, жоден зі Свідків Єгови не брав участі в заколотах.

По всій країні почали утворюватись політичні партії. Їхні члени найчастіше були об’єднані не політичними переконаннями, а племінними зв’язками. Вони чинили сильний тиск на братів, змушуючи їх купувати партійні квитки. П’єр Мафва, який охрестився рік перед тим, розповідає: «Це сталося в суботу у червні 1960 року. В полудень я повертався додому з роботи, і, коли проходив біля старого аеропорту в Леопольдвілі, до мене підійшов чоловік з мачете. «Де твій партійний квиток?» — запитав він. Я не відповів. Тоді чоловік несподівано замахнувся мачете і розсік мені носа. Він наніс мені ще кілька ударів. Я спробував утікати, але впав на землю. Молячись до Єгови, я прохав згадати мене у воскресінні, щоб я знову міг побачив мою дружину і шістьох дітей. Після цієї короткої молитви почувся постріл з гвинтівки. Чоловіка, який збирався мене вбити, повалили з ніг солдати, стріляючи йому по колінах. Потім поліцейський відвіз мене до лікарні, де я отримав медичну допомогу. У той час біблійні вірші давали мені величезне підбадьорення».

Приїзд перших місіонерів і заснування філіалу

Як ми побачили, неодноразові спроби послати представників Свідків Єгови до Конго були безуспішними. Однак зміна політичної ситуації уможливила приїзд брата Ернеста Хойсе Молодшого.

Брат Хойсе був високим бельгійцем міцної статури з чорним хвилястим волоссям. Цей мужній чоловік розумів, що життя в Конго не буде легким ні для нього, ні для його дружини Ейлен, ні для 11-річної дочки Даніелл. А втім, досвід минулих років чудово підготував Ернеста до того, що чекало попереду. У 1947 році цей брат розпочав служіння в Бетелі у місті Брюсселі. Через рік він одружився і разом з дружиною почав служити піонером. Згодом йому доручили відвідувати юристів і посадових осіб зі спеціальною брошурою, в якій пояснювалась різниця між Кітавала і Свідками Єгови. Пізніше він служив районним наглядачем.

Ернест кілька разів намагався отримати документи, необхідні для в’їзду в Конго. Він навіть звернувся з особистим проханням до короля Бельгії. Проте йому відмовили. Більше того, ім’я Ернеста внесли у список осіб, «небажаних» у Конго.

Все ж Ернест не здавався. Він поїхав в Африку і спробував потрапити до Конго з сусідніх країн, але й ці зусилля були марними. Зрештою він отримав візу на в’їзд до Браззавіля, столиці Республіки Конго. Звідти через річку він переправився поромом до Леопольдвіля. Приїзд Ернеста викликав жваву дискусію серед представників прикордонної служби. Декотрі вважали, що ліпше не давати візи тому, чиє ім’я міститься у списку небажаних осіб. Кінець кінцем один службовець, Сіріл Адула (пізніше він став прем’єр-міністром), сказав, що добре знає про намагання Ернеста потрапити в Конго. Цей чоловік пояснив, що коли Хойсе не подобався колоніальній владі, то він мусить бути другом Конго. Ернесту видали тимчасову візу, а згодом і дозвіл на постійне проживання. Отож, у травні 1961 року Свідки Єгови мали в Конго свого представника, який міг наглядати за працею підготовки учнів.

Ернест послав по Ейлен і Даніелл, й у вересні Даніелл вже відвідувала школу в Леопольдвілі. Філіал було засновано в столиці країни 8 червня 1962 року. Офіс і житлові приміщення розташовувались на третьому поверсі будинку, що на Авеню ван Ейтвелде (нині Авеню дю Марше). Оскільки місця там було небагато, літературу зберігали окремо на складі. Ця ситуація, хоч і не ідеальна, була найліпшим вирішенням, з огляду на поширену в країні проблему з житлом.

Брат Хойсе відразу взявся за роботу. Він позичив у філіалі в Браззавілі кінопроектор і показав зборам Леопольдвіля і декотрим урядовцям фільм «Щастя Товариства Нового Світу». Справжнім відкриттям для братів і зацікавлених осіб було те, що існує міжнародне братство Свідків і що всі вони живуть у мирі і щасті. Їх дуже вразив епізод, в якому темношкірий брат занурює у воду європейців. Фільм так сподобався меру Леопольдвіля, що він сказав: «Цю працю [Свідків Єгови] треба підтримувати з усіх сил». На перші чотири покази фільму прийшло 1294 особи.

Брати невимовно раділи, що після стількох років чекання хтось прибув, щоб їм допомогти. Раніше Свідки в Конго не знали жодного брата з Європи. Декотрі навіть сумнівалися в тому, чи ці брати існують, оскільки бельгійська влада запевняла, що в Бельгії немає Свідків Єгови. Конголезькі Свідки тішилися, що серед них був брат Хойсе.

Проблема із застосуванням біблійних принципів

Попереду лежало багато роботи. Потрібно було навчити братів застосовувати біблійні принципи в їхньому житті. Наприклад, у зборах продовжувала існувати конкуренція між племенами, і бувало так, що наглядачі одного збору не розмовляли з наглядачами іншого. Виключену особу з одного збору могли прийняти старійшини іншого збору, в якому більшість братів належали до її племені. Рішення, прийняті в одному зборі, не вважалися обов’язковими в іншому. Щоденне життя людей було тісно пов’язане з племінними звичаями, і це сильно впливало на мислення братів.

На ґрунті племінних традицій виникали й інші труднощі. Серед декотрих племен вважалося, що племінні стосунки стоять вище від сімейних. Загалом між чоловіком і дружиною не було тісних взаємин. Часто вважалося, що укладання шлюбу було племінною справою. Якщо членам племені не подобався якийсь шлюб, вони могли змусити чоловіка залишити свою дружину, а тоді взяти ту, яку вони йому виберуть.

Смерть чоловіка могла призвести до сумних наслідків. Часто чоловікова родина забирала усі речі з дому його сім’ї, залишаючи дружину і дітей без засобів до існування. В декотрих племенах чоловік ніс відповідальність за смерть дружини, тому її родичі накладали на нього штраф.

Існували й інші проблеми. Багато конголезців донині вірять, ніби ніхто не помирає своєю смертю, тому під час похоронних церемоній вони виконують ритуали, які, на їхню думку, мають допомогти дізнатися, хто винний у смерті людини. Підозрюваному голять голову, і над ним здійснюють ряд інших ритуалів. У певних племенах, коли помирає чоловік, дружина мусить пройти церемонію очищення — мати статеві зносини з одним із членів племені. На похоронах присутні часто звертаються до померлої особи, оскільки вірять, що душа або дух переживає смерть тіла. З огляду на всі ці глибоко вкорінені звичаї неважко уявити випробування, з якими стикався кожен, хто хотів стати на бік чистого поклоніння. Частина осіб, які називали себе християнами, не повністю відкинули ці звичаї, а навіть намагалися впровадити їх у християнський збір.

Виправити ситуацію могли тільки сміливі та відверті районні наглядачі. Ті, хто любив Єгову, охоче вчилися від цих чоловіків і робили необхідні зміни. Було нелегко викорінити хибні ідеї осіб, які вважали, що добре знають правду. Однак найбільшою проблемою залишалось те, що люди плутали Свідків Єгови з Кітавала.

Коли по країні розлетілась новина про відкриття філіалу, багато груп братів звернулися туди з проханням затвердити їх як окремі збори. Те саме робили й члени Кітавала. В одному звіті говорилося: «Дехто подолав відстань у 2300 кілометрів, щоб надати списки з іменами осіб, які хотіли бути визнані як Свідки Єгови. Іноді ці списки були складені на аркушах, завширшки 70 сантиметрів і завдовжки 90 сантиметрів, та містили імена усіх жителів двох чи трьох сіл».

Перед тим як визнати певних осіб або цілі групи Свідками Єгови, потрібно було перевірити, хто з них був справжнім християнином, а хто належав до Кітавала. Це завдання брат Хойсе доручив зрілим братам. Пройшли роки, перш ніж це завдання було виконано. Розгляньмо декотрі випадки зі служіння цих вірних чоловіків.

Зустрічі з Кітавала

У 1960 році Понтіен Муканґа, лагідний брат тендітної статури, був призначений першим районним наглядачем у Конго. Пройшовши підготовку в Конго (Браззавіль), він почав відвідувати збори в Леопольдвілі та окремі групи неподалік. Але попереду його чекало набагато важче завдання — зустріч з Кітавала.

Першим містом, яке брат Муканґа відвідав, було Кісангані (раніше Стенлівіль), що за 1600 кілометрів від столиці. Чому він поїхав у те місто? В польовому служінні брат Хойсе зустрів європейця, котрий показав фотографію, зняту в Стенлівілі відразу після проголошення незалежності. На фотографії увагу привертав величезний знак, який був при вході до залізничного вокзалу і містив малюнок у вигляді відкритої Біблії і напис: «Біблійне і трактатне товариство «Вартова башта». Міжнародне Товариство Дослідників Біблії. Кітавала — релігія конголезців. Хай живе Патріс Е. Лумумба. Хай живе Антуан Ґізенґа. Хай живе уряд Конголезького Національного Руху». Зрозуміло, що Кітавала в Кісангані зловживали назвами юридично зареєстрованих корпорацій Свідків Єгови.

Чи в Кісангані були справжні Свідки? Брат Муканґа мусив про це дізнатися. Філіал мав інформацію лише про чоловіка, якого звали Семюель Чікака. Він почув правду у Бумбі, а 1957 року повернувся до Кісангані. Семюель не належав до жодної із груп Кітавала і охоче допоміг брату Муканзі, котрий згодом написав: «Разом з Семюелем я пішов розвідати про людей, що використовували назву «Вартова башта». Відвідавши їхнього пастора, ми дізналися про їхню групу: дехто з них використовував Біблію, проте усі вони вірили в безсмертя душі і навчали виявляти любов, обмінюючись своїми дружинами.

Невдовзі після мого приїзду поліція зробила спробу арештувати прихильників Кітавала у цьому місті. Коли вони почали чинити опір, поліція викликала на підкріплення солдатів. Багато членів Кітавала було вбито. Наступного дня через річку переправлявся човен з тілами померлих і поранених. У ньому був і секретар пастора, якого я відвідував два дні тому. Цей чоловік упізнав мене і сказав, що це я видав їх органам влади, а тому несу відповідальність за смерть усіх, хто загинув у сутичці. Він наказав своїм друзям помститись мені. Щоб мене не вбили, я змушений був утікати».

Бельгійські газети подали повідомлення про сутичку в статті під назвою «Бійка між Свідками Єгови і поліцією». Проте конголезькі авторитетні джерела, які добре розуміли різницю між Кітавала і Свідками Єгови, описали ситуацію точно. Жодна газета Конго не звинуватила Свідків у цьому інциденті!

А що сталося з Семюелем Чікакою? Він старійшина збору «Кісангані Чопо-Ест» і продовжує вірно служити Єгові. Сьогодні в Кісангані активно діють 22 збори, в яких налічується 1536 вісників. Семюелів син Лотомо служить районним наглядачем, як це робив Понтіен Муканґа біля 40 років тому.

Районний наглядач, який виправляє ситуацію

Франсуа Данда був ще одним районним наглядачем, який доклав багато зусиль, щоб встановити чітку різницю між Свідками і Кітавала. Він пояснює: «То був нелегкий час, й існувала сильна плутанина. Прихильники Кітавала біля місця своїх зібрань завжди виставляли знак із написом «Вартова башта» англійською мовою. В усіх наших публікаціях будь-якою мовою можна відразу побачити на сторінці видавців назву «Вартова башта» англійською мовою. А тепер уявіть, що хтось, прочитавши наші публікації, починає шукати Божий народ. Він знаходить місце зі знаком «Зал Царства Свідків Єгови» місцевою мовою та інший знак «Вартова башта» англійською. Куди він найімовірніше піде? Бачите, якою складною була ситуація.

Багато братів не мали точних знань, і, крім того, в зборах бракувало літератури. Правду часто змішували з вченнями руху Кітавала, зокрема в питаннях святості шлюбу. В одному місті, яке я відвідував, була поширена думка, що слова з 1 Петра 2:17 (Хом.): «Любіть усіх братів», означають, що сестри доступні для будь-якого брата у зборі. Коли сестра вагітніла від когось із братів, її чоловік мусив прийняти дитину як власну. Подібно як у першому столітті, «неуки та незміцнені» перекручували Писання (2 Пет. 3:16).

У своїх біблійних промовах я прямо підкреслював, якими є норми Єгови, у тому числі щодо шлюбу. Я казав, що в певних питаннях зміни можна впроваджувати поступово, але обмін дружинами слід припинити негайно. На щастя, брати зрозуміли правильний біблійний погляд і прийняли його. Навіть декотрі члени Кітавала у тому місті пізнали правду».

Завдяки зусиллям Понтіена Муканґи і Франсуа Данди, а також багатьох інших братів люди побачити чітку різницю між Свідками Єгови і Кітавала. Сьогодні ніхто не пов’язує «Кітавала» з терміном «Вартова башта». Рух Кітавала все ще існує, але він не настільки відомий і впливовий, як колись. У багатьох місцевостях про нього ніхто ніколи не чув.

