ОДИН житель Нью-Йорка (США) розповідає: «Мій син Джонатан поїхав відвідати друзів, що живуть за кілька кілометрів від нас. Моя дружина Валентина не хотіла, щоб він туди їхав. Вона завжди боялася, щоб з ним нічого не трапилося в дорозі. Але він дуже любив електроніку, а його друзі мали майстерню, де він міг набути практичного досвіду. Я був удома, у західному Мангаттані (Нью-Йорк). Моя дружина поїхала навідати своїх рідних у Пуерто-Ріко. «Джонатан ось-ось приїде»,— думав собі я. Пролунав дверний дзвінок. «А ось і він»,— майнула думка. Але то був не він. То була поліція та працівники швидкої допомоги.

 — Чи впізнаєте ці права водія? — запитав полісмен.

 — Так, це права мого сина Джонатана.

 — Маємо для вас погану звістку. Трапився нещасний випадок і... ваш син... ваш син загинув.

Моя перша реакція була: «Цього не може бути!» У наших серцях і досі не загоїлася рана, завдана тою жахливою подією, дарма що уже спливли роки».

Один батько з Барселони (Іспанія) пише: «У 60-ті роки ми були щасливою родиною. Вона складалася з мене, Марії, моєї дружини, і наших трьох дітей Давида, Пакето та Ізабел віком 13, 11 і 9 років.

Якось у березні 1963 року Пакето прийшов зі школи і поскаржився нам на сильний головний біль. Ми занепокоїлися, що б могло бути причиною, але дошукуватися її довелося недовго. Через три години він помер. Його життя обірвав крововилив у мозок.

З часу смерті Пакето минуло ось уже 30 років. Але нас до сьогодні не полишив гострий біль утрати. Такого не може бути, щоб батьки втратили дитину і не відчували, ніби втратили частину себе самих, і це не залежить від того, скільки часу мине або скільки у них дітей».

Ці два випадки з життя батьків, котрі втратили дітей, ілюструють, наскільки глибокою та незагойною може бути рана, коли помирає дитина. Які ж слушні слова одного доктора, що написав: «Смерть дитини, як правило, трагічніша й болючіша, ніж смерть старшої особи, оскільки всі в родині найменше сподіваються, що помре дитина... Смерть дитини — це втрата мрій та сподівань, стосунків [син, невістка, внуки], цікавих подій... які так і не відбулися». Таке ж відчуття безповоротної втрати може мати кожна жінка, в котрої був викидень.

Одна жінка, що недавно втратила чоловіка, розповідає: «Мій чоловік Рассел служив санітаром на тихоокеанському фронті протягом другої світової війни. Він бачив і пережив декілька жахливих боїв. Потому він повернувся до Америки і до спокійнішого життя. Пізніше він став проповідником Божого Слова. По досягненні 60-річного віку в нього з’явилися симптоми захворювання серця. Він старався вести активний спосіб життя. Але одного разу в липні 1988 року в нього стався тяжкий серцевий приступ і він помер. Втративши його, я відчувала спустошеність. Я навіть не змогла попрощатися з ним. Він був не просто моїм чоловіком. Він був моїм найліпшим другом. Ми прожили разом 40 років. Тому мені здається, що моя самотність якась особлива».

Це лише декілька з тисяч трагедій, які щодня вдираються в життя родин по цілій земній кулі. Як скаже вам більшість убитих горем людей: коли смерть забирає вашу дитину чи чоловіка, дружину, батька, матір, друга, вона є справді тим, чим її назвав християнський письменник Павло,— «ворогом останнім». Часто першою спонтанною реакцією на жахливу новину може бути заперечення: «Цього не може бути! Я не вірю!» Але, як побачимо пізніше, в більшості випадків її заступають інші типи реакцій (1 Коринтян 15:25, 26).

А втім, перш ніж розглядати почуття жалю і скорботи, з’ясуймо відповіді на деякі важливі питання. Чи смерть забирає людину безповоротно? Чи є якась надія, що побачимо дорогих нам людей знову?

Існує реальна надія

Біблійний письменник Павло ділиться з нами своєю надією на визволення від того «останнього ворога» — смерті. Він писав: «Знищений буде останній ворог — смерть» (1 Коринтян 15:26, Хоменко). Чому він був такий певний цього? Тому що його навчав той, хто був воскрешений з мертвих,— Ісус Христос (Дії 9:3—19). Власне тому Павло міг написати: «Смерть бо через людину [Адама], і через Людину [Ісуса Христа] воскресення мертвих. Бо так, як в Адамі вмирають усі, так само в Христі всі оживуть» (1 Коринтян 15:21, 22).

Ісус був глибоко засмучений, зустрівши вдову з Наїна та побачивши її померлого сина. Біблія оповідає нам: «І ось, як до брами міської [в Наїні] наблизився Він [Ісус], виносили вмерлого, одинака в своєї матері, що вдовою була. І з нею був натовп великий із міста. Як Господь же побачив її, то змилосердивсь над нею, і до неї промовив: «Не плач!» І Він підійшов, і доторкнувся до мар, носії ж зупинились. Тоді Він сказав: «Юначе, кажу тобі: встань!» І мертвий устав, і почав говорити. І його Він віддав його матері. А всіх острах пройняв, і Бога хвалили вони й говорили: «Великий Пророк з’явився між нами, і зглянувся Бог над народом Своїм!» Завважте, наскільки милосердним був Ісус! Уявіть собі, що́ це говорить про майбутнє! (Луки 7:12—16).

