Титульна сторінка/Видавнича сторінка

Як кров може врятувати ваше життя?

Зміст

3 Кров — необхідна для життя

7 Чи безпечно переливати кров?

13 Альтернативи переливанню крові

17 Ви маєте право вибору

22 Кров, яка дійсно рятує життя

Як кров може врятувати ваше життя?

ЩОДНЯ людям доводиться приймати рішення етичного характеру, пов’язані зі здоров’ям; ці рішення можуть стосуватися пересадки органів, аборту або «права на смерть». Сподіваємося, що перед вами ніколи не постануть такі проблеми.

Однак існує запитання, на яке нам усім слід звернути увагу: як кров може зберегти життя?

Нині багато людей не без підстави запитують, наскільки безпечно переливати кров. Проте це не суто медичне питання. Іноді його обговорює преса у зв’язку з позицією Свідків Єгови. Чи ви задумувалися, чому ці порядні люди, які довіряють медицині, відмовляються від переливання крові?

Виявляється, що з медичними та моральними сторонами використання крові безпосередньо пов’язана відповідь на дуже важливе запитання: як можна зберегти найцінніше — своє ЖИТТЯ.

Кров — необхідна для життя

Як кров може врятувати життя? Вас, безперечно, цікавить це запитання, оскільки наше життя залежить від крові. Вона переносить в організмі кисень, виводить вуглекислий газ, допомагає пристосуватися до зміни температури і відіграє важливу роль у боротьбі з хворобами.

Про зв’язок між життям і кров’ю знали ще задовго до 1628 року, коли Уїльям Гарвей описав будову кровоносної системи. Основні моральні норми світових релігій базуються на вірі в існування Життєдавця, який виявив свій погляд на життя й кров. Один знавець юдейських і християнських законів сказав про нього: «Сам дає всім і життя, і дихання, і все. Бо ми в Нім живемо, і рухаємось, і існуємо»a.

Люди, які вірять у такого Життєдавця, впевнені, що його накази служать нам на вічне благо. Єврейський пророк зазначив, що Він той, хто «навчає тебе про корисне, що провадить тебе по дорозі, якою ти маєш ходити».

Це запевнення, записане в Ісаї 48:17, міститься у Біблії — книзі, котру поважають за етичні цінності, які можуть бути корисні для всіх нас. Що вона говорить про використання крові людьми? Чи виявляє вона, як кров може зберегти життя? Біблія чітко показує, що кров — не просто складна біологічна рідина. Ця книга згадує про кров понад 400 разів, у тому числі кілька разів у зв’язку із врятуванням життя.

Ще на самому початку Творець проголосив: «Усе, що плазує, що живе воно,— буде вам на їжу... Тільки м’яса з душею його, цебто з кров’ю його, не будете ви споживати». І додав: «Я буду жадати вашу кров із душ ваших», а після цього засудив убивство (Буття 9:3—6). Ці слова він сказав до Ноя, нашого спільного предка, якого високо шанують євреї, мусульмани та християни. Так було сповіщено усіх людей, що для Творця кров рівнозначна життю. Цей припис стосувався не лише харчування. Мова, безперечно, йшла про моральний принцип. Людська кров має дуже велике значення, і нею не можна зловживати. Пізніше Творець дав більше подробиць, з котрих можна легко побачити, які моральні питання він пов’язує з життєдайною кров’ю.

Коли Творець давав стародавнім ізраїльтянам Закон, він знову згадав про кров. І хоча багато людей цінують мудрість та етичні норми того Закону, далеко не всім відомі його строгі правила щодо крові. Наприклад: «Хто б то не був, чи з дому Ізраїля, чи з приходнів, що пробувають між вами, що їстиме хоч яку б кров,— я повернусь проти того, що їстиме кров, і викоріню його з-поміж його людей; бо в крові — життя тіла» (Левит 17:10, 11, Хоменко). Далі Бог пояснив, що мав робити мисливець із вбитою твариною: «Нехай вицідить кров її й засипле землею... Не їжте крови ні з якого тіла; а що кров то життя кожного тіла, то хто б її не їв — викоріниться» (Левит 17:13, 14, Хом.).