Організаційні поліпшення сприяють зросту

Наприкінці 1962 службового року понад 2000 вісників ревно служили Єгові по всьому Конго. Проте дуже мало братів відповідали біблійним вимогам, щоб служити наглядачами у зборах. Однією з причин цього була неписьменність, особливо серед осіб старшого віку. Інша причина була пов’язана з глибоко вкоріненими звичаями — багатьом було важко їх відкинути і повністю привести своє життя у відповідність з Божими праведними нормами. Крім того, колишні прихильники Кітавала могли отримати привілеї у зборі лише з роками.

Все-таки під впливом біблійного вчення і духу Єгови брати поступово стали кваліфікованими для того, аби здійснювати нагляд у зборах. Мужні районні наглядачі і піонери по всій країні добре попрацювали, щоб зміцнити і навчити братів. Приблизно у той самий час районним наглядачам і спеціальним піонерам, які пройшли підготовку в Замбії, вдалося потрапити у провінції, де точилася громадянська війна,— у Катангу і південну частину Касаї.

Релігійна терпимість після здобуття незалежності

Пригадаймо, що в 1958 році уряд видав декрет про терпимість, який дав більше свободи Свідкам у Конго. На початку 1960-х брати продовжували звертатися до уряду за офіційною реєстрацією. Вони не прохали ні субсидій, ні фінансової допомоги, а лише визнання законом. Завдяки легалізації припинилися б цькування, і брати змогли б відкрито проповідувати добру новину. Ця потреба була нагальною, оскільки в багатьох територіях місцеві органи влади організовували напади на Свідків. Місця зібрань спалювали, а братів били, арештовували і садили у в’язниці. Коли Свідки зверталися за захистом у Міністерство юстиції, їм завжди відповідали: «Вибачте, але ви юридично не зареєстровані, і ми нічим не можемо вам допомогти».

Проблему ускладнювало те, що всередині країни панував безлад. У певних частинах Конго не визнавали центральної влади. В одних місцевостях філіал міг послати листа представникам влади, і братів звільняли, а в інших — захистити братів від переслідувань та ув’язнень було майже неможливо.

У Кіншасі Свідки Єгови не зазнавали сильної протидії. Але великими групами могли збиратися лише на весіллях і похоронах. Згодом, 1964 року, філіал запланував провести у столиці два районні конгреси. Це було щось зовсім нове для більшості братів. На спеціальних зустрічах вони навчилися, як виступати з промовами та організовувати різні відділи конгресу.

Брати були у такому захопленні, що почали відкрито розповідати про конгрес, і ця інформація дійшла до губернатора колишньої провінції Леопольдвіль. Цей чоловік не любив Свідків Єгови, тому приготував зразок листа, який мав бути надрукований на мімеографі і розісланий усім місцевим органам влади. У листі наказувалось арештовувати усіх Свідків, які проповідують чи збираються для поклоніння. Проте трапилось так, що завдання розмножити лист отримав Свідок Єгови. У цього брата було дуже мало паперу, і він знав, що усі запаси в Леопольдвілі також вичерпано. Тому, коли начальник став вимагати копії листа, брат просто показав йому порожні полиці і пояснив: «Нема паперу».

Тим часом брати ревно молилися до Єгови. І що сталося? Уряд несподівано вирішив зробити новий розподіл провінцій, і та, якою правив губернатор, була розформована. Впродовж років багато хто намагався ослабити або знищити народ Єгови, однак усі їхні зусилля були марними (Ісаї 54:17).

Приїзд нових місіонерів

У 1960-х роках організація використала нагоду послати до Конго місіонерів. Невеликий місіонерський дім було відкрито в Кіншасі. І в березні 1964 року з Канади прибули місіонери Джуліан і Медлен Кіссел. Сьогодні, через сорок років, вони далі вірно служать у Кіншасі, як члени родини Бетелю.

Декотрі місіонери, що приїхали у кінці 1960-х, нині живуть в інших країнах. У 1965 році до Конго були призначені Стенлі і Берта Боґґес, які перед тим служили в Гаїті. Брат Боґґес, роз’їзний наглядач, повернувся до Сполучених Штатів 1971 року через проблеми зі здоров’ям. У кінці 1965-го до місіонерів у Конго приєдналися Майкл і Барбара Поттедж. Тепер вони служать у британському Бетелі. Вільям та Енн Сміт приїхали в 1966-му і служили переважно на території Катанги. Коли 1986 року було накладено заборону, їх призначили у Кенію. Манфред Тонак з Німеччини, випускник 44-го класу школи Ґілеад, служив у Конго роз’їзним наглядачем. Під час заборони отримав призначення в Кенію, а нині він є координатором Комітету філіалу в Ефіопії. У 1969 році після закінчення 47-го класу школи «Ґілеад» до Конго прибули Дерелл і Сюзанн Шарп. Коли їх депортували з країни, вони отримали призначення в Замбію і з того часу служать у Бетелі в Лусаці. Інші місіонери поїхали в країни Західної Африки. Серед них Райнхарт і Гайді Сперліх, які загинули в авіакатастрофі. Ця трагедія принесла великий смуток усім, хто їх знав.

Перший місіонерський дім за межами Кіншаси було відкрито 1966 року в Лубумбаші, що на південному сході країни. Згодом відкрили й інші — в Колвезі (на північний захід від Лубумбаші) та в Кананзі (колишній Лулуабург), в провінції Касаї. Присутність місіонерів у країні мала величезне значення, адже вони допомогли братам втілювати правду в життя. Наприклад, у зборах в Касаї існувало суперництво між братами з різних племен. Оскільки місіонери не належали до жодного племені, вони могли об’єктивно розглядати проблеми і приймати безсторонні рішення в судових справах.

Від 1968 до 1986 року в різних частинах країни служило понад 60 місіонерів. Декотрі з них закінчили «Ґілеад» — біблійну школу Товариства «Вартова башта» у Сполучених Штатах, інші — додатковий курс школи «Ґілеад» у Німеччині. Крім того, місіонерське призначення в Конго отримали деякі франкомовні піонери. Багато місіонерів вивчили місцеві мови, і всі вони докладали великих зусиль, щоб потішати людей доброю новиною про Царство.

Зали Царства у 1960-х роках

У більших містах брати, як правило, проводили зібрання у Залах Царства. Такі зали складалися зі стовпів і покрівлі, що було дуже зручно з огляду на жаркий клімат і високу вологість. Більшість зібрань проводились увечері або рано-вранці, коли не було спеки. Все йшло добре, поки не падав дощ. З приходом дощового сезону братам часто доводилось переносити зібрання на інший день.

Перший Зал Царства було присвячено 1962 року. Він розташовувався в районі Кімбансеке (Кіншаса) і належав одному з шести зборів, які тоді існували. З тих пір збори в Конго почали запопадливо будувати Зали Царства. Проте час від часу поставали юридичні проблеми. Іноді брат дозволяв, аби збір побудував Зал Царства на його земельній ділянці, але жодних юридичних документів при цьому не оформлював. Тому, коли брат помирав, члени сім’ї приходили і забирали зал разом з усім, що в ньому було. Завадити цьому було майже неможливо. Пізніше, у роки заборони, багато залів потрапило до рук місцевої влади, яка використовувала їх у власних цілях. Усі ці труднощі стримували введення широкомасштабної програми будівництва Залів Царства.

А втім, будівництво Залів Царства у різних частинах країни продовжувалось. Більшість з них мала просту конструкцію, однак всі вони свідчили про віру тих, хто їх будував. Розгляньмо розповідь одного місіонера про кілька таких залів у кінці 1960-х років.

«Аби дістатись до Залу Царства в Леопольдвілі, ми спускаємось проходом між бетонними домами. За нами біжить ціла юрба дітей. Згодом ми потрапляємо на подвір’я, загороджене бетонною стіною. Зал Царства з покрівлі і стовпів стоїть позаду будинку, в якому мешкають брати. Чуємо, як вони вчаться співати пісні Царства. Як же це зворушує! Брати співають від усього серця. Нам приємно, що зал затінюють дерева, захищаючи нас від сонячних променів. Сидінь вистачає приблизно на 200 осіб. Над бетонною сценою зроблено дашок з рифленого заліза. Якщо промовець високий, то йому доводиться стояти трохи зігнувшись. На дошці оголошень висять листи з філіалу і завдання, призначені вісникам збору. У залі також є стіл для літератури. Перед сценою брати посадили рослини. Якщо зібрання проходить увечері, зал освітлюють гасовими лампами. Коли ми покидаємо зал, юрба дітей все ще надворі. Вони знову проводять нас до головної дороги.

Тепер ми подорожуємо вглиб країни. Ввійшовши в село, поміж хатин з хмизу відразу помічаємо Зал Царства. Його опорою служать дев’ять стовпів, а товста покрівля зроблена з листя. З одного боку залу до другого тягнуться невеликі рівчаки. Виявляється, сидіти на землі, опустивши ноги в такий рівчак, досить зручно. Над братом, який проводить зібрання, видно вивіску «Зал Царства», написану від руки місцевим діалектом. На зібрання приходить коло 30 осіб. Мабуть, лише половина з них є вісниками. Вони вміють співати декілька пісень Царства, а коли добре не знають мелодії, то компенсують це своїм запалом. Ми від усього серця співаємо разом з ними.

Далі рушаємо на північ Конго. Зупинивши свою машину, дивимось у напрямі села. За групою хатин з хмизу бачимо особливий дім, який виділяється на фоні інших. Він зроблений з товстих, добре скріплених бамбукових жердин. Вікна і двері — це прорізи у бамбуковій стіні. Покрівля зроблена з трави. Перед будиночком бачимо гарно доглянутий лужок з вузькою стежиною і маленьким знаком з написом «Свідки Єгови». Стежина веде прямо до Залу Царства, де нас радісно вітають брати. Увійшовши всередину, бачимо, що лавки зроблені з бамбукових жердин, закріплених на вертикальних бамбукових стовпцях. Як добре, що у Залі Царства водонепроникна покрівля! Інакше виникла б проблема: якщо на бамбукові стовпці потрапить вода, вони пустять коріння і почнуть швидко рости. Тоді лавки, які мають 30 сантиметрів висоти, стануть набагато вищими. На дошці оголошень висять графіки проведення зібрань і листи від філіалу. Брати отримують літературу біля столика, зробленого з розсічених навпіл бамбукових жердин, які зв’язані очеретом.

До Катанги, що на півдні країни, ми прибуваємо під вечір, коли сонце сідає за обрій. В Катанзі набагато прохолодніше, тому треба тепліше одягатися. Заходимо в село і, підійшовши ближче до Залу Царства, чуємо, як брати співають. У селах брати загалом не мають годинників, тому орієнтиром для них служить сонце. Ті, хто прибуває у зал першим, зазвичай починають співати, аж поки не збереться більшість вісників, і тоді починається зібрання. Ми сідаємо на лавку — перепиляний навпіл стовбур дерева на двох опорах. У цьому залі є стара шафка для літератури, хоча довго публікацій тут не зберігають через навали тарганів і термітів, які нищать папір. Після закінчення зібрання брати запрошують нас оглянути їхній зал. Стіни зроблені з галузок, зв’язаних очеретом, і обмазані глиною. Водонепроникна покрівля сплетена з трави».

Єгова захищає своїх слуг

Протягом 1960-х років насилля і міжусобиці стали звичним явищем. Чимало людей, у тому числі декотрі поклонники Єгови, втратили своє життя. Було потрібно віри і мужності, аби збиратися на християнські зібрання, оскільки їх помилково вважали політичними зустрічами. В Екваторіальній провінції озброєні солдати прийшли до Залу Царства, де брати проводили зібрання. Однак, зрозумівши, що Свідки зібралися там для поклоніння Богу, а не задля політичних цілей, військові сказали, що не мають нічого проти релігії чи Бога, і пішли.

Ще один випадок стався в Кісангані. Бернар Маюнга та кілька вісників потрапили до рук повстанців, які шукали місцевих представників влади, щоб їх стратити. Коли Бернара запитали, до якого племені він належить, той відповів: «Я Свідок Єгови». Здивований керівник повстанців почав вимагати пояснень. Тоді Бернар став свідчити йому на основі Біблії. Зрештою цей чоловік сказав: «Якби всі люди були такі, як ви, то війни не було б». Бернара й усіх інших вісників відпустили.

Врешті офіційне визнання законом!

До 1965 року конголезький Бетель розміщувався у квартирі в центрі Кіншаси. Приміщення було малим і тісним. Коли кількість вісників у країні зросла майже до 4000, виникла потреба у більшому приміщенні. Після старанних пошуків брати придбали будинок, побудований всього шість років тому. Він розміщувався на Авеню дез Елефан 764, у районі Лімете (Кіншаса). Це був двоповерховий будинок з чотирма спальнями. Брати взялися за ремонт, і на місці великої вітальні та їдальні на першому поверсі зробили офіси. Гараж стали використовувати як склад літератури. В ньому також друкували на мімеографі. Згодом, 1972 року, відбулося розширення філіалу.

У листопаді 1965 року в результаті державного перевороту політична влада перейшла до рук Жозефа-Дезіре Мобуту. Філіал знову спробував звернутись з проханням про офіційну реєстрацію, і 9 червня 1966 року президент Мобуту підписав указ про її надання. Тепер люд Єгови міг користуватися тими ж правами, що й інші офіційно визнані релігії Конго. Урешті-решт брати отримали те, чого домагалися і про що молилися ще з 1932 року. Тепер вони могли відкрито проповідувати, проводити великі конгреси і володіти майном. Але ця свобода протривала всього шість років.

