Розділ сьомий

Чого можна навчитися про Творця з книги?

МАБУТЬ, ви погодитеся, що інформативна, цікава книжка — дуже цінна річ. Біблія є такою книгою. У ній можна знайти захопливі правдиві історії, що навчають високих моральних принципів. Вона також містить яскраві приклади важливих істин. Один з її письменників, який славився мудрістю, сказав, що він «старався дібрати вирази гарні, й вірно списав слова правди» (Екклезіяста 12:10, Хом.).

Книга, яку ми називаємо «Біблія»,— це насправді збірник із 66 менших книг, що писалися понад 1500 років. Наприклад, приблизно між 1513 і 1473 роком до н. е. Мойсей написав, починаючи з Буття, п’ять перших книг. Іван, один з Ісусових апостолів, був останнім письменником Біблії. З-під його пера вийшла історія Ісусового життя (Євангеліє від Івана), а також коротші послання й книга Об’явлення, яка в більшості Біблій є останньою.

Протягом 1500 років від Мойсея до Івана у написанні Біблії брало участь коло 40 осіб. Вони були чесними й відданими чоловіками, які хотіли допомогти іншим навчитися про нашого Творця. Від них ми можемо більше довідатися про особистість Бога та дізнатися, як задовольняти його. Завдяки Біблії також можливо зрозуміти, чому у світі панує зло та як воно буде знищене. Біблійні письменники вказують на час, коли людство житиме безпосередньо під Божим правлінням, і піднімають у своїх книгах край завіси над майбутнім захопливим життям, яким ми зможемо тоді насолоджуватися (Псалом 37:10, 11; Ісаї 2:2—4; 65:17—25; Об’явлення 21:3—5).

Мабуть, ви знаєте, що чимало людей не ставляться до Біблії серйозно, вважаючи її лише стародавнім збірником людської мудрості. Однак мільйони переконані, що справжній Автор цієї книги — Бог і що він керував думками її письменників (2 Петра 1:20, 21). Як же визначити, чи те, що належить перу письменників Біблії, дійсно від Бога?

Що ж, існує багато груп доказів, які одностайно вказують на це. Немало людей дослідили їх і як наслідок дійшли висновку, що Біблія — це щось більше, ніж лише людська книга,— вона походить з надлюдського джерела. Аби переконатися в цьому, розгляньмо лише один вид доказів. Заодно ми зможемо також більше довідатися про Творця нашого Всесвіту — про Джерело людського життя.

Передречення, які справдилися

Чимало письменників Біблії записали пророцтва. Але ці чоловіки, замість твердити, ніби вони самі могли передрікати майбутнє, вказували, що джерелом пророцтв є Творець. Наприклад, Ісая говорив, що це Бог ‘звіщає кінець від початку’ (Ісаї 1:1; 42:8, 9; 46:8—11). Здатність передрікати події, які мали відбутися кілька десятиліть або й навіть століть пізніше, виявляє, що Бог Ісаї — унікальний Бог; він зовсім не нагадує ідолів, яким поклонялися люди в минулому й у наші часи. Пророцтва переконливо свідчать: автор Біблії — не людина. Подивімося, як книга Ісаї підтверджує це.

Зіставлення змісту книги Ісаї з історичними фактами вказує на час її написання — близько 732 року до н. е. Ісая передрік, що жителів Єрусалима та Юди через їхнє кровопролиття й ідолопоклонство спіткає велике лихо. Він передбачив, що земля буде спустошена, Єрусалим та його храм — зруйновані, а вцілілих з народу заберуть до Вавилону в полон. Проте, за пророцтвом Ісаї, Бог не забуде своїх поневолених людей. Книга передрікає, що чужоземний цар на ім’я Кір підкорить Вавилон і відпустить євреїв на батьківщину. Ісая навіть пише, що Бог «до Кіра говорить: «Мій пастирю», і всяке Моє пожадання він виконає та Єрусалимові скаже: «Збудований будеш!» а храмові: «Будеш закладений!» (Ісаї 2:8; 24:1; 39:5—7; 43:14, Хом.; 44:24—28; 45:1).

За днів Ісаї, у восьмому столітті до н. е., такі передбачення, можливо, видавалися неймовірними. Бо тоді Вавилон ще навіть не мав значної військової сили. Він підкорявся могутній світовій державі тих часів — Ассирійській імперії. Також дивною могла здаватися думка про те, що завойований народ, забраний у далеку країну до полону, буде звільнений і отримає назад свою землю. «Хто таке коли чув?» — написав Ісая (Ісаї 66:8).

Однак що́ ми бачимо через два сторіччя після виголошення цього передречення? Подальша історія стародавніх євреїв засвідчує, що пророцтво Ісаї виконалось у всіх подробицях. Вавилон справді став могутнім і знищив Єрусалим. Ім’я перського царя (Кір), завоювання ним Вавилону і повернення євреїв — усе це визнані історичні факти. Деталі цього пророцтва сповнились настільки точно, що в XIX столітті критики заявляли, ніби книга Ісаї — це підробка; вони казали: «Ісая міг написати перші розділи, але решта книги належить перу іншого письменника, який жив у часи царя Кіра й подбав про те, щоб написане здавалося пророцтвом». Звичайно, можна робити такі заперечливі закиди, але що говорять факти?

Справжні передбачення?

Передбачення в книзі Ісаї не обмежуються лише подіями, які стосувалися Кіра та єврейських вигнанців. Ісая також передрік, яким буде кінець Вавилону, і подав багато подробиць про майбутнього Месію, або Визволителя, котрий мав спершу постраждати, а потім бути звеличеним. Як можна встановити, чи ці передбачення писалися задовго до самих подій і, отже, справді були пророцтвами?

Задумайтеся над наступним. Ісая сказав про кінець Вавилона: «І стане тоді Вавилон, краса царств, пишнота халдейської гордости, таким, як Бог зруйнував був Содом та Гоморру! Не буде назавжди заселений він, ні замешкалий з роду в рід» (Ісаї 13:19, 20; розділ 47). А як було насправді?

Річ у тому, що Вавилон здавна залежав від складної зрошувальної системи — дамб і каналів між річками Тигр та Євфрат. Видається, що близько 140 року до н. е. під час спустошливого парфянського завоювання цю систему водопостачання було пошкоджено й вона майже повністю занепала. До чого це призвело? В «Американській енциклопедії» говориться: «Ґрунт став засоленим, і на поверхні утворилася кірка з лугів, через що земля була непридатною для рільництва». Коло 200 років пізніше Вавилон усе ще залишався багатолюдним містом, але ненадовго. (Порівняйте 1 Петра 5:13). Згідно з істориком Діоном Кассієм (прибл. 150—235 роки н. е.), у третьому столітті н. е. один мандрівник не знайшов у Вавилоні нічого, крім «насипів, каміння та руїн» (LXVIII, 30). Варто зазначити, що на той час Ісая вже помер, а його закінчена книга століттями читалася. Якщо б ви відвідали Вавилон сьогодні, то побачили б лише руїни того славетного колись міста. Хоча стародавні міста, як-от Рим, Єрусалим й Афіни, існують до наших днів, Вавилон — це спустошена, безлюдна купа руїн, як і передрікав Ісая. Його передбачення справдилося.

А тепер зосередьмо свою увагу на Ісаєвому описі прийдешнього Месії. Згідно з Ісаї 52:13 (Хом.), цей особливий слуга Бога мав зрештою ‘вознестися й стати вельми великим’. Однак у наступному розділі (Ісаї 53) пророкується щось дуже неймовірне: перш ніж стати великим, Месія зазнає чогось зовсім іншого. Можливо, вас здивують подробиці, записані в цьому розділі, який за визнанням широкого загалу вважається Месіанським пророцтвом.

Як можна там прочитати, співвітчизники погорджуватимуть Месією. Переконаний, що саме так станеться, Ісая написав, ніби це вже відбулося: «Він погорджений був, Його люди покинули» (вірш 3). Ця зневага буде абсолютно несправедливою, оскільки Месія робитиме людям багато добра. «Він немочі наші узяв» — такими словами Ісая описав зцілення, які виконуватиме Месія (вірш 4). Незважаючи на це, Месію притягнуть до суду й несправедливо визнають винним, а він мовчатиме перед своїми обвинувачами (вірші 7, 8). Він дозволить, щоб його стратили поряд зі злочинцями; на довершення всього його тіло проколять (вірші 5, 12). Хоч він і помре як злочинець, проте буде похований як багата людина (вірш 9). Ісая неодноразово повторював, що несправедлива смерть Месії матиме спокутувальну силу й загладить гріхи інших людей (вірші 5, 8, 11, 12).

Усе це справдилось. Розповіді, записані Ісусовими сучасниками — Матвієм, Марком, Лукою та Іваном,— підтверджують, що пророцтво Ісаї сповнилося. Деякі події відбулися після Ісусової смерті, тож він не міг їх підробити (Матвія 8:16, 17; 26:67; 27:14, 39—44, 57—60; Івана 19:1, 34). Цілковите сповнення Месіанського пророцтва, записаного Ісаєю, століттями справляло сильний вплив на щирих читачів Біблії, у тому числі й тих, хто колись не визнавав Ісуса. Знавець єврейської мови Вільям Урвік зауважує: «Багато євреїв, пишучи, чому вони навернулися на християнство, визнавали, що причиною був уважний розгляд цього розділу [Ісаї 53], який похитнув їхню віру у старе віровчення та вчителів» («Слуга Єгови», англ.)a.

Урвік написав ці слова під кінець XIX століття, коли дехто все ще вагався, чи справді 53-й розділ Ісаї був написаний за кілька століть до Ісусового народження. Однак пізніші знахідки, по суті, усунули всі підстави для сумнівів. У 1947 році пастух-бедуїн знайшов біля Мертвого моря стародавній сувій — рукопис цілої книги Ісаї. Знавці стародавнього письма датували цей рукопис 125—100 роками до н. е. Згодом, у 1990-му, за допомогою аналізу рукопису на вміст вуглецю С¹⁴ встановили іншу дату: 202—107 роки до н. е. Так, цей відомий рукопис Ісаї був уже досить давнім, коли народився Ісус. Що ж виявляє порівняння рукопису із сучасною Біблією?

Якщо вам трапиться побувати в Єрусалимі, ви зможете подивитися на фрагменти рукописів Мертвого моря. У записаному на плівку інтерв’ю археолог професор Їгаел Ядін пояснює: «Від часу, коли Ісая промовив свої слова, до моменту виготовлення у II столітті до н. е. копії цього рукопису минуло не більше п’яти-шести сотень років. Просто неймовірно: хоча вік оригінального рукопису, що міститься в музеї, понад 2000 років, він майже не відрізняється від Біблії, яку ми маємо сьогодні — чи то єврейською, чи іншою мовою, переклад на котру було зроблено з оригіналу».

