Уже знайшов правильну армію
ЦЕ СТАЛОСЬ 1944 р., протягом другої світової війни. Бувши німецького походження, ув’язнений Союзниками, я дуже прагнув утекти. Нічого іншого не було таким важливим. Тому то я з 13 співв’язнями скочили з швидкохідного поїзду недалеко кордона іспанського Марокко.
Чудово, хоч ми дуже потовклись, то таки не вбилися. Але, наша свобода скоро закінчилась. Чотири дні пізніше арабська пустинна поліція взяла нас у полон. Проте, в нас таки палало сильне бажання свободи. Поранене тіло, сором полонення, і жорстока кара не придушать його.
Місяці нашого ув’язнення в Касабланці минали. Планували ще раз утекти. Ми дуже старанно прокопали тунель 65 футів (20 метрів) довжини. Три місяці ми дуже трудились, але зрештою настала та ніч нашої втечі. Ми знову всі втекли!
Після кількох днів марної надії на свободу, нас знову зловили. Цей раз покарали самітнім ув’язненням засудивши нас на один місяць дуже тяжкої праці. Потім нас віддали до звичайного тюремного табору.
Мені тоді сповнилось тільки 19 років, але я ніколи не забуду тих досвідів. У той час я був певний, що служив при правильному війську, і здавалось, що всі мої зусилля мали ціль.
Раннє виховання
Я родився в вересні 1925 р. недалеко Бремена в північній Німеччині. Батько був дуже умілим гравцем футболу, плавцем та ковзарем і тому я дуже зацікавився спортом. Але я теж дуже любив читати. Батьки ходили до церкви тільки на Різдво, на похорон або на якісь інші спеціальні оказії. Коли я приходив до церкви, то дивувався, коли бачив, що багато людей спали під час читання проповіді.
Виростаючи, я читав авантюрні оповідання й чарувався навчанням про інші країни. Я пам’ятаю, що читав книжку про Торресову протоку — відкрите море між Папуа-Новою Гвінеєю а Австралією. Ця далека, але дуже цікава частина світу чарувала мене, і я плекав марні надії колись відвідати цю віддалену місцевість.
У нас була енциклопедія й я багато читав про різні релігії світу й про їхніх різних богів. Деколи я цікавився знати чи між усіма цими дійсно був правдивий Бог. Батько регулярно одержував газету Дер Штюрмер. Я захоплювався незвичайним ім’ям Єгова, яке часто явилось у цитатах з Біблії. Батько пояснив мені, що це була назва Бога євреїв. Я вже читав про багатьох стародавніх богів таких як Одін, Тор, і Фрігга, як також про боги індусів Шіву, Вішну, і Брахму. Але ніколи не бачив ім’я Єгова.
Перше смакування життя при війську
Виростаючи під нацистським режимом, я став членом Гітлерівського руху молоді. До 1939 р. Друга Світова Війна вже почалась, і хоч мені було тільки 14 років, то мене таки привчали воювати. Згодом, повітряні нальоти стали способом життя. Одного разу я несподівано пробудився, коли запалювальна бомба пробилась крізь дах, і впала біля ліжка. Я погасив бомбу мішками з піском і таким чином врятував наш дім.
У 1943 р., я вписався до парашутистів-десантників (вояки-парашутисти, які стрибають з літака на територію ворога) і мене послали в Францію тренуватись. Після короткої підготовки мене вислали на фронт біля Неттуно й Анціо в Італії. Мене прострілили в ногу, і взяли на шість тижнів до лікарні в Болонії. Я вернувся до бойової служби й незабаром мене полонили недалеко Сіени, Італії.
Це в дорозі поїздом до французького Марокко, що я з моїми 13 колегами старались утекти. Нас узяли в полон до табору на високих Атлас горах біля пустині Сахара. Там, у тюрмі, я навчився виробляти цеглу з глини й соломи змішані з водою. Пізніше нас переставили до тюрми в Касабланці. То з тієї тюрми ми прокопали тунель і ще раз втекли.
Французький іноземний легіон
Хоч війна закінчилась 1945 року, то нас таки тримали полоненими в Марокко. У 1947 році нас взяли до Франції, і мене тримали ув’язненого аж до 1948 року. Моя перша робота була зрізувати лісоматеріал у Піренейських горах. Але, 1950 р., я вписався до Французького іноземного легіону, щоб воювати проти комунізму. Перше мене відіслали до Сіді-бель-Аббес в Алжірі, а пізніше до Філліпі служити як парашутист-десантник при французькому війську.
