ОДИН чоловік, що втратив близьку людину, пише: «Я народився і виріс в Англії, і мене вчили не виявляти зовні своїх почуттів. Я пам’ятаю, як мій батько, військовий у відставці, казав мені крізь зуби: «Не плач!», коли я вдарився і мені було боляче. Я не можу пригадати, щоб моя мати хоч раз пригорнула до себе або поцілувала когось з нас, дітей (нас було четверо). Мені було 56 років, коли помер мій батько. Я відчував, що зазнав величезної втрати. Проте спочатку я не міг плакати».

У деяких культурах люди відкрито виражають свої почуття. Щасливі вони чи сумні — інші знатимуть про це. З другого боку, в деяких частинах світу, особливо в Північній Європі та Англії, людей, а надто чоловіків, з ранніх літ учать критися зі своїми почуттями, приглушувати емоції і бути спокійно-незворушними за всіляких обставин. Але невже не годиться виражати свою глибоку скорботу, викликану втратою дорогої людини? Що каже з цього приводу Біблія?

Біблійні персонажі, які плакали

Біблія була написана євреями, котрі жили на східному побережжі Середземного моря і були емоційними людьми. Вона містить чимало прикладів людей, що відкрито виражали свої почуття скорботи. Цар Давид оплакував утрату свого сина Амнона, якого було вбито. Він плакав «вельми ревним плачем» (2 Самуїла 13:28—39). Він горював навіть за своїм віроломним сином Авесаломом, котрий намагався незаконно захопити царський престол, що належав його батькові. Біблія оповідає: «І затремтів цар [Давид], і вийшов на горішній поверх брами, та й заплакав. А коли йшов, то так говорив: «Сину мій, Авесаломе, сину мій! Сину мій, Авесаломе! О, якби я був помер замість тебе, Авесаломе! Сину мій, сину мій!» (2 Самуїла 19:1). Давид побивався, як будь-який нормальний батько. І скільки разів батьки воліли померти замість своїх дітей! Адже ситуація, коли дитина помирає раніше батьків, виглядає такою неприродною.

А як зреагував на смерть свого друга Лазаря Ісус? Він заплакав, наближаючись до його гробу (Івана 11:30—38). Пізніше плакала Марія Магдалина, стоячи біля Ісусового гробу (Івана 20:11—16). Правда, християни, знаючи біблійну надію на воскресіння, не тужать так невтішно, як ті, чиї переконання стосовно стану, в якому перебувають мертві, не мають чіткої біблійної підстави. Але, будучи людьми з нормальними людськими почуттями, правдиві християни таки тужать і оплакують втрату любої особи, хоча й надіються на воскресіння (1 Солунян 4:13, 14).

Плакати чи ні

А як же стоїть справа з нашими сьогоднішніми реакціями? Чи вам важко або соромно виявляти свої почуття? Що ж у такому разі рекомендують різні радники? Їхні сучасні погляди нерідко просто перегукуються з прадавньою натхненою біблійною мудрістю. Вони говорять, що нам слід виказувати своє почуття скорботи, а не придушувати його. У зв’язку з цим спадають на пам’ять вірні старожитні чоловіки, як, наприклад, Йов, Давид та Єремія, чий вияв скорботних почуттів знаходимо в Біблії. Вони зовсім не приховували своїх почуттів. Тому було б немудро відокремлюватися од людей (Приповістей 18:1, Деркач). І, звичайно ж, у різних культурах скорбота виявляється по-різному, що також залежить від панівних релігійних уявленьa.

А що, коли вам хочеться виплакатися? Людина влаштована так, що їй властиво плакати. Пригадаймо собі знову, що після Лазаревої смерті Ісус «відчув жалощі в дусі і... заплакав» (Івана 11:33, 35, Хом.). Таким чином він показав, що плач — це нормальна реакція на смерть дорогої людини.