Безперечно, це повинно вплинути на наш погляд. Погляд на що? Це мусить розвіяти будь-які критичні підозри, що книга Ісаї — то лише пророцтво-постфактум. Сьогодні існують наукові докази, що копію рукопису із писаннями Ісаї було зроблено понад сто років перед Ісусовим народженням і задовго до спустошення Вавилону. Тож як можна сумніватися, що писання Ісаї передрікали кінець Вавилона й несправедливі страждання Месії, а також те, якою смертю він помре і як з ним поводитимуться люди? Історичні факти усувають усі підстави для заперечення того, що Ісая точно передрік поневолення євреїв і їхнє визволення з Вавилону. Такі сповнені передречення є лише одною із багатьох груп доказів, що справжній Автор Біблії — Творець і що Біблія ‘надхнена Богом’ (2 Тимофія 3:16).

Про божественне авторство свідчить чимало інших фактів, а саме: точність Біблії в астрономічних, геологічних і медичних питаннях; внутрішня узгодженість її книг, які писали десятки чоловіків протягом багатьох століть; її узгодженість з чималою кількістю фактів світської історії та археології; її моральний кодекс, який перевищував кодекси довколишніх народів часу стародавніх ізраїльтян і який все ще не має собі рівних. Ці та інші групи доказів переконали незліченну кількість вдумливих і щирих людей у тому, що Біблія є справді книгою від нашого Творцяb.

Це може також допомогти нам зробити важливі висновки щодо Творця — допомогти розпізнати його риси. Чи ж здатність Бога бачити майбутнє не свідчить про те, що його проникливість набагато перевершує нашу, людську? Люди ані не знають, що станеться в далекому майбутньому, ані не можуть щось у ньому змінити. Але Творець може. Він здатний передбачати майбутнє й влаштовувати справи так, щоб виконалась його воля. Ісая слушно сказав про Творця, що він ‘звіщає кінець від початку, і наперед — що не сталося ще, і що говорить: «Мій замір відбудеться, і всяке жадання Своє Я вчиню»’ (Ісаї 46:10; 55:11).

Як можна ближче познайомитися з Автором

Щоб ліпше пізнати якусь особу, потрібно спілкуватися з нею або ж спостерігати, як вона поводиться за різних обставин. Обидва способи можливі, коли справа стосується інших людей, але як бути з Творцем? Ми ж не можемо спілкуватися з ним безпосередньо. Однак як уже вияснилося, він виявляє багато про себе в Біблії — і своїми словами, і своїми ділами. Більш того, ця унікальна книга навіть заохочує нас розвивати взаємини з Творцем. Вона спонукує: «Наблизьтесь до Бога, то й Бог наблизиться до вас» (Якова 2:23; 4:8).

Ось перший крок: якщо ви хочете потоваришувати з кимось, то, безперечно, дізнаєтесь його ім’я. Яке ж ім’я має Творець і що воно виявляє про нього?

Унікальне ім’я Творця можна знайти в єврейській частині Біблії (яку часто називають Старим Завітом). У стародавніх рукописах це ім’я передається чотирма єврейськими приголосними, котрі транслітеруються як ЙГВГ. Ім’я Творця з’являється в цій частині Біблії близько 7000 разів, набагато частіше, ніж такі титули, як «Бог» чи «Господь». Протягом століть ті, хто читав Єврейські Писання, вживали це особисте ім’я. Проте з часом багато євреїв розвинули забобонний страх перед вимовлянням божественного імені, тому вимова його не збереглася.

«Оригінальну вимову було зрештою втрачено; сучасні спроби відновити її — це лише припущення»,— говориться в єврейських коментарях до книги Вихід. Слід визнати, що неможливо з впевненістю сказати, як Мойсей вимовляв божественне ім’я, котре міститься у Вихід 6:3 (Кул.) і 15:3. Проте хто сьогодні вважав би за необхідне намагатися вимовляти ім’я Мойсея чи Ісуса, точно дотримуючись звучання й інтонації, притаманної мові тих чоловіків? Незважаючи на це, ми не уникаємо вживати їхні імена. Вся суть у тому, що, замість надто турбуватися, як саме стародавні люди, котрі розмовляли іншою мовою, вимовляли Боже ім’я, чому б ліпше не використовувати вимову, прийняту в нашій мові? Наприклад, «Єгова» вживається українською уже понад 100 років і досі визнається багатьма як ім’я Творця.

Але є щось важливіше, ніж подробиці щодо вимови божественного імені. Його значення. Єврейською мовою це ім’я являє собою каузативну форму дієслова га·ва́г, що означає «ставати» або «виявлятися» (Буття 27:29, НС; Екклезіяста 11:3, НС). У «Оксфордському посібнику до Біблії» пропонуються такі значення: «він спричиняє» або «він спричиняє бути». Отже, можна сказати, що особисте ім’я Творця буквально означає «Він спричиняє ставати». Зауважте, наголос ставиться не на діяльності Творця в далекому минулому, як дехто, можливо, має на увазі, вживаючи термін «Першопричина». Чому ж ні?

Божественне ім’я пов’язане з тим, що Творець має намір зробити. По суті, в єврейській мові дієслова бувають тільки у двох часових формах, і та, що виступає в імені Творця, «вказує на дію... в процесі розвитку. Вона не виражає лише продовження дії... але її розвиток від початку й до завершення» («Коротке ознайомлення з часами єврейської мови», англ.). Так, через своє ім’я Єгова виявляє, що він активно діє заради власних намірів. Тож ми дізнаємося, що, діючи прогресивно, він стає Виконавцем обітниць. Знаття того, що Творець завжди виконує свої обітниці, вселяє в багатьох почуття спокою та впевненості у майбутньому.

Його намір — ваш намір

Хоча Боже ім’я свідчить про намір, багатьом людям важко побачити справжній намір або сенс у своєму житті. Вони є очевидцями того, як людство потрапляє з однієї кризи в іншу: війни, стихійні лиха, епідемії, убозтво й злочинність. Навіть ті нечисленні щасливці, котрі якось зуміли уникнути цих жахіть, часто зізнаються, що їх не полишають сумніви стосовно майбутнього та сенсу життя.

У Біблії міститься така думка: «Матеріальний світ потрапив у стан відчаю не з власного бажання, але з волі Творця, який, чинячи це, дав йому надію, що одного дня він звільниться... і стане учасником славної свободи дітей Божих» (Римлян 8:20, 21, «Послання Нового Завіту», англ., Дж. В. К. Венд). Як описується в Буття, колись люди жили в мирі зі своїм Творцем. Але згодом вони повелися недостойно, і за це Бог справедливо допустив, аби людство опинилося в ситуації, яка, можна сказати, викликає відчай. Подивімося, як до цього дійшло, що́ це виявляє про Творця й чого можна сподіватися від майбутнього.

Згідно з цією письмовою розповіддю, правдивість якої можна довести з багатьох поглядів, перші створені люди називалися Адам і Єва. Оповідь виявляє, що вони не були залишені напризволяще, не маючи ні мети в житті, ні уявлення про Божу волю. Творець, подібно як це зробив би з любові до своїх дітей будь-який дбайливий батько, дав людям корисні настанови. Він сказав їм: «Плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте землю, оволодійте нею, і пануйте над морськими рибами, і над птаством небесним, і над кожним плазуючим живим на землі!» (Буття 1:28).

Отже, життя першого подружжя, Адама та Єви, було сповнене змісту, вони бачили перед собою мету. Їм потрібно було піклуватися своїм довкіллям і дбати про те, щоб планету Земля замешкали гідні довір’я люди. (Порівняйте Ісаї 11:9). Тому ніхто не може справедливо звинувачувати Творця за сьогоднішнє забруднення нашої планети, думаючи, що Він дав людям привід експлуатувати й руйнувати земну кулю. Слово «оволодійте» не було підставою для її експлуатації. Ним передавалася думка, що люди повинні обробляти доручену їм землю й доглядати її (Буття 2:15). Крім того, для виконання цього важливого завдання вони мали перед собою нічим не обмежене майбутнє. Їхня перспектива жити, ніколи не вмираючи, відповідає тому, що люди наділені мозком з набагато більшим потенціалом, ніж можна використати за 70, 80, а навіть 100 років життя. Мозок був розрахований на вічне користування.

Бог Єгова, будучи Творцем і Наставником, дав людям свободу щодо того, як сповнювати його намір стосовно Землі та людства. Він не був ані надмірно вимогливим, ані надто суворим. Наприклад, Адам отримав завдання, яке було б мрією зоолога,— вивчати тварин і давати їм назви. Після того як Адам деякий час спостерігав за звичками й поведінкою тварин, ті отримували назви, часто описові (Буття 2:19). Це лише один приклад того, як люди могли використовувати свої таланти й здібності відповідно до Божого наміру.

Зрозуміло, що мудрий Творець усього Всесвіту міг без проблем тримати під контролем будь-яку ситуацію на Землі, навіть коли б люди вибрали нерозсудливий або згубний шлях. Історична оповідь повідомляє, що Бог обмежив Адама лише одною забороною: «Із кожного дерева в Раю ти можеш їсти. Але з дерева знання добра й зла — не їж від нього, бо в день їди твоєї від нього ти напевно помреш!» (Буття 2:16, 17).

Згідно з тим наказом, люди мали усвідомлювати, що послух — це справедлива Божа вимога. Від часу Адама до наших днів усі мешканці землі мусять визнавати закон гравітації та жити відповідно до нього; було б нерозсудливо й згубно чинити навпаки. Чому ж тоді люди мали б відмовлятися жити за іншим законом, або наказом, даним їхнім добродійним Творцем? Бог чітко показав наслідки відкинення його закону, але він дав Адаму та Єві можливість слухатися його добровільно. З оповіді про ранню історію людини добре видно, що Творець дав людям свободу вибору. Однак він хоче, аби його створіння були у вищій мірі щасливими, що є природним наслідком життя за його чудовими законами.

У попередньому розділі говорилося про те, що Бог створив розумні істоти, яких ми не можемо бачити,— духовні створіння. Початкові сторінки людської історії відкривають нам, що одного із цих духів опанувала ідея незаконно захопити Божу владу. (Порівняйте Єзекіїля 28:13—15). Він зловжив свободою вибору, яку дарував Бог, і спокусив перших людей стати на шлях, котрий інакше не назвеш, як шлях відкритого бунту. З’ївши з «дерева знання добра й зла», перша пара демонстративно виявила свій непослух і тим заявила про незалежність від Бога. Більше того, їхня поведінка засвідчила, що вони погоджуються з твердженням, ніби Творець приховує від людини щось справді добре. Видавалося, наче Адам і Єва вимагали права самостійно вирішувати, що добро, а що зло,— повністю ігноруючи думку їхнього Творця.

Як нерозумно було б для людей дійти висновку, що їм не подобається закон гравітації, і діяти всупереч йому! Власне так само нерозсудливо було й те, що Адам і Єва відкинули моральні норми Творця. Безумовно, люди повинні усвідомлювати: подібно як безглузде ігнорування закону гравітації закінчується плачевно, так і порушення основних Божих законів, які вимагають послуху, несе з собою негативні наслідки.

