Цю ідею євреї запозичили не з Біблії, а від греків. Схоже, що у період від сьомого до п’ятого сторіччя до н. е. це уявлення проникло з містичних грецьких релігійних культів у грецьку філософію. Ідея потойбічного світу, в якому погані душі мають бути суворо покарані, приваблювала багатьох, і зрештою це поняття утвердилося й стало поширюватися. Філософи вели нескінченні дебати про те, якою є справжня природа душі. Гомер твердив, ніби душа випурхує у момент смерті, що супроводжується виразними звуками: дзижчанням, цвіріньканням чи шарудінням. Епікур казав, що душа має масу, а отже, є найдрібнішим тіломd.

Але, напевно, найбільшим поборником безсмертя душі був Платон, грецький філософ четвертого століття до н. е. Спосіб, яким він описав смерть свого вчителя Сократа, вказує на те, що його переконання дуже скидалися на переконання зилотів у Масаді кількома сторіччями пізніше. За висловом ученого Оскара Кульмана, «Платон зображає, як спокійно й мирно Сократ зустрів свою смерть. Смерть Сократа — то прекрасна смерть. Там не було ніякого передсмертного жаху. Сократ не міг боятися смерті, оскільки вона звільняє нас від тіла. (...) Смерть є великим другом душі. Так він учив і так, у цілковитій гармонії зі своїм ученням, помирав».

Чому ж у такому разі церкви загальновизнаного християнства вчать не про воскресіння, а про безсмертя людської душі? Зважте на те, яку відповідь 1959 року дав на це питання теолог Вернер Яеґер у «Гарвардському теологічному огляді» (англ.): «Найважливішим фактом історії християнської доктрини було те, що батько християнського богослов’я Оріген був філософом Александрійської школи й стояв на позиціях платонізму. Він увів у християнську доктрину всю космічну драму душі, яку запозичив у Платона». Тож церква зробила достоту те ж саме, що зробили євреї кількома сторіччями раніше! Вона відмовилася від біблійного учення на користь грецької філософії.