Це підтверджується у випадку однієї матері на ім’я Анна, дитину якої, Рейчел, спіткала так звана смерть у колисці. Її чоловік розповідає: «Цікаво, що ні Анна, ні я не плакали на похороні. Плакала решта присутніх». На це Анна відказала: «Так, але я вдосталь наплакалася за нас обох. Здається, з усією чіткістю я усвідомила важкість втрати за кілька тижнів по трагедії, коли була сама вдома. Я проплакала цілісінький день. Але, гадаю, це допомогло мені. Після цього я почувалася ліпше. Я мусила оплакати втрату мого малятка. І вважаю, що людині, в якої горе, обов’язково треба дати виплакатися. Хоча й інші, природна річ, кажуть: «Не плач», це фактично не помагає».

Як дехто реагує

Які ще бувають реакції в осіб, убитих горем через смерть близької людини? Візьмімо для прикладу випадок Хуаніти. Вона чудово знає, що таке пережити смерть дитини. У неї було п’ять викиднів. І ось вона знову завагітніла. А коли внаслідок автомобільної аварії вона потрапила в лікарню, то з цілком зрозумілих причин переживала. Через два тижні у неї почалися передчасні пологи. Народилася маленька Ванесса, котра важила всього 0,9 кілограма. «Я була така радісна і щаслива,— пригадує Хуаніта.— Нарешті я стала матір’ю!»

Але її щастя тривало недовго. За чотири дні Ванесса померла. Хуаніта пригадує: «Я відчувала всередині порожнечу. Від мене було забране моє материнство. Я почувала якусь недовершеність. Боляче було повернутися додому, в ту кімнатку, яку ми приготували для Ванесси, і побачити крихітні сорочечки, куплені для неї. Протягом декількох наступних місяців я відтворювала в пам’яті той день, коли вона народилася. Мені нікого не хотілося бачити».

Крайня форма вияву почуттів? Іншим, можливо, важко зрозуміти, але ті, хто, подібно до Хуаніти, пережив таке лихо, пояснюють, що горювали за дитиною так само, як би горювали за тим, хто жив довше. Вони кажуть, що батьки люблять дитя ще задовго до того, як воно народиться. А між дитям та його матір’ю існує особливий зв’язок. Для матері смерть тієї дитини означає смерть окремої особистості. І власне це слід розуміти довколишнім.

Яку роль можуть відігравати почуття гніву та вини

Інша мати розповідає, які почуття оволоділи нею, коли їй повідомили, що її шестирічний син раптово помер від вродженого захворювання серця. «У мене була ціла серія реакцій: заціпеніння, невіра, почуття провини й гнів, спрямований проти мого чоловіка та лікаря за те, що вони не здавали собі справи в тому, наскільки серйозним був його стан».

Гнів, мабуть, можна назвати іншим симптомом горя. Людина може гніватися на лікарів, медсестер, почуваючи, що вони мали б зробити для померлого більше. Або ж це може бути гнів на друзів і родичів, які начебто сказали або зробили щось не те. Дехто гнівається на померлого за нехтування своїм здоров’ям. Стелла пригадує: «Пам’ятаю, я гнівалася на свого чоловіка, бо знала, що все могло б бути по-іншому. Він був дуже хворий, але ігнорував застереження лікаря». І часом на померлих гніваються через тягар, який їхня смерть поклала на плечі живих.

Дехто почуває вину за свій гнів, тобто засуджує себе за те, що гнівається. Інші у смерті дорогої людини звинувачують себе. Вони переконують себе у тому, що цього б не трапилося, якби вони змусили покійного піти до лікаря трохи раніше або подбали про візит до іншого лікаря, або ж примусили його більше дбати про своє здоров’я.

В інших почуття вини заходить ще далі, особливо якщо близька людина померла раптово, несподівано. Вони починають пригадувати собі часи, коли гнівалися на небіжчика чи вели з ним дрібні чвари. Або ж їм може здаватися, наче вони не були для померлого тим, чим мали бути.

Тривалий період жалоби у багатьох матерів підтверджує те, що говорить багато фахівців: смерть дитини залишає батьків, особливо матерів, з відчуттям важкої, безповоротної втрати.

Коли ви втрачаєте подружнього партнера

Втрата подружнього партнера — також вельми важка травма, особливо якщо обоє вели дуже активний спосіб життя і завжди були разом. Ця втрата може ознаменувати кінець звичного укладу життя — кінець спільним подорожам, роботі, відпочинку і взаємній залежності.

