У Біблії слово «викуп» передає думку про плату, яка покриває щось (наприклад, відшкодовує завдані збитки або задовольняє вимоги справедливості), а також про звільнення за певну плату. Найціннішим викупом є пролита кров Ісуса Христа, яка уможливила визволення Адамових нащадків від гріха і смерті.

Єврейські та грецькі слова, перекладені як «викуп» і «викупляти», мають дещо спільне. Вони несуть думку про плату, про щось цінне, що передають для здійснення викупу. У кожному з них простежується ідея рівноцінності, обміну чи заміни: одна річ дається замість іншої, щоб задовольнити вимоги справедливості й виправити ситуацію. (Див. ПРИМИРЕННЯ.)

Плата, що покриває. Єврейський іменник ко́фер походить від дієслова кафа́р, основне значення якого — «покривати». Скажімо, це дієслово вжито в Буття 6:14, де говориться, що Ной покрив смолою ковчег. Однак у переважній більшості випадків кафа́р стосується задоволення вимог справедливості шляхом покриття (прощення; очищення від) гріхів (Пс 78:38, прим.; 79:8, 9, прим.). Іменник ко́фер у свою чергу передає думку про річ, яка дається для досягнення цього, тобто про викупну плату. Річ, яка щось покриває, повністю відповідає тому, що́ вона покриває,— чи то за формою (як-от «кришка [каппо́рет]» ковчега угоди; Вх 25:17—22), чи за вартістю (як-от плата, що покриває завдану шкоду).

Єгова подбав про те, щоб ізраїльтяни могли примирятися з ним, не порушуючи норм справедливості. Для цього в Закон-угоді він передбачив принесення жертв. Мова йде про різноманітні жертви й приношення, які покривали гріхи священиків, левітів (Вх 29:33—37; Лв 16:6, 11), окремих ізраїльтян і цілого народу (Лв 1:4; 4:20, 26, 31, 35), а також очищали жертовник і святий намет від гріхів ізраїльтян (Лв 16:16—20). По суті, життя тварини приносилось у жертву замість життя грішника, і її кров, яка використовувалась на жертовнику, забезпечувала примирення з Богом — у тій мірі, в якій це було можливо (Лв 17:11; пор. Єв 9:13, 14; 10:1—4). «День примирення [йом гаккіппурı́м]» можна було б також назвати «днем викупів» (Лв 23:26—28). Ізраїльтяни обов’язково мали приносити всі ці жертви, щоб праведний Бог і далі схвалював їх і їхнє поклоніння.

Суть викупу добре проілюстровано в законі про битливого бика. Якщо власник бика знав, що той битливий, однак не пильнував його і бик убив людину, то власника потрібно було покарати смертю; його життя ставало платою за життя померлого. Але оскільки він не бажав людині смерті і не скоїв убивства особисто, за певних обставин судді могли не призначати винуватцеві смертної кари, а зобов’язати його сплатити «викуп [ко́фер]». Сплачена сума вважалася викупом за його життя і відшкодуванням за життя померлого (Вх 21:28—32; пор. Пв 19:21). А от у разі навмисного вбивства жоден викуп не приймався; вбивця мав заплатити за смерть людини власним життям (Чс 35:31—33). Під час перепису населення рахувалася кількість усіх людей, і кожен чоловік віком від 20 років — чи то бідний, чи багатий — мав сплатити Єгові за своє життя викуп (ко́фер) у розмірі півшекеля (1,10 дол.) (Вх 30:11—16).

Будь-яка несправедливість викликає невдоволення — як у Бога, так і в людей,— тому викуп був потрібний, зокрема, для того, щоб відвернути або вгамувати чийсь гнів. (Пор. Єр 18:23; також Бт 32:20, де кафа́р перекладено як «задобрю».) А втім, Біблія каже, що чоловік, розлючений на того, хто мав статеві стосунки з його дружиною, не прийме жодного «викупу [ко́фер]» (Пр 6:35, прим.). Те саме слово вживається, коли йдеться про людину, яка мала здійснити правосуддя, а натомість взяла «хабара [ко́фер]» і закрила очі на чиюсь провину (1См 12:3; Ам 5:12).

Визволення завдяки викупу. Єврейське дієслово пада́ означає «викупляти», а споріднений іменник підйо́н — «викуп», або «викупна ціна» (Вх 21:30). Судячи з усього, ці слова передають думку про звільнення, можливе завдяки викупу, тимчасом як слово кафа́р наголошує на тому, що є цим викупом, а також на його властивостях і здатності врівноважити терези справедливості.

Роль Христа Ісуса як Викупника. Вищеподана інформація допомагає зрозуміти, в чому полягала суть викупу, сплаченого за людство через Божого Сина, Христа Ісуса. Потреба у викупі з’явилася внаслідок бунту в Едемі. Адам свідомо вчинив зло, заради того щоб задовольнити своє егоїстичне прагнення і залишитися з дружиною, яка переступила закон і стала грішницею. У результаті вони обоє стягнули на себе Божий осуд. Таким чином Адам продав і себе, і своїх нащадків у рабство гріха та смерті, адже саме вона була платою, якої вимагала Божа справедливість (Рм 5:12—19; пор. Рм 7:14—25). Адам втратив досконалість, яку мав напочатку, і позбавив усіх своїх нащадків цієї дорогоцінної спадщини.

У Законі, який був «тінню прийдешніх благ», містився наказ приносити в жертву тварин для покриття гріхів. Однак це покриття було лише символічним, умовним, адже тварини нижчі за людей; як зазначив апостол Павло, «гріхи неможливо [по-справжньому] усунути кров’ю биків і козлів» (Єв 10:1—4). Для жертвоприношень слід було використовувати тільки безвадних тварин (Лв 22:21). Те саме можна сказати про справжній викуп: усунути гріх могла тільки досконала людина, людина без жодної вади,— така ж, як досконалий Адам. Лише за цієї умови вона могла сплатити викуп за Адамових нащадків і звільнити їх від недосконалості, від непосильного боргу і від рабства, в яке їх продав їхній прабатько. (Пор. Рм 7:14; Пс 51:5.) Це був єдиний спосіб задовольнити вимоги Божої досконалої справедливості, що відображені в принципі рівноцінності — «життя за життя» (Вх 21:23—25; Пв 19:21).

Божа справедливість непорушна, тому жодна недосконала людина не могла викупити людство (Пс 49:6—9).