Тоді, на очах у багатьох очевидців, Ісус здійснив незабутнє воскресіння. Воно було символом того воскресіння, котре він передрік за якийсь час перед цією подією,— символом повернення людей до життя на землі під «новим небом». Тоді Ісус був сказав: «Не дивуйтесь цьому, бо надходить година, коли всі, хто в гробах,— Його голос почують, і повиходять» (Об’явлення 21:1, 3, 4; Івана 5:28, 29; 2 Петра 3:13).

Серед очевидців воскресіння був Петро разом з декотрими із тих 12 чоловіків, що супроводжували Ісуса у його подорожах. Вони також чули, як воскреслий Ісус говорив до них коло Галілейського моря. У Біблії розповідається: «Ісус каже до учнів: «Ідіть, снідайте!» А з учнів ніхто не наважився спитати Його: «Хто Ти такий?» Бо знали вони, що Господь то... Тож підходить Ісус, бере хліб і дає їм, так само ж і рибу. Це вже втретє з’явився Ісус Своїм учням, як із мертвих воскрес» (Івана 21:12—14).

Таким чином, Петро міг з цілковитою переконаністю написати: «Благословенний Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, що великою Своєю милістю відродив нас до живої надії через воскресення з мертвих Ісуса Христа» (1 Петра 1:3).

Також апостол Павло висловив свою тверду надію, сказавши: «Вірую всьому, що в Законі й у Пророків написане. І маю надію я в Бозі,— чого й самі вони сподіваються,— що настане воскресення праведних і неправедних» (Дії 24:14, 15).

Отже, мільйони людей можуть мати обґрунтовану надію побачити своїх любих знову живими тут, на землі, але за цілком інших обставин. Які ж це будуть обставини? Додаткові деталі про основану на Біблії надію для втрачених нами дорогих людей будуть обговорюватися в останній частині цієї брошури за назвою «Достовірна надія для померлих».

Але спершу розгляньмо питання, які можуть у вас виникати, якщо ви побиваєтеся за близькою людиною: чи тужити в такий спосіб нормально? Як мені жити зі своїм горем? Що можуть зробити інші, аби допомогти мені? Як я можу допомогти іншим, хто у скорботі? І головне — що каже Біблія про достовірну надію для померлих? Чи я колись ще побачу дорогу мені людину? Якщо так, то де?

ОДИН чоловік, що втратив близьку людину, пише: «Я народився і виріс в Англії, і мене вчили не виявляти зовні своїх почуттів. Я пам’ятаю, як мій батько, військовий у відставці, казав мені крізь зуби: «Не плач!», коли я вдарився і мені було боляче. Я не можу пригадати, щоб моя мати хоч раз пригорнула до себе або поцілувала когось з нас, дітей (нас було четверо). Мені було 56 років, коли помер мій батько. Я відчував, що зазнав величезної втрати. Проте спочатку я не міг плакати».

У деяких культурах люди відкрито виражають свої почуття. Щасливі вони чи сумні — інші знатимуть про це. З другого боку, в деяких частинах світу, особливо в Північній Європі та Англії, людей, а надто чоловіків, з ранніх літ учать критися зі своїми почуттями, приглушувати емоції і бути спокійно-незворушними за всіляких обставин. Але невже не годиться виражати свою глибоку скорботу, викликану втратою дорогої людини? Що каже з цього приводу Біблія?

Біблійні персонажі, які плакали

Біблія була написана євреями, котрі жили на східному побережжі Середземного моря і були емоційними людьми. Вона містить чимало прикладів людей, що відкрито виражали свої почуття скорботи. Цар Давид оплакував утрату свого сина Амнона, якого було вбито. Він плакав «вельми ревним плачем» (2 Самуїла 13:28—39). Він горював навіть за своїм віроломним сином Авесаломом, котрий намагався незаконно захопити царський престол, що належав його батькові. Біблія оповідає: «І затремтів цар [Давид], і вийшов на горішній поверх брами, та й заплакав. А коли йшов, то так говорив: «Сину мій, Авесаломе, сину мій! Сину мій, Авесаломе! О, якби я був помер замість тебе, Авесаломе! Сину мій, сину мій!» (2 Самуїла 19:1). Давид побивався, як будь-який нормальний батько. І скільки разів батьки воліли померти замість своїх дітей! Адже ситуація, коли дитина помирає раніше батьків, виглядає такою неприродною.

А як зреагував на смерть свого друга Лазаря Ісус? Він заплакав, наближаючись до його гробу (Івана 11:30—38). Пізніше плакала Марія Магдалина, стоячи біля Ісусового гробу (Івана 20:11—16). Правда, християни, знаючи біблійну надію на воскресіння, не тужать так невтішно, як ті, чиї переконання стосовно стану, в якому перебувають мертві, не мають чіткої біблійної підстави. Але, будучи людьми з нормальними людськими почуттями, правдиві християни таки тужать і оплакують втрату любої особи, хоча й надіються на воскресіння (1 Солунян 4:13, 14).

Плакати чи ні

А як же стоїть справа з нашими сьогоднішніми реакціями? Чи вам важко або соромно виявляти свої почуття? Що ж у такому разі рекомендують різні радники? Їхні сучасні погляди нерідко просто перегукуються з прадавньою натхненою біблійною мудрістю. Вони говорять, що нам слід виказувати своє почуття скорботи, а не придушувати його. У зв’язку з цим спадають на пам’ять вірні старожитні чоловіки, як, наприклад, Йов, Давид та Єремія, чий вияв скорботних почуттів знаходимо в Біблії. Вони зовсім не приховували своїх почуттів. Тому було б немудро відокремлюватися од людей (Приповістей 18:1, Деркач). І, звичайно ж, у різних культурах скорбота виявляється по-різному, що також залежить від панівних релігійних уявленьa.