Історія виявляє, що бунт першої пари викликав відповідні дії з боку Єгови. У «день», коли Адам та Єва відкинули волю Творця, їхнє життя стало погіршуватися і врешті закінчилося смертю, як Бог і попереджав. (Порівняйте 2 Петра 3:8). Це відкриває ще одну грань особистості Творця. Він є Богом правосуддя, який не закриває в безсиллі очі на обурливий непослух. Творець має мудрі та справедливі закони й наполягає на тому, щоб їх дотримувалися.

Завдяки Божому милосердю й іншим винятковим рисам людське життя не було припинено відразу. Чому? Задля нащадків Адама та Єви, які ще навіть не були зачаті й не могли відповідати за те, що їхні прабатьки вибрали грішний шлях. Божа турбота про ще незачате життя виявляє особистість Творця. Він не є безжалісним суддею, позбавленим усіх почуттів. Навпаки, Бог безсторонній, готовий дати кожному нагоду жити й вважає людське життя святим.

Це, звичайно, не означає, що наступні покоління людей мали б втішатися такими ж чудовими умовами, як перше подружжя. Внаслідок того що Творець дозволив Адамовим нащадкам народитися, «матеріальний світ потрапив у стан відчаю». Проте це не був цілковитий відчай, або безвихідь. Пригадайте, Римлян 8:20, 21 говорить також, що Творець «дав йому [світу] надію, що одного дня він звільниться». Власне про це нам варто було б довідатися більше.

Чи можливо його знайти?

Ворог, який підбурив перше людське подружжя до бунту, в Біблії називається Сатаною Дияволом, що означає «Противник» і «Наклепник». Виносячи вирок цьому головному підбурювачу бунту, Бог затаврував його як ворога, але він також дав майбутнім поколінням людей основу для надії. Бог сказав: «Я покладу ворожнечу між тобою [Сатаною] й між жінкою, між насінням твоїм і насінням її. Воно зітре тобі голову, а ти будеш жалити його в п’яту» (Буття 3:15). Безперечно, мова цього вірша символічна, або образна. Як же слід розуміти слова про прихід якогось «насіння»?

Інші частини Біблії проливають світло на цей інтригуючий вірш. Вони виявляють, що вірш стосується вчинків Єгови, який діє відповідно до свого імені й «стає» тим, ким потрібно, аби виконати власні наміри щодо людей на землі. Для цього він використовував певний народ, і розповідь про його стосунки з тим стародавнім народом складає значну частину Біблії. Розгляньмо коротко цю важливу розповідь. Заодно ми дізнаємося більше про риси нашого Творця. Справді, досліджуючи далі Біблію — книгу, яку він дав людству,— ми можемо довідатися про нього багато цікавого й цінного.

Розділ восьмий

Творець виявляє себе для нашого блага!

ПЕРЕД високою горою Сінайського півострова стояло серед грому й блискавиць коло трьох мільйонів чоловік. Сінайська гора, огорнута хмарами, вся аж тремтіла. За таких незабутніх обставин під проводом Мойсея стародавній Ізраїль вступив в офіційні взаємини з Творцем неба та землі (Вихід, розділ 19; Ісаї 45:18).

Але чому Творець Усесвіту виявив себе особливим чином якомусь одному народові, що був у той час досить нечисленним? За словами Мойсея, Творець зробив це з «любови до вас, і через додержання Його присяги, що присягнув був вашим батькам» (Повторення Закону 7:6—8).

Ця думка виявляє, що Біблія містить не лише самі факти про походження Всесвіту й життя на Землі. У ній багато говориться про стосунки Творця з людьми — у минулому, сьогодні та в майбутньому. Біблія є найпоширенішою книгою, яку вивчають люди по цілому світі. Тож кожному, хто цінує освіту, слід ознайомитися з її змістом. Зробімо короткий огляд Біблії, зосереджуючись спочатку на частині, яку нерідко називають Старим Завітом. Це дасть нам також нагоду отримати безцінну інформацію про особистість Творця Всесвіту й Автора Біблії.

У 6-му розділі, «Стародавня оповідь про створення. Чи можна їй довіряти?», ми побачили, що біблійна розповідь про створення, записана в Буття, містить факти про наших перших прабатьків, тобто про наше походження, яких ніде більше не знайти. Однак не лише про це говориться в першій книзі Біблії. Про що ж іще?

Грецька міфологія та міфологія інших народів розповідає про час, коли боги й напівбоги втручалися в життя людей. Крім того, антропологи повідомляють, що по всьому світі поширені легенди про стародавній потоп, який стер з лиця землі більшу частину людства. Можливо, ви маєте підстави відкинути ці міфи. Проте чи вам відомо, що лише книга Буття виявляє історичні факти, які лежали в основі цієї події й були пізніше відображені у тих міфах і легендах? (Буття, розділи 6, 7)a.

У книзі Буття також розповідається про чоловіків та жінок — невигаданих людей, чиї думки й почуття нам зрозумілі,— які знали, що Творець існує, і брали до уваги його волю у своєму житті. Було б дуже корисно довідатися про таких чоловіків, як Авраам, Ісак та Яків, котрих Мойсей називав «батьками». Творець познайомився з Авраамом і навіть став називати його ‘Своїм другом’ (Ісаї 41:8; Буття 18:18, 19). Чому? Спостерігаючи за Авраамом, Єгова переконався, що цей чоловік є людиною віри (Євреїв 11:8—10, 17—19; Якова 2:23). Авраамів випадок показує, що Бог доступний. Його могутність і можливості вражають, але він не є просто якоюсь безособовою силою чи причиною. Він — реальна особа, з якою ми, люди, можемо розвивати шанобливі взаємини, що приносять вічне благо.

Єгова пообіцяв Аврааму: «Всі народи землі будуть Насінням твоїм благословляти себе» (Буття 22:18 Ог., 1988). Це доповнює, або розширює, обітницю про прихід «насіння», яку Бог дав за днів Адама (Буття 3:15). Так, слова Єгови до Авраама підтвердили надію, що з часом з’явиться хтось — Насіння — й зробить благословення досяжним для всіх людей. Ви побачите, що ця тема є основною темою всієї Біблії. А це ще раз підкреслює, що Біблія не є зібранням різних людських писань. Знання теми Біблії також допоможе вам зрозуміти, що Бог використовував один стародавній народ з наміром поблагословити всі народи (Псалом 147:19, 20).

Те, що Єгова мав таку мету у своїх взаєминах з Ізраїлем, виявляє нам: «Бог неупереджений» (Дії 10:34, СМ; Галатів 3:14). Крім того, хоч Бог і підтримував стосунки переважно лише з Авраамовими нащадками, люди з інших народів теж запрошувалися прийти й служити Єгові (1 Царів 8:41—43). І, як побачимо далі, Бог настільки безсторонній, що сьогодні всі ми — хоч би якої нації чи з якого народу були — можемо познайомитися з ним і задовольняти його.

Можна багато навчитися з історії народу, з яким Творець століттями підтримував стосунки. Розділімо історію тих людей на три частини. Розглядаючи ці частини, зверніть увагу на те, що Єгова завжди чинив згідно зі значенням свого імені — «Він спричиняє ставати»,— а також зауважте, як у взаєминах з реальними людьми виявилась його особистість.

Частина перша. Народ під правлінням Творця

Авраамових нащадків перетворили в Єгипті на рабів. Зрештою у 1513 році до н. е. Бог спонукав Мойсея вивести їх на свободу. Коли Ізраїль став народом, його правителем був Бог. Але 1117 року до н. е. народ почав вимагати людського царя.

Які ж події передували приходу Ізраїлю на чолі з Мойсеєм до гори Сінай? У біблійній книзі Буття даються передумови цього. Ще раніше, коли Яків (який також звався Ізраїль) жив на північний схід від Єгипту, по всьому відомому тоді світу настав голод. Турбуючись про свою родину, Яків почав шукати їжі в Єгипті, де в зерносховищах зберігалося дуже багато збіжжя. Виявилось, що наглядачем тих харчових запасів був його син Йосип, про якого Якову чимало років перед тим сказали, ніби він помер. Яків та його родина переїхали до Єгипту, де їм гостинно запропонували залишитися (Буття 45:25—46:5; 47:5—12). Проте після Йосипової смерті новий фараон насильно залучив нащадків Якова до роботи і єгиптяни «огірчували їхнє життя тяжкою працею коло глини та коло цегли» (Вихід 1:8—14). Про це та багато чого іншого яскраво описується в другій книзі Біблії, Вихід.

Ізраїльтяни десятиліттями зносили наругу, і «їхній зойк через ту роботу донісся до Бога». Було дуже мудро, що вони звернулися за допомогою до Єгови. Він цікавився нащадками Авраама й був сповнений рішучості виконати свій намір — поблагословити в майбутньому всі народи. Єгова ‘почув стогін Ізраїлю і зглянувся над ними’, що показує нам, як співчуває Творець усім тим, хто страждає й терпить утиски (Вихід 2:23—25). Він вибрав Мойсея, щоб визволити ізраїльтян з рабства. Однак коли Мойсей зі своїм братом Аароном прийшли до єгипетського фараона й попросили відпустити цих поневолених людей, той зухвало відповів: «Хто такий Господь [«Єгова», НС], щоб я мав послухати його голосу та відпустити Ізраїля?» (Вихід 5:2, Хом.).

Чи можна собі уявити, щоб Творець Усесвіту відступив перед якоюсь людиною, навіть якщо тією людиною був правитель наймогутнішої на той час держави? Бог вразив фараона та єгиптян багатьма карами. Зрештою після десятої кари фараон погодився відпустити ізраїльтян (Вихід 12:29—32). Так Авраамові нащадки познайомилися з Єговою як з реальною особою — тим, хто дає свободу у відповідний з його погляду час. Дійсно, Єгова, як на це і вказувало його ім’я, став виконавцем своїх обітниць у вражаючий спосіб (Вихід 6:3). Але фараон та ізраїльтяни ще не все знали про те ім’я.

Незабаром фараон змінив своє рішення. На чолі єгипетської армії він почав запекло переслідувати відпущених рабів і наздогнав їх коло Червоного моря. Ізраїльтяни потрапили в пастку між морем і єгипетською армією. Тоді у справу втрутився Єгова й відкрив шлях через Червоне море. Фараон мав би зрозуміти, що це був вияв Божої непереможної сили. Натомість він нерозважливо повів своє військо за ізраїльтянами і, коли Бог дозволив морю повернутися до його природного стану,— потонув разом з воїнами. Книга Вихід не розповідає докладно, як саме Бог здійснив ці славетні діла. Ми можемо сміливо назвати їх чудами, оскільки дії і час, коли вони відбулися,— поза межами людських можливостей. Звичайно, такі дії не могли бути за межами можливостей Того, хто створив Усесвіт і всі його закони (Вихід 14:1—31).

