Релігійна нетерпимість у наші дні

«Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання і свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком в ученні, богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів» СТАТТЯ 18 ЗАГАЛЬНОЇ ДЕКЛАРАЦІЇ ПРАВ ЛЮДИНИ, 1948 РІК.

ЧИ ВИ маєте релігійну свободу у своїй країні? Більшість держав світу начебто формально підписалися за цей шляхетний принцип, який багато разів згадується в міжнародних деклараціях. Однак, за приблизними даними, сьогодні в численних країнах, де нетерпимість і дискримінація є суворою дійсністю, незліченні мільйони людей позбавлені релігійної свободи. З другого боку, існує чимало суспільств, в яких живуть люди різних рас, національностей та релігій і свобода гарантується самим законом, а терпимість, здається, є частиною культури народу.

Але навіть у цих державах релігійній свободі деяких людей загрожує небезпека. «Обмеження прав тих, хто має іншу релігію чи переконання, існує майже у всіх економічних, соціальних та ідеологічних системах по цілому світі»,— зазначив Анджелу д’Альмейда Рібейро, колишній спеціальний кореспондент, призначений Комісією ООН з прав людини. Кевен Бойль і Джульєт Шін, редактори книжки «Свобода релігії та вірування: повідомлення з усього світу» (англ.), надрукованої 1997 року, кажуть: «Переслідування релігійних меншин, осуд та заборона вірувань і поширена дискримінація... в кінці цього двадцятого століття трапляються щодня».

Проте релігійну дискримінацію відчувають не лише релігійні меншини. Професор Абдулффатах Амор, спеціальний кореспондент у справах релігійної нетерпимості, уповноважений Комісією ООН з прав людини, вважає, що «жодна релігія не захищена від ламання її прав». Тому цілком можливо, що там, де ви живете, деяким релігіям постійно доводиться стикатися з нетерпимістю та упередженням.

Різноманітні форми дискримінації

Релігійна дискримінація може набувати різних форм. У деяких країнах дозволяється лише одна релігія, котра стає, по суті, державною. В інших видаються закони, які обмежують діяльність певних релігій. Існують держави, які запровадили закони, котрі можна трактувати довільно. Розгляньмо, наприклад, скільки нагод для зловживання дає запропонований в Ізраїлі закон, який карає ввезення, друкування, розповсюдження або посідання брошур чи іншого матеріалу, «що спонукує перейти в іншу віру». Тож нікого не дивує повідомлення, зроблене в газеті «Інтернешнл гералд трібюн»: «Свідки Єгови в Ізраїлі зазнають різних проблем та нападок». Фанатично настроєні ультраортодоксальні зелоти тричі вламувалися в Зал Царства Свідків Єгови у Лоді й двічі по-варварськи нівечили його. Поліція відмовлялася втрутитись.

У книжці «Свобода релігії та вірування» (англ.) подаються інші приклади нетерпимості: «Єресь та єретики — це не лише поняття з минулого... Відкинення, утиски й дискримінація тих, хто вибрав інший шлях, залишаються основною причиною нетерпимості. Деякі з прикладів — це амадеї в Пакистані та [бехаїти] в Єгипті, Ірані й Малайзії, а також Свідки Єгови в кількох країнах Східної Європи, в Греції і Сінгапурі». З цього видно, що релігійній свободі у багатьох частинах світу загрожує небезпека.

Беручи це до уваги, Федеріко Майор, генеральний директор Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури, заявив, що світ, який має з’явитись у недалекому майбутньому, «не викликає великого захоплення... Вітри свободи роздмухали жаринки ненависті». Поділяючи ці побоювання, директор Центру прав людини при університеті в Ессексі (Сполучене Королівство), зазначив: «Усі факти вказують на те, що релігійна нетерпимість... у сьогоднішньому світі радше зростає, аніж іде на спад». І ця дедалі сильніша нетерпимість загрожує релігійній свободі, можливо, також вашій релігійній свободі. Але чому ж свобода релігії така важлива?

Релігійна свобода. Благословення чи прокляття?

Ідея про релігійну свободу народилася в загальновизнаному християнстві у великих муках. Це була боротьба проти догматизму, упередження і нетерпимості. Вона коштувала життя незліченним тисячам людей, які загинули в кровопролитних релігійних конфліктах. Чого ж можна навчитися з цієї болісної історії?