А що, коли вам хочеться виплакатися? Людина влаштована так, що їй властиво плакати. Пригадаймо собі знову, що після Лазаревої смерті Ісус «відчув жалощі в дусі і... заплакав» (Івана 11:33, 35, Хом.). Таким чином він показав, що плач — це нормальна реакція на смерть дорогої людини.

Це підтверджується у випадку однієї матері на ім’я Анна, дитину якої, Рейчел, спіткала так звана смерть у колисці. Її чоловік розповідає: «Цікаво, що ні Анна, ні я не плакали на похороні. Плакала решта присутніх». На це Анна відказала: «Так, але я вдосталь наплакалася за нас обох. Здається, з усією чіткістю я усвідомила важкість втрати за кілька тижнів по трагедії, коли була сама вдома. Я проплакала цілісінький день. Але, гадаю, це допомогло мені. Після цього я почувалася ліпше. Я мусила оплакати втрату мого малятка. І вважаю, що людині, в якої горе, обов’язково треба дати виплакатися. Хоча й інші, природна річ, кажуть: «Не плач», це фактично не помагає».

Як дехто реагує

Які ще бувають реакції в осіб, убитих горем через смерть близької людини? Візьмімо для прикладу випадок Хуаніти. Вона чудово знає, що таке пережити смерть дитини. У неї було п’ять викиднів. І ось вона знову завагітніла. А коли внаслідок автомобільної аварії вона потрапила в лікарню, то з цілком зрозумілих причин переживала. Через два тижні у неї почалися передчасні пологи. Народилася маленька Ванесса, котра важила всього 0,9 кілограма. «Я була така радісна і щаслива,— пригадує Хуаніта.— Нарешті я стала матір’ю!»

Але її щастя тривало недовго. За чотири дні Ванесса померла. Хуаніта пригадує: «Я відчувала всередині порожнечу. Від мене було забране моє материнство. Я почувала якусь недовершеність. Боляче було повернутися додому, в ту кімнатку, яку ми приготували для Ванесси, і побачити крихітні сорочечки, куплені для неї. Протягом декількох наступних місяців я відтворювала в пам’яті той день, коли вона народилася. Мені нікого не хотілося бачити».

Крайня форма вияву почуттів? Іншим, можливо, важко зрозуміти, але ті, хто, подібно до Хуаніти, пережив таке лихо, пояснюють, що горювали за дитиною так само, як би горювали за тим, хто жив довше. Вони кажуть, що батьки люблять дитя ще задовго до того, як воно народиться. А між дитям та його матір’ю існує особливий зв’язок. Для матері смерть тієї дитини означає смерть окремої особистості. І власне це слід розуміти довколишнім.

Яку роль можуть відігравати почуття гніву та вини

Інша мати розповідає, які почуття оволоділи нею, коли їй повідомили, що її шестирічний син раптово помер від вродженого захворювання серця. «У мене була ціла серія реакцій: заціпеніння, невіра, почуття провини й гнів, спрямований проти мого чоловіка та лікаря за те, що вони не здавали собі справи в тому, наскільки серйозним був його стан».

Гнів, мабуть, можна назвати іншим симптомом горя. Людина може гніватися на лікарів, медсестер, почуваючи, що вони мали б зробити для померлого більше. Або ж це може бути гнів на друзів і родичів, які начебто сказали або зробили щось не те. Дехто гнівається на померлого за нехтування своїм здоров’ям. Стелла пригадує: «Пам’ятаю, я гнівалася на свого чоловіка, бо знала, що все могло б бути по-іншому. Він був дуже хворий, але ігнорував застереження лікаря». І часом на померлих гніваються через тягар, який їхня смерть поклала на плечі живих.

Дехто почуває вину за свій гнів, тобто засуджує себе за те, що гнівається. Інші у смерті дорогої людини звинувачують себе. Вони переконують себе у тому, що цього б не трапилося, якби вони змусили покійного піти до лікаря трохи раніше або подбали про візит до іншого лікаря, або ж примусили його більше дбати про своє здоров’я.

В інших почуття вини заходить ще далі, особливо якщо близька людина померла раптово, несподівано. Вони починають пригадувати собі часи, коли гнівалися на небіжчика чи вели з ним дрібні чвари. Або ж їм може здаватися, наче вони не були для померлого тим, чим мали бути.

Тривалий період жалоби у багатьох матерів підтверджує те, що говорить багато фахівців: смерть дитини залишає батьків, особливо матерів, з відчуттям важкої, безповоротної втрати.

Коли ви втрачаєте подружнього партнера

Втрата подружнього партнера — також вельми важка травма, особливо якщо обоє вели дуже активний спосіб життя і завжди були разом. Ця втрата може ознаменувати кінець звичного укладу життя — кінець спільним подорожам, роботі, відпочинку і взаємній залежності.

Юніс розповідає, що вона почувала, коли її чоловік раптово помер від серцевого приступу. «Протягом першого тижня я перебувала у стані емоційного заціпеніння, неначе мій організм перестав функціонувати. Я не відчувала ані смаку, ані запаху. Проте логічне мислення працювало якось відособлено. Оскільки я була біля чоловіка, коли лікарі старалися стабілізувати його стан, проводячи відновлення серцевої діяльності та дихання і застосовуючи медикаменти, у мене не було звичайного в таких випадках симптому заперечування. Однак були сильні почуття розпачу та безсилля, наче я спостерігала, як автомобіль котився у прірву, і нічого не могла вдіяти».

