Наша багата духовна спадщина

РОЗПОВІВ ФІЛЛІП Ф. СМІТ

«Факел запалив те, що горітиме по незнаній нам Африці». Як радісно нам було прочитати ці вищенаведені слова на 75-й сторінці «Щорічника Свідків Єгови за 1992 рік» (англ.)! Ці слова були написані у 1931 році нашим дідусем Френком У. Смітом у листі до брата Джозефа Ф. Рутерфорда, тодішнього президента Товариства Вартової башти. Дідусь написав це, повідомляючи про проповідницьку подорож, яку здійснив він зі своїм братом.

У «ЩОРІЧНИКУ за 1992 рік» говорилося: «Грей Сміт та його старший брат Френк, двоє сміливих піонерів-служителів з Кейптауна [Південно-Африканська Республіка], вирушили до територій Східної Африки, що були під контролем Великобританії, аби вивчити можливості для проповідування доброї новини. Вони взяли машину марки «де Сото», яку переробили в мікроавтобус (автофургон), повантажили його на пароплав разом із 40 коробками з книжками і відплили до Момбаси, морського порту Кенії».

Ось як у своєму листі до брата Рутерфорда дідусь описав поїздку з Момбаси до столиці Кенії Найробі: «Ми розпочали найжахливішу автомобільну поїздку, в якій я коли-небудь брав участь. Ми затратили чотири дні, їдучи цілими днями, щоб подолати 360 миль... Кожну милю я мусив виходити з лопатою, щоб вирівнювати дорогу, заповнювати ями, а також зрубувати високу, міцну багаторічну траву і дерева, аби класти їх у драговину під колеса машини».

Добравшись до Найробі, Френк і Грей працювали 21 день, розповсюджуючи свою біблійну літературу. «Беручи до уваги те, що ми почули,— писав дідусь,— наше проповідування дійсно схвилювало релігійних людей у Найробі». Потім дідусю дуже захотілося повернутися додому до свого дворічного сина Донавана і своєї дружини Філліс, яка чекала на їхню другу дитину, нашого батька Френка. Дідусь сів на перший пароплав, який ішов з Момбаси, але помер від малярії у дорозі додому.

Коли моя сестра, брат і я роздумували про це повідомлення у «Щорічнику», ми згадували нашого дорогого батька. У 1991 році, лише за кілька місяців до того, як ми отримали «Щорічник за 1992 рік», він помер від ускладнень після операції на серці. Ніколи не бачивши свого батька, він поділяв його глибоку любов до Єгови. Як би радів наш дідусь, коли б дізнався, що через 28 років, у 1959-му, його син як християнський служитель піде його слідами до Східної Африки!

Ранні роки нашого батька

Наш тато народився 20 липня 1931 року в Кейптауні, через два місяці після смерті свого батька, на честь якого його і назвали. Із самого дитинства тато виявляв свою любов до Єгови. Коли йому сповнилося лише дев’ять років, він, незважаючи на насміхання з боку своїх однокласників, пішов на головний залізничний вокзал Кейптауна, щоб взяти участь у праці з плакатами. В 11-річному віці він символізував своє присвячення Єгові через водне хрещення. Інколи він один мав опрацьовувати цілу вулицю, проповідуючи там. Коли йому було близько 18 років, він проводив вивчення «Вартової башти» з групою літніх християнських сестер в околиці Кейптауна.

У 1954 році Товариство Вартової башти оголосило, що міжнародні конгреси будуть проводитись наступного року в Європі. Тато дуже хотів поїхати, але не мав достатньо грошей для такої поїздки з Кейптауна. Тому він домовився, що протягом трьох місяців працюватиме по контракту хіміком на мідній шахті у Північній Родезії (тепер Замбія). Лабораторії, де проводились дослідження мінеральної руди, були розташовані в африканських чагарниках.

Тато знав, що у Північній Родезії було багато Свідків-африканців, тому, прибувши туди, він знайшов їх і довідався про місце їхніх зібрань. Хоч він і не міг розмовляти місцевою мовою, але приєднався до них і регулярно відвідував зібрання Свідків Єгови в зборі «Шахтарський». Європейці на шахтах були расово упереджені і виявляли це упередження тим, що часто словесно ображали африканців. Проте тато завжди був добрим.