Сьогодні науковці знають, що єврейський Закон сприяв здоров’ю. Він вимагав, наприклад, щоб люди випорожнювалися поза табором і відразу закопували свої екскременти, а також щоб вони не їли м’яса, через яке можна було заразитись хворобою (Левит 11:4—8, 13; 17:15; Повторення Закону 23:13, 14). Однак мета закону про кров полягала не лише в охороні здоров’я. Кров мала символічне значення. Вона представляла життя, дароване Творцем. Ставлячись до крові з особливою пошаною, люди показували, що їхнє життя залежить від Бога. Вони стримувались від крові не через її шкідливість для здоров’я, а головно тому, що вона мала для Бога особливе значення.

У Законі неодноразово наголошувалося, що Творець забороняє вживати кров для підтримки життя. «Не будеш їсти її [кров],— на землю виллєш її, як воду. Не будеш їсти її, щоб було добре тобі та синам твоїм по тобі, коли робитимеш справедливе» (Повторення Закону 12:23—25; Левит 7:26, 27; Єзекіїля 33:25)b.

Божий закон про кров не можна було порушувати навіть у критичних ситуаціях, котрі, на думку деяких наших сучасників, виправдовують вживання крові. Якось під час війни ізраїльські воїни стали вбивати тварин і «їв народ із кров’ю». Чи дозволялося їм з огляду на надзвичайні обставини підтримувати свої сили й життя кров’ю? Ні. Їхній воєначальник розцінив цей вчинок як великий гріх (1 Самуїла 14:31—35). Отже, незважаючи на високу цінність життя, Творець ніколи не говорив, що у виняткових ситуаціях його нормами можна нехтувати.

КРОВ І ПРАВДИВІ ХРИСТИЯНИ

А яку позицію щодо порятунку нашого життя кров’ю займає християнство?

Ісус був непорочною людиною, і власне за це його так поважають. Він знав, що Творець забороняє вживати кров і що цей закон непорушний. Тож можна бути певним: Ісус дотримувався б закону про кров, навіть якби обставини змушували його чинити по-іншому. «Не вчинив Він гріха, і не знайшлося в устах Його підступу» (1 Петра 2:22). Ісус залишив приклад для своїх послідовників, зокрема у тому, як виявляти пошану до життя й крові. (Пізніше ми розглянемо, яке значення має Ісусова власна кров у цій важливій справі і як це стосується вашого життя).

Зверніть увагу, як було вирішено одне питання, що виникло через певний час після Ісусової смерті. Воно стосувалось того, чи повинна людина, яка стала християнином, дотримуватись усіх ізраїльських законів. Питання розглянув християнський керівний орган, членами якого були й апостоли. Яків, Ісусів брат по матері, послався на Писання, що містили накази про кров, дані Ною та ізраїльському народові. Чи християни також мали дотримуватися цих наказів? (Дії 15:1—21).

Керівний орган розіслав листи зі своїм рішенням усім зборам: християни не мусять дотримуватися зводу законів, які отримав Мойсей, «окрім необхідного: стримуватися від ідольських жертов та крови, задушенини [м’яса, з якого не зійшла кров], та від блуду» (Дії 15:22—29). Це не була якась обрядова вимога чи закон щодо харчування. Апостоли встановили основні моральні норми, котрих ранні християни беззаперечно дотримувалися. Приблизно через десять років апостоли підтвердили, що слід і надалі ‘берегтися від ідольських жертов та крови, та від блуду’ (Дії 21:25).

Сьогодні мільйони людей ходять до церкви і більшість з них, мабуть, погодяться, що християнська мораль не сумісна з ідолопоклонством та розпустою. Але зауважте, що, на думку апостолів, стримуватися від крові було так само важливо, як уникати грішної поведінки. Їхнє рішення закінчувалося такими словами: «Оберегаючися від того, ви зробите добре. Бувайте здорові!» (Дії 15:29).

Рішення апостолів довгий час вважалося обов’язковим. Євсевій розповідає про молоду жінку, яка померла мученицькою смертю у кінці другого століття. Перед смертю вона сказала, що християнам «не можна їсти крові, навіть крові нерозумних тварин». Ця жінка не відстоювала свого права на смерть. Вона хотіла зберегти життя, але не ціною компромісу. Чи ж не заслуговують поваги ті, хто ставить принципи вище власних інтересів?