Чи вона плакала? «Звичайно, що так, особливо коли читала сотні листівок зі співчутливими словами, які надходили мені. Я плакала над кожною. Це допомогло мені скріпитися на силах і жити далі. Але зовсім не допомогло мені постійне розпитування, як я себе почуваю. Ясно, що я була нещасною».

Що допомогло Юніс пережити своє горе? «Якось підсвідомо, не здаючи собі справи, я вирішила, що треба жити далі,— каже вона.— Проте мені все ще боляче, коли пригадую, що мій чоловік, який так любив життя, більше не може ним насолоджуватися».

«Не дозволяйте іншим диктувати...»

Автори книжки «Розставання: коли і як сказати «Прощавай» (англ.) радять: «Не дозволяйте іншим диктувати, як вам діяти чи відчувати. Процес оплакування втрати у кожного проходить по-різному. Довколишні можуть думати (й одразу дати вам знати про це), що ви горюєте або занадто, або ж недостатньо. Пробачте їм і забудьте про це. Стараючись втиснути себе у рамки, витворені іншими або суспільством у цілому, ви сповільнюєте процес свого емоційного видужування».

Звісна річ, різні люди переживають своє горе по-різному. Ми не хочемо сказати, що якийсь спосіб обов’язково найліпший для усіх. Однак небезпека виникає тоді, коли наступає байдужість до всього, коли убита горем людина не в стані примиритися з реальністю ситуації. У такому разі, напевно, буде потрібно допомоги співчутливих друзів. Біблія каже: «Правдивий друг любить за всякого часу, в недолі ж він робиться братом». Тому не бійтеся звертатися за допомогою, говорити і плакати (Приповістей 17:17).

Почуття скорботи — це нормальна реакція на втрату, і немає нічого неправильного в тому, щоб це почуття було очевидним для інших. Але на відповідь чекають наступні питання: «Як мені жити зі своїм горем? Чи це нормально — мати почуття провини або гніву? Як мені давати раду таким реакціям? Що може допомогти мені пережити втрату і справитися з почуттям скорботи?» Наступна частина відповість на ці та деякі інші питання.

«Я ВІДЧУВАВ, що всі довкола очікують від мене стримування почуттів»,— розповідає Майк, пригадуючи смерть свого батька. Тому основною турботою Майка було приховати своє горе від стороннього ока. Проте пізніше він зрозумів, що помилявся. Тож коли у Майкового друга помер дідусь, він уже знав, що робити. Він каже: «Ще декілька років тому я б поплескав свого друга по плечу і сказав: «Будь мужчиною». Тепер же я торкнувся його руки і сказав: «Дай волю своїм почуттям. Це допоможе тобі. Якщо ти хочеш, я піду. Хочеш — залишуся. Але не бійся своїх почуттів».

Мері-Анна також відчувала, що мусить угамовувати свої почуття, коли помер її чоловік. «Я так переймалася тим, щоб бути добрим прикладом для інших,— пригадує вона,— що не дозволяла собі мати нормальні людські почуття. Але зрештою я зрозуміла, що мої намагання бути сильною в очах інших не допомагали мені самій. Я почала аналізувати свою ситуацію і сказала собі: «Плач, якщо тобі хочеться. Не старайся бути надміру сильною. Вивільни все, що лежить тягарем на душі».

Отож і Майк, і Мері-Анна рекомендують: дозвольте собі горювати! І вони мають рацію. Чому? Тому що горювання дає необхідне емоційне полегшення. Даючи вихід емоціям, ви зможете зняти з себе напруження. Якщо природний вияв емоцій поєднується з розумінням і доброю поінформованістю, то це дасть вам можливість розглядати свої почуття в правильному світлі.

Звичайно, не всі виливають своє горе однаково. До емоцій, що їх переживає особа, втративши близьку людину, можуть мати стосунок такі фактори, як, наприклад, наступила смерть раптово чи після затяжної хвороби. Але цілком очевидним є одне: приглушування почуттів може бути шкідливим як у фізичному, так і в моральному плані. Набагато ліпше для здоров’я, коли людина виливає своє горе. Як це робити? Деякі практичні поради містяться у Святому Письмі.

Як виливати своє горе

Полегшення можна знайти в розмові. Коли усі десять дітей старожитнього патріарха Йова загинули, а самого його спіткала велика скрута, він сказав: «Життя моє мені набридло! Дам волю смуткові моєму, і говоритиму в гіркоті душі моєї» (Йова 1:2, 18, 19; 10:1, Хом.). Йов уже більше не міг гамувати свій смуток. Він відчував доконечну потребу дати йому волю, він мусив ‘говорити’. Подібно й англійський драматург Шекспір написав у «Макбеті»: «Журбу свою висловлюйте словами. Мовчазне горе в серце калатає і шепотінням серце розбиває».

Тож якщо ви розповісте про свої почуття «правдивому другові», котрий терпляче й співчутливо слухатиме вас, то це може принести вам деяку полегкість (Приповістей 17:17). Коли передати свої переживання й почуття словами, то нерідко стає легше розуміти їх і давати собі з ними раду. І якщо ваш слухач колись також пережив утрату і справився зі своїми почуттями жалю і скорботи, ви зможете дістати деякі практичні поради. Одна матір, у котрої померла дитина, пояснила, чому їй допомогло спілкування з іншою жінкою, яка також зазнала такої втрати: «Дуже зміцнило мене уже саме знаття того, що ще хтось, крім мене, пережив таке лихо, залишився цілим та неушкодженим і живе далі, до того ж досить упорядкованим життям».