Ця подія показала ізраїльтянам,— і повинна також наголосити нам,— що Єгова є Спасителем, який живе відповідно до свого імені. Однак нам слід навчитися з тієї розповіді ще більше про Божі дороги. Наприклад, він повівся з гнобителями згідно зі своєю справедливістю, але виявив сердечну доброзичливість народу, через який мало прийти Насіння. Тому написане в книзі Вихід про цей народ, є, безперечно, не просто стародавньою історією, воно пов’язане з Божим наміром поблагословити всіх людей.

Прямуючи до Обітованої землі

Залишивши Єгипет, Мойсей повів народ через пустелю до гори Сінай. Те, що сталося там, визначило на багато століть наперед Божі стосунки з ізраїльтянами. Він дав їм свої закони. Звичайно, мільярди років до того Творець уже встановив закони, що керують матерією у Всесвіті, і вони все ще діють сьогодні. Але біля гори Сінаї через Мойсея він дав закони для життя народу. Ми можемо прочитати про те, що зробив Бог, а також зміст самого Закону, який він дав, у книзі Вихід та в трьох наступних книгах — Левит, Числа й Повторення Закону. Фахівці вважають, що Мойсей також написав книгу Йова. Ми розглянемо деякі важливі думки з неї в 10-му розділі.

Ще й до сьогодні мільйони людей по цілому світі знають Десять Заповідей — основні моральні вказівки цілого того Закону — і намагаються їх дотримуватися. Проте цей кодекс містить багато інших настанов, досконалістю яких захоплюється чимало людей. Зрозуміло, що значна кількість правил стосувалася життя ізраїльтян у ті далекі часи, як-от правила щодо гігієни, санітарії та захворювань. Ці закони, хоча спершу призначалися для стародавнього народу, відображають знання наукових фактів, встановлених вченими лише приблизно в минулому столітті (Левит 13:46, 52; 15:4—13; Числа 19:11—20; Повторення Закону 23:13, 14). Тому було б доречно запитати: «Як могло статися, що закони стародавнього Ізраїлю відображали знання й мудрість, які набагато перевершували відомості інших тогочасних народів?» Розумна відповідь: ті закони походили від Творця.

Закони також допомагали зберігати родоводи й призначені релігійні обов’язки, які ізраїльтяни мали виконувати аж до з’явлення Насіння. Погодившись робити все, що наказував Бог, вони зобов’язували себе жити за тим Законом (Повторення Закону 27:26; 30:17—20). Щоправда, вони не могли повністю дотримуватися Закону. Все ж навіть це послужило добрій справі. Один знавець права пізніше пояснив, що Закон мав виявляти ‘переступи, аж поки прийде Насіння, якому обітниця дана була’ (Галатів 3:19, 24). Отже, Закон зробив їх відокремленим народом, був нагадуванням про потребу в Насінні, або Месії, і підготував до його приходу.

Ізраїльтяни, які зібралися коло гори Сінай, погодилися жити за Божим Законом. Так вони, за словами Біблії, вступили в угоду, або договір. Угоду було укладено між тим народом і Богом. Хоч люди й добровільно вступили в цю угоду, проте незабаром виявили свою впертість. Наприклад, вони зробили собі золоте теля, яке вважали образом Бога. Чинити так було гріхом, оскільки ідолопоклонство — пряме порушення Десяти Заповідей (Вихід 20:4—6). Крім того, вони нарікали на їжу, яку давав їм Бог, бунтувалися проти призначеного ним провідника (Мойсея) і впадали в неморальність із жінками-чужинками, які поклонялися ідолам. Але чому сьогодні, коли від днів Мойсея минуло стільки років, все те повинне нас цікавити?

Тому що це не просто стародавня історія. Біблійна розповідь про невдячність Ізраїлю й Божу відповідь на неї показує, що він справді піклується людьми. Біблія каже, що ізраїльтяни «все знову та знов» випробовували Єгову, «засмучували» й «зневажали» його (Псалом 78:40, Дерк.; Псалом 78:41). Отже можна бути певними, що Творець має почуття і що йому не байдуже, чим займаються люди.

З нашого, людського, погляду провини Ізраїлю мали б призвести до того, що Бог розірвав би ту угоду й, можливо, вибрав би інший народ, щоб сповнити свою обітницю. Але він того не зробив. Натомість він карав упертих правопорушників, однак виявляв милосердя своїм свавільним людям як народу. Так, Бог залишався вірним і відданим своїй обітниці, даній його другові Аврааму.

Невдовзі Ізраїль наблизився до Ханаану, названого в Біблії Обітованою землею. Її населяли сильні люди, які, проте, були неймовірно розбещені й морально зіпсовані. Творець 400 років не втручався в їхні справи, але тепер він справедливо вирішив віддати землю стародавньому Ізраїлю. (Буття 15:16; дивіться також інформацію в рамці «Ревнивий Бог. В якому розумінні?», сторінки 132, 133). Перш ніж ізраїльтяни увійшли в землю, Мойсей послав туди 12 розвідників. Десять з них виявили брак віри у рятівну силу Єгови. Через їхню розповідь народ став нарікати на Бога й таємно замишляти повернутися до Єгипту. Внаслідок цього Бог засудив ізраїльтян на 40 років блукання по пустелі (Числа 14:1—4, 26—34).

Чого ж було цим досягнуто? Перед смертю Мойсей застерігав синів Ізраїлю, щоб вони пам’ятали ті роки, коли Єгова впокорював їх. Мойсей сказав: «Признайся в своєму серці, що як чоловік виховує свого сина, так Господь, Бог твій, виховує тебе» (Повторення Закону 8:1—5, Хом.). Хоча ізраїльтяни часто ображали Єгову своїми вчинками, він підтримував їх, показуючи, що вони залежать від нього. Наприклад, завдяки тому, що Бог дав манну,— щось їстівне, подібне на смак до медівника,— народ не загинув від голоду в пустелі. Звичайно, ізраїльтянам слід було б багато чого навчитися із свого блукання по пустелі. Вони мали б зрозуміти, як важливо слухатися свого милосердного Бога й покладатися на нього (Вихід 16:13—16, 31; 34:6, 7).

Після смерті Мойсея Бог призначив Ісуса Навина за провідника для Ізраїлю. Цей хоробрий чоловік, який відзначався вірністю та відданістю, привів народ у Ханаан і сміливо розпочав завоювання землі. За короткий час Ісус Навин завдав поразки 31 царю й заволодів більшою частиною Обітованої землі. Захопливу розповідь про ці події можна прочитати в книзі Ісуса Навина.

Правління без людського царя

Під час мандрування пустелею й у перші роки перебування в Обітованій землі провідником ізраїльського народу був спочатку Мойсей, а потім Ісус Навин. Ізраїльтяни не потребували людського царя, оскільки вони визнавали Єгову своїм Сувереном. Він наказав призначити старших чоловіків, які б розглядали в міських брамах різні судові справи. Вони слідкували за порядком і допомагали людям духовно (Повторення Закону 16:18; 21:18—20). З книги Рут можна почерпнути цікаві відомості про те, як ці старші чоловіки вирішили одну судову справу на основі закону, записаного в Повторення Закону 25:7—9.

Протягом років народ часто накликав на себе Боже несхвалення, знову й знову виявляючи непослух та поклоняючись ханаанським божкам. Однак коли у важкі хвилини люди взивали до Бога за допомогою, він не відвертався від них. Єгова поставив суддів, під проводом яких Ізраїль рятувався від навколишніх народів-гнобителів. Книга Суддів яскраво описує подвиги тих 12 сміливих суддів (Суддів 2:11—19; Неемії 9:27).

Біблія каже: «Того часу не було царя в Ізраїлі,— кожен робив, що здавалося правдивим в його очах!» (Суддів 21:25). Народ мав норми, викладені в Законі, тому з допомогою старших чоловіків та священиків, люди могли ‘робити, що здавалося правдивим в їхніх очах’ і не турбуватися про наслідки. Крім того, згідно із Законом, у них була скинія, або пересувний храм, де приносилися жертви. Правдиве поклоніння зосереджувалося навколо цієї скинії, що сприяло єдності народу в ті часи.

Частина друга. Добробут за правління царів

Коли суддею в Ізраїлі був Самуїл, люди почали вимагати поставити над ними людського царя. Кожен із трьох перших царів — Саул, Давид і Соломон — правив по 40 років, з 1117 по 997 рік до н. е. У цей час Ізраїль досяг вершини своєї слави та багатства й Творець ужив важливих заходів у підготовці до царювання прийдешнього Насіння.

Як суддя і пророк, Самуїл добре піклувався про духовне благополуччя Ізраїлю, але його сини були іншими. Зрештою народ став вимагати від Самуїла: «Тепер настанови нам царя, щоб судив нас, як у всіх народів». Єгова пояснив Самуїлові значення тієї вимоги: «Послухай голосу того народу... бо не тобою вони погордували, але Мною погордували, щоб Я не царював над ними». Єгова передбачав сумні наслідки тієї зміни (1 Самуїла 8:1—9). Все ж на вимогу людей він призначив над Ізраїлем царя — скромного чоловіка на ім’я Саул. Правда, ставши царем, Саул почав виявляти схильність до свавілля й порушувати Божі накази. Пророк Бога повідомив, що царство буде передане іншому чоловікові, вгодному Єгові. Це повинно наголосити нам на тому, наскільки Творець цінує справжній послух (1 Самуїла 15:22, 23).

Давид, що мав стати наступним ізраїльським царем, був наймолодшим сином однієї сім’ї з племені Юди. Стосовно такого дивного вибору Бог сказав Самуїлу: «Чоловік бо дивиться на лице, а Господь дивиться на серце» (1 Самуїла 16:7). Чи ж не потішає нас те, що Творець дивиться, які ми всередині, а не на зовнішній наш вигляд? Проте Саул мав свої погляди на цю справу. Від часу, коли Єгова вибрав Давида як наступного царя, Саулом заволоділо непереможне бажання знищити Давида. Єгова, звичайно, не допустив цього, і зрештою Саул та його сини загинули в битві з войовничими людьми, що називалися филистимлянами.

Спочатку Давид правив з міста Хеврон. Пізніше він захопив Єрусалим і переніс свою столицю туди. Він також розширив кордони Ізраїлю аж до країв землі, яку Бог обіцяв дати нащадкам Авраама. Про ті часи, а також про правління наступних царів можна прочитати в шести історичних книгах Бібліїb. З них ви довідаєтеся, що Давидове життя не було безтурботним. Наприклад, піддавшись людському бажанню, він вчинив перелюб з вродливою Вірсавією, а тоді, аби приховати свій гріх, зробив ще інші недобрі справи. Як Бог справедливості, Єгова не міг просто закрити очі на Давидову провину. Але беручи до уваги те, як щиро Давид каявся за вчинене, Бог не вимагав, щоб царя покарали за всіма правилами Закону; все ж як наслідок тих гріхів Давида чекало багато сімейних проблем.

