Видно, але не чути

Одним із чудес людського розуму є здатність оволодівати мовою, виявляючи при цьому дивовижну гнучкість. Але в тому випадку, коли людина не чує, вчити мову їй зазвичай допомагає зір, а не слух. На щастя, людині притаманне палке бажання спілкуватися, і завдяки цьому вона може подолати будь-які видимі перешкоди. Потреба у спілкуванні спонукала глухих людей розробити багато мов жестів, якими користуються по всьому світі. Ті люди стикалися одні з одним,— дехто вже народився у сім’ї глухих, дехто познайомився з іншими глухими в спеціалізованій школі або по сусідству,— і в результаті розвинулася досить складна мова, яку можна було сприймати саме на зір,— мова жестівa.

Карлові, котрий живе в Сполучених Штатах Америки, цю мову «подарували» його батьки, теж глухіb. Хоча він був глухим від народження, проте вже в ранньому дитинстві міг називати предмети, пов’язувати жести між собою, а також висловлювати абстрактні поняття американською мовою жестів (ASL). Більшість глухих дітей, чиї глухі батьки послуговуються мовою жестів, роблять перші спроби жестикулювати у 10—12 місяців. Згідно з книжкою «Подорож у світ глухоти», «тепер лінгвісти визнаю́ть, що здатність від народження оволодівати мовою та передавати її своїм дітям глибоко закладена в мозку людини. Зовсім не важливо, чи ця здатність виявляється у здібності до мови жестів чи до усної мови».

Світлана народилася в Росії у сім’ї глухих, причому її діди та прадіди також були глухими. Разом зі своїм глухим братом вона почала вчити російську мову жестів. Коли у трирічному віці Світланку віддали до дитсадка для глухих, вона вже досить добре володіла цією мовою на побутовому рівні. Ось що вона каже: «Інші глухі діти не знали мови жестів і вчилися від мене». У багатьох глухих дітей батьки, що чують, не користувалися мовою жестів. Часто ця мова передавалася у школах від старших глухих дітей до молодших, так щоб і вони могли вільно спілкуватися.

Сьогодні чимраз більше батьків, що чують, вчаться розмовляти зі своїми дітьми мовою жестів. Завдяки цьому глухі молоді люди в стані добре спілкуватися ще до школи. Це підтверджує приклад Ендрю з Канади, чиї батьки не мають проблем зі слухом. Вони навчилися мови жестів та розмовляли нею з Ендрю, коли той був ще зовсім маленьким; так він отримав мовну основу, на якій можна було будувати далі, у більш зрілому віці. Тепер усі члени родини здатні спілкуватися між собою мовою жестів на будь-які теми.

Глухі люди можуть формувати думки — чи то абстрактні, чи конкретні,— навіть не думаючи про те, як їх можна було б передати словами. Так само, як кожний з нас формує думки своєю мовою, глухі думають своєю — мовою жестів.

Різні мови

По всьому світі общини глухих або впроваджують якусь свою мову жестів, або запозичують певні аспекти з інших подібних мов. Наприклад, деякі мовні одиниці в американській мові жестів були запозичені з французької 180 років тому. Разом з тими жестами, якими вже до того послуговувались у Сполучених Штатах, вони утворили мову, яка сьогодні відома як американська мова жестів. Такі мови розвиваються протягом багатьох років, і кожне покоління удосконалює їх та вносить щось нове.

Як правило, мова жестів певної країни не відповідає її усній мові. У Пуерто-Рико, наприклад, глухі послуговуються американською мовою жестів, у той час як загальноприйнятою мовою країни є іспанська. Хоча англійською мовою говорять як в Англії, так і в Сполучених Штатах, проте самі англійці вживають британську мову жестів, яка дуже відрізняється від американської. Подібно й мексиканська мова жестів відрізняється від багатьох інших мов жестів у Латинській Америці.

Коли людина починає вивчати мову жестів, на неї справляють велике враження усілякі хитрощі тієї мови та її багатство. Мовою жестів можна розмовляти майже на будь-яку тему, висловити майже будь-яку думку або судження. На щастя, останнім часом побутовою мовою жестів почали випускати чимраз більше літературних творів на відеокасетах; завдяки цьому глухим можна розказувати оповідання, передавати поезію, розповідати про якісь історичні події, а також навчати їх Божої правди. У багатьох країнах чимало людей вчиться мови жестів.

Як вони читають те, чого ніколи не чули

Коли люди, що чують, щось читають, то переважно звертаються до своєї слухової пам’яті, щоб згадати, як ці слова звучать. Отже багато з прочитаного вони розуміють саме тому, що колись це вже чули. У більшості мов слова на письмі не описують і не нагадують понять, які вони виражають. Багато людей, що чують, вчаться цієї системи довільного зв’язку або письмового коду так: вони асоціюють значення слова з його вимовою, а тоді вже можуть читати й розуміти прочитане. Але спробуйте уявити, як можна розмовляти мовою, жодного слова й навіть жодного звука котрої ви ніколи не чули! Учити довільний письмовий код мови, яку неможливо почути,— досить важке завдання, що може легко знеохотити людину. Не дивно, що глухим людям — особливо тим, хто повністю втратив слух ще в ранньому дитинстві або взагалі ніколи не чув,— читати такою мовою дуже важко!

