У шостому сторіччі н. е. папа Григорій I твердив, що після смерті ду́ші йдуть безпосередньо до місця свого призначення. Папа Іоанн XXII в XIV сторіччі був певний того, що померлі отримають свою кінцеву нагороду під час Судного дня. Папа Бенедикт XII, однак, спростував свого попередника. У папській буллі «Benedictus Deus» (1336 рік) він оголосив, що «ду́ші покійних входять у стан блаженства [небо], очищення [чистилище] або прокляття [пекло] відразу після смерті лише для того, щоб возз’єднатися зі своїми воскреслими тілами при кінці світу».

У «Катехізисі католицької церкви» (англ.) говориться: «Щоб воскреснути з Христом, ми мусимо померти з Христом: ми мусимо «покинути дім тіла й мати дім у Господа» [2 Коринтян 5:8]. Під час цього ‘відходу’, тобто смерті, душа відокремлюється від тіла [Филип’ян 1:23]. Вона возз’єднається з тілом у день воскресіння мертвих». Але чи натякав апостол Павло у вищенаведеному вірші, що душа переживає смерть тіла, а потім чекає на «Страшний суд», щоб возз’єднатися з ним?