У ті критичні періоди свого життя Давид пізнав Бога як особу — того, хто має почуття. Він написав: «Господь близький всіх, хто взиває до Нього... і благання їх чує» (Псалом 145:18—20). Щирість та відданість Давида добре виражені в чудових, складених ним піснях, які становлять майже половину книги Псалмів. Мільйони людей знайшли в його поезії втіху й розраду. Задумайтеся над тим, наскільки близькі стосунки мав Давид з Богом, що відображено у Псалмі 139:1—4 (Дерк.): «Господи, Ти випробував моє серце і знаєш все про мене. Ти знаєш, коли я сідаю і коли встаю; думки мої здаля Ти розумієш... Бо ще нема й слова на язиці в мене, а Ти, Господи, вже все знаєш».

Давид, безумовно, добре знав про рятівну Божу силу (Псалом 20:7; 28:9; 34:8, 10; 37:39). Щоразу, коли він відчував її, його довіра до Єгови росла. Доказ цього можна побачити в Псалмі 30:6; 62:9 і 103:9. Або прочитайте Псалом 51, який Давид склав після того, як отримав докір за гріх із Вірсавією. Як підбадьорює знаття того, що можна вільно висловлювати перед Творцем свої думки, будучи впевненим, що він є смиренним, а не зарозумілим й охоче вислуховує всіх! (Псалом 18:35, НС; [18:36, Ог.]; 69:34; 86:1—8). Давид дійшов цього висновку не лише завдяки своєму життєвому досвіду. «Я роздумую про всі діла Твої,— писав він,— і міркую про чудові діла Твої» (Псалом 63:7; 143:5, Дерк.).

Єгова уклав з Давидом особливу угоду про вічне царство. Давид, напевне, не розумів усієї важливості тієї угоди, але з подробиць, записаних у Біблії пізніше, видно: Бог вказував, що обіцяне Насіння мало прийти з роду Давида (2 Самуїла 7:16).

Мудрий цар Соломон і зміст життя

Давидів син Соломон славився у стародавньому світі своєю мудрістю, і можна знайти для себе багато цінного, читаючи дуже корисні книги Приповістей та Екклезіястаc, які він написав (1 Царів 10:23—25). Остання книга особливо корисна для тих, хто шукає змісту в житті, що власне й робив мудрий цар Соломон. Бувши першим ізраїльським царем, який народився в царській сім’ї, Соломон мав необмежені можливості. Він будував величні будівлі, їв найрізноманітніші страви, які лише можна собі уявити, а у хвилини дозвілля насолоджувався музикою й товариством шляхетних друзів. Однак він написав: «Коли я звернувся до всіх своїх чинів, що їх поробили були мої руки, і до труду, що я потрудився був, роблячи,— й ось усе це марнота та ловлення вітру» (Екклезіяста 2:3—9, 11). Яким же був його висновок?

Соломон написав: «Підсумок усього почутого: Бога бійся, й чини Його заповіді, бо належить це кожній людині! Бо Бог приведе кожну справу на суд, і все потаємне,— чи добре воно, чи лихе!» (Екклезіяста 12:13, 14). Відповідно до цього, Соломон присвятив сім років побудові славетного храму, в якому люди могли б поклонятися Богові (1 Царів, розділ 6).

Правління Соломона роками відзначалося миром і достатком (1 Царів 4:20; 5:1—5). Все ж виявилося, що його серце не було повністю віддане Єгові, як серце Давида. Соломон взяв собі багато жінок-чужинок і дозволив їм прихилити своє серце до їхніх богів. Зрештою Єгова сказав: «Я конче відберу царство твоє... Одне племено Я дам синові твоєму ради раба Мого Давида та ради Єрусалиму» (1 Царів 11:4, 11—13).

Частина третя. Розділене царство

Після смерті Соломона в 997 році до н. е. від царства відділилося десять північних племен. Вони створили царство Ізраїлю, яке ассирійці завоювали 740 року до н. е. Царі в Єрусалимі правили над двома племенами. Це царство Юди існувало аж до часу, коли в 607 році до н. е. вавилоняни захопили Єрусалим і забрали в полон його мешканців. Сімдесят років царство Юди лежало спустошене.

Коли Соломон помер, до влади прийшов його син Рехав’ам, який зробив життя народу дуже важким. Це довело до бунту. Десять племен відділилися й стали царством Ізраїль (1 Царів 12:1—4, 16—20). Протягом багатьох років те північне царство не трималося правдивого Бога. Люди служили ідолам, зробленим на подобу золотого теляти, або ж впадали в інші форми фальшивого поклоніння. Деяких царів було підступно вбито, а спадкоємців з їхніх династій скинено загарбниками трону. Єгова виявляв велике терпіння й неодноразово посилав своїх пророків, попереджуючи людей, що, коли відступництво не припиниться, їх чекає велике лихо. Книги Осії та Амоса були написані пророками, чиї звістки зосереджувалися на тому північному царстві. Зрештою в 740 році до н. е. ассирійці принесли з собою лихо, про яке передрікали Божі пророки.

А на півдні 19 царів з дому Давида правили один за другим над Юдою аж до 607 року до н. е. Царі Аса, Йосафат, Єзекія та Йосія правили так, як їхній прабатько Давид, і мали схвалення Єгови (1 Царів 15:9—11; 2 Царів 18:1—7; 22:1, 2; 2 Хронік 17:1—6). За часу володарювання тих царів Єгова благословляв народ. «Критична та тлумачна біблійна енциклопедія англійця» зауважує: «Величними елементами Ю[ди], що виступали її охоронною силою, завжди були: храм, збудований за Божим наказом, священство, написаний закон та визнання єдиного правдивого Бога Єгови за свого справжнього теократичного царя. (...) Ця відданість закону... породила ряд царів, серед яких було багато мудрих і добрих правителів... Тому царство Ю[ди] пережило свою багатолюднішу північну сестру». Тих добрих царів сильно переважали кількістю царі, що не ходили дорогою Давида. Проте Єгова керував справами так, щоб ‘позоставався світильник рабові Його Давидові, по всі дні перед лицем Його в Єрусалимі, місці, що Бог вибрав Собі, щоб там перебувало Його Ймення’ (1 Царів 11:36).

Дорогою до знищення

Манасія був одним із царів Юди, які покинули правдиве поклоніння. «Він перепровадив свого сина через огонь, і гадав, і ворожив, і настановив викликувачів духів померлих та духів віщих, і багато робив зла в очах Господа, щоб гнівити Його» (2 Царів 21:6, 16). Цар Манасія довів своїх людей до того, що вони стали «робити гірше від тих народів, яких Господь вигубив». Після неодноразових попереджень Творець проголосив Манасії та його народу: «Витру Єрусалим, як витирають миску» (2 Хронік 33:9, 10; 2 Царів 21:10—13).

Для початку Єгова дозволив ассирійцям захопити Манасію й забрати його в мідних кайданах у полон (2 Хронік 33:11). Там, у засланні, Манасія нарешті опам’ятався й «дуже впокорився перед лицем Бога своїх батьків». Як відповів на це Єгова? «[Бог] вислухав благання його, і вернув його до Єрусалиму, до царства його. І пізнав Манасія, що Господь — Він Бог». Цар Манасія та його внук цар Йосія провели серед людей необхідні реформи. Однак загалом народ так і не очистився назавжди від морального й релігійного зіпсуття (2 Хронік 33:1—20; 34:1—35:25; 2 Царів, розділ 22).

Біблія виявляє, що Єгова посилав своїх ревних пророків, аби звістити власний погляд на те, що відбувалосяd. Єремія так передав слова Єгови: «Від того дня, коли ваші батьки вийшли з краю єгипетського, аж до дня цього, посилав Я до вас усіх Своїх рабів пророків, посилав щодня пильно». Але люди не слухали Бога. Вони чинили ще гірше, ніж їхні прабатьки! (Єремії 7:25, 26). Він знову й знову попереджав їх, «бо жалував свій народ». Проте безрезультатно. Тому 607 року до н. е. він дозволив вавилонянам знищити Єрусалим і спустошити землю. Сімдесят років лежала вона цілком покинута (2 Хронік 36:15, 16 Хом.; Єремії 25:4—11).

Цей короткий огляд Божих дій повинен допомогти нам побачити, що Єгова турбувався про своїх людей і завжди поводився з ними справедливо. Він не був байдужим спостерігачем, який стоїть збоку й чекає, що ж далі робитиме його народ. Бог активно намагався допомогти йому. Тож зрозуміло, чому Ісая сказав: «О Господи, Ти — наш Отець... і ми всі — чин Твоєї руки!» (Ісаї 64:8). Згідно з цими словами, багато людей сьогодні звертаються до Творця як до «Отця», бо він відповідає так, як відповів би кожен батько, що любить своїх дітей і цікавиться ними. Все ж він усвідомлює, що ми мусимо нести відповідальність за власні вчинки та їхні наслідки.

Після того як народ відбув у Вавилоні 70 років полону, Бог Єгова сповнив своє пророцтво про відновлення Єрусалима. Люди були звільнені й отримали дозвіл повернутися на батьківщину, аби ‘відбудувати дім Господа, що в Єрусалимі’ (Ездри 1:1—4; Ісаї 44:24—45:7). Чимало біблійних книгe розповідають про це відновлення, відбудову храму або наступні події. Одна з них, книга Даниїла, особливо цікава, оскільки містить пророцтво про те, коли саме Насіння, або Месія, з’явиться, і передрікає розвиток світових подій у наш час.

Зрештою народ відбудував храм, але сам Єрусалим перебував у жахливому стані. Його стіни й ворота були зруйновані. Тому Бог поставив чоловіків, таких, як Неемія, щоб вони заохотили й організували євреїв до роботи. Молитва, яку можна прочитати в 9-му розділі Неемії, добре підсумовує стосунки Єгови з ізраїльтянами. Вона показує, що Єгова — то ‘Бог, що прощає, Бог ласкавий та милосердний, довготерпеливий та багатомилостивий’. Ця молитва також виявляє, що Єгова діє згідно зі своїми досконалими нормами справедливості. Навіть коли у нього є всі підстави застосувати свою силу, щоб виконати присуд, він готовий пом’якшити справедливість любов’ю. Робить він це у зрівноважений спосіб, гідний нашого захоплення, і цим засвідчує про свою мудрість. Безперечно, взаємини Творця з народом Ізраїлю повинні наблизити нас до нього й вселити бажання знати й виконувати його волю.

Ось і закінчився перегляд частини Біблії, яку ще називають Старим Завітом. Царство Юди з його храмом в Єрусалимі уже відновлене, але перебуває під пануванням язичників. Як же тоді сповниться Божа угода з Давидом щодо «насіння», яке мало б правити «на вічні віки»? (Псалом 89:4, 5; 132:11, 12). Євреї все ще чекають на з’явлення «Владики Месії», який звільнить Божий народ і встановить царство, котрим править Бог, тобто теократичне царство, на землі (Даниїла 9:24, 25). Але чи в цьому полягав намір Єгови? Якщо ні, то як мав обіцяний Месія принести визволення? І що це означає для нас сьогодні? Ці важливі запитання розглядатимуться в наступному розділі.