Конгреси дають чудове свідчення

З якою ж радістю брати організовували районні конгреси, усвідомлюючи, що мають юридичний захист! На перших 11 конгресах було 11 214 присутніх і 465 осіб охрестилося.

Конгреси ви́кликали сильну протидію з боку місцевих церков. Духівництво добивалося того, щоб Свідки Єгови не отримали офіційного визнання в цій плідній території, яку воно вважало своєю власністю. У Гандаїці (провінція Касаї) релігійні провідники звернулися з протестом до мера. Коли мер не піддався їхнім погрозам, вони зібрали групу молоді і дали їй завдання зірвати конгрес. Але задум не вдався: на конгресі показували біблійний фільм, і великий натовп людей прийшов його подивитись, тому невдовзі порушники порядку затихли і також почали переглядати фільм. Побачене справило на них сильне враження. В кінці кожної частини фільму кількатисячний натовп вигукував: «Хай живуть Свідки Єгови!»

Свідки Єгови тепер мали дозвіл на проведення великих конгресів, але потрібно було вкласти чимало праці у підготовку. Брати мусили організувати показ біблійної драми і підібрати костюми, встановити звукове обладнання і навчитися, як ним користуватись. Усе це їм вдалося, адже вони були готові вчитися і жертвувати своїми силами та часом.

Подорожі до місця проведення районних конгресів

У 1964 році в Конго було достатньо районів, аби утворити дві області. У 1969-му з’явилася третя область, в Касаї, а в 1970-му — четверта. Через погані дороги обласним наглядачам та іншим братам часто було важко добратися до місць проведення конгресів. Щоб ліпше це собі уявити, можемо вирушити в подорож разом з обласним наглядачем Вільямом Смітом.

«Після зливи чимало місцевостей було затоплено, і річки вийшли з берегів. Ми їхали до Каміни, де планувалося проведення районного конгресу. Аби туди дістатись, треба було подолати понад 320 кілометрів. Сильні дощі перетворили декотрі дороги на суцільне болото, а в інших місцях дорога взагалі зникла. Одна долина стала озером. У різних місцях були запарковані автомобілі, вантажівки і транспорт службовців — усі вони чекали, доки спаде вода. Багато хто припускав, що доведеться простояти два тижні.

Я знав, що брати з нетерпінням чекали конгресу. Щоб відвідати його, декотрим з них довелося багато днів іти пішки. Я запитав, чи можна якось об’їхати долину. На моє здивування, люди сказали, що Свідки Єгови побудували невелику об’їзну дорогу, але, оскільки ґрунт був дуже м’який, вони не дозволяли нікому її використовувати, поки обласний наглядач не проїде нею до Каміни.

Брати з двох сіл працювали увесь день і ніч та частину наступного дня, щоб прокласти об’їзну дорогу на цій непрохідній частині шляху. Я знайшов братів і підготувався виїхати джипом на нову дорогу. Зібрався цілий натовп людей, які хотіли побачити, чи джип зможе пройти. Як же ми засмутились, коли всього через кілька метрів машина застрягла в м’якому ґрунті!

Брати почали штовхати джип, але це не дало жодних результатів. На їхніх обличчях можна було помітити розчарування, адже вони так важко трудилися над спорудженням дороги. Однак ці Свідки не відступили від свого рішення доставити обласного наглядача на конгрес. Тим часом спостерігачі, вважаючи, що дорога більше зашкодила, ніж допомогла, розійшлися по своїх автомобілях. Брати вирішили зробити ще одну спробу. Цього разу джип розвантажили, виклавши літературу, звукове обладнання, генератор та інші речі. Відгортаючи болото з-під коліс, вони штовхали машину, яка поволі почала просуватися вперед.

Через годину вже лунали радісні вигуки і спів пісень Царства з приводу нашого успішного проїзду. Свідкам Єгови вдалося здійснити те, що водії інших машин вважали неможливим. Завдяки важкій праці братів конгрес пройшов успішно. Єгова підтримав свій народ і допоміг виконати його волю».

Новий політичний режим приносить зміни

Досягти усіх людей на території екваторіальних тропічних лісів і саван, які простягаються на тисячі квадратних кілометрів, було непросто. Тимчасом як місіонери проповідували в більших містах, місцеві спеціальні піонери проповідували у сільських територіях. Багато мешканців сіл були неписьменними, а це перешкоджало створенню міцних зборів. До того ж ось-ось мали відбутися політичні зміни, які сильно позначилися на житті наших братів.

У 1970 році в країні було створено однопартійну політичну систему. Єдиною правлячою партією став Народний рух революції, або НРР. Його політичний курс був спрямований на повернення до традиційних цінностей. Наприклад, почали перейменовувати малі і великі міста. На той час Стенлівіль вже називався Кісангані, а Елізабетвіль — Лубумбаші. В 1971 році уряд змінив назву країни та її найбільшої річки з Конго на Заїр. Грошовою одиницею замість франків стали заїри. Уряд також вимагав, щоб люди змінили свої імена, і замість християнських взяли місцеві, африканські. Було заборонено носити краватки, оскільки вони пов’язувались з європейцями. В усіх цих випадках брати сумлінно підкорялися вимогам (Матв. 22:21).

За політичною ідеологією, кожен, хто народився в Конго, автоматично ставав активним членом НРР. Ніхто не міг працювати на роботі, ходити в школу і навіть продавати на базарі, якщо не мав партійного квитка. Крім того, люди мусили носити значок політичної партії, особливо коли заходили в державну установу. Для люду Єгови це був нелегкий час. Брати втрачали робочі місця, а їхніх дітей виганяли зі шкіл.

Декотрі державні службовці все ж з розумінням ставилися до позиції Свідків Єгови. Коли міністр внутрішніх справ, у якого працював наш брат, запитав, чому той не носить значка, брат дав пояснення з Біблії. Тоді міністр відповів: «Ми знаємо вас і не збираємось створювати проблем, але молодіжний рух не дасть вам спокою».

Говорили, що навіть президент Мобуту, отримавши чимало скарг на Свідків Єгови, на одній із зустрічей сказав членам своєї партії: «Якщо мені й чекати проблем, то не від Свідків Єгови. Пам’ятаєте, хто зрадив Ісуса? Юда, один із його учнів. Якщо хтось зрадить мене, то це буде людина, яка зі мною їсть».

Розширення Бетелю у зв’язку з подальшим ростом

У січні 1971 року до Конго приїхав Натан Норр зі всесвітнього центру в Брукліні. Одним з питань, які він обговорив упродовж візиту, було розширення Бетелю. У 1970 році в країні служило близько 14 000 вісників у 194 зборах і в понад 200 віддалених групах. Потреба в літературі постійно зростала, і склад у Бетелі став замалим. Скільки ж радості принесло оголошення брата Норра про те, що планується розширення філіалу! Архітектор спроектував новий сучасний двоповерховий будинок, вдвічі більший за той, яким брати користувалися. В ньому мали бути додаткові житлові кімнати, великий офіс і великий склад літератури.

У червні 1971 року план було затверджено, і почалось будівництво. Нагляд доручили здійснювати Дону Варду з Дагомеї (тепер Бенін). На допомогу приїхало чимало добровольців з 39 зборів Кіншаси, і спільними зусиллями проект було виконано. Як ми далі побачимо, ріст у полі та розширення Бетелю ви́кликали ще більше роздратування у провідників загальновизнаного християнства.

1970-ті роки — потрібно мужності та обережності

У грудні 1971 року уряд прийняв закон з метою врегулювати діяльність багатьох нових релігій та груп, що виникали по всій країні. Згідно з цим законом, офіційно визнавались тільки три релігії: католицька, протестантська і місцева церква кімбангу. В 1972-му до визнаних релігій долучили також іслам, православ’я та юдаїзм. Чимало менших віросповідань зараховували себе до течій протестантизму.

Отже, від 1971 до 1980 року діяльність Божого народу була до певної міри обмежена через те, що наша організація не отримала офіційної реєстрації. Попри це уряд не прийняв жодного указу про депортацію місіонерів чи закриття Бетелю. Було закрито лише місіонерський дім у Кананзі, решта домів — у Букаву, Кісангані, Колвезі та Лубумбаші — продовжували функціонувати. Брати більше не могли організовувати великі обласні конгреси, але у багатьох місцях вони й далі збиралися на зібрання в Залах Царства. У великих залах Свідки проводили малі районні конгреси. Все залежало від ставлення місцевої влади. Там, де протидія була сильною, брати розуміли, що слід чекати переслідувань та арештів. Сотні Свідків потрапили до в’язниць. У місцевостях, де влада ставилась до братів прихильно, вони могли й далі активно вести свою релігійну діяльність.

Незважаючи на обмеження, Свідки виявляли мужність і продовжували проповідувати. Якось троє братів і сестра пішли на ринок проповідувати. До одного брата підійшли двоє чоловіків і заарештували його, якраз коли він пропонував книжку зацікавленій особі. Його відвели в штаб-квартиру політичної партії і залишили в кімнаті, поки не приїде керівник. Коли прийшов керівник партії, то побачив цікаву картину: брат пропонував чоловікові, який теж чекав у кімнаті, книжку «Чи людина постала за допомогою еволюції, чи творення?» (англ.).

— Ти що, зібрався тут поширювати свою пропаганду? — вигукнув він.

На це брат сказав: «А якщо б вас запитали, чи людина з’явилася у результаті еволюції, чи творення, то як би ви відповіли?»

Керівник партії промовчав, а тоді повернувся до чоловіків, які арештували брата і сказав: «Відпустіть його. Він не робить нічого забороненого».

Брат повернувся на ринок і продовжив свідчити. Пізніше керівник партії проходив неподалік і побачив його. Вказуючи на брата, він сказав своєму товаришу: «Правда, це сміливий чоловік?»

У 1974 році координатор філіалу Ернест Хойсе за рекомендаціями лікарів був змушений повернутися до Бельгії. Впродовж якогось часу Ернест страждав від емфіземи, а через часті приступи малярії його стан погіршився. Брати у Конго дуже любили сім’ю Хойсе, яка зробила великий внесок у працю в цій країні. Повернувшись до Бельгії сім’я Хойсе продовжувала ревно служити Єгові. Ернест помер 1986 року, а його дружина — через вісім років. Нагляд за філіалом у Кіншасі було доручено Тімоті Голмсу, який служив місіонером з 1966 року.

1980 рік — працю знову визнано законом

У 1980 році, 30 квітня, президент республіки підписав постанову про реєстрацію Товариства Свідків Єгови. Багато людей почало цікавитись правдою: Спомин відвідало 90 226, а біблійні вивчення проводились із близько 35 000 осіб. Було досягнуто нової найвищої кількості вісників та піонерів. Отож виникла потреба розширити філіал, щоб ліпше служити братам у полі. Брати зраділи, коли Керівний орган схвалив купівлю земельної ділянки, яка була в два з половиною рази більша за ту, що мали. Однак, як ми побачимо далі, виникли певні труднощі.

Багато років Свідки не могли проводити великих обласних конгресів. Тепер же вони отримали на це дозвіл. У 1980 році по всій країні відбулося п’ять конгресів під гаслом «Божа любов». Декотрі делегати подолали величезну відстань, аби прибути на конгрес. Чимало сімей пройшли понад 400 кілометрів пішки. Два спеціальних піонери з віддаленої групи проїхали понад 700 кілометрів на велосипедах. Вони подорожували грузькими дорогами і пробиралися через вологий тропічний ліс упродовж двох тижнів. На конгрес прибули делегати з таких країн, як Конго (Браззавіль), Бурунді і Руанда.

У наступні роки виникла потреба організувати більше обласних конгресів. Безумовно, брати мали релігійну свободу, але їхнє економічне становище ставало дедалі гіршим. Багато хто ледь зводив кінці з кінцями. Ціни стрімко зростали, тимчасом як зарплата не змінювалась. Більшість братів не могла далеко їздити, бо не в стані була оплатити дорогу. Тому філіал потурбувався, щоб провести більше конгресів у місцевостях, де жило багато Свідків.

Подорож дорогами Конго можна порівняти до бігу з перешкодами: тут нікого не дивують повалені дерева на дорозі, поламані мости, грузький пісок та ями з болотом. Представники філіалу та їхні дружини завжди виявляли дух саможертовності, служачи братам на районних та обласних конгресах. Однак їхні жертви були малими у порівнянні з тим, що доводилось витримувати вірним місцевим братам і сестрам: нерідко вони багато днів ішли пішки і спали просто неба. Брати і тепер часто долають пішки по 50—150 кілометрів, аби відвідати обласний конгрес.

Відкриття нових місіонерських домів

Завдяки офіційній реєстрації 1980 року до країни прибули нові місіонери. У 1981-му було відкрито новий місіонерський дім у Гомі (провінція Ківу). Впродовж наступних двох років місіонерські доми з’явилися в Лікасі (Катанга), Мбужі-Майї (Касаї), Кіквіті (Бандунду) і в портовому місті Матаді (Нижнє Конго). Місіонерські доми, які колись були закриті, знову почали функціонувати. Зрештою 1986 року відкрили дім в Ісіро (Східна провінція). Всього в країні налічувалось 11 місіонерських домів, які також служили як склади літератури. Місіонери стали сполучною ланкою між філіалом і братами в полі. Місцеві Свідки цінували підбадьорення та навчання, яке отримували від місіонерів. У кінці 1981 службового року в країні знову було досягнуто найвищої кількості вісників — 25 753. Існував великий потенціал для росту.