А що робити, коли вам незручно говорити про свої почуття? По смерті Саула та Йонатана Давид склав вельми емоційну жало́бну пісню, в котрій вилив своє горе. Ця скорботна композиція зрештою стала частиною біблійної книги, яка зветься Другою книгою Самуїловою (2 Самуїла 1:17—27; 2 Хронік 35:25). Подібно до цього, декому легше звіритися аркушеві паперу. Одна вдова розповіла, що записувала свої почуття і за кілька днів перечитувала написане. Це приносило їй полегшення.

Одне слово, виражаючи свої почуття,— незалежно від того, в якій формі: усно чи письмово,— ви можете знайти полегкість. До того ж вам, напевно, буде легше з’ясовувати різні непорозуміння. Одна мати, що пережила втрату дитини, розказує: «Ми з чоловіком чули про інші подружжя, котрі розлучилися по смерті дитини, але не хотіли, щоб таке трапилося з нами. Тому щоразу, коли хтось з нас почував гнів, ладен звинувачувати іншого, ми говорили про це. Гадаю, що в результаті ми стали ще ближчими». Отже, якщо ви даватимете іншим знати про свої почуття, це, можливо, допоможе вам зрозуміти, що, хоча ви і переживаєте спільну втрату, інші можуть оплакувати її трохи не так, як ви, тобто їхнє горювання може мати інші силу й спосіб вияву.

Ще одним засобом полегшити душевний біль є плач. Є «час плакати», каже Біблія (Екклезіяста 3:1, 4). Такий час, безперечно, настає після смерті дорогої нам особи. Тим-то гіркі сльози убитої горем людини, схоже, є невід’ємною частиною процесу емоційного видужування.

Одна молода жінка розповідає, як її близька подруга допомогла їй пережити смерть матері. Вона пригадує: «Моя подруга була весь час зі мною. Вона плакала зі мною, говорила зі мною. Я могла цілком відкрито виражати свої почуття, і це було дуже важливим для мене. Я не почувала себе незручно через те, що плакала». (Дивіться Римлян 12:15). Вам також не слід соромитися своїх сліз. Як ми вже бачили, у Біблії є чимало прикладів і чоловіків, і жінок віри, в тому числі Ісуса Христа, котрі відкрито проливали сльози жалю без помітного зніяковіння (Буття 50:3; 2 Самуїла 1:11, 12; Івана 11:33, 35).

Може виявитися, що протягом якогось часу ваші емоції будуть дещо непередбачуваними. З очей без попередження можуть линути сльози. Одна вдова розповіла, що може розплакатися навіть у супермаркеті (куди вона часто приходила робити покупки разом з чоловіком), особливо ж коли рука за звичкою тягнеться за тим, що любив її чоловік. Будьте терплячими з собою. І не думайте, ніби вам слід стримувати сльози. Пам’ятайте, що вони — природна і невід’ємна частина вашого горювання.

Як справлятися з почуттям вини

Як зазначалося вище, у декого після смерті близької людини з’являється почуття вини. Це може допомогти зрозуміти тяжкі переживання вірного чоловіка Якова, котрого впевнили в тому, що його сина Йосипа роздер «дикий звір». Яків сам послав Йосипа подивитися, як ідуть справи у його братів. Тому-то його, певно, терзало почуття провини, і він, либонь, гірко докоряв собі: «Чому ж я послав його самого? Чому я послав його туди, де водиться багато хижих звірів?» (Буття 37:33—35).

Можливо, вам здається, ніби смерті близької вам особи посприяла ваша недбалість та неувага у ставленні до неї. Допомогти може вже саме усвідомлення того, що почуття вини — реальної чи вигаданої — є нормальною реакцією людини, котра переживає таке горе. І знову ж таки не думайте, що вам слід тримати такі почуття при собі. Ви знайдете полегкість, якщо поділитеся з кимось, наскільки винними почуваєтесь.

Однак завважте, що, хоч би як сильно ми любили іншу людину, ми не в стані управляти її життям, а також не можемо відвернути від тих, кого любимо, «час і випадок» (Екклезіяста 9:11, Моск.). Крім того, ваші мотиви, безсумнівно, не були поганими. Наприклад, хіба можна казати, нібито ви хотіли, щоб дорога вам людина захворіла і померла, бо не організували раніше візиту до лікаря? Звичайно, що ні! У такому разі чи й справді ви винні у смерті тієї людини? Ні.

Одна мати навчилася давати собі раду з почуттям вини після того, як її дочка загинула в автокатастрофі. Вона каже: «Я почувалася винною, адже це я вислала її з дому. Але пізніше я зрозуміла, що звинувачувати себе у трагедії безглуздо. Нічого не було неправильного в тому, що я послала її з батьком виконати певне доручення. Виною цьому є жахлива дорожня пригода».

«Але мені шкода, що стільки всього не вдалося сказати або зробити»,— скажете, можливо, ви. То правда, та хто з нас може претендувати на звання досконалого батька, матері чи дитини? Біблія нагадує нам: «Багато ми всі помиляємось. Коли хто не помиляється в слові, то це муж досконалий» (Якова 3:2; Римлян 5:12). Тож примиріться з фактом, що ви недосконалі. Зосереджуючись на безконечному «якби я...», ви нічого не зміните, але тільки можете сповільнити своє емоційне видужування.