Під кінець трьох місяців один африканський робітник, який не був Свідком, прийшов до тата і сказав: «Чи ви знаєте, як ми називаємо вас?» Чоловік усміхнувся і сказав: «Ми називаємо вас «буана [містер] Вартова башта».

У 1955 році тато зміг відвідати конгреси «Царство тріумфує» в Європі. Там він зустрів Мері Захарію, яка стала його дружиною наступного року. Після весілля вони оселилися у Пармі, Огайо (США).

До Східної Африки

Під час обласного конгресу у Сполучених Штатах Америки його учасників було запрошено працювати там, де є більша потреба у служителях. Наші батьки вирішили поїхати до Східної Африки. Вони зробили все точно так, як радило Товариство Вартової башти. Вони заощадили грошей, щоб купити квиток на зворотню дорогу на той випадок, якщо татові не вдалось би влаштуватися на роботу, оскільки тільки тим, хто працював, дозволялося мешкати у тій місцевості.

У липні 1959 року, після отримання паспортів, віз та щеплень, тато з мамою попливли на торговельному пароплаві з міста Нью-Йорк до Момбаси із короткою зупинкою в Кейптауні. Ця поїздка тривала чотири тижні. На причалі Момбаси їх сердечно вітали християнські брати, які приїхали раніше, щоб служити там, де була більша потреба. Коли вони прибули до Найробі, на тата вже чекав лист. Це була відповідь на його прохання влаштуватися на роботу хіміком в Управлінні геологічної інспекції в Ентеббе (Уганда). Тато і мама сіли на поїзд до Кампали (Уганда), де у тата взяли інтерв’ю і найняли на роботу. У той час Джордж Каду був єдиним Свідком на території Ентеббе — Кампала.

Колоніальний уряд оплачував татове вивчення місцевої мови луганда. Тато дуже радів, бо планував вивчити її у будь-якому випадку для того, щоб бути ефективнішим у своєму служінні. Пізніше він навіть допомагав перекладати на мову луганда брошурку «Ця добра новина Царства».

Тато безстрашно свідчив іншим людям. Він розмовляв зі всіма європейцями у своєму управлінні і постійно брав участь у проповідуванні угандійцям. Він навіть свідчив одному африканцеві, який був генеральним прокурором Уганди. Цей чоловік не тільки слухав вістку про Царство, але й запросив тата з мамою на обід.

Моя сестра Антı́ народилася 1960 року, а я у 1965-му. Наша сім’я мала дуже тісні взаємини з братами і сестрами у маленькому, але постійно зростаючому зборі в столичному місті Кампала. Оскільки ми були єдиними білими Свідками, які мешкали поблизу Ентеббе, з нами траплялися забавні випадки. Так одного разу татів друг зробив несподівану зупинку в Ентеббе і намагався зустрітися з татом. Йому це не вдавалось до того часу, поки він не запитав: «Чи ви знаєте подружжя з Європи, яке є Свідками Єгови?» Його зразу ж привезли прямо до дому мами і тата.

У нас також були і труднощі, в тому числі ми пережили два збройні повстання. У той час урядові війська стріляли в кожну людину певної етнічної групи. Увесь день і всю ніч велась безупинна стрілянина. Оскільки комендантський час був введений з 6.00 вечора до 6.00 ранку, зібрання проводилися після обіду в домі моїх батьків в Ентеббе.

Пізніше, коли відмінили комендантський час, тато повіз нас до Кампали на вивчення «Вартової башти». Солдат, цілячись у нас з рушниці, зупинив нашу машину і наказав пояснити, куди ми їдемо. Тоді я був ще немовлятком, а Анті мала п’ять років. Коли тато спокійно пояснив, показавши солдатові Біблії і літературу, він дозволив нам їхати далі.

У 1967 році, майже після восьмирічного перебування в Уганді, через проблеми, пов’язані зі здоров’ям, і сімейні обставини наші батьки вирішили повернутися до Сполучених Штатів Америки. Ми приєдналися до збору в Канфілді (Огайо) де тато служив старійшиною. Батьки з такою ж любов’ю ставились до братів на новому місці, як до братів з маленького збору в Кампалі.

Християнське виховання в любові

У 1971 році народився мій брат Давид. Ми зростали в атмосфері любові і доброти. Без сумніву, це було завдяки тому, що наші батьки з любов’ю ставились одне до одного.