Не мають страху перед Кімбілікіті

Кімбілікіті — це дух, якому поклоняються члени племені рега, що живуть у густих лісах центрально-східної частини Конго і займаються мисливством, рільництвом і рибальством. Усе життя племені рега проходить під впливом релігійних вірувань, пов’язаних з Кімбілікіті. Цей культ огорнений таємницею, і його священики мають величезний влив на тих, хто живе в страху перед духом.

Свідки Єгови у тій території не бояться Кімбілікіті, бо знають, що єдиний правдивий Бог — Єгова. Тільки Свідки не виконують вимог священиків Кімбілікіті, відмовляючись, наприклад, жертвувати кіз і курей на їжу цим служителям культу.

З 1978 року члени культу почали відкрито переслідувати Свідків Єгови. Вони спалили кілька Залів Царства, вигнали декотрих братів з їхніх домівок і забрали все майно. Вони вдалися до чаклунства й заклинань, які, звичайно, зовсім не вплинули на братів. Зрештою, в серпні 1983 року члени культу здійснили свій огидний план: жорстоко вбили вісьмох братів біля села Пангі.

Цей жахливий випадок став сильним потрясінням для збору, особливо для тих, хто втратив чоловіка чи батька. Філіал і місцеві брати об’єднали свої зусилля, щоб допомогти сім’ям, які постраждали. Їм надали духовну і матеріальну підтримку.

Тим часом убивці почували себе в безпеці у цій віддаленій, вкритій лісом території. А втім, винних таки затримали. В районному суді в Кінду відбулося слухання справи. Підсудні твердили, що до вбивства їх спонукав дух Кімбілікіті. Однак прокурор підкреслив, хто є справжнім винуватцем. Він сказав: «Декотрі [члени племені рега], що колись брали участь у ритуалах Кімбілікіті і знають таємниці культу, нині стали Свідками Єгови. Вони відкрили таємниці, зокрема стосовно неіснування духу, на ім’я Кімбілікіті. Вони викрили обман жертвоприношень цьому духу, який, за словами Свідків Єгови,— велика брехня, організована старійшинами племені, які керують ритуалами».

Отже, винними було визнано підсудних, а не духа Кімбілікіті. Коли було подано апеляцію, вищий суд Букаву підтримав смертний вирок. Громадський обвинувач попередив, що будь-які подальші напади поклонників Кімбілікіті на Свідків Єгови матимуть серйозні наслідки.

Відтоді траплялися й інші неприємні випадки, але тепер члени культу усвідомлюють, що їм не сховати своїх злочинів у лісі і що не варто розраховувати на захист неіснуючого Кімбілікіті. А тим часом Свідки Єгови наполегливо продовжують допомагати щирим людям звільнитися від цього культу. Єгова благословляє їхні зусилля. Сьогодні у зборах тої місцевості служить понад 300 ревних вісників. Усі вони люблять Єгову і не мають страху перед Кімбілікіті.

Працю заборонено

У 1985 році праця Царства в Конго йшла повним ходом. Розгорнулося будівництво нового Бетелю на ділянці, яку придбали 1980 року. У будівництві допомагало близько 60 добровольців з-за кордону. В кінці службового року кількість вісників зросла до 35 000 і було досягнуто нового найвищого числа піонерів. По всій країні ревно проповідувало шістдесят місіонерів. Роз’їзні наглядачі проводили курси навчання для старійшин і піонерів. Здавалося, ось-ось відбудеться величезний зріст.

Проте не всі раділи з духовного і матеріального добробуту Божого народу. Духівництво руками політиків хотіло припинити діяльність братів. У 1986 році, 12 березня, президент Мобуту підписав декрет про заборону праці Свідків Єгови. Наступного дня про це було оголошено по національному радіо. Один диктор сказав: «Тепер ми ніколи не почуємо про Свідків Єгови [у Конго]». Але як же сильно він помилявся!

Філіал призначив чотирьох місцевих братів, які мали замінити місіонерів, що виконували обов’язки обласних наглядачів. Оскільки місіонери більше не могли проповідувати відкрито, їхнє життя нагадувало перебування під домашнім арештом. Місцеві брати також проповідували з великою обережністю (Матв. 10:16). На жаль, багато зацікавлених осіб через страх припинили вивчення. Декотрі Зали Царства були закриті, а навіть зруйновані. Інші перейшли до рук політичної партії. Брати збиралися маленьким групами. Часто Свідків арештовували посеред ночі у їхніх домівках, а майно розкрадали.

В Екваторіальній провінції багато братів зазнали побиття і потрапили до в’язниць. Один спеціальний піонер, якого сильно побили, просидів у в’язниці три місяці. Усе це було результатом усної заборони, оголошеної по радіо. Офіційного ж закону, який би підтвердив цю заборону, досі не існувало. Брати спробували подати апеляцію, але відповіді не отримали. В червні 1986 року президент країни звернувся до народу з промовою, в якій звинуватив Свідків у тому, що їм бракує патріотизму і шанобливого ставлення до влади.

Наскільки швидко змінилася ситуація! Люди, яких раніше поважали, раптом стали об’єктом зневаги. Будівництво нового філіалу зупинилося, і на галасливому майданчику, де колись панувала радісна атмосфера і кипіла робота, тепер запала тиша. Усі добровольці з-за кордону були змушені покинути країну. Будівельне обладнання продали, а завдання охороняти власність доручили 20 місцевим братам.

Потім несподівано прийшов лист від начальника держбезпеки, датований 26 червня 1986 року, в якому говорилося, що всі місіонери мають покинути країну. Ця заборона цілковито відрізнялася від заборони у 1972 році, коли місіонери могли залишатися в Конго. Як же сумно було бачити відділ відправки, заповнений особистими речами місіонерів, які готувалися до від’їзду! Протягом липня двадцять три місіонери поїхали в інші країни. Ті, хто на час введення заборони був у відпустці, так і не повернулися в країну. Для братів у Конго знову настав період випробувань.

Реорганізація і підпільна діяльність

Якщо противники вважали, що вони знеохотять або знищать слуг Єгови, то вони помилялися, не знаючи ні сили святого духу Єгови, ні рішучості Божого народу. Невеликій групі досвідчених місіонерів вдалося залишитися в країні. Служителі філіалу переїхали у приватні доми і продовжували наглядати за працею проповідування про Царство. У різних частинах країни брати проводили Школу піонерського служіння.

Духовної їжі не бракувало. Свідки далі друкували і розповсюджували біблійні публікації. Філіал надсилав програми районних та обласних конгресів у збори, і матеріал виголошували у вигляді промов. Відвідуючи збори, районні наглядачі програвали записи біблійних драм місцевими мовами. Так відбувалося з року в рік, починаючи з 1986-го і до зняття заборони. Усе це було варте зусиль, адже брати отримували велику користь.

Тим часом старійшини зверталися до представників уряду, щоб пояснити нашу нейтральну позицію в політичних справах і показати, що її не слід вважати підривною діяльністю. Завдяки цьому всі, у тому числі найвищі посадові особи в країні, дізналися про ім’я Єгови та його наміри. Служителі Єгови вирізнялись як особливий народ, який стійко тримався нейтралітету, однак був мирним і не завдавав нікому шкоди.

Спад і зріст кількості вісників Царства

Звіт про служіння за 1987 рік показав, що кількість вісників зменшилась на 6 відсотків. Дехто злякався і не хотів мати нічого спільного з забороненою організацією. В кількох районах вибухнуло жорстоке переслідування.

Але іноді переслідування оберталося проти самих переслідувачів. Наприклад, один сільський староста провів спеціальне зібрання, щоб застерегти жителів проти Свідків Єгови. Чоловік показав книжку «Моя книга біблійних оповідань» і заохотив людей затримувати кожного, хто пропонує цю книжку. Жителі села сказали, що хочуть роздивитися книжку, щоб вміти її розпізнати. Староста погодився. Багатьом ця книжка дуже сподобалась, і вони замовили її у спеціального піонера, який жив у сусідньому селі. Він пригадує: «Я почав десять біблійних вивчень. Я ніколи не проповідував у селі того старости. Якби він не виступив з промовою проти нас, можливо, усі ці люди і не мали б нагоди пізнати правду!»

Брати пристосувалися до нових обставин. Попри численні обмеження, вони ‘не були потиснені’ (2 Кор. 4:8). Службовий 1988 рік закінчився 7-процентним зростом кількості вісників. Проводилось приблизно 60 000 біблійних вивчень. Брати зі службового відділу у Бетелі відвідували найбільші міста, щоб підбадьорити братів і провести зустрічі з місцевими старійшинами і районними наглядачами. А філіал далі наглядав за працею в Бурунді і Конго (Браззавіль), в якому діяльність також була під забороною.

Один брат, який працював директором школи в Колвезі, відмовився скласти політичну присягу. За це його сильно побили, а тоді відправили в Лубумбаші, сподіваючись, що там його вб’ють. Брат спокійно пояснив причину своєї нейтральної позиції. Його виправдали, і він повернувся до Колвезі. Особи, які його побили, були зобов’язані попросити вибачення! Брата не лише поновили на роботі, а й призначили інспектором!

Протягом жовтня 1988 року місцеві керівники захопили в свої руки будівельний майданчик, на якому велося спорудження Бетелю, і конфіскували тонни біблійної літератури. Солдати регулярно крали коробки з книжками і Бібліями, які пізніше продавали на місцевих ринках. Люди купували їх, а братам не залишалось нічого іншого, як пропонувати біблійні вивченняb.

У 1989 році кількість вісників Царства, попри заборону, досягнула 40 707. Це неймовірно розлютило ворогів Свідків Єгови. Тодішній міністр юстиції, відомий як друг католицької церкви, розіслав усім державним прокурорам у Конго лист, в якому висловив свої побоювання щодо постійного росту діяльності Свідків Єгови. Він закликав судити Свідків Єгови і закривати Зали Царства. Пізніше у своїй промові до релігійних провідників міністр назвав слуг Єгови «справжніми демонами». Це призвело до переслідувань у провінції Бандунду, з якої він був родом.

Дітей садять у в’язниці

У той період декотрі діти Свідків Єгови були арештовані за відмову брати участь у шкільних політичних церемоніях. Батька разом з його двома малими синами арештували і посадили у в’язницю. Охоронцям було наказано не давати їм їжі. Це здивувало одного з охоронців. «У цій в’язниці ми тримаємо убивць і злодіїв, але всіх їх годуємо. Чому ж тоді цьому чоловіку і його двом синам ми не можемо давати їжу?» — запитав він. Не отримавши задовільної відповіді, цей охоронець сам подбав про їхнє харчування. Хлопці провели у в’язниці 11 днів, а їхній батько, спеціальний піонер,— 7 днів. Все ж це випробування зовсім не знеохотило їх.

У Кіквіті одного чоловіка, дружина якого була Свідком, заарештували разом з нею і двома дочками. Коли службовці довідались, що чоловік не поділяє поглядів своєї дружини, вони наказали йому залишити в’язницю. Але він відмовився, сказавши, що не покине дружини і дітей. Коли його з сім’єю врешті відпустили, він почав вивчати Біблію та охрестився. Нині цей чоловік служить старійшиною у зборі.

Заворушення всередині країни

У вересні 1991 року в Кіншасі стався військовий заколот, а потім містом прокотилася хвиля грабежів. Все це вилилось у велику нестачу харчів і пального, а також масове безробіття і сильну інфляцію. Філіали Свідків Єгови в Південно-Африканській Республіці та Франції надали допомогу братам у Конго.

Філіал у Конго намагався вирішити проблеми не лише конголезьких братів, він також турбувався біженцями з сусідніх Анголи і Судану. Роз’їзний наглядач Зекарія Белемо відвідав у північно-східній частині Конго групу братів-біженців з Судану. Він говорив ламаною англійською мовою, яку перекладали арабською. Зекарія запитував себе, чи брати зрозуміли хоча б щось з тієї промови. Приблизно через п’ять років двоє юнаків, які відвідували Бетель, підійшли до нього й запитали: «Ти нас пам’ятаєш? Ми були серед тих, хто слухав твою промову у таборі біженців. Ми взяли до серця твої слова і почали вивчати Біблію». Згодом ці два молоді чоловіки присвятили своє життя Єгові.

Племінні чвари були ще однією затяжною проблемою в країні. Багато мешканців провінції Касаї переїхало на південь до Катанги. У 1992 і 1993 роках жителі Катанги почали виганяти їх зі своєї провінції. Вигнанці мусили залишити роботу, доми і все, що надбали. Аби врятувати своє життя, вони тікали в табори чи інші місця, де жили групами задля безпеки. Понад 100 000 повернулися додому в Касаї. Серед них було близько 4000 Свідків Єгови. Брати, які жили неподалік, всіляко допомагали біженцям, хоча й самі були убогі та мали небагато харчів. Один збір на головному шляху, що на північ від Катанги, висилав братів, щоб зустрічати кожну вантажівку і дізнаватись, чи немає там Свідків. Якщо у вантажівці були Свідки, брати дбали про їхні потреби.