«ПЕРЕСЛІДУВАННЯ завжди були невід’ємним елементом історії християнства»,— пише Робін Лейн Фокс у книжці «Язичники і християни» (англ.). Перших християн називали сектою і вважали загрозою для громадського порядку (Дії 16:20, 21; 24:5, 14; 28:22). Внаслідок цього чимало з них були замордовані дикими звірами на римських аренах. Через таке жорстоке переслідування дехто, як, наприклад, богослов Тертулліан (дивіться, будь ласка, ілюстрацію на сторінці 8), став виступати за релігійну свободу. Він написав у 212 році н. е.: «Це основне право людини, привілей особи, щоб кожен поклонявся згідно з власними переконаннями».

У 313 році н. е., за часу правління Константина, коли вийшов Міланський едикт, що гарантував свободу релігії як християнам, так і язичникам, переслідування християн у римському світі було припинено. Узаконення «християнства» в Римській імперії змінило хід подій. Але коло 340 року н. е. один письменник, який нібито сповідував християнство, став закликати до переслідування язичників. Зрештою 392 року н. е. імператор Феодосій I, видавши Константинопольський едикт, заборонив на території імперії язичництво й релігійна свобода померла передчасною смертю. Коли римське «християнство» стало державною релігією, церква і держава розпочали переслідування, яке тривало століттями й досягло свого апогею у кривавих хрестових походах XI — XIII століть та жорстокій інквізиції, що почалась у XII столітті. Тих, хто насмілювався ставити під сумнів встановлені церквою вірування, її виключне право пояснювати догми, таврували як єретиків і в атмосфері тогочасного «полювання на відьом» піддавали гонінням. Що ж було причиною таких дивних дій?

Релігійну нетерпимість виправдовували тим, що релігійна єдність створює найміцніший фундамент для держави, а релігійні розбіжності лише загрожують громадському порядку. «Держава ніколи не може бути в безпеці, якщо вона допускає дві релігії»,— твердив 1602 року в Англії один із міністрів королеви Єлизавети. Насправді ж було набагато легше заборонити релігійних інакодумців, ніж з’ясувати, чи вони дійсно загрожують державі або прийнятій нею релігії. У «Католицькій енциклопедії» зазначається: «Ані світські, ані церковні влади не робили жоднісінької різниці між небезпечними й нешкідливими єретиками». Все ж невдовзі мала наступити зміна.

Болісне народження терпимості

Каталізатором змін у Європі послужило заворушення, викликане протестантизмом — сектантським рухом, який не хотів здаватися. Протестантська Реформація з вражаючою швидкістю розколола Європу на основі релігійних поглядів і принесла з собою ідею про свободу совісті. Славнозвісний реформатор Мартін Лютер, наприклад, так пояснював у 1521 році свої погляди: «Моє сумління підневільне Слову Божому». Через цей розкол також розгорілася Тридцятилітня війна (1618—1648 роки) — ряд жорстоких релігійних воєн, які спустошили Європу.

Проте в розпалі війни багатьом стало зрозуміло, що кровопролиття не веде до ліпшого. Тому було видано ряд едиктів, як-от Нантський едикт у Франції (1598 рік), котрими безуспішно намагалися встановити мир у пошматованій війною Європі. Саме внаслідок цих едиктів поступово зародилась ідея сучасної терпимості. Спочатку слово «терпимість» мало негативний підтекст. «Якщо за певних обставин нам довелося б ставитись терпимо до сект... це було б, безсумнівно, злом — так, великим злом, але не настільки страшним, як війна»,— написав 1530 року відомий гуманіст Еразм Роттердамський. Через цей негативний зміст дехто, подібно як у 1561 році француз Поль де Фуа, вважав за ліпше говорити не про «терпимість», а про «релігійну свободу».

Але з часом до терпимості почали ставитися не як до меншого з двох зол, а як до захисниці свобод. Її уже не вважали поступкою слабкості, але певним гарантом. Коли наявність різних переконань і право думати по-своєму стали розглядати як основу нового суспільства, фанатизм був змушений відступити.

Під кінець XVIII століття терпимість уже пов’язували зі свободою та рівністю. Це було виражено у формі законів і декларацій, таких, як відома Декларація прав людини і громадянина, створена 1789 року у Франції, та Декларація прав людини, проголошена 1791 року в Сполучених Штатах Америки. Починаючи з XIX століття ці документи стали впливати на ліберальне мислення, і відтоді терпимість, а отже й свобода більше не вважалися прокляттям, але благословенням.

