ВОДНОМУ кінці похмурого залу судового засідання стоїть велика, масивна лава для суддів. Посередині лави — сидіння головуючого; на ньому — чорне полотняне накриття, а позад нього над усім залом височіє великий дерев’яний хрест. Навпроти стоїть лава підсудних.

Саме так часто зображають суди жорстокої католицької інквізиції. Проти нещасних підсудних висувалось жахливе обвинувачення — «єресь», слово, котре асоціюється з тортурами і стратою — спаленням на стовпі. Інквізиція (від латинського дієслова inquiro, «розшукую») була спеціальним церковним трибуналом, який придушував єресь, тобто погляди або доктрини, що не узгоджувались із загальноприйнятими римо-католицькими вченнями.

Суд і автодафе

Інквізитори, щоб вирвати зізнання, катували обвинувачених в єресі, і це історичний факт. Католицькі коментатори, намагаючись применшити вину інквізиції, пишуть, що в ті часи також у світських судах катування було чимось звичайним. Але чи це оправдовує такі дії служителів, котрі стверджували, що є представниками Христа? І чи вони не повинні були виявляти таке ж співчуття до своїх ворогів, яке мав Ісус? Щоб бути об’єктивними, нам слід задуматись над одним простим питанням: чи Ісус Христос застосовував би катування до тих, хто розходився з ним у поглядах? Ісус сказав: «Любіть своїх ворогів, добро робіть тим, хто ненавидить вас» (Луки 6:27).

Інквізиція не гарантувала обвинуваченому справедливого суду. Інквізитор мав фактично необмежену владу. «Достатньо було лише підозри, оскарження, навіть чутки, і інквізитор викликав особу до себе на розмову» («Енчіклопедія каттоліка»). Історик права Італо Мерої стверджує, що католицька ієрархія сама розробила й прийняла інквізиційну систему суду, відкинувши античну систему обвинувачення, яку заснували римляни. Римське право вимагало, щоб обвинувач довів свої закиди. Якщо стосовно вини обвинуваченого існував хоч якийсь сумнів, то ліпше було оправдати його, аніж ризикувати засудити невинну людину. Католицька ієрархія замінила цей головний принцип ідеєю, що підозра вже є виною, і сам обвинувачений має доводити свою невинність. Імена свідків обвинувачення (інформаторів) тримались у секреті, а оборонець, якщо він взагалі був, ризикував стягнути на себе ганьбу і втратити посаду, коли б успішно захищав підозрювану в єресі людину. У результаті цього, як говорить «Енчіклопедія каттоліка», «обвинувачені були фактично беззахисні. Оборонець міг лише порадити винному зізнатися!»

Судовий розгляд завершувався автодафе (це слово в перекладі з португальської означає «акт віри»). Що це таке? Гравюри тої епохи показують, що нещасні люди, обвинувачені в єресі, ставали жертвами жахливого видовища. За словником «Діціонарійо Екклесіастіко», автодафе — «публічний акт примирення, яке виконували засуджені й розкаяні єретики» після зачитування вироку.

Засудження і страту єретиків неодноразово відкладали і на страшне видовище, яке відбувалося двічі на рік або й частіше, чекали, поки було декілька засуджених. Довга процесія єретиків проходила перед глядачами, котрі спостерігали за цим зі страхом і садистичним захопленням. Засуджені підіймалися на ешафот, що стояв посередині великого майдану, і тут голосно зачитувався їхній вирок. Тих, хто зрікався, тобто відмовлявся од своїх єретичних доктрин, від церкви не відлучали, а присуджували їм різні покарання, у тому числі довічне ув’язнення. Тих, хто не зрікався, але в останній момент визнавав перед священиком свою вину, видавали в руки цивільних органів влади для покарання: задушення, повішення або обезголовлення і потім спалення. Нерозкаяних спалювали живцем. Сама страта відбувалась дещо пізніше, під час іншого привселюдного видовища.

Діяльність римської інквізиції була окутана великою таємницею. Навіть сьогодні вченим не дозволяється вивчати архіви інквізиції. І все ж завдяки терпеливим пошукам було досліджено ряд судових документів римського трибуналу. Про що вони розповіли?