Філіал у Південно-Африканській Республіці послав кілька вантажівок з їжею і медикаментами для братів, які чекали в таборах біженців. Ця допомога врятувала їм життя. Керівний орган, крім того, дав вказівки братам у Кіншасі закупити харчі, медикаменти, а також мотики і лопати, щоб сім’ї могли влаштуватися в Касаї і обробляти поля.

Проблиски майбутніх змін

У 1990 році, 24 квітня, з президентської промови та прес-конференції стало зрозуміло, що уряд змінив своє ставлення до Свідків Єгови. На прес-конференції з журналістами Конго та зарубіжними кореспондентами президент запевнив, що уряд підтримує всі основні свободи людини, у тому числі свободу друку і свободу релігії. Це дозволило братам проповідувати і збиратися на зібрання більш відкрито. Свідків, які сиділи у в’язницях, було звільнено.

Чи пам’ятаєте диктора радіо, який 1986 року впевнено оголосив, що про Свідків Єгови у Конго більше ніхто не почує? Його передбачення не сповнились. У 1986 році, коли було накладено заборону, в Конго служило 34 207 вісників. А в кінці 1990 службового року вже було 50 677 вісників і 156 590 осіб відвідало Спомин. Зерен з мішка маїсу стало багато, незважаючи на протидію, наклепи, переслідування і лють релігійних та політичних керівників. У 1997 році було повалено режим президента Мобуту, і не Свідки Єгови, а диктор радіо був змушений утікати з країни.

Знову свобода

Президентський декрет 1986 року заборонив усю діяльність Свідків Єгови і скасував реєстрацію їхньої юридичної корпорації в Конго. Проте 8 січня 1993 року Верховний суд Заїру (Конго) виніс рішення у справі «Свідки Єгови проти Республіки Заїр». Суд визнав декрет президента неправомірним та анулював його. Яку ж велику радість це принесло братам!

Рішення Верховного суду викликало велику суперечку, адже суд керувався новою перехідною конституцією, яку президент та його прихильники не визнавали. Інші вважали це рішення прецедентом для майбутніх рішень. Свідки опинилися в самому центрі дискусії, але це посприяло величезному свідченню на хвалу імені Єгови! Десятки статей у газетах коментували цю історичну судову справу. Згодом Міністерство юстиції повідомило керівників різних провінцій про те, що Свідки Єгови можуть знову законно вести свою релігійну діяльність. Це була чудова перемога народу Єгови і чистого поклоніння!

Перевезення літератури — нелегке завдання

Конго займає чималу площу. Окрім невеликого узбережжя в Бас-Конго, країна не має виходу до моря. Більшість великих вантажів надходить у Конго через порт Матаді. Звідти до столиці країни, яка розміщена приблизно за 300 кілометрів, веде одноколійна залізниця і одна асфальтована дорога.

Європейські філіали прислали братам в Конго кілька вантажівок, якими стали ефективно послуговуватись для перевезення літератури і будівельних вантажів. У 1999 році в Матаді розташовувався склад літератури, який належав Бетелю. Завдяки цьому публікації можна було вивантажувати з кораблів і зберігати на складі, доки вантажівка з філіалу не забере її до Кіншаси.

У 1980-х роках брати ще могли перевозити літературу сухопутним шляхом від Кіншаси до Лубумбаші, зупиняючись по дорозі на складах в місіонерських домах у Кананзі і Мбужі-Майї. Літак долав відстань від Кіншаси до Лубумбаші приблизно за дві години, а подорож вантажівкою тривала цілих два тижні! Однак з роками дороги погіршали, і сухопутний маршрут став непрохідним. Хоча в Конго багато судноплавних річок, човни, які відправляються з Кіншаси углиб країни, ненадійні. Крім того, у декотрих районах продовжуються політичні заворушення, і це ще більше обмежує територію, яку можуть обслуговувати вантажівки філіалу. Тому найліпшим способом перевезення літератури на далеку відстань залишаються повітряні перевезення.

Філіали інших країн допомагають забезпечувати братів літературою. Філіал у Камеруні доставляє публікації вантажівкою через Центральноафриканську Республіку на північ Конго. Філіали в Руанді і Кенії допомагають обслуговувати східні райони країни. Збори у декотрих південних районах отримують літературу з Південно-Африканської Республіки і Замбії.

Школи службового вдосконалення — цінний дар

У 1995 році в Кіншасі було організовано проведення першого класу Школи службового вдосконалення. До квітня 2003 року понад 400 братів пройшли навчання у 16 класах школи. П’ятеро студентів стали обласними наглядачами і понад 60 виконують районне служіння. П’ятдесят випускників були призначені спеціальними піонерами. Ці брати дуже посприяли тому, щоб праця проповідування виконувалась з великим запалом.

Відвідати Школу службового вдосконалення декотрим братам було не так легко. Коли Жорж Мутомбо отримав запрошення на школу, він жив у районі, що був під контролем опозиційних сил. Жорж мусив проїхати велосипедом 400 кілометрів до Каміни, щоб сісти на літак до Кіншаси — місця проведення школи. Цей брат пройшов 16 військових контрольно-пропускних пунктів і 3 дні мокнув під дощем. Його шлях також пролягав через дуже злочинний район. На певному відрізку дороги за Жоржем погналася група бандитів на велосипедах. Погоня припинилась, коли в одного з переслідувачів на чолі групи спустила шина. Очевидно, бандити по вигляду брата впізнали його як Свідка Єгови. Вони закричали навздогін, що не збираються далі гнатися, бо бачать, що з ним його Бог Єгова.

Зріст у полі і розширення філіалу

З 1965 року філіал розташовувався на Авеню дез Елефан 764 у Лімете (Кіншаса). В 1991 році брати придбали земельну ділянку у промисловому районі міста. Три величезні споруди на цій ділянці колись використовувались компанією з виробництва тканин, а пізніше служили як ремонтні майстерні. Брати відновили будинки і пристосували їх до потреб філіалу. Хоча через політичну нестабільність праця над проектом почалася не відразу, проте з приїздом міжнародних служителів у 1993 році будівництво пішло швидкими темпами. Служителі філіалу переїхали з Авеню дез Елефан у нові приміщення у квітні 1996 року. Після переїзду один старійшина Бетелю сказав: «Коли бачиш всю сім’ю разом, пригадується час перед забороною, десять років тому. Ми глибоко вдячні Богу Єгові та його організації за ці чудові будівлі». У жовтні 1996 року кількість вісників сягнула найвищого числа — 100 000. Брати тішилися перспективою майбутнього росту.

На допомогу прибувають місіонери

У 1990-х роках місіонери отримали можливість знову в’їхати до Конго. Нові місіонери приєднались до семи місіонерів, котрим вдалося залишитися в країні у роки заборони. В липні 1996 року приїхали Себастьян Джонсон та його дружина Ґісела, які перед тим служили в Сенегалі. За ними прибули й інші. Декотрі місіонери отримали призначення до Конго у Сполучених Штатах після закінчення школи «Ґілеад», інші — у Бельгії, Великобританії та Франції. У березні 1998 року з Французької Гвіани приїхали Крістіан і Жульєтт Белотті, в січні 1999-го — Пітер Вільгельм та його дружина Анна-Лісе, котрі перед тим служили в Сенегалі. Згодом у Конго також переїхали місіонери з Камеруну, Малі та Сенегалу.

У грудні 1999 року відкрився новий місіонерський дім у житловому районі Кіншаси. В цьому домі нині живе дванадцять місіонерів. У Лубумбаші місіонерський дім функціонував без перерви з 1965 року. В 2003 році там було відкрито ще один дім, в якому розмістилося чотири подружні пари. У травні 2002 року було побудовано новий місіонерський дім у Гомі, що на сході країни. Туди призначили чотирьох місіонерів. Місіонери є справжнім благословенням на цій величезній продуктивній території.

Християнський нейтралітет у воєнний час

Більшість цих місіонерів прибули в бурхливий період історії Конго. У жовтні 1996 року на сході країни вибухнула війна, яка швидко охопила інші регіони. Метою війни було повалити правління президента Мобуту. Війська Лорана-Дезіре Кабіли увійшли в Кіншасу 17 травня 1997 року, і він став президентом.

У той час, як телевізійні глядачі по всьому світі бачили жахливі картини злиднів, голоду і хвороб у таборах біженців, народ Єгови продовжував звіщати біблійну звістку надії і потіхи. На жаль, жертвами війни стали тисячі осіб, у тому числі 50 Свідків. Багато людей померло від холери та інших хвороб.

В умовах війни більшість людей не має особових посвідчень. Оскільки вздовж доріг розташовано чимало військових контрольно-пропускних пунктів, брати, які подорожують до територій для проповідування, стикаються з труднощами. Вісники одного збору не мали посвідчень, тому старійшина порадив братам показувати їхній документ «Медичне застереження/звільнення». Вони так і зробили. На одному контрольно-пропускному пункті солдати сказали: «Це не те, що нам потрібно. Ми хочемо бачити особове посвідчення, на якому вказано національність громадянина!»

Брати відповіли: «Цей документ вказує, що ми Свідки Єгови». Тоді солдати дозволили їм пройти.

У Кісангані наймані солдати, котрі воювали за уряд, ув’язнили чотирьох молодих братів. Їх фальшиво обвинуватили в тому, що вони передавали інформацію ворогові. Щоранку солдати вибирали десятьох в’язнів, везли їх до бушу і там розстрілювали. Одного ранку серед десяти в’язнів опинилося й двоє братів. Усіх їх повезли в буш, але дорогою машина мусила зупинитись, бо прямо на її шляху лежав труп. Солдати наказали двом братам закопати його. Закінчивши роботу, брати стали чекати на машину, яка поїхала без них. Вони мали можливість утекти, але не хотіли ставити під загрозу життя своїх двох товаришів, котрі залишились у в’язниці. Машина повернулась без восьми в’язнів — їх застрілили. У в’язниці всі були вражені, коли побачили братів живими. Невдовзі після того опозиційні сили здобули контроль над містом і двері в’язниці були зруйновані вибухом. Наймані війська утекли, а брати вийшли на волю.

Європейські філіали допомагають у скруті

Починаючи з 1996 року воєнні дії проходили у більшості районів Конго, і багато людей покинуло рідні місця. Кілька тисяч Свідків були змушені тікати в табори біженців у Танзанії і Замбії. Все більше територій потрапляло під контроль повстанців, і філіалу ставало дедалі важче підтримувати зв’язок з братами в окупованих територіях і піклуватися про них. У найбільших містах створили спеціальні комітети, які розподіляли матеріальну допомогу. Родина Бетелю виявила дух саможертовності й охоче працювала до пізньої ночі, допомагаючи у розподілі гуманітарної допомоги. Свідки Єгови у Бельгії, Франції, Швейцарії літаком доставили тонни продуктів, одягу і медикаментів, а також 18 500 пар взуття і 1000 ковдр. Брати продовжують надавати допомогу тим, хто страждає унаслідок воєнних дій. Завдяки цьому вдається полегшити страждання як Свідків Єгови, так і інших людей.

У жовтні 1998 року в кіншаській газеті було надруковано статтю, в якій говорилося: «Християнські збори Свідків Єгови в різних європейських країнах спільними зусиллями зібрали понад 400 тонн гуманітарної допомоги для Конго (Кіншаса) і Конго (Браззавіль). Завдяки співпраці добровольців з Англії, Франції та Швейцарії було відправлено з Остенде (Бельгія) в Кіншасу 37 тонн рису, сухого молока, бобів і вітамінізованого печива. Цей вантаж переправили в країну повітряним транспортом, а тоді перевезли в центр Свідків Єгови у Кіншасі. Ще один літак... має привезти... 38 тонн їжі.

Вартим уваги є те, що Свідки Єгови допомагають біженцям у Східній Африці з часу геноциду в Руанді. (...) Представник Свідків Єгови сказав, що ці добровільні пожертви — понад 200 тонн їжі та медикаментів — допомогли подолати епідемію холери. У той час Свідки Єгови з Франції та Бельгії створили кілька груп добровольців, щоб допомагати біженцям у таборах. Він також згадав про допомогу, яку Свідки Єгови надали нужденним у Східній Європі та Боснії».

Війна не стримує духовного росту

У вересні 1998 року повстанці напали на Нджілі, передмістя Кіншаси. В сум’ятті група братів подалася у дім, де перебував районний наглядач. Він помолився за всю групу, а тоді прочитав Ісаї 28:16. У цьому вірші сказано: «Хто вірує в [Бога], не буде той засоромлений [«впадати в паніку», НС]». Районний наглядач заохотив усіх залишатися спокійними і шукати керівництва в Єгови.

Дехто радив перейти міст, щоб вибратися з Нджілі, а інші вважали, що ліпше податися вздовж залізничної колії. Зрештою брати вирішили не рухатися з місця. Через три дні урядові війська відвоювали втрачену територію. Брати дізналися, що якби вони пішли котримсь із двох шляхів, як планували, то потрапили б у центр воєнних дій.