Потім мене послали воювати в Індокитаї. Там на нас зробили засідку, я був поранений й тільки два з нас залишились живими. Цей раз мене взяли до лікарні в Ханой на шість тижнів. Видужавши, мене знову послали воювати в джунглях і полях рису. Загалом я 20 разів стрибав з літака як парашутист-десантник.
Зрештою, я так захворів на жовтяницю (розлиття жовчі), що військові лікарі не мали надії на моє видужання. Я таки видужав. Мене оголосили нездібним для активної військової служби, але не могли почесно звільнити від війська. На щастя мені належалась довга відпустка, отже я попросив, щоб мене повернули до Північної Африки.
Там, я планував ще раз утекти, але цей раз сам один. Я знав що на кожних 100 втеклих вояків, то 99 знову полонили. Отже, я дуже старанно вкладав свої плани. Мені вдалось утекти до порта Ліоутея й сісти на німецького лайнера. На відкритому морі й вдорозі до Німеччини, я почувався в безпеці.
Вернувшись до Німеччини, я щасливо возз’єднався з моєю родиною, бувши відсутній десять років. Давній друг зробив розпорядок для мене вписатись до німецького відділу британської армії, і це вже була третя армія в якій я служив. Я заробляв добрі гроші, але військове життя все більше й більше набридло мені.
Нове життя в новій країні
Мені трапилась нагода переселитись до Канади або Австралії. Я вибрав Австралію, і в червні 1955 р., прибув до Сіднея, столиці Нового Південного Уельсу. Там я пошукав роботу на великій системі гідроелектичного обводнення в горах Снові, близько 300 миль (480 км.) на південнозахід від Сіднея. Я знав що робота буде важка, але зарплата добра, і чув, що на цьому проекті працювало багато німців та інших європейських переселенців.
Після закінчення війни я не думав багато про релігію. З того що я переживав протягом війни, я дуже розчарувався. Я ще ніколи не чув про свідків Єгови, але один робітник на роботі, який заявляв себе бути Свідком, часто говорив мені про розв’язання світових обставин, і те що він говорив мені було дуже розсудливе. Незабаром він вернувся назад до Сіднея, і я загубив контакт з ним.
Десь у цей час я зустрінувся і одружився з Крістою. Я розказав моїй дружині про те, що той Свідок говорив мені, і вона, теж, полюбила те що чула. Отже, коли ми відвідували Сідней, я знову установив контакт з тим Свідком. Хоч він говорив по-німецьки, то міг добре читати й говорити по-англійськи й дав мені книжку англійською мовою, Від раю втраченого до раю відновленого. Тому що Кріста й я ще вчились англійської мови, то не розуміли всього написаного в тій книжці, хоч багато навчились з малюнків.
Коли Свідок сказав мені, що та книжка друкується німецькою мовою, то одної дощовитої суботи ми пішли до австралійського відділу Товариства Вартової Башти в Стратфільді. Там ми одержали ту книжку німецькою мовою, і я прочитав її за одну ніч. Ми вернулись прибути на зібрання в стратфільдському Залі Царства. Усі присутні були дуже дружні й їхня дружність здавалась для нас, не показною але правдивою. На тому зібранні ми набрали собі багато журналів Вартова Башта й Пробудись! як також інших книжок німецькою мовою.
Я поступав обережно
Хоч те чого ми навчались було чудове, то я брався до цієї справи дуже обережно. Я пам’ятав досвід моєї матері з організованою релігією. У 1936 р., вона покинула Лютеранську церкву через те, що розчарувалась з того що там чула й бачила, яке практикувалось у церкві. Однак, вона не загубила віри в Бога, і деколи говорила мені про Нього.
Тоді, коли в 1943 році я записався до війська, то ми всі мусили йти до церкви й слухати як священик проповідував. Він запевнив нас, якщо ми помремо на війні, то підемо на небо й там негайно возз’єднаємось з усіма колишніми героями. Пізніше, в стрілецьких окопах я зауважив, що багато солдатів носили хрестики на охорону. Мій друг мав хрестик, коли його вдарило й він помер саме біля мене. Оправившись від страху, моя перша думка була така: ,Що ж той хрестик поміг йому?’