Якщо у вас є вагомі підстави вважати, що ваша вина — цілком реальна річ, а не вигадана, то зверніть увагу на найважливіший фактор, який принесе вам заспокоєння,— Боже прощення. Біблія запевняє нас: «Коли ти, Господи, зважатимеш на провини,— о Господи, хто встоїться? Та в тебе є прощення» (Псалом 130:3, 4, Хом.). Ви не в спромозі повернути минуле або щось змінити. Але ви можете прохати Божого прощення за помилки, зроблені в минулому. А що ж далі? Якщо Бог обіцяє пробачити нам наші провини, чи не слід і вам пробачити собі? (Приповістей 28:13; 1 Івана 1:9).

Як справлятися з почуттям гніву

Чи ви також почуваєте гнів, можливо на лікарів, медсестер, друзів і навіть на небіжчика? Візьміть до уваги те, що гнів також є нормальною реакцією на втрату. Вірогідно, ваш гнів є природним супроводом вашого почуття жалю. Один письменник сказав: «Вистачає бути свідомим свого почуття гніву — нічого не робити у зв’язку з ним, а просто знати, що ви його відчуваєте,— і ви можете звільнитися від його згубного впливу».

Допомогти може також, якщо людина виявить свій гнів або розповість комусь про нього. Як? Звісно, не імпульсивними, неконтрольованими вибухами. Біблія застерігає, що затяжний гнів небезпечний (Приповістей 14:29, 30). Але ви можете знайти потіху, порозмовлявши про це з другом, котрий розуміє вас. Також дехто переконався, що розрядити гнів допомагають активні фізичні вправи. (Дивіться також Ефесян 4:25, 26).

Хоча і важливо бути відкритим та правдивим, коли йдеться про вияв почуттів, доцільним тут буде застереження. Є велика різниця між тим, що людина виражає свої почуття, і тим, що вона виливає їх на чиїсь голови бурхливим потоком. Немає потреби звинувачувати інших у ваших почуттях гніву та розпачу. Отож діліться своїми почуттями, але без озлобленості (Приповістей 18:21). А зараз ми розглянемо виняткове джерело допомоги в горі.

Допомога від Бога

Біблія запевняє нас: «Господь зламаносердим близький, і впокорених духом спасає» (Псалом 34:19). Так, взаємини з Богом понад усе можуть допомогти вам пережити смерть дорогої людини. Яким чином? Усі практичні поради, запропоновані у цій брошурі, базуються на Божому Слові, Біблії, або перебувають у гармонії з ним. Якщо ви будете застосовувати їх у своєму житті, то це, мабуть, допоможе вам пережити своє горе.

Окрім цього, не слід недооцінювати важливості молитви. Біблія закликає нас: «Свого тягара поклади ти на Господа,— і тебе Він підтримає» (Псалом 55:23). Якщо може допомогти розмова зі співчутливим другом, то наскільки більше допоможе вам те, що ви виллєте своє серце перед «Богом потіхи всілякої»! (2 Коринтян 1:3).

Але за допомогою молитви ми не просто ліпше почуваємося. Той, ‘що молитви вислухує’, обіцяє дати святий дух своїм служителям, котрі щиро просять цього (Псалом 65:3; Луки 11:13). А Божий святий дух, тобто його діюча сила, може дати нам «премножество сили», щоб далі жити день за днем (2 Коринтян 4:7, Куліш). Пам’ятайте: Бог може допомогти своїм вірним служителям подолати всяку і кожну проблему, з якою їм тільки випаде зустрітися.

Одна жінка, в котрої смерть одібрала дитину, пригадує, як сила молитви допомогла їй та її чоловікові. «Коли ми вечорами були вдома і біль ставав незносним, ми молилися разом уголос,— розповідає вона.— Коли нам вперше доводилося щось робити без неї — відвідати перше зібрання та конгрес,— ми просили в молитві сил. Коли прокидалися зранку і реальність здавалася нам нестерпною, ми молилися до Єгови, щоб він допоміг нам. Не знаю чому, але мені було дуже важко самій приходити додому. Тому кожного разу, коли я заходила додому одна-однісінька, то проказувала молитву до Єгови, в якій прохала його допомогти мені зберігати хоч трохи спокою». Ця вірна жінка твердо і з повною підставою вважає, що ці молитви не були даремними. Ви також можете переконатися, що у відповідь на ваші наполегливі молитви ‘мир Божий, що вищий від усякого розуму, берегтиме серця ваші та ваші думки’ (Филип’ян 4:6, 7; Римлян 12:12).

Допомога, яку дає Бог, має неабияке значення. Християнський апостол Павло сказав, що Бог «в усякій скорботі... нас потішає, щоб змогли потішати й ми тих, що в усякій скорботі знаходяться». Щоправда, божественна допомога не усуває болю, зате вона може допомогти знести його. Це не означає, що ви не будете більше плакати або забудете любиму особу. Проте ви зможете залікувати душевні рани. І врешті те, що ви пережили, може зробити вас чуйнішими та співчутливішими, коли допомагатимете іншим пережити подібну втрату (2 Коринтян 1:4).

«ЯКЩО я тільки можу чимось допомогти, то відразу дай мені знати». Так каже багато хто з нас другу чи родичу, у якого смерть щойно забрала дорогу людину. Ну, звісно, говоримо ми це цілком щиро. Ми б зробили усе, що завгодно, аби допомогти. Але чи буває таке, щоб убита горем людина покликала когось і сказала: «Я знаю, в чому ти можеш мені помогти»? Як правило, ні. Ясно, що, бажаючи допомогти людині в горі та потішити її, нам слід взяти ініціативу у свої руки.

Біблійна приповідка говорить: «Золоті яблука на срібнім тарелі — це слово, проказане часу свого» (Приповістей 15:23; 25:11). Мудрість людини виявляється у тому, що вона знає, що́ говорити, а чого не говорити, що́ робити, а чого не робити. Нижче наведено декілька біблійних порад, які вважаються корисними декотрими з тих, хто втратив близьку особу.

