До багатьох поселень, якими всіяне морське узбережжя та береги річок, можна дістатися лише по воді. Стів Бланді пригадує: «Старенький брат Дайра Ґуба з села Хануабада (Порт-Морсбі) добре знався на човнах. Він мав під своїм будинком дві видовбані колоди, з яких можна було побудувати пуапуа, місцевий вид катамарана. Ми з напарником, теж піонером, допомогли брату Дайрі роздобути решту необхідних матеріалів. Тоді він взявся за роботу. Вітрила нашого катамарана ми зробили з парусини. Капітаном був сам брат Дайра, а команда складалася ще з двох-трьох братів з Хануабади. На цьому човні ми не раз подорожували до прибережних сіл поблизу Порт-Морсбі».

Наприкінці 1960-х років Берндт Андерссон служив з дружиною на мальовничому острові Нова Ірландія, що лежить приблизно за 650 кілометрів на північний схід від Нової Гвінеї. Ось що він написав: «Дехто з поблизьких острівців прибув до нас і попросив відвідати їх. Для цього був потрібний човен. Однак, маючи дуже скромне щомісячне відшкодування, про човен ми могли лише мріяти. Ми мали кілька дощок у сарайчику, але їх не вистачило б на човен. Тож ми розповіли про цю справу Єгові. І ось, один брат з Лае несподівано вислав 200 доларів, щоб ми мали можливість дістатися до віддалених островів. На ці гроші ми побудували човен, який назвали «Піонер». Щоправда, бракувало двигуна. І знову той самий брат вислав гроші, яких вистачило на маленький забортний двигун. Тепер ми були готові відвідати жителів тих острівців!»

Ось як відбувається подорож районного наглядача з дружиною, коли вони відвідують збори в поселеннях, що розташовані вздовж могутньої ріки.

Уоррен Рейнолдс написав: «Рано-вранці ми з Ліанн вирушаємо з містечка Вевак, прив’язавши до багажника нашого автомобіля алюмінієву шлюпку завдовжки 3,5 метри. Ми їдемо три години, здебільшого на повному приводі, і залишаємо машину на кілька днів біля берега, щоб потім піднятися вгору по річці і відвідати приблизно 30 вісників у чотирьох селах, що розкинулись уздовж її приток.

Ми завантажуємо нашу плоскодонну шлюпку речами, заводимо забортний мотор на 25 кінських сил і рушаємо. Через годину ми повертаємо в річку Юат, притоку Сепіка, і пливемо ще дві години до Бівата. У цьому селі нас радісно зустрічають брати і зацікавлені, хтось з них витягує нашу шлюпку на берег і забирає до себе додому. Поївши бананів з кокосовим молоком, ми разом вирушаємо в подорож і дві години пробираємося через болотистий ліс. Вісники показують нам шлях і допомагають нести речі. Нарешті ми прибуваємо в село Дімірі. Тут ми спочатку втамовуємо спрагу кокосовим молоком, а тоді йдемо у хатку на палях, розкладаємо ліжко і розвішуємо москітну сітку. Упоравшись із цим, ми вечеряємо смаженим ямсом і лягаємо спати.

У трьох селах живе чотирнадцять вісників. Протягом кількох днів ми проповідуємо в кожному з цих сіл і знаходимо багато людей, які цікавляться Біблією. Крім того, нам приємно дізнатись, що чоловік і жінка, які вивчали Боже Слово, узаконили свій шлюб і тепер можуть служити Єгові. Вісники приготували скромний весільний обід з двох курок, саго, зелені та ямсу.

Послухати біблійну промову в неділю приходить аж 93 місцевих жителі! Опівдні, після зібрання, ми з важкими рюкзаками повертаємось у Біват, лишаємо речі в зацікавленого і починаємо проповідувати. Кілька острів’ян беруть публікації, а дехто погоджується на біблійне вивчення. Ми вечеряємо в одного чоловіка, який вивчає Біблію. Їмо, зібравшись навколо вогнища, дим від якого відлякує москітів.

На світанку ми йдемо до нашої шлюпки, спускаємо її на воду і поринаємо у вранішню імлу. Ми милуємось птахами і спостерігаємо, як плюскотить риба. Назустріч безшумно пливуть бамбукові плоти. На них остров’яни везуть на базар усілякий крам.

Повернувшись до машини, ми заповнюємо паливний бак шлюпки, набираємо питну воду та беремо потрібні речі. Ми хочемо відвідати 14 вісників у Камботі, тож знову вирушаємо в плавання. Дорогою ми потрапляємо в тропічну зливу і через дві години, мокрі до нитки, прибуваємо в це село. З Камбота ми піднімаємося вгору по річці у велике селище, яке розкинулось на обох її берегах. Цього разу з нами подорожують вісники. Ми до вечора проповідуємо тамтешнім мешканцям. На зворотному шляху ми свідчимо людям, які стоять на плавучих бамбукових пристанях. Ці люди бачили нас вранці, коли ми пливли в інший бік, і чекали нашого повернення. Тут мало хто має гроші, тому жителі села виявляють свою вдячність за наш візит і буклети, які ми їм залишили, даруючи кокоси, гарбузи, копчену рибу і банани. Прибувши до Камбота вже після заходу сонця, ми готуємо з цих продуктів вечерю.

Хатка, у якій відбуваються зустрічі в Камботі, стоїть на палях, як і всі будинки в цій місцевості. У сезон дощів, коли все навколо заливає водою, люди підпливають своїми каное до самих сходів хатки. На промову, якою закінчується наш візит, приходить 72 місцевих жителі. Серед них є ті, хто йшов сюди цілих п’ять годин.

Ми повертаємось до нашої машини, якою подорожуємо від збору до збору, закріпляємо шлюпку на багажнику і три години їдемо додому. По дорозі ми роздумуємо про наших братів і сестер, які живуть на берегах річки Сепік. Ми також розмірковуємо про те, як Єгова любить їх, адже через свою організацію дає їм удосталь духовної їжі. Яка ж це честь — належати до такої чудової сім’ї!»

[Ілюстрація на сторінці 128]

Пуапуа під вітрилами

[Ілюстрація на сторінці 128]

Човен «Піонер», збудований Берндтом Андерссоном