Я дуже дивувався, коли бачив, що англійські військовополонені теж носили хрестики. Я подумав: ,Якщо це є Християнство, то жодна християнська релігія не є для мене’. Чому чоловіки, які по обох сторонах визнавали себе бути християнами — вбивали одні одних!
Наступного разу, коли я зустрінувся з священиком, то запитав його про це. Він казав, що під час війни, ви мусите воювати на захист вашої країни, але коли війна закінчиться, тоді всі люди повинні вертатись до їхніх церков. Уже досить цього! ,Тут є щось дуже неправильного’, я подумав. Вже зрозумів чому мама покинула церкву.
Тому то я дуже обережно брався до цієї справи. Однак, я негайно переконався, що звістка правди в Біблії була інакшою. Біблія не навчала лицемірності організованої релігії. Уже зрозумів чому на землі є таке велике замішання й переполох. І я дуже тішився, коли навчився хто це був Єгова. Він правдивий Бог усіх людей, а не тільки євреїв, так як батько казав.
Я також навчився про позицію Ісуса Христа. Ісус є улюбленим Сином Єгови, і Єгова послав Його на землю, щоб Він показав що нам слід робити й відкупив нас від смерті до вічного життя. Я навчився, що Боже Царство перемінить землю на рай, і до того ж, що цей рай буде навіки тривати.
Зрештою у правильній армії!
Нам зараз стало відомо, що коли будемо регулярно приходити на християнські зібрання, то мусимо покинути наші табірні поїздки в суботу й неділю або принаймні вкоротити їх. У мене була ще одна проблема — з курінням. Протягом 16 років я скурював від 40 до 60 сигареток на день, як також деколи курив сигари й люльку. Коли мені звернули увагу на те, що Бог не є задоволений таким опоганенням людського тіла, то до одного дня я покинув цю брудну звичку.
У лютому 1963 р., Кріста й я охрестились у воді на символ нашого присвячення Єгові. Незабаром після цього, ми почали служити Єгові повночасно, як піонери, і в січні 1965 року нас призначили служити як спеціальні піонери. Вже став вояком у християнській „армії” Єгови.
У 1967 р., ми вибрались до Папуа-Нової Гвінеї, і служили перше в Порт-Морсбі а пізніше в Попондетті. Ми вернулись до Австралії на короткий час, а тоді в 1970 р., назад до Папуа-Нової Гвінеї, де ми служили аж до вересня 1981 р. В одному з наших призначень, ми брали участь у будуванні двох Залів Царства й допомогли багатьом людям навчитись біблійної правди. До більшості місцевостей ми подорожували моторовим човном. До трьох років з половиною, вже охрестились 29 осіб, яким ми допомагали.
Ми обоє захворіли на мозкову малярію. Я 48 годин лежав непритомний й лікарі не думали, що я видужаю. Зрештою, 1981 р., ми вирішили вернутись назад до Австралії, де продовжували служити як спеціальні піонери в Брісбейні а пізніше в Кернсі, північному Квінсленді. Тепер ми служимо на острові Торсдей, в Торресовій протоці, на північному кінчику Австралії. За дитинства я читав про ту далеку місцевість, і мені навіть не приснилось, що я колись буду мешкати там.
Дивлячись у минуле, на наших 23 роки піонерування, ми не жаліємо, що вписались до цієї „армії”. Ми дуже радіємо через те, що допомогли близько 60 особам присвятити своє життя Богові Єгові. Ми знайшли велике щастя в повночасній службі й завжди заохочуємо інших вісників взятись до цієї благословенної служби.
Я завжди дякую Єгові за те, що, служивши при трьох національних арміях, зазнав багато розчарувань і кілька разів майже загубив своє життя, що міг уступити на службу в Його переможній армії, як вояк Ісуса Христа. (2 Тимофія 2:3) Так, уже знайшов правильну армію й тепер молюся, щоб міг продовжувати служити як вірний вояк навіки.— Так як розказав Сігмар Сустмеєр.
[Вставка на сторінці 12]
Я несподівано пробудився, коли запалювальна бомба пробилась крізь дах.
[Вставка на сторінці 13]
Чоловіки, які по обох сторонах визнавали себе бути християнами — вбивали одні одних!
[Ілюстрація на сторінці 11]
Коли я служив при французькому іноземному легіоні.