Що робити...

Слухати. Будьте ‘швидкі послухати’,— читаємо в Якова 1:19. З усього, що ви можете зробити, мабуть, найцінніше — ділити біль людини, вислуховуючи її. Дехто може відчувати потребу говорити про померлого, про нещасний випадок або хворобу, яка спричинила смерть, або ж про свої почуття після трагедії. Тому питайте людину, чи хочеться їй говорити про це. Дайте їй можливість вирішити. Пригадуючи смерть свого батька, один молодий чоловік сказав: «Мені допомогло те, що інші питали мене, як то сталося, а тоді по-справжньому слухали». Слухайте терпляче й співчутливо, не обов’язково почуваючи, що ви мусите давати якісь відповіді чи пояснення. Дозвольте людині висловити все, чим вона бажає поділитися.

Розраджуйте. Запевніть людину, що вона зробила все, що було в її силах (або ж згадайте інші відомі вам факти, але обов’язково позитивні). Переконуйте людину, що її почуття — смуток, гнів, провина або деякі інші — зовсім не рідкісні й не виняткові. Розкажіть їй про інших, хто благополучно пережив подібну втрату. У Приповістей 16:24 говориться, що такі «приємні слова» є «ліком на кості» (1 Солунян 5:11, 14).

Будьте готовими допомогти. Будьте готовими надавати допомогу не тільки протягом перших декількох днів, коли біля убитої горем людини багато друзів та родичів, але навіть через місяці, коли інші повернуться до свого буденного життя. Таким чином ви покажете, що є «правдивим другом», який не покидає приятеля у часи «недолі» (Приповістей 17:17). «Наші друзі дбали про те, щоб наші вечори були заповнені й щоб ми не проводили багато часу на самоті,— розповідає Тереза, чия дитина загинула в аварії.— Це допомогло нам справлятися з відчуттям порожнечі». У наступні роки дуже важкими часами для того, хто втратив любиму особу, можуть бути роковини, приміром, одруження чи смерті. Чому б не зазначити такі дати у своєму календарі, щоб, коли настане той час, бути готовими надати співчутливу підтримку, якщо буде потрібно?

Беріть ініціативу у свої руки. Чи є якісь справи, котрі треба залагодити? Чи може хтось приглянути за дітьми? Чи, може, родичі й друзі, які приїхали у гості, потребують тимчасового притулку? Ті, хто тільки-но втратив любиму особу, часто такі приголомшені, що навіть не знають, що́ їм самим робити, тож скажіть іншим, як вони можуть допомогти. Отже, коли ви бачите, що у чомусь дійсно є потреба, не чекайте, поки вас попросять,— візьміть ініціативу у свої руки. (1 Коринтян 10:24; порівняйте 1 Івана 3:17, 18). Одна жінка, у якої помер чоловік, пригадує: «Багато хто казав: «Якщо я тільки можу чимось допомогти, то відразу дай мені знати». Але одна моя подруга нічого не питала. Вона пішла у спальню, зняла з небіжчикового ліжка постіль, випрала та попрасувала її. Інша взяла відро води, мийні засоби і почистила килим, де блював мій чоловік. Через кілька тижнів один зі старійшин збору прийшов у робочій одежі, з інструментами й сказав: «Я знаю, що у твоїй хаті щось треба полагодити. Що саме?» Наскільки дорогим моєму серцю став той чоловік за те, що поремонтував перекошені двері та електричний прилад!» (Порівняйте Якова 1:27).

Будьте гостинними. «Гостинності не забувайте»,— нагадує нам Біблія (Євреїв 13:2, Філарет). І особливо повинні ми не забувати виявляти гостинність тим, у кого горе. Замість запрошувати: «Приходьте в будь-який час», визначте день та час зустрічі. Одержавши відмову, не опускайте відразу рук. Можливо, потрібно делікатного заохочення. Ймовірно, така людина відхилила ваше запрошення тому, що боїться привселюдно втратити контроль над своїми почуттями. Або вона може почуватися винною від самої думки про те, що буде насолоджуватися їжею і товариством у такий час. Та пригадайте собі гостинну жінку Лідію, згадану в Біблії. Лука, котрий отримав запрошення до її дому, пише: «І змусила нас» (Дії 16:15).

Будьте терплячими та чуйними. Не дуже дивуйтеся тому, що́ убита горем людина може говорити спочатку. Пам’ятайте, що вона може відчувати гнів або вину. Якщо спалахи емоцій спрямовані проти вас, з вашого боку треба буде проникливості й терплячості, щоб не відреагувати роздратовано. «Зодягніться... у щире милосердя, добротливість, покору, лагідність, довготерпіння»,— радить Біблія (Колосян 3:12, 13).

Пишіть листи. Часто залишається без уваги цінність листів та листівок зі співчутливими словами. Їхні переваги? Відповідає на це питання Сінді, у якої померла від раку мама: «Хтось з моїх друзів написав мені гарного листа. Це мені по-справжньому допомогло, бо я могла перечитувати його скільки завгодно». Такі підбадьорливі лист чи листівка можуть бути написані «коротко», але сердечно (Євреїв 13:22). Вони можуть говорити про те, що вам не байдуже, ви пам’ятаєте про померлого, або ж показати, який вплив померлий справив на ваше життя.

Моліться з ними. Не слід недооцінювати молитви разом з людиною, у котрої горе, і за неї. Біблія каже, що «дуже могутня ревна молитва праведного» (Якова 5:16). Наприклад, коли людина почує, як ви молитесь за неї, їй, напевно, буде легше боротися з негативними почуттями, скажімо, вини. (Порівняйте Якова 5:13—15).