Один брат зі збору «Мусека Кіпузі» у Катанзі продавав солдатам рибу. Після розмови солдати обвинуватили його у тому, що він шпигун. Брата зв’язали, сильно побили і відвезли до штаб-квартири в тому районі. Вони прибули туди вночі. Солдати почали вимагати, щоб брат затанцював для них. Він відповів: «Зараз темно, ви й так нічого не побачите».

«Тоді щось заспівай»,— сказали солдати. Брат від усього серця заспівав пісню «Скинь тягар свій на Єгову». Зворушені словами пісні, солдати наказали, аби він її повторив. Брат заспівав удруге. Тоді один солдат попросив його заспівати іншу пісню. Цього разу брат виконав пісню «Ми вдячні, Єгово» своєю рідною мовою луба. Коли він закінчив співати, його розв’язали. Наступного ранку солдати повезли його назад у місто і розпитали мешканців околиці, чи він справді не є шпигуном. Перед тим як піти, солдати сказали братові: «Твоє життя висіло на волосині, але тепер ти не помреш. Твоя релігія врятувала тобі життя! Ми були дуже вражені словами тих двох пісень. Не переставай служити своєму Богові!»

Будівництво Залів Царства приносить хвалу Єгові

У недавні роки Керівний орган Свідків Єгови подбав про особливу допомогу у будівництві Залів Царства в країнах зі складною економічною ситуацією. Брати у Конго з радістю сприйняли це нововведення, оскільки існувала велика потреба у Залах Царства. Наприклад, у Кіншасі було 298 зборів і менш як 20 придатних місць для поклоніння. А по всій країні треба було побудувати ще сотні залів. У квітні 1999 року програма будівництва розгорнулася в Кіншасі. Згодом вона охопила й інші області Конго. На початку 2003 року в обох Конго вже було близько 175 Залів Царства.

Один чоловік, який вперше почув правду ще в 1950-х роках, був вражений тим, що біля його дому починається будівництво Залу Царства. Він сказав: «Я ніколи серйозно не сприймав Свідків. Але коли побачив плоди їхніх зусиль, моє ставлення змінилося. Вони побудували Зал Царства поряд з будинком мого брата, а тепер — біля мого дому. Мені здається, що хоч би де я був, Свідки всюди мене знаходять!» Цей чоловік прийняв запрошення на Спомин Христової смерті і на присвячення нового Залу Царства. Тепер він регулярно приходить на зібрання.

Три збори у Матете проводили зібрання у напівзруйнованому будинку, який вони купили в 1994 році. Брати не мали коштів для ремонту, отож будівля залишалась у такому стані шість років. Навпроти Залу Царства стояла велика церква. Коли її збудували, проповідник сказав, що Свідки Єгови недовго залишатимуться в цьому місці. Сусіди насміхалися з братів через те, що вони не мали доброго місця для поклоніння. Навіть коли збір почав робити блоки, готуючись до будівництва нового Залу Царства, сусіди далі глузували. Як же вони здивувались, побачивши результат! Тепер вони кажуть, що Свідки Єгови мають найгарніший будинок у місцевості. Одна сусідка, яка завжди відмовлялась розмовляти зі Свідками, була дуже вражена тим, що вони зробили. Побувавши на будівельному майданчику, вона пообіцяла наступного разу вислухати Свідків, які її відвідають.

На іншій будові жінка підійшла до сестри, котра готувала їжу для робітників, і запитала: «Ви будуєте церкву?»

— Ми будуємо Зал Царства,— відповіла сестра.

Тоді жінка сказала: «Цей будинок буде такий самий, як ви. Усі ви завжди охайні і чисті. Ваша церква буде такою ж чепурною, як ви!»

Зміни в управлінні філіалу

Щоб подбати про потреби в полі, було необхідно реорганізувати місцевий Комітет філіалу. У 1996 році Керівний орган зробив певні зміни: 20 травня координатором Комітету філіалу було призначено Себастьяна Джонсона. Разом з Петером Людвигом, призначеним у комітет два місяці до того, вони ввійшли до складу зменшеного тепер Комітету філіалу, який і здійснював нагляд за працею проповідування. Протягом наступних років у Комітет філіалу були призначені й інші брати: Дейвід Навей, Крістіан Белотті, Бенджамін Бандівіла, Пітер Вільгельм, Роберт Ілонго, Дельфін Кавуса та Уно Нільссон. Через проблеми зі здоров’ям Петер Людвиг та його дружина Петра були змушені повернутися в Німеччину, де вони сьогодні служать у філіалі.

Брати у Комітеті філіалу важко трудяться, щоб давати теократичне керівництво по всій країні. Крім того, до Конго призначили служителів Єгови з Північної Америки, Європи, Японії. Вони виконують своє призначення як міжнародні служителі, бетелівці в закордонному служінні та місіонери. Протягом 2003 службового року родина Бетелю в Кіншасі виросла до понад 250 осіб. Середній вік служителів становить 34 роки.

Багато праці попереду

Один стародавній пророк написав: «Благословенний той муж, що покладається на Господа, що Господь — то надія його!» (Єрем. 17:7). Попри те, що в кількох районах Конго ведуться воєнні дії, брати продовжують звіщати добру новину про Царство. Хоча через громадянську війну філіалу не завжди легко надавати братам духовну підтримку, приємно, що кількість вісників сягнула нового найвищого числа — 122 857 осіб.

У цій розповіді йшлося про багатьох вірних служителів у Конго. Звичайно, неможливо згадати імена всіх братів і сестер, які захищали і законно утверджували добру новину в Конго. Але усі можуть бути певними, що Єгова цінує їхню працю. Апостол Павло написав до співхристиян: «Не є Бог несправедливий, щоб забути діло ваше та працю любови, яку показали в Ім’я Його ви, що святим послужили та служите» (Євр. 6:10).

Однак попереду все ще лежить чимало праці. У багатьох територіях люди ніколи не чули біблійної звістки. Також існує велика потреба у Залах Царства і розширенні філіалу. Оглядаючись на понад 50 років теократичної історії Конго, ми погоджуємося з тим, що сказав брат у 1952 році: «Ми наче зерна з мішка маїсу. Хоч би де нас по одному розсипа́ли, зрештою випадає дощ, і нас стає багато». Ми з нетерпінням прагнемо побачити, до якої міри наш небесний Отець, Бог Єгова, даватиме ріст насінню Царства (1 Кор. 3:6).

[Примітки]

[Вставка на сторінці 229]

«Тепер ми ніколи не почуємо про Свідків Єгови [у Конго]».

[Вставка на сторінці 249]

«Твоє життя висіло на волосині, але тепер ти не помреш. Твоя релігія врятувала тобі життя!»

[Рамка на сторінці 168]

Загальний огляд Конго (Кіншаса)

Територія. Демократична Республіка Конго розташовується вздовж екватора. Вона в шість разів більша за сусідню країну Конго (із столицею в Браззавілі). На півночі Конго вкрите вологими тропічними лісами — такими густими, що сонячні промені не можуть пробитися до землі через віття дерев. У східній частині країни переважає гірський рельєф з діючими вулканами. На заході Конго займає 37 кілометрів атлантичного узбережжя.

Населення. У Конго проживає 55 мільйонів осіб, які належать до більше як 200 африканських етнічних груп. Католицизм сповідує 50 відсотків населення, протестантизм — 20, 10 відсотків є прихильниками релігії кімбангу, а ще 10 відсотків — мусульмани.

Мова. Конго — це багатомовна країна. Хоча офіційною мовою є французька, але конголезці розмовляють такими основними африканськими мовами, як нгала, кінгвана, суахілі, конго та чілуба.

Господарство. Конго володіє багатими природними ресурсами: покладами нафти, діамантовими, золотими, срібними та урановими родовищами. Проте через нещодавні військові заворушення в країні різко зменшився обсяг експорту і збільшився зовнішній державний борг. Сільські жителі вирощують для власного споживання різні культури, як-от маніок, кукурудзу та рис.

Тваринний світ. У країні дуже багата фауна. У лісах мешкає безліч бабуїнів, горил та мавп. На рівнинах водяться антилопи, леопарди, леви, носороги та зебри. В річках живуть крокодили та бегемоти.

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 173, 174]

Він шукав правду і знайшов її

Анрі Канама був членом євангелічної церкви у Луені, але він зрозумів, що в цій релігії немає правди. Отож для молитви і роздумів Анрі часто вирушав у гори. Там він познайомився з групою людей, які стверджували, що спілкуються з невидимими духами. Члени цієї групи говорили, що Бог перебуває десь далеко, хоча, де саме, вони не знали.

Анрі почав шукати правдивого Бога. Згодом він зустрів чоловіка, котрий дав йому примірник журналу «Пробудись!» французькою мовою. Анрі не потрібно було багато часу, щоб розпізнати біблійну правду. Це було саме те, чого він так довго шукав! Анрі написав Свідкам Єгови, скориставшись адресою, яку знайшов у журналі, і вже невдовзі з ним проводилось біблійне вивчення через листування. Врешті-решт Анрі та його дружина Елізабет і кілька їхніх знайомих запитали, що їм робити, аби охреститися. У наступному ж листі вони отримали відповідь: треба зв’язатися з філіалами сусідніх країн. Однак ці філіали були далеко.

Все ж маленька група, яка складалася з Анрі й Елізабет та Іпполіта Банзи з його дружиною Жульєн, зважилась податися до Північної Родезії. Кожен з них розумів, що, аби отримати глибокі знання правди, доведеться вчити мову бемба. Вони вирахували видатки і поїхали. У 1956 році, через шість місяців перебування у цій країні, всі вони охрестились.

Того ж року вони повернулися до Конго, де почали ревно ділитись доброю новиною з іншими. У 1961 році Анрі та кількох його товаришів арештували і посадили до в’язниці як прихильників Кітавала. Їх звинуватили у вбивстві місцевого керівника, який організував убивство іншого. Звичайно, жодних доказів їхньої вини не було знайдено, і братів відпустили.

Анрі та Елізабет розпочали піонерське служіння. Згодом вони стали спеціальними піонерами і пізніше брали участь у районному служінні. Брат Анрі помер 1991 року, а Елізабет далі служить повночасним піонером. Один з їхніх синів, Ілунґа, є районним наглядачем.

[Рамка/Ілюстрації на сторінці 178]

Вірний Свідок Альбер Луїну

Альбер вперше почув правду в 1951 році від свого співпрацівника Сімона Мампуї, який походив з Конго (Браззавіль). Альбер був першим конголезцем, який став зубним лікарем. Через високе соціальне становище йому було нелегко зайняти рішучу позицію на боці правди. Все ж він та його дружина охрестилися після Спомину 1954 року. Хрещення відбувалося вночі, тому що діяльність Свідків тоді була під забороною.

Від 1958 до 1996 року Альбер служив юридичним представником Товариства Свідків Єгови — місцевої зареєстрованої корпорації Свідків. Він пам’ятає, як одного разу перекладав весільну промову, на яку зібралося 1800 осіб. Промовцем був брат Хойсе. Спочатку в промові говорилося про обов’язки християнської дружини. Альбер пригадує, що, дивлячись на свою дружину та інших сестер, почував себе поважним і значним. Однак коли пішла мова про обов’язки християнського чоловіка, ці відчуття одразу зникли. Наприкінці промови він почував себе нікчемним.

[Ілюстрація]

Альбер та Емілі Луїну.

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 191—193]

Інтерв’ю з Понтіеном Муканґою

Рік народження: 1929

Рік хрещення: 1955

Факти з біографії: був першим районним наглядачем у Конго.

У 1955 році я прийшов до стоматолога, тому що мене болів зуб. Стоматолог Альбер Луїну полікував мені його, а тоді показав вірші з Об’явлення 21:3, 4, які говорять про час, коли не буде більше болю. Я залишив свою адресу, і ввечері Альбер мене відвідав. Я зробив швидкий духовний поступ і того ж року охрестився.

У 1960 році мене призначили районним наглядачем усього Конго. Районне служіння було нелегким. Протягом багатьох днів, а навіть тижнів, я подорожував у кузовах переповнених вантажівок по жахливих дорогах під пекучим сонцем. Вночі не давали спокою комарі. Часто вантажівки ламалися, і треба було чекати, поки їх відремонтують. Не раз, збившись зі шляху, я блукав по незнайомих стежках.

Якось я відвідував одне місто на півночі Конго. Зі мною був Леон Анзапа. Ми вирушили на велосипедах до іншого міста, яке лежало за 120 кілометрів. По дорозі ми заблукали, і довелося провести ніч у курнику одного чоловіка. Коли нас почали заїдати блохи, які були в курей, власник курника розпалив у ньому невелике багаття, хоча там не було жодного вікна.

Тої ночі зчинилась бійка між сином нашого господаря та односельчанами. Невдовзі в неї втягнувся і сам господар. Ми розуміли: якщо він програє бійку, ми потрапили в біду. Всю ніч нам не давали спати блохи, дим та бійка.