[Примітки]

[Рамка на сторінках 126, 127]

Чуда. Чи можна в них вірити?

«Неможливо користуватися світлом та радіо й радісно вітати сучасні медичні та хірургічні відкриття і в той же час вірити у світ Нового Завіту з його духами й чудесами». Ці слова, що належать німецькому теологу Рудольфу Бультману, відображають ставлення багатьох наших сучасників до чуд. Чи ви теж такої думки про чуда, записані в Біблії, як-от розділення Богом Червоного моря?

«Релігієзнавчий словник» визначає слово «чудо» як «незвичайне явище... результат втручання надприродних сил». Такі незвичайні явища порушують заведений у природі порядок, через що багато й не вірить у чудеса. Однак те, що здається порушенням якогось одного закону природи, можливо, легко пояснити у світлі інших законів.

Проілюструймо цю думку. У журналі «Новий вчений» повідомлялося про дослід двох фізиків з Токійського університету. Вони помістили горизонтально розміщену трубку, частково наповнену водою, у надзвичайно сильне магнітне поле. Вода миттєво розбіглася до кінців трубки, залишивши її середину сухою. Цей феномен, відкритий 1994 року, відбувається внаслідок того, що вода — слабкий діамагнетик — відштовхується магнітом. Явище руху води від місця, де магнітне поле дуже сильне, до місця, де це поле слабше, отримало назву «Ефект Мойсея». Журнал «Новий вчений» зауважує: «Штовхати воду дуже легко, коли маєте достатньо великий магніт. І якщо ви його таки маєте, тоді вам майже все під силу».

Звичайно, неможливо з цілковитою впевненістю сказати, яким саме чином Бог розділив Червоне море перед ізраїльтянами. Але Творець досконало знає, як діють закони природи. Він міг легко керувати певними аспектами одного закону, застосовуючи інші закони, котрі сам і створив. Люди ж могли сприймали наслідок цього як чудо, особливо коли вони не розуміли до кінця законів, які там діяли.

Що ж до біблійних чуд, то Акіра Ямада, заслужений професор у відставці університету в Кіото (Японія), каже: «Хоча це й правильно говорити, що [якесь чудо] неможливо зрозуміти сьогодні з погляду певної науки, котрою людина займається (або з погляду сьогоднішньої науки взагалі), проте неправильно робити висновок лише на основі передової фізики чи бібліології, що воно [чудо] взагалі не відбулося. Через десять років нинішня передова наука буде уже застарілою. Чим швидший науковий прогрес, тим вірогідніше, що сьогоднішні вчені стануть об’єктом насмішок, як, наприклад: «Десять років тому науковці серйозно вірили в таку-то річ» («Боги у вік науки», япон.).

Єгова, бувши Творцем, який здатний координувати всі закони природи, може використовувати свою силу, щоб чинити чуда.

[Рамка на сторінках 132, 133]

Ревнивий Бог. В якому розумінні?

«Ревнивий — ім’я Господнє, він Бог ревнивий». Ці слова можна прочитати у Вихід 34:14 (Хом.), але що вони значать?

Єврейське слово, перекладене «ревнивий», може означати «той, що вимагає виключної відданості; нетерпимий до суперництва». У позитивному розумінні ревність Єгови щодо свого імені та поклоніння сприяє благу його створінь (Єзекіїля 39:25). Діючи ревно згідно зі значенням свого ім’я, він сповнить власний намір стосовно людства.

Розгляньмо, наприклад, його вирок людям, що жили в землі Ханаан. Один дослідник пише такі вражаючі речі про тих людей: «Поклоніння Ваалу, Астарті та іншим ханаанським божествам складалось з екстравагантних оргій у храмах, які були центрами розпусти. (...) Отже, ханаанеяни поклонялися своїм божествам неморальною формою своїх ритуалів, де навіть практикувалось вбивання дітей-первістків, як жертву богам». Археологи знайшли глечики з рештками принесених у жертву дітей. Хоч Бог і бачив у дні Авраама провини ханаанеян, але виявляв до них терпіння протягом 400 років, даючи достатньо часу змінитися (Буття 15:16).

Чи усвідомлювали ханаанеяни серйозність своїх провин? Що ж, вони були наділені, як і всі люди, сумлінням, яке визнається юристами загальною основою моралі й правосуддя (Римлян 2:12—15). Незважаючи на це, ханаанеяни не полишали огидного жертвоприношення дітей та спотворених статевих зносин.

Єгова, чия справедливість завжди врівноважена, вирішив, що земля потребує очищення. Це не був геноцид. Ханаанеяни — і окремі особи, як, наприклад, Рахав, і цілі групи, як-от ґів’онітяни,— котрі добровільно прийняли високі Божі норми моралі, залишилися живими (Ісуса Навина 6:25; 9:3—15). Рахав навіть зайняла місце в царському родоводі, що вів до Месії, а нащадки ґів’онітян отримали привілей служити у храмі Єгови (Ісуса Навина 9:27; Ездри 8:20; Матвія 1:1, 5—16).

Отже, коли хтось хоче отримати повну й чітку картину, яка ґрунтується на фактах, то йому неважко буде побачити, що Єгова — Бог, справедливий і гідний нашого захоплення, ревнивий у доброму розумінні цього слова — на благо своїх вірних створінь.

Розділ дев’ятий

Великий Вчитель допомагає нам ліпше зрозуміти Творця

У ПЕРШОМУ столітті н. е. усі жителі Палестини чогось «чекали». Чого ж? Приходу «Христа», або «Месії», передреченого пророками кілька сторіч перед тим. Люди твердо вірили, що Біблія була написана під Божим проводом і що вона містить передбачення майбутнього. Одне з таких пророцтв, у книзі Даниїла, вказувало, що Месія прийде на початку їхнього століття (Луки 3:15; Даниїла 9:24—26).

Однак люди мусили бути пильними, бо мали з’явитися самозвані месії (Матвія 24:5). Єврейський історик Йосиф Флавій згадував декотрих із них: Тевду, який привів своїх послідовників до річки Йордану й сказав, що її води розділяться; чоловіка з Єгипту, котрий припровадив людей до Оливної гори, заявляючи, що за його наказом Єрусалимський мур впаде; і самозванця часів намісника Феста, який обіцяв звільнення від усіх клопотів. (Порівняйте Дії 5:36; 21:38).

На відміну від обманених послідовників таких месій, група людей, які стали називатися «християнами», визнавала, що Ісус із Назарета є великим учителем і справжнім Месією (Дії 11:26; Марка 10:47). Ісус не був самозваним месією, він мав переконливі докази свого месіанського призначення, які чітко вказані в чотирьох історичних книгах, названих Євангеліямиa. Наприклад, євреї знали, що Месія народиться у Віфлеємі, походитиме з роду Давида й чинитиме великі чуда. Все це сповнилось у випадку Ісуса, про що свідчать навіть противники. Так, Ісус повністю відповідав вимогам, що ставилися до біблійного Месії (Матвія 2:3—6; 22:41—45; Івана 7:31, 42).

Натовпи людей, які зустрічалися з Ісусом і спостерігали за його великими ділами, слухали незвичайні слова мудрості й усвідомлювали, що він володіє здатністю передбачувати події, переконалися: це справжній Месія. Протягом Ісусового служіння (29—33 роки н. е.) назбиралось багато доказів того, що він справжній Месія. Але Ісус був кимось навіть більшим, ніж просто Месією. Один із його учнів, який знав факти, дійшов висновку, що «Ісус є Христос, Божий Син»b (Івана 20:31).

Оскільки Ісус мав такі тісні взаємини з Богом, він міг відкрити й пояснити нам особистість Творця (Луки 10:22; Івана 1:18). Ісус засвідчив, що його близькі стосунки з Отцем почалися ще на небі, коли він працював разом з Богом над усіма іншими творіннями — живими й неживими (Івана 3:13; 6:38; 8:23, 42; 13:3; Колосян 1:15, 16).

Біблія повідомляє, що цього Сина було перенесено з духовної сфери і він ‘став подібним до людини’ (Филип’ян 2:5—8). Таке явище є незвичайним, але чи воно можливе? Науковці твердять, що елементи природи, як-от уран, за певних умов перетворюються в інші; вони навіть можуть підрахувати результати перетворення маси в енергію (E=mc²). Тоді чому ми мали б піддавати сумніву біблійні слова про те, що духовне створіння було перетворене так, аби жити на землі як людина?

Проілюструймо це на іншому прикладі: подумайте про досягнення медиків, які займаються питанням запліднення ін вітро (в пробірці). Зачате в пробірці життя переноситься в утробу жінки, яка пізніше народжує дитину. У випадку Ісуса, як запевняє нас Біблія, його життя було перенесене ‘силою Всевишнього’ в утробу діви на ім’я Марія. Вона походила з роду Давида, отже Ісус міг стати постійним спадкоємцем Месіанського Царства, про яке отримав обіцянку Давид (Луки 1:26—38; 3:23—38; Матвія 1:23).

На основі своїх близьких взаємин з Творцем і подібності до нього Ісус сказав: «Хто бачив Мене, той бачив Отця» (Івана 14:9). Він також зауважив: «Не знає ніхто, хто є... Отець — тільки Син, та кому Син захоче відкрити» (Луки 10:22). Отже, дізнаючись більше про те, чого навчав і що робив Ісус на землі, ми можемо ліпше зрозуміти особистість Творця. Спробуймо зробити це, аналізуючи декотрі ситуації, в яких різним людям доводилося спілкуватись з Ісусом.

Самарянка

«Чи Він не Христос?» — запитала самарянка після короткої розмови з Ісусом (Івана 4:29). Вона навіть переконала інших жителів поблизького міста Сіхара зустрітися з Ісусом. Що ж спонукало її визнати Ісуса Месією?

Жінка зустрілася з Ісусом, коли він відпочивав після довгої ранкової подорожі по курних шляхах пагорбистої Самарії. Попри втому Ісус заговорив до неї. Помітивши велике зацікавлення духовними речами, Ісус поділився з самарянкою глибокими істинами про потребу «вклонятися... Отцеві в дусі та в правді». З часом Ісус виявив жінці, що справді є Христом,— чого ще не говорив відкрито іншим (Івана 4:3—26).

Ця самарянка надала великого значення своїй зустрічі з Ісусом. Раніше основою її релігійного життя було поклоніння на горі Ґарізім, яке базувалося лише на п’яти перших книгах Біблії. Євреї уникали самарян, багато з яких походили від змішаних шлюбів між десятьма ізраїльськими племенами та іншими народами. Як же відрізнявся від тих євреїв Ісус! Він охоче навчав самарянку, незважаючи на те що був посланий до «овечок загинулих дому Ізраїлевого» (Матвія 15:24). У цьому випадку Ісус відобразив готовність Єгови приймати щирих людей з усіх народів (1 Царів 8:41—43). Так, Ісус і Єгова стоять вище від вузькоглядної релігійної ворожості, поширеної в сьогоднішньому світі. Знаття цього повинне наблизити нас до Творця та його Сина.