Чого не робити...

Не тримайтеся осторонь через те, що не знаєте, що́ казати або робити. «Я впевнений, що зараз їм треба побути на самоті»,— можемо думати ми собі. Але, можливо, насправді ж ми тримаємося осторонь лише тому, що боїмося сказати чи зробити щось не те. Та якщо друзі, родичі та співвіруючі уникатимуть людини, котра зазнала важкої втрати, вона може почуватися лише самотніше і це посилить біль. Пам’ятайте, що найдобріші слова та вчинки часто найпростіші (Ефесян 4:32). Уже сама ваша присутність може бути джерелом підбадьорення. (Порівняйте Дії 28:15). Пригадуючи день смерті своєї доньки, Тереза каже: «За годину приймальня лікарні була заповнена братами і сестрами; прийшли всі старійшини з дружинами. Дехто з жінок навіть був у бігуді, деякі прийшли в робочому одязі. Вони все залишили і прийшли. Багато хто з них говорив нам, що не знає, що́ казати, але це не мало значення, головне — вони були з нами».

Не змушуйте їх перестати горювати. «Ну не плач»,— либонь, кортить нам сказати. І все ж, напевно, буде ліпше, коли та людина дасть волю сльозам. «Думаю, що важливо дозволити убитій горем людині виявляти свої емоції і давати розрядку почуттям»,— каже Катрін, роздумуючи про смерть свого чоловіка. Не піддавайтеся схильності говорити іншим, як вони повинні себе почувати. І не вважайте, що вам слід приховувати свої почуття з тим, щоб захистити їхні. Натомість «плачте з отими, хто плаче»,— радить Біблія (Римлян 12:15).

Не поспішайте радити їм позбутися одягу чи іншого особистого майна покійного, якщо вони ще не готові до цього. Нам може здаватися, що для них було б ліпше позбутися предметів, які викликають спогади і тим самим роз’ятрюють рану в душі. Але приказка «Як з очей, так і з думки» може тут не годитися. Людині, можливо, потрібно прощатися з померлим повільно. Пригадаймо собі, як Біблія описує реакцію патріарха Якова, коли його впевнили в тому, що його юного сина Йосипа роздер хижий звір. Після того як заплямлене кров’ю вбрання Йосипа було принесене Якову, він «багато днів справляв жалобу по синові своєму... І зачали всі сини його та всі дочки його потішати його. Але він не міг утішитися» (Буття 37:31—35).

Не кажіть: «У вас може бути ще одна дитина». «Я ображалася на людей, котрі казали мені, що я можу народити ще одну дитину»,— пригадує мати, в якої смерть забрала дитину. Вони, мабуть, хотіли потішити її, але в такому випадку слова про те, що втрачена дитина може бути замінена іншою, можуть «колоти мечем» (Приповістей 12:18). Одна дитина ніколи не може бути замінена іншою. Чому? Тому що кожна особистість неповторна.

Не беріть собі за правило уникати згадування померлого. «Багато хто не згадував навіть імені мого сина Джіммі й тим більше не говорив про нього,— пригадує одна мати.— Мушу зізнатися, що почувалася трохи ображеною через це». Отже, не обов’язково міняти тему розмови, коли згадано ім’я покійного. Запитайте людину, чи відчуває вона потребу розмовляти про любиму особу. (Порівняйте Йова 1:18, 19 і 10:1). Декому приємно, коли друзі говорять про особливі риси померлого, за які вони любили його. (Порівняйте Дії 9:36—39).

Не поспішайте говорити: «Це на краще». Намагання знайти в трагічній події якісь позитивні сторони не завжди ‘потіха для пригнічених душ​’, котрі горюють (1 Солунян 5:14, НС). Одна молода жінка, пригадуючи час, коли померла її мама, сказала: «Інші потішали мене, мовляв, вона вже не страждає, не мучиться. Але мені не хотілося чути цього». Такі коментарі можуть натякати згорьованій людині, що їй не слід сумувати або що втрата була невеликою. Незважаючи на це, вона може вельми тужити, бо гостро відчуває відсутність любої особи.

Мабуть, ліпше не казати: «Я знаю, що́ ти відчуваєш». Чи це справді так? Приміром, чи ви можете знати, що́ відчуває мати чи батько, коли помирає їхня дитина, якщо ви самі не пережили такої втрати? А навіть якщо ви і пережили її, то погодьтеся, що почуття інших можуть не бути достоту такими, як ваші. (Порівняйте Плач Єремії 1:12). З іншого боку, якщо це видається доцільним, можливо, буде корисним розповісти, як ви перенесли біль, пов’язаний з вашою втратою. Одна жінка, чию доньку було вбито, знайшла розраду в розповіді матері іншої померлої дівчинки про її повернення до нормального життя. Вона розповіла: «Мати тієї померлої дівчинки не починала своєї розповіді словами: «Я знаю, що́ ви відчуваєте». Вона просто розказала мені, як було у неї, і дала мені можливість співпереживати».

Від тих, хто хоче допомогти людині в горі, вимагається співчуття, проникливості та багато любові. Не чекайте, щоб згорьована людина сама прийшла до вас. Не кажіть: «Якщо я тільки можу чимось допомогти...» Самі знайдіть те «щось» і візьміть ініціативу у свої руки.

Залишається декілька питань: а що ж стосовно біблійної надії на воскресіння? Що вона може означати для вас та дорогої вам особи, котра померла? Чому ми можемо бути певними, що ця надія достовірна?