Перед світанком ми тихенько втекли, але за кілька кілометрів знову заблукали. Довелося цілий день їхати покинутою дорогою. Під вечір Леон, голодний і виснажений, упав з велосипеда. Він вдарився обличчям об камінь і розсік верхню губу. Рана почала сильно кровоточити, проте ми не зупинялись, доки не дісталися до якогось села. Жителі, побачивши Леона, запитали, хто його поранив. Ми пояснили, що він упав з велосипеда, втім ця відповідь їх не задовольнила. Вони подумали, що Леона поранив я. Тої ночі ми знову не зімкнули ока: Леон не спав через біль, а я — через те, що жителі села обговорювали, як мене покарати. Наступного ранку нам вдалося вибратися з тієї місцевості і продовжити свою подорож. Зрештою ми приїхали до села, в якому знайшли медикаменти. Леонову рану залили меркурохромом (антисептиком) і наклали на губу шість швів. Ми подолали ще 80 кілометрів, перш ніж дісталися до Ґемени. Там, у невеликій лікарні, Леон нарешті зміг отримати стаціонарне лікування. Далі я подорожував сам. Потім я зустрівся з дружиною і разом з нею продовжував служіння вздовж річки у напрямі до Кіншаси.

Дружина Понтіена, Марі, часто супроводжувала його у поїздках. Вона померла 1963 року. У 1966-му Понтіен одружився вдруге і служив районним наглядачем до 1969 року. Понтіен донині перебуває у повночасному служінні як сталий піонер.

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 195, 196]

Інтерв’ю з Франсуа Дандою

Рік народження: 1935

Рік хрещення: 1959

Факти з біографії: був роз’їзним наглядачем від 1963 до 1986 року. У період з 1986 до 1996 року служив у Бетелі в Конго. Нині старійшина і спеціальний піонер.

У 1974 році, коли я відвідував збір у Кенге (провінція Бандунду), мене і шістьох братів арештували військові з правлячої політичної партії. Нас звинуватили у відмові брати участь у політичних церемоніях на честь глави держави. Тюремна камера, в якій ми перебували, була розмірами 2 на 2 метри і зовсім не мала вікон. Жоден з нас не міг ні сісти, ні лягти, можна було тільки спертися один на одного. Нам дозволялось виходити з камери двічі на день. У таких умовах ми провели 45 днів. Дізнавшись про те, що сталося, моя дружина Анріетт приїхала до мене з Кіншаси, подолавши 290 кілометрів. Однак зустрічатися зі мною їй дозволили тільки раз на тиждень.

Якось в’язницю відвідав прокурор, і на його честь відбулася політична церемонія. Всі в’язні співали політичні пісні і вигукували партійні гасла, але ми цього не робили. Коли прокурор це побачив, то дуже розлютився і став вимагати, аби я наказав іншим шістьом братам співати. Я відповів, що не можу керувати ними, і, співати чи не співати, вони вирішують самі. Мене відразу ж побили.

Після того нас заштовхали у кузов автомобіля і повезли до міста Бандунду, столиці однойменної провінції. До нас приставили двох солдатів. У кабіні водія їхав сам прокурор. Машина мчала на великій швидкості, тому я сказав братам добре триматися і почав молитися. Тільки-но я закінчив молитву, як автомобіль, зробивши надто різкий поворот, перекинувся. Дивовижним було те, що ніхто не загинув і навіть не поранився. Ми відчули, що нас охоронив Єгова. Коли ми поставили машину на колеса, прокурор наказав двом солдатам пішки відвести нас назад до в’язниці, а сам поїхав до Бандунду.

У в’язниці солдати розповіли адміністрації про все, що сталося, і почали просити, аби нас відпустили. Начальник в’язниці був дуже вражений. Він, як і ми, вважав, що нас охоронив Бог. Наступні кілька днів ми сиділи вже у звичайній камері і могли прогулюватися по в’язничному подвір’ю. Потім нас відпустили на волю.

Після 24 років районного служіння Франсуа і Анріетт отримали запрошення до Бетелю. Через десять років вони поміняли вид повночасного служіння і стали спеціальними піонерами. Анріетт померла 16 серпня 1998 року.

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 200—202]

Інтерв’ю з Майклом Поттеджем

Рік народження: 1939

Рік хрещення: 1956

Факти з біографії: Майкл та його дружина Барбара прослужили в Конго 29 років. Нині вони перебувають у Бетелі в Великобританії. Майкл є старійшиною лондонського збору, зібрання якого проводяться мовою нгала.

Перше завдання, яке перед нами постало,— це навчитися спілкуватись з місцевими жителями. Ми доклали зусиль, щоб освоїти французьку, яка була державною мовою Конго. Однак виявилось, що це тільки початок. У Катанзі нам довелося вчити мову суахілі, в Кананзі — чілуба, а в Кіншасі, куди ми згодом отримали призначення,— мову нгала.

Вивчення мов принесло добрі плоди. По-перше, ми швидко розвинули теплі стосунки з місцевими Свідками, які бачили, як ми з усіх сил намагаємось спілкуватися з ними. Брати сприймали наші старання як доказ щирої любові і турботи про них. По-друге, наше проповідування мало сильний вплив на слухачів. Коли людина чула, що ми розмовляємо її рідною мовою, то першою реакцією часто був подив. Потім він переростав у захоплення та повагу, і особа охоче вислуховувала те, що ми хотіли сказати.

В обласному служінні знання місцевих мов не раз ставало захистом у небезпечних ситуаціях. Військові та члени політичних партій у кризові періоди використовували контрольно-пропускні пункти для того, щоб вимагати від людей гроші. Особливо легкою і цінною здобиччю були іноземці. Коли нас зупиняли, ми віталися з солдатами їхньою рідною мовою. Для них це було повною несподіванкою, і вони починали розпитувати, хто ми. Коли ми могли не просто привітатися їхньою мовою, а ще й пояснити, чим займаємося в Конго, солдати зазвичай ставилися до нас прихильно, просили публікації та бажали нам щасливої дороги і Божих благословень.

Нас до глибини душі зворушувала щира саможертовна любов, яку виявляли африканські брати. Багато років Конго було державою з єдиною політичною партією. Ті, хто залишався політично нейтральними, наприклад Свідки Єгови, зазнавали сильного тиску, а іноді й жорстокого переслідування. Ось такою була атмосфера в країні, коли ми подорожували джипом від одного місця проведення конгресу до іншого, виконуючи обласне служіння.

Мені особливо запам’ятався один із конгресів. В останній день під час вечірньої частини програми до сцени підійшов п’яний чоловік, який був місцевим лідером політичної партії. Лаючись, він почав вимагати, аби його впустили на сцену: цей чоловік хотів заохотити всіх купувати партійні квитки. Ми цього не дозволили. Він розлютився і став кричати, що Свідки Єгови виступають проти уряду і що їх треба ув’язнити. Кільком братам якось вдалося переконати його покинути місце конгресу. Однак перед тим як піти цей чоловік пообіцяв здати нас уряду, а тоді повернутись і спалити наш джип та зроблену з хмизу хатину, в якій ми ночували. Ми знали, що це не були тільки слова.

Неможливо забути, як повелися тоді брати. Замість утекти, піддавшись страху, вони зібралися довкола нас і заохочували покладатися на Єгову і залишити все в його руках. Потім, упродовж всієї ночі, вони по черзі стерегли нашу хатину і джип. Цей випадок надзвичайно нас зворушив. Брати були готові віддати своє життя, захищаючи нас, а після нашого від’їзду витримати будь-які знущання за відмову підтримати політичну партію. Ми ніколи не забудемо цього вияву саможертовної християнської любові та інших зворушливих випадків, яких було чимало за роки нашого служіння в Конго.

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 211—213]

Інтерв’ю з Теренсом Латамом

Рік народження: 1945

Рік хрещення: 1964

Факти з біографії: провів 12 років у місіонерському служінні. Вивчив французьку мову, нгала і суахілі. Нині служить в Іспанії разом з дружиною і двома дітьми.

Ми з Реймондом Нолсом прилетіли до Кісангані у 1969 році. Це місто тоді мало близько 230 000 жителів і було столицею північно-східної провінції Конго.

Нас дуже тепло прийняла маленька група вісників і багато зацікавлених у тій території. Вони засипали нас подарунками: плодами динного дерева, ананасами, бананами, а також іншими тропічними фруктами, які ми бачили вперше в житті. Дехто приніс живих курей і черепах. Семюель Чікака розмістив нас у своєму домі. Проте невдовзі ми винайняли одноповерховий будиночок з верандою і до нас долучилися Ніколас та Мері Фоуне, і Пол та Мерілін Еванс. Яким же радісним був той час! Разом ми відремонтували і пофарбували перший місіонерський дім у Кісангані. Перед тим він увесь був зарослий диким виноградом і високою травою, а на горищі мешкали дві вівери, яких ми вигнали під час прибирання. Згодом приїхали й інші місіонери — Пітер і Енн Барнз, а також Енн Гаркнесс, яка стала моєю дружиною.

Саме впродовж перших чотирьох років проповідування в Кісангані ми вивчили мови нгала і суахілі та ближче познайомилися з гостинними і привітними місцевими жителями. У нас було стільки біблійних вивчень, що ми проводили їх від раннього ранку до пізнього вечора. За роки служіння в Кісангані ми на власні очі побачили, як маленька група з десяти вісників виросла у вісім зборів.

Одного разу, ідучи вздовж річки Ітурі, ми побачили селище пігмеїв. У нас відразу виникло бажання проповідувати цим людям. Пігмеї, за словами вчених, вважають ліс своєю матір’ю чи батьком, оскільки він дає їм їжу, одяг і притулок. Отже, пігмеї вважають ліс священним і вірять, що можуть спілкуватися з ним через ритуал, який називається молімо́. Частиною церемонії є танці і пісні довкола багаття. Танцюють пігмеї під супровід труби молімо́ — довгої дерев’яної трубки, за допомогою якої чоловіки видають музичні звуки чи крики тварин.

Нас дуже вразило поселення цього мандрівного народу, який проводить на одному місці тільки близько місяця. Табір пігмеїв складався з невеликих хаток у формі бджолиних вуликів, зроблених з гілок та листя. Ці помешкання мали лише один отвір, і їх будували за якихось дві години, а то й менше. В кожному з них поміщалося кілька осіб, які спали, згорнувшись калачиком. Декотрі діти підбігали, щоб торкнутися нашої шкіри і волосся, адже вони ніколи не бачили білих людей. Як же приємно було зустріти цих приязних людей лісу і мати нагоду їм проповідувати! Вони розповіли, що Свідки приходили до них і раніше з сіл поблизу табору.

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 215, 216]

Інтерв’ю з Дейвідом Навеєм

Рік народження: 1955

Рік хрещення: 1974

Факти з біографії: з усіх місцевих членів родини Бетелю у Конго, він служить найдовше. Він також є членом Комітету філіалу.

У 1976 році я несподівано отримав запрошення до Бетелю. В листі було підкреслено слова «терміново» і «негайно». На той час я жив у Колвезі, що за 2450 кілометрів від Кіншаси. Було нелегко залишити дім, але я прагнув відповісти словами Ісаї: «Ось я,— пошли Ти мене!» (Ісаї 6:8).

Коли я приїхав у Бетель, брати показали мені друкарську машинку і запитали, чи зможу друкувати. Я відповів, що, як кравець, вмію працювати на швейній машинці, а не на друкарській. Все ж, докладаючи всіх старань, я взявся за цю роботу і згодом навчився друкувати. Працював я у перекладацькому відділі та відділі служіння.

Пізніше мене призначили у відділ кореспонденції. В моє завдання також входило опрацьовування купонів, які люди вирізали з наших публікацій і надсилали до філіалу. Переважно це були прохання про якусь літературу. Мене цікавило, як люди реагують, коли отримують публікації. Згодом я дізнався про один випадок. Двоє молодих чоловіків швидко зросли духовно, розпочали повночасне піонерське служіння, а потім — спеціальне. Коли їх запросили до Бетелю, один із них став моїм сусідом по кімнаті.

Іноді ті, хто писав у Бетель, просили грошей. Для цих осіб було підготовано лист, в якому тактовно пояснювалось, що наша праця виконується на добровільних засадах. Цим людям також давалось заохочення вивчати Біблію. Якось я познайомився з братом, котрий пізнав правду саме завдяки такому листу. Він показав мені цього листа. Багато років тому цей брат написав у Бетель, прохаючи грошей. Отримавши відповідь з філіалу, він позитивно відреагував на заохочення, і тепер був охрещеним Свідком.

Пізніше я займався вирішенням певних юридичних питань. Одного разу я допомагав місцевим братам, котрих обвинуватили у тому, що вони не носили партійних значків. Набравшись сміливості, я сказав представникам влади: «Чи цей значок для вас найважливіше? Щойно закінчилась громадянська війна, і всі ті, з ким ви воювали, носили значки. Сам значок нічого не значить, він не показує справжніх думок людини. Найважливіше те, ким людина є насправді. Свідки Єгови ніколи не почнуть громадянської війни. І їхній послух законам значить більше, ніж значок». Після того братів звільнили. Єгова завжди допомагав у подібних ситуаціях.

Я служу в Бетелі вже понад 27 років. Попри фізичні обмеження і невисокий рівень освіти, я роблю все, що в моїх силах, аби Єгова далі мене використовував. У Бетелі й досі багато праці, яку треба виконати терміново і негайно!

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 219, 220]

Інтерв’ю з Ґодфрі Бінтом

Рік народження: 1945

Рік хрещення: 1956

Факти з біографії: закінчив 47-й клас школи «Ґілеад». Служив у Конго 17 років. Сьогодні він член Комітету філіалу в Руанді. Розмовляє англійською, нгала, суахілі, французькою і чілуба.

