ТУЛЕ є частиною вислову, який використовувався ще зі стародавніх часів, щоб описати кінцеву географічну або якусь іншу ціль. Сьогодні Туле — це назва поселення на далекій півночі Гренландії, найбільшому острові світу. Це поселення було так названо в 1910 році, коли датський дослідник Кнуд Расмуссен використав його як базу для полярних експедицій. Навіть тепер подорожі до Туле мають більш експедиційний характер.

І все ж існує настійна потреба для здійснення експедицій до Туле. Відгукуючись на Ісусів наказ: «Моїми ви свідками будете... аж до останнього краю землі», Свідки Єгови завзято несуть добру новину Божого Царства до цього місця, одного з найпівнічніших постійних поселень людей на землі (Дії 1:8; Матвія 24:14).

«Коли ми можемо поїхати до Туле?»

У 1955 році на Гренландію приїхало двоє датських Свідків, які хотіли брати участь у проповідуванні «аж до останнього краю землі». Інші прибули пізніше, й поступово їхня проповідницька праця поширилася на південному та західному узбережжі аж до затоки Мелвілла й частково до східного узбережжя. Проте з більш віддаленими частинами країни, як, наприклад, Туле, можна було зв’язатися майже виключно за допомогою листів або телефону.

Якось у 1991 році Боу разом зі своєю дружиною Елен, обоє повночасні служителі, стояли на скелі, оглядаючи затоку Мелвілла. Дивлячись на північ, вони подумали: «Коли ми зможемо добратися аж до Туле, щоб і туди донести людям добру новину Царства?»

У 1993 році Вернер, інший повночасний служитель, ризикуючи своїм життям, пересік затоку Мелвілла на швидкохідному катері «Кааманек» (Світло), який був довжиною 5,5 метра. Він вже проплив 1200 кілометрів від Готхоба до району Упернівіка. Однак пересікти затоку Мелвілла — 400 кілометрів у відкритих арктичних водах — зовсім інша справа. Більшу частину року затока заблокована льодом. Вернер пересік затоку навіть незважаючи на те, що двигун цього катера перестав працювати через велику кількість льоду. І йому вдалося трохи попроповідувати, перш ніж він мусив повертатися.

Дорога до Туле

Після тої подорожі Вернер почав розробляти нові плани. Він розмовляв про здійснення спільної подорожі до Туле з Арне та Карен, які також мали свій власний човен довжиною 7 метрів на чотири спальні місця і, що найголовніше, на ньому було сучасне навігаційне обладнання. Човни служили б житлом, і спільна подорож на цих двох човнах через затоку Мелвілла могла б бути менш ризикованою. Щоб опрацювати головне місто з його 600 мешканцями і шість поселень у цій території, вони потребували більшої допомоги. Тому вони запросили приєднатися до них Боу разом з Елен та Юргена з Інге, досвідчених служителів, які звикли подорожувати в цій країні. П’ятеро з цієї групи також володіли гренландською мовою.

Вони послали запаси біблійної літератури заздалегідь. Човни теж були завантажені літературою, а також необхідними харчами, водою, пальним, запасним двигуном і гумовим надувним човном. Потім, 5 серпня 1994 року, після декількох місяців підготовки команда була зібрана і двоє човнів вже стояли готові й навантажені у гавані Ілюлісат. Подорож на північ почалася. Вернер, Боу та Елен плили на меншому човні. «Усе, що ми могли робити під час подорожі,— сидіти чи лежати на своїх місцях і триматися за що-небудь»,— пише Боу. Прослідкуймо за морськими записами про цю подорож.

«Безкрає море навівало нам спокій. Перед очима відкривалася мальовнича панорама: море зі слабким мигтінням, клапті густого туману, ясне сонце та голубе небо, айсберги найказковіших форм та відтінків кольорів, коричневий морж, що гріється на сонці на плавучій крижині, узбережжя з темними гористими схилами та маленькі рівнини — пейзажі мінялися без кінця.

Безумовно, найцікавішою частиною було відвідування поселень, що траплялися на нашому шляху. Нас завжди зустрічав хтось, зазвичай це були діти, які зійшли на пірс, щоб подивитися на відвідувачів та привітати їх. Ми розповсюджували біблійну літературу й давали подивитися відеофільм про нашу організацію. Багато людей змогли подивитися його ще до нашого від’їзду. Біля Південного Упернівіка декілька чоловік підплило до наших човнів, перш ніж ми пришвартувалися. Тому протягом цілого вечора у нас на борту були гості, і ми відповіли на багато біблійних запитань».

Тепер, після перших 700 кілометрів подорожі, двоє човнів були готові пересікти затоку Мелвілла.

Найбільша трудність

«Ця частина подорожі вважалася найбільш ризикованою. І ми мусили пересікти затоку без зупинки, тому що поселення Савісівік (де починається територія і де ми могли знайти хоч якийсь притулок) було все ще заблоковане льодом.