Науковець Джозеф Прістлі зробив такий висновок: «Здається, що дана Ною заборона вживати кров стосується всіх його нащадків... Якщо дивитися на заборону апостолів так, як на неї дивилися перші християни,— а їх неможливо запідозрити в тому, що вони неправильно зрозуміли її суть і застосування,— то мусимо дійти висновку, що ця заборона була цілковита й непідвладна часу, оскільки протягом багатьох століть жодний християнин не вживав крові».

А ЧИ МОЖНА ВЖИВАТИ КРОВ У МЕДИЧНИХ ЦІЛЯХ?

Чи поширюється біблійна заборона на використання крові в медицині, наприклад для переливання, яке, безперечно, не було відоме за днів Ноя, Мойсея та апостолів?

Хоча у ті часи не знали про сучасні методи застосування крові, але її вже використовували в медицині. Майже 2000 років тому єгиптяни та інші народи «вважали [людську] кров найліпшим засобом для лікування прокази». Один лікар розповів, як лікували сина царя Асархаддона, коли Ассирія була найцивілізованішою державою: «[Принц] почувається набагато ліпше, тож цар, мій пан, може бути щасливим. Починаючи з 22-го дня, я даю (йому) пити кров, і він питиме (її) 3 дні. Ще 3 дні я даватиму (йому кров)». Попри те що ізраїльтяни мали стосунки з Асархаддоном, вони ніколи не пили крові з лікувальною метою, оскільки слухалися Божого Закону.

А чи використовували кров як ліки за часів Римської імперії? Природознавець Пліній (сучасник апостолів) і лікар другого століття Аретей повідомляють, що людською кров’ю лікували епілепсію. Пізніше Тертулліан написав: «Зверніть увагу на пожадливих глядачів, які під час вистави на арені беруть свіжу кров злочинців... щоб нею лікувати епілепсію». А говорячи про християн, він сказав: «Ми навіть не споживаємо крові тварин під час наших обідів... Щоб випробовувати християн, ви подаєте їм ковбаски, наповнені кров’ю. Ви, звичайно, переконані, що [це]... їм заборонено». Отже, ранні християни радше воліли вмерти, аніж їсти кров.

«Використання крові в її більш звичайній формі... не вийшло з моди в медицині й магії,— повідомляється у книжці «Flesh and Blood» («Плоть і кров»).— Ось як, наприклад, було в 1483 році, коли помирав французький король Людовік XI. «З кожним днем йому ставало все гірше, і ліки, які, правда, були досить дивними, зовсім не допомагали. Він відчайдушно чіплявся за життя, вживаючи людську кров, яку брав у дітей і пожадливо пив».

А що сказати про переливання крові? Досліди з переливанням почалися на зорі XVI століття. Томас Бартолін (1616—1680 роки), професор анатомії Копенгагенського університету, висловив своє несхвалення з приводу цього: «Ті, хто пропонує використовувати людську кров як внутрішній засіб від хвороб, насправді зловживають нею і тяжко грішать. Ми засуджуємо канібалів. А чому ж тоді не відчуваємо відрази до людей, які оскверняють свої стравоходи людською кров’ю? Те саме стосується прийняття чужої крові з розрізаної вени — чи то через уста, чи через апарат для переливання крові. Особи, які вигадали таку операцію, повинні тремтіти перед Божим законом, котрий забороняє споживати кров».

Отже, у минулих століттях мислячі люди усвідомлювали, що біблійна заборона стосувалася приймання крові як через уста, так і через вену. Бартолін зробив висновок: «Мета обидвох способів вживання [крові] та сама — живлення або відновлення хворого організму за допомогою цієї рідини».

Цей історичний огляд може допомогти вам зрозуміти, чому Свідки Єгови займають таку непохитну позицію у питанні крові. Вони високо цінують життя і прагнуть отримати якнайліпшу медичну допомогу. Але Свідки рішуче відмовляються порушувати Божий незмінний закон: ті, хто поважає життя як дар від Творця, не намагаються підтримати його, приймаючи кров.