З того, як охоче Ісус ділився із самарянкою правдою, можна навчитися ще чогось. У той час вона жила з чоловіком, з яким не була одружена (Івана 4:16—19). Але це не змусило Ісуса припинити розмову з нею. Безперечно, вона, мабуть, була вдячна, що Ісус ставився до неї з повагою. І не тільки до неї. Коли деякі єврейські провідники (фарисеї) стали критикувати Ісуса за те, що той їв з розкаяними грішниками, він сказав: «Лікаря не потребують здорові, а слабі! Ідіть же, і навчіться, що то є: «Милости хочу, а не жертви». Бо Я не прийшов кликати праведних, але грішників до покаяння» (Матвія 9:10—13). Ісус простягав руку допомоги людям, які стогнали під тягарем своїх гріхів — мучилися через порушення Божих законів або норм. Як зігріває серце усвідомлення того, що Бог і його Син допоможуть усім, хто мучиться через наслідки колишнього неправильного способу життя! (Матвія 11:28—30)c.

Звернімо свою увагу також на те, що Ісус розмовляв з тією жінкою зі Самарії привітно, намагаючись допомогти. Чому цей факт такий важливий? У ті часи єврейським чоловікам наказувалося уникати на вулиці розмов з жінками, навіть з власними дружинами. Єврейські рабини гадали, що жінки не можуть збагнути глибоких духовних настанов через свою «легкодумність». Дехто з них казав: «Ліпше спалити слова закону, ніж дати їх жінкам». Ісусові учні були виховані в такій атмосфері, тож повернувшись, вони «дивувались, що з жінкою Він розмовляв» (Івана 4:27). Цей випадок,— який не є поодиноким,— показує, що Ісус був образом свого Отця, котрий створив і поважає як чоловіків, так і жінок (Буття 2:18).

Пізніше та самарянка переконала мешканців свого міста піти послухати Ісуса. Багато з них, дослідивши факти, повірили в Ісуса й сказали: «Справді Спаситель Він світу» (Івана 4:39—42). Оскільки ми є частиною «світу» людства, роль Ісуса має велике значення і для нашого майбутнього.

Погляд рибалки

А тепер подивімося на Ісуса очима двох його близьких друзів — спочатку Петра, а тоді Івана. Ці звичайні рибалки були серед перших Ісусових послідовників (Матвія 4:13—22; Івана 1:35—42). Фарисеї вважали їх чоловіками ‘невченими та простими’ й зараховували до людей землі (‘ам-га·’а́·ретс), на яких дивилися з погордою, оскільки, на відміну від ра́бинів, ті не мали релігійної освіти (Дії 4:13; Івана 7:49). Багато таких людей, що були «струджені та обтяжені» під ярмом релігійних традиціоналістів, палко прагнули духовного освічення. Професор Шарль Ґіньєбер із Сорбонни каже, що «їхні серця повністю належали Ягве [Єгові]». Ісус не відвернувся від цих бідних, простих людей задля багатих і впливових. Радше він відкрив їм Отця через свої вчення і діла (Матвія 11:25—28).

Петро особисто відчув Ісусову турботу. Невдовзі після того, як він приєднався до Ісуса в служінні, його теща захворіла й лежала в гарячці. Прийшовши в дім Петра, Ісус взяв її за руку — і гарячка минула! Ми не знаємо, як саме відбулося те уздоровлення, так само як лікарі сьогодні не можуть повністю пояснити деякі випадки видужання; але гарячка залишила жінку. Важливішим за розуміння Ісусового методу зцілень є, однак, усвідомлення того, що, вздоровлюючи хворих і недужих, він виявляв їм своє співчуття. Ісус справді хотів допомогти людям, і його Отець теж цього хоче (Марка 1:29—31, 40—43; 6:34). Цей випадок показав Петрові, що Творець вважає кожну особу достойною піклування (1 Петра 5:7).

Якось пізніше, перебуваючи на Подвір’ї жінок в Єрусалимському храмі, Ісус спостерігав за тим, як люди кидали до скарбниці пожертви. Заможні люди жертвували багато монет. Пильно придивившись, Ісус побачив, як одна бідна вдова кинула дві лепти. Тоді він сказав Петрові, Івану та іншим: «Поправді кажу вам, що ця вбога вдовиця поклала найбільше за всіх, хто клав у скарбницю. Бо всі клали від лишка свого, а вона поклала з убозтва свого все, що мала,— свій прожиток увесь» (Марка 12:41—44).

Це свідчить про те, що Ісус шукав у людях добрі сторони й цінував зусилля кожного з них. Як, на вашу думку, слова Вчителя вплинули на Петра та інших апостолів? Зрозумівши на прикладі Ісуса, яким є Єгова, Петро пізніше процитував псалом: «Очі Господні — до праведних, а вуха Його — до їхніх прохань» (1 Петра 3:12; Псалом 34:16, 17). Чи вас не приваблює Творець і його Син, які хочуть знайти щось добре у вас і з готовністю вислуховують ваші прохання?

Після майже двох років спілкування з Ісусом Петро твердо переконався, що Ісус — то Месія. Одного разу Ісус запитав своїх учнів: «За кого Мене люди вважають?» Відповіді були різними. Тоді він запитав: «А ви за кого Мене маєте?» Петро впевнено відповів: «Ти — Христос!» Вас, можливо, здивує те, що далі зробив Ісус. Він «заборонив їм, щоб нікому... вони не казали» про це (Марка 8:27—30; 9:30; Матвія 12:16). Чому він так вчинив? Тоді Ісус ще перебував серед людей, тому не хотів, щоб вони робили висновки про нього, ґрунтуючись лише на чутках. Це було розумно, хіба ж ні? (Івана 10:24—26). Так само і наш Творець хоче, аби ми дізналися про нього, особисто дослідивши надійні докази. Він бажає, щоб наші переконання ґрунтувалися на фактах (Дії 17:27).

Як того й можна було сподіватися, деякі з Ісусових співвітчизників, попри велику кількість доказів, що він мав підтримку Творця, не прийняли його. Багатьом з них, надто заклопотаним своїм суспільним становищем або політичними цілями, не подобався цей щирий, але покірний Месія. З наближенням кінця свого служіння Ісус сказав: «Єрусалиме, що вбиваєш пророків та каменуєш посланих до тебе! Скільки разів Я хотів зібрати діти твої... та ви не захотіли! Ось ваш дім залишається порожній для вас» (Матвія 23:37, 38). Ця зміна становища вибраного народу була важливим кроком у виконанні Божого наміру поблагословити усе людство.

Невдовзі після того Петро й три інші апостоли почули Ісусове докладне пророцтво про «закінчення системи речей» (НС)d. Перше сповнення Ісусового передбачення відбулося в 66—70 роках н. е., коли римляни напали на Єрусалим і повністю зруйнували його. Історія підтверджує, що передречене Ісусом справді сповнилося. Петро був свідком багатьох подій, які саме передрікав Ісус, і це відображено у 1 та 2 Петра — двох книгах, написаних Петром (1 Петра 1:13; 4:7; 5:7, 8; 2 Петра 3:1—3, 11, 12).

Під час служіння Ісус був дуже терпеливим і добрим до євреїв. Але він сміливо засуджував негідні вчинки. Це допомогло Петрові — і повинно допомогти також нам — ліпше зрозуміти нашого Творця. Бачачи, як сповняються інші деталі Ісусового пророцтва, Петро написав християнам, що їм потрібно ‘твердо пам’ятати присутність дня Єгови’. Петро також сказав: «Не бариться Господь із обітницею, як деякі вважають це барінням, але вам довготерпить, бо не хоче, щоб хто загинув, але щоб усі навернулися до каяття». Після цього Петро підбадьорив своїх читачів словами про ‘небо нове й нову землю, що правда на них пробуває’ (2 Петра 3:3—11, 13; 3:12, НС). Чи ми цінуємо так, як Петро, Божі риси, відображені в Ісусі, і чи виявляємо віру в обітниці Єгови на майбутнє?

Чому Ісус помер?

Останній вечір свого земного служіння Ісус провів з апостолами за особливою вечерею. Згідно з єврейським звичаєм, господар виявляв під час такої вечері свою гостинність, миючи гостям ноги, оскільки в ті часи люди часто подорожували курними дорогами в сандалях. Проте ніхто не запропонував цієї послуги Ісусові. Тому він смиренно встав, узяв рушник та умивальницю й почав мити ноги апостолам. Коли надійшла черга Петра, йому стало соромно. Тож він сказав: «Ти повік мені ніг не обмиєш». «Коли Я не вмию тебе,— відповів Ісус,— ти не матимеш частки зо Мною». Знаючи, що незабаром помре, він додав: «Коли обмив ноги вам Я, Господь і Вчитель, то повинні й ви один одному ноги вмивати. Бо то Я вам приклада дав, щоб і ви те чинили, як Я вам учинив» (Івана 13:5—17).

Кілька десятків років після того Петро написав у листі до християн, щоб вони наслідували Ісуса — але не обрядом миття ніг. Він заохочував їх покірно служити іншим, а ‘не панувати’ над ними. Петро також зрозумів, що Ісусів приклад засвідчує: «Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать». Який чудовий урок про Творця! (1 Петра 5:1—5; Псалом 18:36, НС [18:36, Ог.]). Однак Петро навчився ще чогось.

Після тієї останньої вечері Юда Іскаріотський, який був апостолом, але почав красти, привів групу озброєних чоловіків, щоб арештувати Ісуса. Коли ті приступили до Вчителя, Петро вирішив втрутитися. Він витягнув меча й поранив одного з них. Ісус сказав Петрові: «Сховай свого меча в його місце, бо всі хто візьме меча,— від меча і загинуть». Потім Петро побачив, як Ісус торкнувся того чоловіка й зцілив його (Матвія 26:47—52; Луки 22:49—51). Безумовно, Ісус жив згідно з власним вченням — «любіть ворогів своїх»,— наслідуючи у цьому Отця, який «наказує сходити сонцю Своєму над злими й над добрими, і дощ посилає на праведних і на неправедних» (Матвія 5:44, 45).

У ту напружену ніч відбулося поспішне слухання справи Ісуса в єврейському верховному суді. Його фальшиво звинуватили в богозневазі, відвели до римського намісника й тоді несправедливо віддали на страту. Євреї та римляни досхочу насміялися над ним, і зрештою, після жорстоких знущань, його розп’яли. Велика частина цієї наруги була сповненням пророцтв, записаних кілька століть перед тим. Навіть воїни, що спостерігали за Ісусом на стовпі мук, визнали: «Він був справді Син Божий» (Матвія 26:57—27:54; Івана 18:12—19:37).