Отже, ми вирушили. Оскільки було надзвичайно багато льоду, ми попливли далі у відкрите море. На щастя, вода була спокійною. Перші декілька годин були дуже важкими — ми насилу пробиралися милю за милею в океані. Над вечір ми побачили мис Йорка й повільно повернули на північ, ближче до землі. Тепер був знову лід — старі, товсті льодяні крижини, які розвалювалися, було видно скрізь. Ми йшли вздовж краю льоду дуже довго, інколи маневруючи у вузьких проходах між льодом. Потім був густий туман, особливо чудовий у світлі сонця, яке сідає. А які були хвилі! Весь той час ми перебували в полоні туману, хвиль та льоду заразом. Достатньо було чогось одного, аби ситуація була критичною».

Як нас вітали

«Ми увійшли у спокійніші води, наближаючись до Пітуффіка. Творення нас щиро вітало: сонце високо у надзвичайно блакитному небі; широкий, залитий сяйвом фіорд, у якому плавали гори льоду; і далеко попереду характерні силуети скелі біля Дендеса, колишньої частини Туле!» Десь за 100 кілометрів, прямуючи далі на північ, мандрівники прибули до свого кінцевого призначення.

Тепер вони були сповнені завзятості почати проповідування від дому до дому. Двох з них грубо зустріли вже біля перших дверей. «Нас відкинули так, ніби ми були в Данії,— сказали вони.— Проте більшість людей сердечно вітали нас. Люди були помірковані й добре поінформовані. Деякі з них згадували, що вже чули про нас, і вони були раді, що ми зрештою приїхали. Ми зустріли немало чудових людей, наприклад, мисливців, які брали участь в експедиціях на Північний полюс, і місцевих жителів, задоволених і скромних, котрі мали дещо скептичний погляд на сучасну цивілізацію».

Наступні декілька днів були дуже цікавими для всіх нас. Повсюди брали з вдячністю біблійну літературу. У декількох домах Свідки розпочали біблійні вивчення без зволікання. Інге розповідає про один дім, де вона знайшла зацікавлену людину: «То був чистий і затишний однокімнатний будинок. Три дні підряд ми відвідували одного лагідного чоловіка, який жив там, і ми дуже полюбили його. Він був справжнім мисливцем і мав власний ескімоський човен біля свого будинку. Він забив багато полярних медведів, моржів та, безумовно, тюленів. Під час наших останніх відвідин ми помолилися разом з ним, і на його очі навернулися сльози. Тепер нам необхідно залишити все в руках Єгови й чекати часу і нагоди, щоб повернутися».

Туле часто відвідують канадські ескімоси. Інге говорить: «Ми разом з Елен зустріли декількох ескімосів з Канади. Було цікаво, що вони можуть спілкуватися з гренландцями; здається, що люди в арктичній зоні розмовляють на схожих мовах. Хоча у канадських ескімосів є своя писемна мова, вони могли читати нашу літературу гренландською мовою. Це може відкрити чудові можливості для них».

Ми також відвідали поселення, до яких треба було плисти човном 50—60 кілометрів. «На нашому шляху до поселення Кекертат ми трималися ближче до берега, надіючись зустріти людей, які займалися полюванням на нарвалів. Так воно і вийшло, на одному скелястому уступі ми побачили табір, в якому жили три або чотири родини, одягнені у хутряний одяг; вони мали свої намети та ескімоські човни. Люди з гарпунами у руках по черзі сиділи на скелі, щоб дивитися, коли з’являться довгожданні нарвали. Чекаючи безрезультатно вже декілька днів, вони не дуже зраділи, побачивши нас, оскільки ми могли налякати китів! Здавалося, що вони були повністю зайняті своєю працею. Жінки брали літературу, але це був недоречний час для розмови. Зрештою об 11 годині вечора ми прибули до Кекертата й закінчили наші останні відвідини у поселенні десь о 2 ночі!»

«Кінець кінцем ми досягли Сіорапалука, найпівнічнішого поселення в Гренландії. Воно розташоване на піщаному березі біля підніжжя зелених, вкритих травою скель, а довколо нього пустельна земля». У своїй проповідницькій праці Свідки буквально досягли останнього краю землі, принаймні у північному напрямку.

Подорож завершено

Свідки завершили свою працю. Вони проповідували від дому до дому й від намету до намету, вручали літературу, оформляли передплати на журнали, показували відео, розмовляли з багатьма гренландцями й проводили біблійні вивчення. Тепер вже настав час вертатися додому. «Коли того вечора ми сіли у наш надувний гумовий човен, щоб відплисти від поселення Моріусак, досить багато людей прийшло на узмор’я, аби попрощатися з нами. Вони махали книжками або брошурами, які отримали».

Пізніше Свідки були дуже вражені, коли побачили на безлюдній частині узбережжя чоловіка, який махав їм зі скелі — з надзвичайно віддаленого місця! «Безумовно, ми підійшли до берега, щоб зустрітися з ним. З’ясувалося, що це молодий чоловік з Берліна (Німеччина), який вже місяць подорожує вздовж узбережжя своїм ескімоським човном. У Німеччині його постійно відвідували Свідки Єгови, і вони дали йому декілька своїх книжок. Ми провели разом кілька годин, і його дуже вразило те, що він зустрів Свідків у такому місці».