Юніс розповідає, що вона почувала, коли її чоловік раптово помер від серцевого приступу. «Протягом першого тижня я перебувала у стані емоційного заціпеніння, неначе мій організм перестав функціонувати. Я не відчувала ані смаку, ані запаху. Проте логічне мислення працювало якось відособлено. Оскільки я була біля чоловіка, коли лікарі старалися стабілізувати його стан, проводячи відновлення серцевої діяльності та дихання і застосовуючи медикаменти, у мене не було звичайного в таких випадках симптому заперечування. Однак були сильні почуття розпачу та безсилля, наче я спостерігала, як автомобіль котився у прірву, і нічого не могла вдіяти».

Чи вона плакала? «Звичайно, що так, особливо коли читала сотні листівок зі співчутливими словами, які надходили мені. Я плакала над кожною. Це допомогло мені скріпитися на силах і жити далі. Але зовсім не допомогло мені постійне розпитування, як я себе почуваю. Ясно, що я була нещасною».

Що допомогло Юніс пережити своє горе? «Якось підсвідомо, не здаючи собі справи, я вирішила, що треба жити далі,— каже вона.— Проте мені все ще боляче, коли пригадую, що мій чоловік, який так любив життя, більше не може ним насолоджуватися».

«Не дозволяйте іншим диктувати...»

Автори книжки «Розставання: коли і як сказати «Прощавай» (англ.) радять: «Не дозволяйте іншим диктувати, як вам діяти чи відчувати. Процес оплакування втрати у кожного проходить по-різному. Довколишні можуть думати (й одразу дати вам знати про це), що ви горюєте або занадто, або ж недостатньо. Пробачте їм і забудьте про це. Стараючись втиснути себе у рамки, витворені іншими або суспільством у цілому, ви сповільнюєте процес свого емоційного видужування».

Звісна річ, різні люди переживають своє горе по-різному. Ми не хочемо сказати, що якийсь спосіб обов’язково найліпший для усіх. Однак небезпека виникає тоді, коли наступає байдужість до всього, коли убита горем людина не в стані примиритися з реальністю ситуації. У такому разі, напевно, буде потрібно допомоги співчутливих друзів. Біблія каже: «Правдивий друг любить за всякого часу, в недолі ж він робиться братом». Тому не бійтеся звертатися за допомогою, говорити і плакати (Приповістей 17:17).

Почуття скорботи — це нормальна реакція на втрату, і немає нічого неправильного в тому, щоб це почуття було очевидним для інших. Але на відповідь чекають наступні питання: «Як мені жити зі своїм горем? Чи це нормально — мати почуття провини або гніву? Як мені давати раду таким реакціям? Що може допомогти мені пережити втрату і справитися з почуттям скорботи?» Наступна частина відповість на ці та деякі інші питання.

«Я ВІДЧУВАВ, що всі довкола очікують від мене стримування почуттів»,— розповідає Майк, пригадуючи смерть свого батька. Тому основною турботою Майка було приховати своє горе від стороннього ока. Проте пізніше він зрозумів, що помилявся. Тож коли у Майкового друга помер дідусь, він уже знав, що робити. Він каже: «Ще декілька років тому я б поплескав свого друга по плечу і сказав: «Будь мужчиною». Тепер же я торкнувся його руки і сказав: «Дай волю своїм почуттям. Це допоможе тобі. Якщо ти хочеш, я піду. Хочеш — залишуся. Але не бійся своїх почуттів».

Мері-Анна також відчувала, що мусить угамовувати свої почуття, коли помер її чоловік. «Я так переймалася тим, щоб бути добрим прикладом для інших,— пригадує вона,— що не дозволяла собі мати нормальні людські почуття. Але зрештою я зрозуміла, що мої намагання бути сильною в очах інших не допомагали мені самій. Я почала аналізувати свою ситуацію і сказала собі: «Плач, якщо тобі хочеться. Не старайся бути надміру сильною. Вивільни все, що лежить тягарем на душі».

Отож і Майк, і Мері-Анна рекомендують: дозвольте собі горювати! І вони мають рацію. Чому? Тому що горювання дає необхідне емоційне полегшення. Даючи вихід емоціям, ви зможете зняти з себе напруження. Якщо природний вияв емоцій поєднується з розумінням і доброю поінформованістю, то це дасть вам можливість розглядати свої почуття в правильному світлі.