У 1973 році я проповідував разом з місцевим братом у Кананзі. Представники влади ввірвалися в дім, де ми проводили біблійне вивчення, і заарештували нас. Наступні два тижні ми провели у в’язниці. Увесь цей час мій партнер по місіонерському служінню Майк Ґейтс приносив нам їжу, оскільки в’язниця не забезпечувала харчуванням. Згодом нас звільнили. Через три місяці, у день, коли ми з Майком зібрались летіти в Англію на міжнародний конгрес, арештували братів із сусіднього збору. Ми вирішили відвідати їх і принести їм їжі, тому звернулися до судді за дозволом на побачення. На превелике здивування, у відповідь нам пред’явили ордер на наш арешт. Чекаючи автобуса, який мав відвезти нас до в’язниці, ми почули, як піднімається в небо наш літак. Можете собі уявити наші почуття в ту хвилину!

У в’язниці я побачив багатьох в’язнів, з котрими сидів три місяці тому. Оскільки мій партнер, який тоді приносив їжу, був разом зі мною, в’язні запитали: «А хто ж тепер подбає про вас?»

Ми відповіли, що наші брати принесуть нам їжу, але в’язні лише з недовір’ям похитали головами. Вони знали, що у тій території немає жодного Свідка-європейця. Як же вони здивувалися, коли наступного дня наші конголезькі брати принесли стільки харчів, що ми могли поділитися з іншими в’язнями! Це було чудовим свідченням того, що ми є міжнародним братством і об’єднані справжньою любов’ю. Ті дорогі брати ризикували своєю свободою, щоб принести нам їжу. Через п’ять днів нас звільнили. Ми таки полетіли в Англію і навіть вчасно прибули на конгрес.

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 224—226]

Інтерв’ю із Нзеї Катасі Панді

Рік народження: 1945

Рік хрещення: 1971

Факти з біографії: до одруження безстрашно служила у важких територіях, а потім з 1988 до 1996 року супроводжувала чоловіка у роз’їзній праці. Нині перебуває у спеціальному повночасному служінні в Кіншасі.

У 1970 році я читала Біблію вдома у Кіншасі, коли хтось постукав у двері. Це був чоловік зі своїм малим сином. Хлопчик почав говорити про Біблію і попросив мене розгорнути власну Біблію на Матвія 24:14. Я завжди вважала себе дуже релігійною людиною, але тоді не могла знайти цього вірша. Хлопчик допоміг мені відшукати потрібне місце, і в нас зав’язалася цікава розмова.

Помітивши зацікавлення, брат запросив мене на зібрання, яке мало відбутись у неділю. Оскільки діяльність Свідків була під забороною, зібрання проводилися позаду будинку того брата. Мені дуже сподобалась промова, і я залишилась на вивчення «Вартової башти». Того ж вечора брати відвідали мене і почали зі мною біблійне вивчення.

Згодом я охрестилась і розпочала повночасне служіння. В «Нашому служінні Царству» я прочитала, що існує велика потреба в інших частинах країни, тому запитала братів, чи можу поїхати в Кенге (провінція Бандунду). Вони погодились, та водночас попередили, що місцева влада в тому місті часто ув’язнює Свідків. Я подумала: «Але ж вони не зможуть посадити у в’язницю всіх». Отож вирішила переїхати.

Прибувши туди ввечері, я втішилась, що у зборі якраз був візит районного наглядача Франсуа Данди. Вранці я пішла на зустріч для проповідницького служіння. Однак там дізналася, що Франсуа та кількох інших братів арештували. Мене також викликав начальник органів безпеки. Він сказав: «Ми знаємо, що ти Свідок Єгови. Можеш залишатися в Кенге скільки завгодно, але якщо ми побачимо тебе з сумкою, відразу сядеш у в’язницю».

Місцеві мешканці були обурені діями начальника та його підлеглих, адже розуміли, що Свідки Єгови нікого не кривдять. Люди казали, що ліпше б працівники держбезпеки шукали справжніх злочинців, яких довкола предосить, і не марнували часу на Свідків Єгови. Урешті-решт братів відпустили.

У 1975 році мене призначили спеціальним піонером. Я відвідувала багато містечок і сіл, залишаючись на одному місці два-три тижні. Невдовзі було сформовано шість груп зацікавлених осіб. Я написала у філіал і попросила прислати братів, які могли б про них піклуватися.

Згодом я познайомилася з Жаном-Батістом Панді, який теж служив спеціальним піонером. Колись я питала думку місіонерів про одруження і повночасне служіння. Вони казали, що, не маючи дітей, можна довше служити повночасно. Жан-Батіст мав такий же погляд. Незабаром ми одружилися. Люди загалом вважають, що діти — запорука доброї старості. Однак часи змінилися, і я знаю багато випадків, коли діти розчаровували батьків. Натомість ми з Жаном-Батістом ніколи не зазнавали розчарувань.

За ці роки ми бачили, як чимало людей пізнало правду. Особливо я радію за свою сім’ю. Я допомогла не лише татові і мамі, а й моїм чотирьом братам і сестрі стати на шлях служіння Єгові.

Як зазначено в Псалмі 68:12, «Господь дає слово; провісниць велика многота». Це означає, що ми, сестри, також несемо велику відповідальність і маємо робити те, що можемо. Я надзвичайно вдячна, що Єгова використовує мене у служінні.

[Рамка на сторінці 240]

Переклад духовної поживи

Хоча офіційною мовою Конго є французька, мешканці Кіншаси та поселень уздовж річки Конго розмовляють здебільшого мовою нгала. Лексика цієї мови небагата, проте в ній є декотрі дуже змістовні словосполучення. Наприклад, фраза кобонгола мотема (розкаюватися) буквально означає «перевертати серце». Інший вислів, пов’язаний із серцем та почуттями,— кокітіса мотема, що перекладається як «заспокоїтися», дослівно означає «примусити серце».

Журнал «Вартова башта» видається мовою нгала вже не один десяток років. Тепер наші публікації перекладаються багатьма мовами, якими розмовляють жителі Конго: кітуба, луба, маші, монго, монокутуба, нанді, нгала, нгбака, нгомбе, отетела, пенде, сонге, суахілі (Конго), уруунд та чілуба.

[Рамка на сторінці 247]

Ревний попри фізичні обмеження

Через хворобу 20-річний Річард паралізований та прикутий до ліжка ось уже 15 років. Він може рухати тільки головою. Незважаючи на це, у січні 1997 року він став неохрещеним вісником. Річард часто проповідує тим, хто приходить до нього, і робить він це дуже переконливо. В середньому цей брат проповідує 10 годин на місяць. Дванадцятого квітня 1998 року Річарда на ношах принесли до річки, що протікає неподалік від його дому, і там він був охрещений. Сьогодні він має можливість регулярно відвідувати зібрання. А ще Річард навчає правди свого родича, який також відвідує зібрання та робить швидкий поступ. Хоча фізично цей юнак і слабкий, однак дух Єгови зробив його сильним духовно.

[Рамка на сторінці 248]

«Не від світу вони»

Якось у школі, де вчиться 12-річна Естер, вчитель попросив учнів кожного по черзі стати перед класом і заспівати національний гімн. Коли підійшла черга Естер, вона ввічливо пояснила вчителеві, що не може цього зробити. Естер розповідає, що сталося потім.

«Вчитель розгнівався. Тоді я попросила дозволу заспівати іншу пісню. Він погодився. Після того як я проспівала пісню «Не від світу вони», вчитель попросив усіх учнів зааплодувати.

Після уроку вчитель покликав мене і сказав, що йому справді сподобалася пісня, особливо її зміст. Він додав: «Я помітив, що ви, Свідки Єгови, дійсно відокремлені від світу. І твоя поведінка в школі теж це показує».

Одна з моїх однокласниць також була вражена і почала ставити багато запитань. Наприкінці року нам довелося розстатись, оскільки вона мусила переїхати в іншу місцевість. Я заохотила її знайти Свідків Єгови там, де вона житиме. Дівчина так і зробила. Тепер вона теж є Свідком Єгови».

[Рамка на сторінці 251]

Чесність прославляє Бога

Один брат працював на фабриці. Якось з вини працівників його зміни було виведено з ладу устаткування. Тож директор вирішив звільнити всіх працівників. Він видав їм зарплату і розпрощався з ними. Вдома брат виявив, що отримав на 500 франків (близько одного долара) більше, ніж мав би отримати, тому повернувся на фабрику і віддав гроші. Він скористався нагодою і розповів про свої релігійні переконання. Директор був настільки вражений чесністю брата, що навіть запропонував йому залишитися працювати на підприємстві.

[Таблиця/Діаграма на сторінках 176, 177]

КОНГО (КІНШАСА). ВИЗНАЧНІ ПОДІЇ З ІСТОРІЇ

1932 р. Спроби послати Свідків у Бельгійське Конго.

1940

1949 р. Виходить наказ, який підтверджує неофіційну заборону діяльності Свідків Єгови.

1960

1960 р. Конго здобуває незалежність. Починається період релігійної терпимості.

1962 р. У Леопольдвілі (нині Кіншаса) засновано філіал. Прибувають перші місіонери.

1966 р. Діяльність Свідків Єгови легалізовано.

1971 р. Скасування юридичної реєстрації.

1980

1980 р. Свідки Єгови знову отримують юридичну реєстрацію.

1986 р. На діяльність Свідків Єгови накладають заборону.

1990 р. Неофіційне визнання релігійної свободи.

1993 р. Верховний суд скасовує заборону 1986 року. Починається будівництво нового філіалу.

2000

2003 р. У Конго (Кіншаса) служить 122 857 вісників.

[Діаграма]

(Дивіться публікацію)

Загальна кількість вісників

Загальна кількість піонерів

120 000

80 000

40 000

1940 1960 1980 2000

[Карти на сторінці 169]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

СУДАН

ЦЕНТРАЛЬНОАФРИКАНСЬКА РЕСПУБЛІКА

РЕСПУБЛІКА КОНГО

БРАЗЗАВІЛЬ

ДЕМОКРАТИЧНА РЕСПУБЛІКА КОНГО

Ісіро

Бумба

річка Конго

Кісангані

Гома

Букаву

Бандунду

КІНШАСА

КАСАЇ

Кенге

Кіквіт

Матаді

Кананга

Мбужі-Майї

КАТАНГА

Каміна

Луена

Колвезі

Лікасі

Лубумбаші

АНГОЛА

ЗАМБІЯ

[Сторінкова ілюстрація на сторінці 162]

[Ілюстрація на сторінці 185]

Ейлен, Ернест і Даніелл Хойсе в Кіншасі в 1960-х роках.

[Ілюстрація на сторінці 186]

Багатьох конголезців вразили кадри з фільму «Щастя Товариства Нового Світу», на яких показано хрещення на міжнародних конгресах.

[Ілюстрація на сторінці 199]

Медлен і Джуліан Кіссел.

[Ілюстрація на сторінці 205]

По всій країні було побудовано прості Зали Царства.

[Ілюстрація на сторінці 207]

Філіал у Кіншасі, 1965 рік.

[Ілюстрація на сторінці 208]

Конгрес в Колвезі, 1967 рік.

[Ілюстрація на сторінці 209]

Через погані дороги подорожувати було важко.

[Ілюстрація на сторінці 221]

Конгрес «Божа любов» у Кіншасі в 1980 році, перший великий обласний конгрес, який було проведено після восьми років заборони.

[Ілюстрація на сторінці 223]

Брати і сестри подорожують багато днів, несучи з собою їжу і необхідні речі, щоб відвідати районні та обласні конгреси.

[Ілюстрація на сторінці 228]

У грудні 1985 року, всього за три місяці до накладення суворої заборони, в Кіншасі відбувся конгрес «Народ, який зберігає непорочність».

[Ілюстрація на сторінці 230]

Під час заборони наших братів ув’язнювали і жорстоко били.

[Ілюстрація на сторінці 235]

Зекарія Белемо, роз’їзний наглядач, відвідує групи братів-біженців з Судану.

[Ілюстрації на сторінці 237]

Для перевезення літератури по непрохідних дорогах Конго використовують потужні вантажівки.

[Ілюстрація на сторінці 238]

Перший клас Школи службового вдосконалення у Конго, який пройшов у Кіншасі 1995 року.

[Ілюстрація на сторінці 241]

Ґісела і Себастьян Джонсон.

[Ілюстрація на сторінці 243]

У цьому домі в Кіншасі живуть дванадцять місіонерів.

[Ілюстрації на сторінках 244, 245]

У 1998 році з Європи надійшла гуманітарна допомога, яку розподілили між тими, хто постраждав.

[Ілюстрації на сторінці 246]

Роз’їзні наглядачі, такі, як Ілунга Канама (внизу зліва) і Мазела Мітелезі (на вставці, зліва) зносять чимало труднощів, служачи у пошматованих війною районах.

[Ілюстрації на сторінках 252, 253]

1) Комплекс філіалу в Кіншасі.

2—4) Недавно побудовані Зали Царства.

5) Брат допомагає у будівництві Залу Царства.

[Ілюстрація на сторінці 254]

Комітет філіалу: (зліва направо) Пітер Вільгельм, Бенджамін Бандівіла, Крістіан Белотті, Дейвід Навей, Дельфін Кавуса, Роберт Ілонго, Себастьян Джонсон та Уно Нільссон.