Коли ми були дітьми, тато завжди перед сном читав нам біблійні оповідання, молився, а потім, так щоб не знала мама, давав нам шоколадні цукерки в блискучих золотих обгортках. Хоч би де ми були, то завжди вивчали «Вартову башту» всією сім’єю. Якось під час сімейної відпустки ми вивчали її на схилі гори, а іншого разу — на березі океану. Тато часто говорив, що ці моменти були найщасливішими у його житті. Він казав, що йому шкода тих людей, котрі позбавлені великої радості, яку може принести сімейне вивчення.

Тато вчив нас виявляти любов до Єгови, подаючи особистий приклад. Коли надходив новий примірник журналу «Вартова башта» або «Пробудись!» чи коли ми отримували іншу публікацію Товариства Вартової башти, тато із жадобою повністю все прочитував. Ми навчились від нього, що біблійна правда не повинна розглядатися як щось незначне, але її слід вважати за дорогоцінний скарб. Нашим найціннішим майном є татова Біблія з примітками. Практично на кожній сторінці є багато його нотаток, які він зробив завдяки своїм вивченням. Тепер, читаючи ці коментарі на полях сторінок, ми все ще чуємо його повчання і поради.

Вірний до кінця

Під час проповідницького служіння 16 травня 1991 року у тата стався серцевий приступ. Пізніше, через кілька тижнів, йому зробили операцію на відкритому серці, яка, здавалось, пройшла успішно. Проте вночі після операції нам задзвонили з лікарні. У тата почалася кровотеча, і лікарі були цим дуже занепокоєні. Тієї ж ночі його вдруге відвезли до операційної, намагаючись зупинити кровотечу, але це не вдалось. Кров у тата не зсідалась.

Наступного дня, коли стан здоров’я у тата швидко погіршувався, лікарі спочатку приватно порозмовляли з моєю матір’ю, а потім з моїм молодшим братом, настоюючи на тому, щоб вони дозволили зробити татові переливання крові. До цього тато вже казав лікарям, що він не погодиться на переливання крові ні за яких обставин. Він пояснив їм біблійні підстави того, чому він стримується від крові, але сказав, що може прийняти безкровні замінники (Левит 17:13, 14; Дії 15:28, 29).

Ворожість з боку декількох членів медичного персоналу створювала велике напруження у відділі реанімації. Через це, а також через погіршення стану тата нам інколи здавалося, що випробовування є більшим, ніж ми можемо знести. Ми благали Єгову про допомогу і намагалися також застосовувати на практиці отримані нами поради. Так, відвідуючи відділ реанімації, ми завжди добре одягалися і з пошаною ставилися до медичного персоналу. Ми дуже цікавилися станом здоров’я тата, ставлячи суттєві питання, і дякували кожному членові персоналу, хто доглядав за ним.

Наші зусилля не пройшли непоміченими для медичного персоналу. Через декілька днів напружена атмосфера змінилася на доброзичливу. Медичні сестри, які піклувалися про тата, доглядали за ним навіть тоді, коли це вже більше не входило в їхні обов’язки. Один лікар, який дуже грубо ставився до нас, раптом доброзичливо запитав маму про те, як вона справляється зі всім цим. Наш збір і наші родичі також з любов’ю підтримували нас. Вони надсилали харчі і багато поштових листівок зі словами утіхи, а також молилися за нас.

На жаль, тато вже не поправився. Він помер через десять днів після своєї першої операції. Ми сильно сумуємо за татом. Часом почуття втрати переповнює нас. На щастя, наш Бог обіцяє, що ‘тягарі він щоденно нам носитиме’, і, як ніколи раніше, ми навчилися покладатись на нього (Псалом 68:20).

Ми вирішили, що будемо також продовжувати служити вірно Єгові, так щоб з радістю зустрітися з татом у новому світі (Марка 5:41, 42; Івана 5:28; Дії 24:15).

[Ілюстрація на сторінці 21]

Френк Сміт зі своєю матір’ю Філліс у Кейптауні.

[Ілюстрація на сторінці 22]

Тато і мама під час свого шлюбу.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Для першого хрещення в Ентеббе брати орендували басейн одного африканського вождя.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Традиційне вітання.

[Ілюстрація на сторінці 24]

Тато і мама незадовго до його смерті.