Відносна свобода

Хоч би якою дорогоцінною була свобода, вона завжди відносна. В ім’я більшої свободи для всіх держава видає закони, які обмежують певні особисті свободи. Нижче подаються декотрі пов’язані зі свободою спірні питання, що обговорюються тепер у багатьох європейських країнах: у якій мірі на особисте життя повинне впливати державне законодавство? Наскільки воно успішне? Як воно позначається на свободі?

Дискусіям про громадські й особисті свободи великого значення надають засоби масової інформації. Проти деяких релігійних груп, часто без жодних вагомих підстав, висуваються серйозні звинувачення, такі, як задурманення голів, матеріальна нажива, зловживання дітьми й безліч інших. Завдяки пресі широкого розголосу набувають газетні історії, пов’язані з релігійними меншинами. Зневажливі ярлики, як, наприклад, «культ» або «секта», тепер вживаються на кожному кроці. Під тиском громадської думки уряди навіть створили списки так званих небезпечних культів.

Франція — це країна, яка пишається своєю традицією терпимості та відокремленням релігії від держави. Вона гордо проголошує себе краєм «свободи, рівності й братства». Однак, згідно з книжкою «Свобода релігії та вірування: повідомлення з усього світу», в цій країні радиться проводити «в школі освітню кампанію, щоб заохотити дітей протистояти новим релігійним рухам». Проте багато людей думає, що такі дії ставлять під загрозу релігійну свободу. Як?

Що загрожує релігійній свободі

Справжня релігійна свобода існує лише тоді, коли держава однаково ставиться до всіх релігійних груп, котрі поважають закон і підкоряються йому. Якщо ж держава безпідставно вирішує, котру з релігійних груп не слід вважати релігією, і таким чином позбавляє її пільг, які уряд надає релігіям, справа вже стоїть по-іншому. «Священна ідея релігійної свободи здається обманливою, коли держава наважується підходити до релігій так, ніби справа стосується видачі посвідчень водіям»,— зазначалося 1997 року в журналі «Тайм». Один французький апеляційний суд заявив недавно, що такі дії «ведуть, свідомо чи несвідомо, до тоталітаризму».

Основні свободи також перебувають під загрозою, коли засоби масової інформації діють в інтересах лише однієї групи. На жаль, таке дедалі частіше стається в багатьох країнах. Наприклад, намагаючись визначити, що є правильним з релігійного погляду, антисектантські організації виступають обвинувачами, суддями та присяжними, а тоді намагаються через мас-медіа нав’язати свої упереджені погляди громадськості. Однак, як зазначила французька газета «Монд», чинячи це, ті організації деколи виявляють «таке ж сектантство, проти якого вони нібито борються, чим ризикують створити атмосферу «полювання на відьом». У цій газеті запитувалося: «Чи ж таврування громадськістю релігійних меншин не... ставить під загрозу основні свободи?» Мартін Кріле, якого цитувалося в «Журналі з релігійної психології» («Zeitschrift für Religionspsychologie»), зазначив: «Полювання за сектами дає більше підстав для занепокоєння, ніж сама кількість сект. Просто кажучи: громадянам, які не порушують закону, потрібно дати спокій. Релігія та ідеологія повинні бути й залишатися вільними також і в Німеччині». Розгляньмо один приклад.

«Найлояльніших громадян» затавровано як «небезпечних»

Яку релігійну групу було названо католицькими провідниками в популярній іспанській газеті «А Бе Се» «найнебезпечнішою сектою»? Ви, можливо, здивуєтесь, але в «А Бе Се» говорилось про Свідків Єгови. Чи висунуті проти них звинувачення ґрунтуються на неупереджених, об’єктивних відомостях? Подивімось, що говорять інші джерела:

«Свідки навчають людей чесно платити податки, не брати участі у війні або підготовці до війни, не красти і взагалі вести такий спосіб життя, який, коли б його перейняли також інші люди, поліпшив би рівень життя у суспільстві» (Сержіо Альбесано, «Таленто», листопад/грудень 1996 року).