Звичайно, не всі виливають своє горе однаково. До емоцій, що їх переживає особа, втративши близьку людину, можуть мати стосунок такі фактори, як, наприклад, наступила смерть раптово чи після затяжної хвороби. Але цілком очевидним є одне: приглушування почуттів може бути шкідливим як у фізичному, так і в моральному плані. Набагато ліпше для здоров’я, коли людина виливає своє горе. Як це робити? Деякі практичні поради містяться у Святому Письмі.

Як виливати своє горе

Полегшення можна знайти в розмові. Коли усі десять дітей старожитнього патріарха Йова загинули, а самого його спіткала велика скрута, він сказав: «Життя моє мені набридло! Дам волю смуткові моєму, і говоритиму в гіркоті душі моєї» (Йова 1:2, 18, 19; 10:1, Хом.). Йов уже більше не міг гамувати свій смуток. Він відчував доконечну потребу дати йому волю, він мусив ‘говорити’. Подібно й англійський драматург Шекспір написав у «Макбеті»: «Журбу свою висловлюйте словами. Мовчазне горе в серце калатає і шепотінням серце розбиває».

Тож якщо ви розповісте про свої почуття «правдивому другові», котрий терпляче й співчутливо слухатиме вас, то це може принести вам деяку полегкість (Приповістей 17:17). Коли передати свої переживання й почуття словами, то нерідко стає легше розуміти їх і давати собі з ними раду. І якщо ваш слухач колись також пережив утрату і справився зі своїми почуттями жалю і скорботи, ви зможете дістати деякі практичні поради. Одна матір, у котрої померла дитина, пояснила, чому їй допомогло спілкування з іншою жінкою, яка також зазнала такої втрати: «Дуже зміцнило мене уже саме знаття того, що ще хтось, крім мене, пережив таке лихо, залишився цілим та неушкодженим і живе далі, до того ж досить упорядкованим життям».

А що робити, коли вам незручно говорити про свої почуття? По смерті Саула та Йонатана Давид склав вельми емоційну жало́бну пісню, в котрій вилив своє горе. Ця скорботна композиція зрештою стала частиною біблійної книги, яка зветься Другою книгою Самуїловою (2 Самуїла 1:17—27; 2 Хронік 35:25). Подібно до цього, декому легше звіритися аркушеві паперу. Одна вдова розповіла, що записувала свої почуття і за кілька днів перечитувала написане. Це приносило їй полегшення.

Одне слово, виражаючи свої почуття,— незалежно від того, в якій формі: усно чи письмово,— ви можете знайти полегкість. До того ж вам, напевно, буде легше з’ясовувати різні непорозуміння. Одна мати, що пережила втрату дитини, розказує: «Ми з чоловіком чули про інші подружжя, котрі розлучилися по смерті дитини, але не хотіли, щоб таке трапилося з нами. Тому щоразу, коли хтось з нас почував гнів, ладен звинувачувати іншого, ми говорили про це. Гадаю, що в результаті ми стали ще ближчими». Отже, якщо ви даватимете іншим знати про свої почуття, це, можливо, допоможе вам зрозуміти, що, хоча ви і переживаєте спільну втрату, інші можуть оплакувати її трохи не так, як ви, тобто їхнє горювання може мати інші силу й спосіб вияву.

Ще одним засобом полегшити душевний біль є плач. Є «час плакати», каже Біблія (Екклезіяста 3:1, 4). Такий час, безперечно, настає після смерті дорогої нам особи. Тим-то гіркі сльози убитої горем людини, схоже, є невід’ємною частиною процесу емоційного видужування.

Одна молода жінка розповідає, як її близька подруга допомогла їй пережити смерть матері. Вона пригадує: «Моя подруга була весь час зі мною. Вона плакала зі мною, говорила зі мною. Я могла цілком відкрито виражати свої почуття, і це було дуже важливим для мене. Я не почувала себе незручно через те, що плакала». (Дивіться Римлян 12:15). Вам також не слід соромитися своїх сліз. Як ми вже бачили, у Біблії є чимало прикладів і чоловіків, і жінок віри, в тому числі Ісуса Христа, котрі відкрито проливали сльози жалю без помітного зніяковіння (Буття 50:3; 2 Самуїла 1:11, 12; Івана 11:33, 35).