У поселенні Савісівік, біля якого ми проїжджали на зворотньому шляху, роз’їзних служителів дуже сердечно зустріли. Там деякі люди минулого року отримали літературу, яку вже прочитали, і тепер, зголоднілі, вони прагнули ще більше духовної їжі.

Щоб на зворотному шляху пересікти затоку Мелвілла, нам пішло 14 годин. «Ми були очевидцями заходу сонця, який тут триває багато годин, причому його чарівні кольори постійно змінюються. Схід сонця, який починається одразу ж після його заходу, також триває багато годин. Незважаючи на те що червоні й малинові кольори заграви заходу все ще покривають північносхідну частину неба, сонце вже піднімається, лише трохи південніше. Це видовище неможливо відповідно описати, навіть сфотографувати». Екіпаж не лягав спати всю ніч.

«Ми дуже втомилися, коли досягли Куллорсуака. Однак нам було радісно й добре. Ми успішно завершили свою подорож! Під кінець подорожі в містах та поселеннях вздовж узбережжя ми знайшли багато людей, що цікавилися правдою. Часто повторювалося одне питання: «Чому хтось із вас не може залишитися з нами? Нам сумно, що ви незабаром нас залишите!»

У Каарсуті одна привітна родина запросила до себе на обід п’ятьох відвідувачів. «Ця родина хотіла, щоб ми залишилися переночувати. Але нам було б зручніше стати на якір на 40 кілометрів далі, тому ми відмовилися від цього запрошення і попливли далі. Пізніше ми почули, що рано-вранці наступного дня великий айсберг впав у море й хвиля перекинула 14 малих човнів там, де ми повинні були стояти!»

Зрештою група повернулася до Ілулісата, повністю закінчивши свою експедицію до Туле. Майже у той же час двоє інших вісників почали подорожувати до віддалених частин східного узбережжя Гренландії. Протягом двох подорожей ці вісники розповсюдили загалом 1200 книжок, 2199 брошур та 4224 журнали; вони також оформили 152 передплати. Зв’язок з багатьма новозацікавленими людьми підтримується тепер за допомогою телефону та через листи.

Незважаючи на витрачений час, енергію та фінанси, Свідки Єгови знаходять велику радість у виконанні наказу свого Вчителя: «Моїми ви свідками будете... аж до останнього краю землі» (Дії 1:8).

На східному узбережжі Гренландії

МАЙЖЕ в той же час, коли група вісників досягла Туле, одне подружжя Свідків, Вегоу і Соня, подорожували до іншої неопрацьованої території — Іттоккортоормііт (Скорсбізунн) на східному узбережжі Гренландії. Щоб добратися туди, вони мусили подорожувати до Ісландії, повертатися назад літаком до Констабл Пинт, що на узбережжі Гренландії, і потім летіти вертольотом.

«Свідки Єгови вперше приїхали сюди,— розповідають ці двоє піонерів, рідною мовою яких є гренландська.— Незважаючи на таку віддаленість, люди були надзвичайно добре поінформовані. Проте їм було також радісно навчитися чогось нового. Як талановиті оповідачі, вони завзято розповідали нам про свої полювання на тюленів та інші випадки з їхнього життя». Як же вони відгукувалися на проповідницьку працю?

«Проповідуючи від дому до дому, ми зустріли пана Дж., який є вчителем катехізису. «Дякую за те, що ви зайшли і до мене»,— сказав він. Ми показали йому нашу літературу і як нею користуватися. Наступного дня він прийшов до нас і захотів більше дізнатися про ім’я Єгова. Ми показали йому пояснення у примітці у його власній Біблії гренландською мовою. Коли ми від’їхали, він задзвонив до наших друзів у Нук, щоб висловити свою вдячність за наш візит. Нам треба намагатися і далі допомагати цьому чоловікові.

Ми також зустріли вчителя О., який знає про Свідків Єгови. Він дозволив нам протягом двох годин говорити у його класі з 14—16-річними учнями. Тому ми показали їм наш відеофільм й відповіли на їхні запитання. Книжка «Запитання молодих людей — корисні відповіді»a, а також інші книжки блискавично розійшлися. Пізніше ми зустрілися з трьома дівчатами з того ж класу. Вони ставили багато питань, а одна з них особливо зацікавилася. Вона запитала: «Як стати Свідком? Це, безсумнівно, дуже добре стати такими, як ви. Мій тато також на вашому боці». Ми пообіцяли листуватися з нею.

В одному поселенні ми зустріли іншого вчителя катехізису М., і з ним у нас була цікава розмова. Він сказав, що подбає про те, щоб чоловіки, які були на полюванні, одразу ж, як тільки повернуться, отримали нашу літературу. Тому зараз він є нашим «вісником» у цьому віддаленому місці».

Хоч під час цієї подорожі прийшлося їхати обхідними шляхами й витратити багато енергії, двоє піонерів відчували, що їхні зусилля були рясно винагороджені.