«Всупереч інсинуаціям, які інколи поширюються, я не вважаю, що [Свідки Єгови] становлять і найменшу небезпеку державним установам. Вони миролюбні, сумлінні й ввічливі громадяни у своїх стосунках з органами влади» (депутат бельгійського парламенту).

«Свідки Єгови вважаються найчеснішими людьми Федеративної Республіки» (німецька газета «Зіндельфінґер Цайтунґ»).

«[Свідків Єгови] можна вважати зразковими громадянами. Вони старанно сплачують податки, піклуються про хворих і борються з неписьменністю» (американська газета «Сан-Франциско ікземінер»).

«Свідки Єгови мають більше успіху в підтримуванні міцних подружніх уз, ніж члени інших віросповідань» (журнал «Американський етнолог»).

«Свідки Єгови належать до найчесніших і найстаранніших громадян африканських країн» (д-р Браєн Уїлсон, Оксфордський університет).

«Члени цієї віри протягом десятиріч через конституційні судові процеси значно допомагали поширенню свободи совісті» (Нат Хентофф, «Свобода слова для мене, але не для тебе», англ.).

«Вони зробили вагомий внесок у справу збереження деяких найцінніших засад нашої демократії» (Професор Ч. С. Брейден, «Вони також вірять», англ.).

Як свідчать вищезгадані цитати, Свідків Єгови по всьому світі вважають зразковими громадянами. Крім того, також відомо, що вони займаються освітньою роботою, безплатно навчаючи Біблії, і пропагують сімейні цінності. Їхні уроки письменності стали в пригоді сотням мільйонів людей, а гуманітарна діяльність протягом десятиліть допомогла тисячам, особливо в Африці.

Важливість об’єктивності

У наші дні існує багато людей, які полюють за наївними жертвами. Тому конче потрібно бути пильними, коли справа стосується релігії. Але якщо декотрі журналісти, замість порозмовляти з об’єктивними й обізнаними людьми, довіряють інформації, одержаній від церков, що хвилюються через зменшення кількості їхніх членів, або ж від антисектантських організацій, наміри котрих досить сумнівні, то наскільки вірогідні їхні повідомлення і чи сприяють вони релігійній свободі? Газета, яка назвала Свідків «найнебезпечнішою сектою», визнає, наприклад, що ця думка належить «експертам [католицької] церкви». Крім того, в одному французькому журналі зауважувалося, що більшість статей про групи, які вважаються сектами, походять від антисектантських організацій. Чи думаєте ви, що це найліпший спосіб отримати об’єктивну й неупереджену інформацію?

Згідно з міжнародними судами й організаціями, які турбуються про дотримання основних прав людини, як-от ООН, робиться «настільки надумана різниця між релігією та сектою, що з нею просто неможливо погодитися». Чому ж тоді дехто настоює на використанні принизливого слова «секта»? Це ще один доказ того, що релігійній свободі загрожує небезпека. Як же можна захистити цю важливу свободу?

[Рамка/Ілюстрації на сторінці 8]

Захисники релігійної свободи

Палкі благання про релігійну свободу народилися у кровопролитних релігійних конфліктах, які точилися в Європі у XVI столітті. Ці прохання усе ще доречні в питанні релігійної свободи.

Себастьян Шатейон (1515—1563 роки): «Хто такий єретик? Я не знаходжу іншої відповіді, окрім тієї, що ми вважаємо єретиками всіх, хто не погоджується з нашими поглядами. ...Якщо у цьому місті або краї вас вважають справжнім віруючим, то в іншому на вас дивитимуться як на єретика». Шатейон, будучи відомим перекладачем французької Біблії й активним захисником терпимості, торкнувся одного з найважливіших пунктів в обговоренні питання про релігійну свободу: хто визначає, кого слід вважати єретиком?

Дірк Волкертсон Коунгерт (1522—1590 роки): «Ми читаємо, що в минулому... навіть сам Ісус в Єрусалимі, а потім багато мучеників у Європі... непокоїли [суспільство] своїми словами правди... Значення слова «непокоїли» потрібно визначити точно й чітко». Коунгерт доводив, що релігійні відмінності не слід прирівнювати до непокоєння, або порушення, громадського порядку. Він запитав: чи ті, хто сумлінно підкоряється закону й поважає його, дійсно загрожують громадському порядку?