Може виявитися, що протягом якогось часу ваші емоції будуть дещо непередбачуваними. З очей без попередження можуть линути сльози. Одна вдова розповіла, що може розплакатися навіть у супермаркеті (куди вона часто приходила робити покупки разом з чоловіком), особливо ж коли рука за звичкою тягнеться за тим, що любив її чоловік. Будьте терплячими з собою. І не думайте, ніби вам слід стримувати сльози. Пам’ятайте, що вони — природна і невід’ємна частина вашого горювання.

Як справлятися з почуттям вини

Як зазначалося вище, у декого після смерті близької людини з’являється почуття вини. Це може допомогти зрозуміти тяжкі переживання вірного чоловіка Якова, котрого впевнили в тому, що його сина Йосипа роздер «дикий звір». Яків сам послав Йосипа подивитися, як ідуть справи у його братів. Тому-то його, певно, терзало почуття провини, і він, либонь, гірко докоряв собі: «Чому ж я послав його самого? Чому я послав його туди, де водиться багато хижих звірів?» (Буття 37:33—35).

Можливо, вам здається, ніби смерті близької вам особи посприяла ваша недбалість та неувага у ставленні до неї. Допомогти може вже саме усвідомлення того, що почуття вини — реальної чи вигаданої — є нормальною реакцією людини, котра переживає таке горе. І знову ж таки не думайте, що вам слід тримати такі почуття при собі. Ви знайдете полегкість, якщо поділитеся з кимось, наскільки винними почуваєтесь.

Однак завважте, що, хоч би як сильно ми любили іншу людину, ми не в стані управляти її життям, а також не можемо відвернути від тих, кого любимо, «час і випадок» (Екклезіяста 9:11, Моск.). Крім того, ваші мотиви, безсумнівно, не були поганими. Наприклад, хіба можна казати, нібито ви хотіли, щоб дорога вам людина захворіла і померла, бо не організували раніше візиту до лікаря? Звичайно, що ні! У такому разі чи й справді ви винні у смерті тієї людини? Ні.

Одна мати навчилася давати собі раду з почуттям вини після того, як її дочка загинула в автокатастрофі. Вона каже: «Я почувалася винною, адже це я вислала її з дому. Але пізніше я зрозуміла, що звинувачувати себе у трагедії безглуздо. Нічого не було неправильного в тому, що я послала її з батьком виконати певне доручення. Виною цьому є жахлива дорожня пригода».

«Але мені шкода, що стільки всього не вдалося сказати або зробити»,— скажете, можливо, ви. То правда, та хто з нас може претендувати на звання досконалого батька, матері чи дитини? Біблія нагадує нам: «Багато ми всі помиляємось. Коли хто не помиляється в слові, то це муж досконалий» (Якова 3:2; Римлян 5:12). Тож примиріться з фактом, що ви недосконалі. Зосереджуючись на безконечному «якби я...», ви нічого не зміните, але тільки можете сповільнити своє емоційне видужування.

Якщо у вас є вагомі підстави вважати, що ваша вина — цілком реальна річ, а не вигадана, то зверніть увагу на найважливіший фактор, який принесе вам заспокоєння,— Боже прощення. Біблія запевняє нас: «Коли ти, Господи, зважатимеш на провини,— о Господи, хто встоїться? Та в тебе є прощення» (Псалом 130:3, 4, Хом.). Ви не в спромозі повернути минуле або щось змінити. Але ви можете прохати Божого прощення за помилки, зроблені в минулому. А що ж далі? Якщо Бог обіцяє пробачити нам наші провини, чи не слід і вам пробачити собі? (Приповістей 28:13; 1 Івана 1:9).

Як справлятися з почуттям гніву

Чи ви також почуваєте гнів, можливо на лікарів, медсестер, друзів і навіть на небіжчика? Візьміть до уваги те, що гнів також є нормальною реакцією на втрату. Вірогідно, ваш гнів є природним супроводом вашого почуття жалю. Один письменник сказав: «Вистачає бути свідомим свого почуття гніву — нічого не робити у зв’язку з ним, а просто знати, що ви його відчуваєте,— і ви можете звільнитися від його згубного впливу».

