«Коли померла мама, я почувалася цілком спустошеною та безпорадною, адже завдяки їй наша сім’я трималася разом» (Карина).

МАБУТЬ, ніщо в житті не завдає такого сильного болю, як смерть мами чи тата. Через таку втрату тебе можуть охопити нові, досі невідомі почуття. Богдану було лише 13 років, коли його батько помер від інфаркту. Він пригадує: «У той вечір ми могли тільки плакати, обійнявши одне одного». У десятирічному віці Наталя втратила батька, який хворів на рак. Вона говорить: «Я була дуже розгублена. У мене не було жодних почуттів, і в серці — лиш пустка».

Смерть близьких впливає на людей по-різному. Недарма у Біблії сказано, що має «кожен біду свою і горе своє» (2 Хронік 6:29, Філарет; курсив наш). З огляду на це подумай, які почуття викликала смерть мами чи тата у тебе. Опиши нижче: 1) що ти відчував, як тільки дізнався про це нещастя; 2) що ти відчуваєш теперa.

1) ․․․․․

2) ․․․․․

Скоріш за все, відповіді показують, що твої почуття до певної міри заспокоїлись. Це нормально — і зовсім не означає, що ти забуваєш про дорогу тобі людину. Проте може бути і так, що твої почуття не заспокоїлись, а стали ще болючішими. Можливо, твоя туга нагадує хвилі, які то вщухають, то раптом знову накочуються і з шумом розбиваються об берег. Це також нормально, навіть якщо минув не один рік з того часу, як ти втратив близьку людину. Як же долати усі ці, настільки суперечливі почуття?

Не стримуй сліз! Плач приносить полегшення. Однак дехто почувається подібно до Алли, яка в 19 років втратила маму. Дівчина каже: «Я вважала, що коли дам волю своїм почуттям, то інші вирішать, ніби мені бракує віри». Але подумай: Ісус Христос був досконалим і мав міцну віру в Бога. Все ж, коли Ісус побачив людей, які горювали через смерть його любого друга Лазаря, у нього «з очей... покотилися сльози» (Івана 11:35). Тому не соромся плакати, бо це не означає, що тобі бракує віри. Алла говорить: «Зрештою я перестала стримувати сльози і плакала майже кожен день»b.

Не звинувачуй себе. «Перед сном я завжди йшла до мами в кімнату й цілувала її,— розповідає Карина, яка в 13 років втратила маму.— Одного вечора я не зробила цього. Наступного ранку мама померла. Можливо, це звучить нерозумно, але я виню себе за те, що не пішла до неї того вечора, і за те, що сталося вранці. Тато поїхав у відрядження і попросив нас з сестрою приглянути за мамою. Того ранку ми довго спали, а коли зайшли до мами, вона вже не дихала. Я почувалася жахливо, бо до татового від’їзду з мамою було все добре».

Можливо, ти, подібно до Карини, звинувачуєш себе у тому, що чогось не зробив. Або ж мучиш себе різними «якби»: «Якби я переконав тата піти до лікаря», «Якби я зайшла в кімнату до мами раніше». Якщо тобі не дають спокою такі думки, пам’ятай: людині природно шкодувати за тим, що вона зробила або не зробила. Ти обов’язково повівся б інакше, якби знав наперед, що станеться. Але ж ти не знав. Тому не потрібно звинувачувати себе. Ти не винен у смерті дорогої тобі людини!c

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 113]

ШАНТЕЛ

“Мій батько хворів п’ять років, і з кожним роком йому ставало чимраз гірше. Коли мені було 16, він відібрав собі життя. Коли це сталось, наша мама нічого не приховувала від мене і мого старшого брата. Вона навіть радилися з нами стосовно деяких питань, пов’язаних з похороном. Завдяки маминій відвертості нам було легше зносити це горе. На мою думку, дітям дуже не подобається, коли від них щось приховують, особливо якщо стаються такі трагічні події, як ця. З часом я змогла спокійно говорити про смерть батька. А коли мені треба було поплакати, я йшла кудись погуляти або до подруги. Хочу порадити іншим: якщо вам треба виговоритись, без вагань звертайтесь до родичів або друзів. Не ховайте своє горе — виливайте його”

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 113, 114]

ЛІЯ

“Коли мені було 19, у моєї мами стався інсульт, і через три роки вона померла. Після її смерті я вважала, що мушу бути сильною. Татові було б дуже важко, якби я розклеїлась. У дитинстві, коли я хворіла або погано себе почувала, мама завжди була поряд. Я пам’ятаю дотик її руки до мого чола, коли вона перевіряла, чи є в мене температура. Мені так її бракує! Зазвичай я ховаю своє горе, але це недобре. Тому деколи я переглядаю фотографії, щоб виплакатись. А ще мені допомагають розмови з друзями. Біблія обіцяє, що померлі воскреснуть на райській землі (Івана 5:28, 29). Коли я зосереджуюсь на надії, що знову побачу маму, коли роздумую, що́ мені треба робити, щоб бути з нею в раю, то мій біль втихає”

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 114]

БЕТАНІ

“Я не пригадую, чи казала татові, що люблю його. Мабуть, казала, але не пам’ятаю цього, а мені б так хотілось мати такий спогад. Мені було лише п’ять років, коли він помер. У нього стався інсульт під час сну, і його терміново відвезли до лікарні. Коли я прокинулась вранці, він вже помер. Спочатку мені було неприємно, коли мова заходила про тата, але потім я із задоволенням слухала історії про нього, адже так я більше про нього дізнавалась. Тим, хто втратив когось з батьків, я хочу порадити: цінуйте кожну мить, проведену разом, і запишіть всі свої спогади про близьку людину, щоб ніколи їх не забути. І ще: робіть усе можливе, щоб зміцняти свою віру, адже завдяки цьому ви зможете зустрітись з дорогою вам людиною, коли вона воскресне в Божому новому світі”