П’єр де Беллуа (1540—1611 роки): це «невігластво вважати, що відмінності в релігії несуть зі собою й живлять заколоти в державі». Беллуа, французький правник, який писав у час релігійних війн (1562—1598 роки), переконував, що спокій у державі не залежить від релігійної одностайності, за винятком тих випадків, коли уряд зазнає тиску з боку релігій.

Томас Гелвіс (прибл. 1550—1616 роки): «Якщо його [короля] люди слухняно й вірно дотримуються усіх людських законів, йому не слід вимагати від них нічого більшого». Гелвіс, один із засновників англійських баптистів, писав на користь відділення церкви від релігії, заохочуючи короля дати релігійну свободу усім церквам та сектам і задовольнятися світською владою над людьми й маєтками. Твори Гелвіса наголошують на актуальному питанні: до якої міри держава повинна контролювати духовні справи?

Невідомий письменник (1564 рік): «Для того щоб впровадити принцип свободи совісті, недостатньо лише дозволити людині не сповідувати релігії, яка їй не подобається; окрім того, людині слід дозволити вільно сповідувати релігію, котра їй подобається».

Як захистити свободи?

У НЕВЕЛИЧКОМУ містечку Ренґасденґклок (Індонезія) різні етнічні групи роками жили разом у мирі й спокою. Однак 30 січня 1997 року від уявної терпимості не залишилось і сліду. Сутичка почалась під час релігійного свята близько третьої години ночі, коли один віруючий почав бити в барабан. Чоловікові іншого віросповідання це не сподобалось, і він вилаяв першого. Розгорілася сварка. У хід пішло каміння. Коли розвиднілось, до бійки приєдналися ще й інші. Під кінець дня два буддійських храми й чотири християнських церкви були зруйновані. Газета «Інтернешнл гералд трібюн» повідомила про цей інцидент у статті «Спалах нетерпимості розпалив вогнище етнічної ворожнечі».

У багатьох країнах етнічні меншини, чиї права охороняє закон, часто стають об’єктами нетерпимості. Отже, гарантування свободи законом не вирішує проблеми нетерпимості. Те, що вона не впадає у вічі одразу, не означає, що її нема. Якщо колись у майбутньому обставини зміняться й, можливо, виникне атмосфера упередження, прихована нетерпимість одразу дасться взнаки. Навіть коли людей не переслідують відкрито, вони або ж їхні ідеї можуть бути об’єктом ворожості чи упередження. Як запобігти цьому?

Визначення причин нетерпимості

Люди від природи мають схильність відкидати або ставитися з підозрою до того, що є іншим чи незвичним, особливо коли мова заходить про погляди, котрі відрізняються від їхніх власних. Чи це означає, що терпимість просто неможлива? У публікації ООН «Знищення всіх видів нетерпимості й дискримінації, причиною яких є релігія чи вірування» (англ.) говориться, що невігластво і брак розуміння є одними «з основних причин нетерпимості й дискримінації у справах, пов’язаних з релігією та віруваннями». Однак з невіглаством, причиною нетерпимості, можна боротися. Як? За допомогою усебічної освіти. «Освіта може стати основним знаряддям у боротьбі з дискримінацією та нетерпимістю»,— зазначається у повідомленні Комісії ООН з прав людини.

Якою повинна бути мета такої освіти? У журналі «Кур’єр ЮНЕСКО» радиться: замість заохочувати до протидії релігійним рухам, «ціллю освіти, що виховує терпимість, має бути протидія впливам, які ведуть до боязні інших і їхнього відмежовування; вона повинна допомогти молоді розвинути здатність приймати самостійні рішення, критично та етично мислити».

Безперечно, засоби масової інформації можуть відігравати важливу роль у пропагуванні «критичного та етичного мислення». Багато міжнародних організацій усвідомлюють силу мас-медіа формувати погляди й заохочувати до зрілого розуміння. Проте щоб засоби масової інформації сприяли розвитку духу терпимості, а не підштовхували до нетерпимості, як це деколи буває, їм потрібні гідні довір’я, об’єктивні працівники. Часами журналістам потрібно виступати проти загальноприйнятих поглядів. Вони мусять застосовувати об’єктивний аналіз і бути неупередженими спостерігачами. Але чи цього достатньо?