Те, що сталося, напевно, викликало у Петра та інших запитання: «Чому Христос мусив померти?» Тільки пізніше вони зрозуміли чому. По-перше, так сповнилося пророцтво з 53-го розділу Ісаї, яке виявляло, що Ісус уможливить визволення не лише для євреїв, але й для всього людства. Петро написав: «Він Сам возніс гріхи наші тілом Своїм на дерево, щоб ми, вмерши для гріха, жили для праведності; ранами Його ви зцілилися» (1 Петра 2:21—25, Дерк.). Петро зрозумів суть істини, викладеної Ісусом: «Син Людський прийшов не на те, щоб служили Йому, а щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох» (Матвія 20:28). Так, Ісус, як досконала людина, мусив відректися від свого права на життя, щоб викупити людство з гріховного стану, успадкованого від Адама. Це вчення про викуп і є основним вченням Біблії.

Що ж таке викуп? Його можна уявити собі так: припустімо, ви маєте комп’ютер, але один з його електронних файлів пошкоджено помилкою (або вірусом), яку хтось ввів у досконалу програму. Це ілюструє наслідок того, що зробив Адам, навмисно не послухавшись Бога, або згрішивши. Продовжмо нашу ілюстрацію. Кожна копія цього файла буде пошкодженою. Проте не все ще втрачено. За допомогою спеціальної програми можна визначити й усунути ту помилку з ваших файлів і комп’ютера. Подібно до цього, людство отримало від Адама та Єви «вірус», або гріх, і потрібно сторонньої допомоги, щоб стерти його (Римлян 5:12). Згідно з Біблією, Бог подбав про таке очищення через Ісусову смерть. Це вияв любові, з якого ми можемо скористати (1 Коринтян 15:22).

Цінування того, що зробив Ісус, спонукало Петра «решту часу в тілі жити вже не для пожадливостей людських, а для Божої волі». Це мало б означати для Петра, а також для нас, уникати поганих звичок та неморального способу життя. Можливо, інші люди створюватимуть проблеми тому, хто намагається чинити «Божу волю». Однак він побачить, що його життя стає багатшим, змістовнішим (1 Петра 4:1—3, 7—10, 15, 16). Власне так було з Петром і може бути з нами, коли ми ‘душі свої, або життя, віддаємо в доброчинстві Йому, як Створителю вірному’ (1 Петра 4:19).

Учень, якого привабила любов

Апостол Іван — це ще один учень, який мав близькі взаємини з Ісусом і, отже, може допомогти нам ліпше зрозуміти Творця. Іван написав одне з Євангелій, а також три послання (1, 2 і 3 Івана). В одному з послань він дає нам таке пояснення: «Знаємо ми, що Син Божий прийшов і дав нам прозріння [«розум», Ог.], щоб ми пізнали Того, Хто істинний [Творця]. І ми справді у Тому, Хто істинний, оскільки ми в Його Сині, Ісусі Христі. Це й є істинний Бог, і Він — це вічне життя» (1 Івана 5:20, СМ).

Іван каже, що, аби пізнати «Того, Хто істинний», треба застосувати «розум». Що Іван довідався про риси Творця? «Бог є любов,— написав він,— і хто пробуває в любові, пробуває той в Бозі». Чому Іван був певний цього? «Не в тому любов, що ми полюбили Бога, а що Він полюбив нас, і послав Свого Сина», щоб принести викупну жертву за нас (1 Івана 4:10, 16). Івана, так само як і Петра, зворушувала любов Бога, який заради нас послав на смерть свого Сина.

Бувши дуже близьким товаришем Ісуса, Іван розумів почуття свого Вчителя. Випадок у Віфанії, що коло Єрусалима, справив глибоке враження на цього учня. Коли Ісус почув, що його друг Лазар дуже хворий, то відправився з апостолами у Віфанію. Однак, діставшись туди, вони довідалися, що Лазар помер чотири дні тому. Іван знав, що Ісус має підтримку самого Творця — Джерела людського життя. Тож чи міг Ісус воскресити Лазаря? (Луки 7:11—17; 8:41, 42, 49—56). Ісус сказав Марті, сестрі Лазаря: «Воскресне твій брат» (Івана 11:1—23).

Тоді Іван побачив іншу сестру Лазаря, Марію, яка вийшла назустріч Ісусові. Як відреагував на це Ісус? Він «в дусі розжалобився та й зворушився Сам». Щоб описати реакцію Ісуса, Іван використав грецьке слово (перекладене українською як «розжалобився»), котре передає думку про сильні почуття з глибини серця. Іван бачив, що Вчитель «зворушився», або розхвилювався всередині, сильно затужив. Ісус не був байдужим або якимось відчуженим. Далі Іван говорить, що «закапали сльози Ісусові» (Івана 11:30—37). Безсумнівно, Ісус мав глибокі й ніжні почуття, які допомогли Іванові — і повинні допомогти також нам — зрозуміти почуття Творця.

Іван довідався, що Ісусові почуття спонукували його до добрих вчинків, коли почув, як Христос голосно вигукнув: «Лазарю,— вийди сюди!» І сталося за його словом. Лазар повернувся до життя й вийшов з гробниці. Як же зраділи його сестри та інші очевидці того чуда! Багато людей тоді повірили в Ісуса. Звичайно, його вороги не могли заперечити, що він воскресив Лазаря, але коли ця новина розійшлася, вони «змовилися, щоб і Лазареві смерть заподіяти», й Ісуса також вбити (Івана 11:43; 12:9—11).

Біблія говорить, що Ісус — ‘образ істоти Творця’ (Євреїв 1:3). Отже Ісусове служіння переконливо свідчить, що він і його Отець щиро бажають знищити всі нещастя, спричинені хворобами та смертю. Про це свідчать не лише кілька воскресінь, описаних у Біблії. Іван чув, як Ісус говорив: «Надходить година, коли всі, хто в [«пам’ятних», НС] гробах,— Його [Сина] голос почують, і повиходять» (Івана 5:28, 29). Зауважте, що замість звичайного слова «гроби» Іван використав тут слово, яке перекладається «пам’ятні гроби». Чому?

Це стосується Божої пам’яті. Звичайно, Творець безмежного Всесвіту може пам’ятати кожну близьку нам людину, що померла, з усіма подробицями її характеру, в тому числі успадкованими й набутими рисами. (Порівняйте Ісаї 40:26). І він не тільки може пам’ятати. Бог та його Син хочуть пам’ятати. Вірний чоловік Йов сказав про Бога у зв’язку з чудовою надією на воскресіння: «Коли хтось умре, хіба оживе знову? ...Ти [Єгова] кликнув би, і я тобі відповів би, ти прагнув би діла рук твоїх» (Йова 14:14, 15, Хом.; Марка 1:40—42). Якого ж чудового Творця ми маємо — він справді достойний нашого поклоніння!

Воскреслий Ісус — ключ до змістовного життя

Іван, улюблений учень Ісуса, уважно спостерігав за своїм Учителем аж до Його смерті. Крім того, Іван описав найважливіше в історії воскресіння — подію, яка заклала міцну основу для нашого тривалого й змістовного життя.

Вороги стратили Ісуса, прибивши його до стовпа як звичайного злочинця. Спостерігачі ж — у тому числі й релігійні провідники — протягом декількох годин, поки він страждав, насміхалися над ним. Хоча Ісус терпів страшні муки на стовпі, побачивши свою матір та Івана, він сказав їй: «Оце, жоно, твій син!» На той час Марія, мабуть, була уже вдовою, а її інші діти ще не стали Ісусовими учнямиe. Тому Ісус доручив учневі Івану піклуватися про Його вже немолоду матір. Це знову ж таки відображає мислення Творця, який заохочує піклуватися про вдів і сиріт (Івана 7:5; 19:12—30; Марка 15:16—39; Якова 1:27).

Однак коли Ісус помер, як він міг далі служити «Насінням», через котре «всі народи землі будуть... благословляти себе»? (Буття 22:18, Ог., 1988). Померши того квітневого пополудня 33 року н. е., Ісус віддав своє життя як основу для викупу. Його чуйному Батькові було, напевно, дуже боляче дивитися на страшні муки свого невинного Сина. Але так Єгова забезпечив викупну ціну, потрібну для звільнення людства від рабства гріха й смерті (Івана 3:16; 1 Івана 1:7). Усе було готове для грандіозного завершення.

Оскільки Ісус Христос відіграє основну роль у виконанні Божих намірів, він мусив повернутися до життя. Власне це й сталося, очевидцем чого був Іван. Рано-вранці третього дня після Ісусової смерті й поховання деякі учні прийшли до гробниці. Вона виявилася порожньою. Це сильно бентежило учнів, аж поки Ісус не з’явився багатьом із них. Коли Марія Магдалина сповістила учням, що «бачила Господа», вони не повірили їй. Пізніше, коли учні зібралися в кімнаті за замкнутими дверима, Ісус з’явився знову, навіть порозмовляв з ними. Протягом кількох днів свідками того, що Ісус був живий, стало понад 500 чоловіків і жінок. Люди, які жили у ті часи й, можливо, скептично дивилися на воскресіння Ісуса, могли розпитати про все тих гідних довір’я очевидців та перевірити їхні свідчення. Християни могли не сумніватися, що Ісус воскрес і живе тепер як духовна особа, подібно до Творця. Існувало стільки переконливих доказів цього, що багато швидше йшли на смерть, ніж зрікалися віри у воскресіння Ісуса (Івана 20:1—29; Луки 24:46—48; 1 Коринтян 15:3—8)f.

Апостол Іван теж терпів гоніння за свідчення про Ісусове воскресіння (Об’явлення 1:9). Але, будучи у засланні, він отримав незвичайну нагороду. Ісус показав йому ряд видінь, що допомагають ліпше зрозуміти Творця й виявляють майбутнє. Про все це можна прочитати в книзі Об’явлення, яка часто використовує символічну мову. Там Ісуса зображено як переможного Царя, котрий незабаром повністю підкорить своїх ворогів. Тими ворогами є смерть (наш спільний ворог) і зіпсоване духовне створіння, що зветься Сатаною (Об’явлення 6:1, 2; 12:7—9; 19:19—20:3, 13, 14).

Майже під кінець апокаліпсичної звістки Іван отримав видіння часу, коли земля перетвориться в рай. Голос описав апостолу умови, які пануватимуть тоді: «Сам Бог буде з [людством]», «і Бог кожну сльозу з очей їхніх зітре», і не буде вже смерти — ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде, бо перше минулося!» (Об’явлення 21:3, 4). Коли сповниться Божий намір, здійсниться також і Божа обітниця, дана Авраамові (Буття 12:3; 18:18).

Тоді настане «істинне життя», подібне до того, що лежало перед Адамом у час його створення (1 Тимофія 6:19, СМ). Людство більше не буде шукати наосліп Творця та робити здогади про свої взаємини з ним. Однак ви можете запитати: «Коли ж цей час настане? І чому Творець, який піклується нами, допускає зло та страждання аж до сьогодні?» Дослідімо тепер ці питання.