Судовий процес над прелатом

П’єтро Карнесеччі, що народився у Флоренції на початку XVI сторіччя, зробив швидкий прогрес у церковній кар’єрі під час правління папи Климента VII, який призначив його своїм особистим секретарем. Але коли папа помер, кар’єра Карнесеччі несподівано обірвалась. Пізніше він познайомився з дворянами й духовенством, котрі, як і він, прийняли ряд доктрин протестантської Реформації. У результаті його три рази притягували до суду. Присудивши смертну кару, його обезголовили, а тіло спалили.

Коментатори пишуть, що у в’язниці Карнесеччі створили найжахливіші умови. Його хотіли морально зламати і тому катували й морили голодом. А 21 вересня 1567 року в присутності майже всіх римських кардиналів над ним виконали похмуре автодафе. З ешафота перед натовпом було зачитано вирок Карнесеччі. У кінці виголосили традиційні слова й благання перед членами цивільного суду, до якого мали передати єретика, щоб ті «пом’якшили його вирок і відмінили смерть чи важкі тортури». Чи ж це не вершина лицемірства? Інквізитори прагнули ліквідовувати єретиків, але в той же час робили вигляд, ніби просять у світської влади пощадити засудженого, щоб не заплямити своєї репутації та перекласти на інших вину крові. Після того як було зачитано вирок Карнесеччі, на нього одягнули полотняний одяг — санбеніто. Тих, хто розкаювався, одягали у жовте санбеніто з намальованими на ньому червоними хрестами, а тих, хто не розкаювався,— у чорне з полум’ям і дияволами. Вирок було виконано через десять днів.

Чому цього колишнього папського секретаря обвинуватили в єресі? Судові протоколи його справи, знайдені в кінці минулого сторіччя, виявляють, що його визнали винним по 34 пунктах, котрі стосувалися доктрин, які він оспорював. Серед них були вчення про чистилище, целібат священиків і монахинь, трансубстанціація, конфірмація, сповідь, заборони на їжу, індульгенції та молитви до «святих». Особливо цікавим було восьме обвинувачення. (Дивіться інформацію в рамці, сторінка 21). Засуджуючи на смерть тих, хто мав за основу своєї віри лише «виявлене у Святому Письмі слово Бога», інквізиція недвозначно показала наступне: католицька церква не вважає, що Свята Біблія — це єдине натхнене джерело. Тому не дивно, що багато церковних доктрин базуються не на Святому Письмі, а на церковній традиції.

Страта молодого студента

Про Помпоніо Альєрі, який народився біля Неаполя в 1531 році, ми знаємо дуже мало, але завдяки копітким історичним пошукам багатьох учених до нас дійшла з темряви віків його коротка й зворушлива біографія. Альєрі, навчаючись у Падуанському університеті, познайомився із вчителями і студентами з різних частин Європи й від них довідався про так звані єресі та доктрини протестантської Реформації. Його стало більше цікавити Святе Письмо.

Він почав вірити, що тільки Біблія є натхненою, і зрештою відкинув ряд католицьких доктрин, як, наприклад, сповідь, конфірмацію, чистилище, трансубстанціацію і заступництво «святих», а також вчення, ніби папа є намісником Христа.

Альєрі заарештували, після чого він був допитаний інквізицією в Падуї. Своїм інквізиторам він сказав: «Я добровільно повертаюсь до в’язниці, навіть якщо мені, коли на те воля Божа, доведеться померти. Своєю величчю Бог прояснить усіх нас ще більше. Я з радістю зноситиму всі тортури, тому що Христос, досконалий Розрадник засмучених душ, є моїм світочем і правдивим світлом, і він може розігнати всяку темряву». Римська інквізиція визнала його за злочинця і засудила на смерть.

Альєрі мав 25 років, коли помер. У день своєї смерті в Римі він відмовився од сповіді та причастя. Знаряддя його страти було навіть жахливішим від звичайного. Він не був спалений на вогнищі з в’язок дров. Натомість на ешафоті помістили великий казан і наповнили його різними займистими матеріалами — олією, дьогтем і смолою. Зв’язаного хлопця поклали в казан і підпалили вогонь. Він був повільно спалений живцем.