Найліпший спосіб боротьби з нетерпимістю

Терпимість не означає, що всі повинні думати однаково. Люди часто не погоджуються одні з одними. Дехто може бути цілком переконаним, що погляди іншої людини абсолютно неправильні. Він може навіть прилюдно говорити про те, з чим не погоджується. Однак доти, доки він не розповсюджує брехні, щоб вселити в інших упередження, це не є нетерпимістю. Нетерпимість виявляється тоді, коли якусь групу переслідують, створюють проти неї спеціальні закони, обмежують, забороняють або якось по-іншому перешкоджають жити згідно з власними переконаннями. Коли нетерпимість досягає крайнього ступеня, деякі в ім’я своїх переконань стають вбивцями, а інші з тієї ж причини — жертвами.

Як же боротися з нетерпимістю? Її можна привселюдно викривати, як, наприклад, апостол Павло у свої дні викрив нетерпимість релігійних провідників (Дії 24:10—13). Все ж, якщо дозволяють обставини, то найліпший метод боротьби з нетерпимістю — це попереджальні заходи: пропагування терпимості, тобто допомога людям краще розуміти інших. У вищезгаданому звіті ООН про знищення нетерпимості говориться: «Усі види нетерпимості та дискримінації на ґрунті релігії чи вірувань, спочатку народжуються в людських розумах, отже починати діяти слід саме з людських розумів». Освіта, про яку ми згадували раніше, може спонукати навіть до дослідження власних поглядів.

Федеріко Майор, генеральний директор Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури, написав: «Терпимість — це чеснота людини, яка має власні переконання». А домініканський священик Клод Джеффрей, пишучи до журналу «Ре́форм», висловився: «Справжня терпимість ґрунтується на непохитному переконанні». Людина, котра впевнена у правильності власних поглядів, швидше всього, не розглядатиме переконання інших як певну загрозу для себе.

Свідки Єгови побачили, що чудовий спосіб сприяти терпимості — це розмовляти з іншими людьми, переконання яких відрізняються від їхніх. Свідки серйозно ставляться до Ісусового пророцтва, яке каже, що «проповідана буде ця Євангелія Царства по цілому світові, на свідоцтво народам усім», тому їх добре знають за їхню публічну проповідницьку діяльність (Матвія 24:14). Завдяки цій праці вони мають нагоду послухати, як люди різних релігій — у тому числі й атеїсти — пояснюють свої погляди. Свідки також завжди готові пояснити власні переконання тим, хто хоче їх вислухати. Таким чином вони сприяють збільшенню знання та розуміння. А це знання і розуміння сприяє процвітанню терпимості.

Терпимість і навіть більше

Попри найліпші наміри багатьох людей і конкретні дії деяких із них релігійна нетерпимість, безперечно, залишається проблемою наших днів. Для того аби щось дійсно змінилося, потрібно більшого. Французька газета «Монд де дейба» висвітлює проблему: «Сучасне суспільство надто часто страждає від емоційної і духовної порожнечі. Закон може гарантувати захист від тих, хто посягає на неї [релігійну свободу]. Вона може й повинна гарантувати рівність перед законом і не допускати ніякої свавільної дискримінації». У книжці «Демократія і терпимість» (англ.) визнається: «Нам ще потрібно багато працювати, аби досягти своєї мети — взаємного розуміння й поваги загальних норм поведінки».

Біблія обіцяє, що незабаром нетерпимість стане справою минулого. Людство буде об’єднане узами справжнього братства, в якому пануватиме повага до інших. Люди більше не страждатимуть через своє невігластво, оскільки Боже Царство навчить їх доріг Єгови і таким способом задовольнить їхні розумові, емоційні і духовні потреби (Ісаї 11:9; 30:21; 54:13). На землі царюватиме справжня рівність і свобода (2 Коринтян 3:17). Набуваючи точного розуміння про Божий намір для людства, ви можете протистояти невігластву та нетерпимості.

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 11]

Релігія в небезпеці

В останні роки французькі влади намагаються завдати шкоди Свідкам Єгови у Франції, відмовляючись надати їм такі ж пільги, як і іншим релігіям. Нещодавно було сильно оподатковано пожертви, які надходять для підтримання релігійної діяльності Свідків. Французькі влади несправедливо наклали податок у розмірі 50 мільйонів доларів США (податок і штрафи) з очевидним наміром завдати шкоди цій французькій групі з 200 000 християн та їхніх прихильників. Це жахливий вияв релігійного упередження, який суперечить усім принципам свободи, братства й рівності.