Допомогти може також, якщо людина виявить свій гнів або розповість комусь про нього. Як? Звісно, не імпульсивними, неконтрольованими вибухами. Біблія застерігає, що затяжний гнів небезпечний (Приповістей 14:29, 30). Але ви можете знайти потіху, порозмовлявши про це з другом, котрий розуміє вас. Також дехто переконався, що розрядити гнів допомагають активні фізичні вправи. (Дивіться також Ефесян 4:25, 26).

Хоча і важливо бути відкритим та правдивим, коли йдеться про вияв почуттів, доцільним тут буде застереження. Є велика різниця між тим, що людина виражає свої почуття, і тим, що вона виливає їх на чиїсь голови бурхливим потоком. Немає потреби звинувачувати інших у ваших почуттях гніву та розпачу. Отож діліться своїми почуттями, але без озлобленості (Приповістей 18:21). А зараз ми розглянемо виняткове джерело допомоги в горі.

Допомога від Бога

Біблія запевняє нас: «Господь зламаносердим близький, і впокорених духом спасає» (Псалом 34:19). Так, взаємини з Богом понад усе можуть допомогти вам пережити смерть дорогої людини. Яким чином? Усі практичні поради, запропоновані у цій брошурі, базуються на Божому Слові, Біблії, або перебувають у гармонії з ним. Якщо ви будете застосовувати їх у своєму житті, то це, мабуть, допоможе вам пережити своє горе.

Окрім цього, не слід недооцінювати важливості молитви. Біблія закликає нас: «Свого тягара поклади ти на Господа,— і тебе Він підтримає» (Псалом 55:23). Якщо може допомогти розмова зі співчутливим другом, то наскільки більше допоможе вам те, що ви виллєте своє серце перед «Богом потіхи всілякої»! (2 Коринтян 1:3).

Але за допомогою молитви ми не просто ліпше почуваємося. Той, ‘що молитви вислухує’, обіцяє дати святий дух своїм служителям, котрі щиро просять цього (Псалом 65:3; Луки 11:13). А Божий святий дух, тобто його діюча сила, може дати нам «премножество сили», щоб далі жити день за днем (2 Коринтян 4:7, Куліш). Пам’ятайте: Бог може допомогти своїм вірним служителям подолати всяку і кожну проблему, з якою їм тільки випаде зустрітися.

Одна жінка, в котрої смерть одібрала дитину, пригадує, як сила молитви допомогла їй та її чоловікові. «Коли ми вечорами були вдома і біль ставав незносним, ми молилися разом уголос,— розповідає вона.— Коли нам вперше доводилося щось робити без неї — відвідати перше зібрання та конгрес,— ми просили в молитві сил. Коли прокидалися зранку і реальність здавалася нам нестерпною, ми молилися до Єгови, щоб він допоміг нам. Не знаю чому, але мені було дуже важко самій приходити додому. Тому кожного разу, коли я заходила додому одна-однісінька, то проказувала молитву до Єгови, в якій прохала його допомогти мені зберігати хоч трохи спокою». Ця вірна жінка твердо і з повною підставою вважає, що ці молитви не були даремними. Ви також можете переконатися, що у відповідь на ваші наполегливі молитви ‘мир Божий, що вищий від усякого розуму, берегтиме серця ваші та ваші думки’ (Филип’ян 4:6, 7; Римлян 12:12).

Допомога, яку дає Бог, має неабияке значення. Християнський апостол Павло сказав, що Бог «в усякій скорботі... нас потішає, щоб змогли потішати й ми тих, що в усякій скорботі знаходяться». Щоправда, божественна допомога не усуває болю, зате вона може допомогти знести його. Це не означає, що ви не будете більше плакати або забудете любиму особу. Проте ви зможете залікувати душевні рани. І врешті те, що ви пережили, може зробити вас чуйнішими та співчутливішими, коли допомагатимете іншим пережити подібну втрату (2 Коринтян 1:4).