У багатьох країнах працівники навчальних центрів для глухих дітей виявили, наскільки корисно послуговуватися мовою жестів ще на ранньому етапі дитинства, коли мова лише формується. (Дивіться інформацію в рамках на сторінках 20 та 22). Вони з’ясували, що коли глухій дитині змалку дати можливість перебувати серед людей, котрі послуговуються побутовою мовою жестів, та розвивати в неї лінгвістичну основу, це допоможе їй у майбутньому досягти більших успіхів у навчанні та в суспільстві в цілому, а також оволодіти письмом.

Ось що заявила Комісія з питань освіти глухих, яка працює при Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури: «Вже не вважається прийнятним нехтувати мовою жестів або відмовлятися брати активну участь в її розвитку та застосуванні в освітніх програмах для глухих». Проте слід зазначити, що, незалежно від того, яку освіту батьки оберуть для своєї глухої дитини, надзвичайно важливо, щоб в її вихованні якомога більшу учать брали обоє батьків. (Дивіться статтю «Я вивчила іншу мову, щоб спілкуватися зі своєю дитиною» в журналі «Пробудись!» за 8 листопада 1996 року).

Розуміння світу глухих

Коли глухі діти виростають і стають глухими дорослими, то часто визнають, що найбільше їм бракувало спілкування з батьками. Тоді коли помирала старенька мати Джека,— одного глухого чоловіка,— він дуже хотів якось порозумітися з нею. Вона теж відчайдушно намагалася щось йому сказати, але не могла: писати їй було не під силу, а мови жестів вона не знала. Кінець кінцем вона впала у кому й через деякий час померла. Спогади про ті жахливі останні хвилини постійно переслідували Джека. Пережите спонукало його дати пораду батькам глухих дітей: «Якщо ви хочете, щоб між вами й вашою дитиною підтримувалися добрі стосунки, а також відвертий та змістовний обмін думками, емоціями, задумами і любов’ю — жестикулюйте. (...) Для мене вже запізно. А для вас?»

Упродовж багатьох років чимало людей не зовсім правильно розуміли світ глухих. Дехто дотримувався такого погляду: коли глухі нічого не чують, то це означає, що вони майже нічого й не знають. Деякі батьки аж надто опікувалися своїми глухими дітьми, інші боялися відпустити від себе дитину, щоб вона випадково не зіткнулася з навколишнім світом. У певних культурах глухих людей помилково називали «німими» або «глухонімими», хоча зазвичай у глухих немає проблем із голосом. Вони просто не чують. Інші вважали мову жестів примітивною або нижчою у порівнянні з усною мовою. Тому не дивно, що через таке невігластво деякі глухі відчували нерозуміння, а то й пригноблення з боку інших.

У 1930-х роках маленький Джозеф, житель Сполучених Штатів, був записаний до спеціальної школи для глухих дітей. У тій школі заборонялося розмовляти мовою жестів; Джозефа та його однокласників часто карали за це, навіть коли вони не могли зрозуміти, що каже вчитель. Як же тим дітям хотілося розуміти інших і щоб інші розуміли їх! У тих країнах, де можливості для навчання глухих дітей обмежені, деякі з них, вирісши, практично не мають освіти. Кореспондент «Пробудись!» у Західній Африці, наприклад, сказав: «Життя більшості глухих людей в Африці дуже важке й жалюгідне. Мабуть, з усіх людей, котрі мають серйозні вади зі здоров’ям, до глухих ставляться з найбільшою зневагою та нерозумінням».

Усі ми потребуємо розуміння з боку інших. Але, на жаль, для декого глухі — це просто «нездібні» люди. Інколи за видимими вадами глухих не помічають їхньої обдарованості. На противагу цьому багато хто з глухих вважає себе по-справжньому «здібним». Вони вміло спілкуються одні з одними, можуть розвинути самоповагу та досягти успіхів у навчанні, на роботі, а також у питаннях, що стосуються духовності. Шкода, що погане ставлення, яке відчули на собі глухі, змусило декого з них дивитися на людей, що чують, із недовір’ям. Однак коли ті, що чують, виявляють щире зацікавлення культурою глухих, їхньою побутовою мовою жестів, і коли вони дивляться на глухих як на «здібних», усі від цього лише виграю́ть.

«Нью-Йорк навчатиме глухих мови жестів, потім — англійської»

Такий заголовок з’явився у газеті «Нью-Йорк таймс» за 5 березня 1998 року. Філісія Р. Лі написала: «Тепер дуже багато говорять про епохальну зміну в навчанні глухих, і тою зміною буде реорганізація єдиної у місті державної школи для глухих; відтепер усі вчителі викладатимуть предмети переважно мовою жестів». За її словами, багато педагогів «кажуть, що, згідно з дослідженнями, основна мова глухих візуальна, а не вербальна, і в тих школах, де використовується передовий метод, який називається американською мовою жестів, учні отримують ліпшу освіту, ніж в інших школах.

Ці педагоги кажуть, що до глухих учнів треба ставитися як до осіб, які володіють двома мовами, а не як до калік».

Професор Гарлан Лейн з Північно-Східного університету в Бостоні зауважив: «На мою думку, [вищезгадана школа в Нью-Йорку] йде в цьому напрямку попереду всіх». В інтерв’ю журналу «Пробудись!» він сказав, що найголовніша мета — навчати англійської як другої мови, мови для читання.