Все ж упродовж багатьох років існує думка, що кров рятує життя. Лікарі можуть розповісти чимало випадків, коли людина, що втратила дуже багато крові, після переливання швидко одужала. Тож у вас може виникнути запитання: «Наскільки переливання є доцільним або недоцільним з медичного погляду?» На користь лікування кров’ю наводяться медичні докази. Тому, щоб прийняти свідоме рішення, вам буде корисно ознайомитися з фактами.

[Примітки]

[Рамка на сторінці 4]

«Накази, чітко й послідовно викладені [в Дії апостолів 15], є обов’язковими наказами. А це найвагоміший доказ того, що апостоли не вважали їх тимчасовими вимогами» (професор Едуард Рус зі Страсбурзького університету).

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 5]

Мартін Лютер вказав на значення апостольської постанови: «Якщо ми хочемо, щоб церква підкорялася рішенню цієї ради... слід навчати і наполягати, аби віднині жоден князь, пан, городянин або селянин не їв гусей, лані, оленини чи свинини, приготованих у крові... А городяни та селяни повинні відмовитися від червоної ковбаси та кров’янки».

[Відомості про джерело]

Гравюра на дереві. Лукас Кранах.

[Рамка на сторінці 6]

«Бог і люди дивляться на речі зовсім по-різному. Те, що в наших очах видається важливим, дуже часто не має жодного значення з погляду вічної мудрості, а те, що нам здається незначним, часто є вельми важливим для Бога. І так було від самого початку» (Елікзандер Пірі, «An Enquiry Into the Lawfulness of Eating Blood» [«Питання про законність споживання крові»], 1787 рік).

[Ілюстрація на сторінці 3]

Медицина і живописець. Карл Цігросер, Dover Publications.

[Ілюстрація на сторінці 4]

На історичній раді християнський керівний орган підтвердив, що Божий закон про кров залишається в силі.

[Ілюстрація на сторінці 7]

Ранні християни відмовлялися порушувати Божий закон про кров, хоч би якими були наслідки цього.

[Відомості про джерело]

Painting by Gérôme, 1883, courtesy of Walters Art Gallery, Baltimore

Чи безпечно переливати кров?

Перш ніж погодитися на будь-яку серйозну медичну процедуру, розважна людина довідається про всі її переваги й недоліки. А що сказати про переливання крові? Сьогодні воно дуже широко використовується в медицині. Багато лікарів, які щиро турбуються своїми пацієнтами, без жодних вагань призначають кров. Її навіть називають даром життя.

Мільйони людей здають або приймають кров. У 1986—1987 роках у Канаді, де населення становило 25 мільйонів чоловік, було 1,3 мільйона донорів. «Лише у США в останній рік, за котрий існують дані, лікарі перелили від 12 до 14 мільйонів одиниць крові» («Нью-Йорк таймс», 18 лютого 1990 року).

«Кров завжди наділяли «чудодійними» властивостями,— зазначає д-р Луїз Кітінґ.— Протягом перших 46 років її застосування медики й широкі кола громадськості вважали запаси крові безпечнішими, ніж вони були насправді» («Cleveland Clinic Journal of Medicine» [«Медичний журнал клівлендської клініки»], травень 1989 року). Якою ж насправді була ситуація тоді і яка вона сьогодні?

Ще понад 30 років тому патологам і працівникам сховищ крові та плазми говорили: «Кров — це динаміт! Вона може принести велику користь, але й може сильно зашкодити. Смертність від переливання крові була така ж, як від ефірного наркозу або від видалення апендициту. Кажуть, що на кожні 1000—3000, а в найліпшому випадку 5000 переливань крові одне закінчується смертю. За повідомленнями, у районі Лондона на кожні 13 000 пляшечок перелитої крові трапляється одна смерть» («Медичний журнал штату Нью-Йорк», англ., 15 січня 1960 року).

Чи з того часу небезпеку, пов’язану з переливанням крові, вдалось усунути? Чи ризик все ще існує? Відверто кажучи, щороку сотні тисяч людей страждають через негативні реакції на кров, а багато навіть помирає. Можливо, взявши до уваги вищенаведене, ви подумали про хвороби, які передаються через кров. Однак поміркуйте насамперед про деякі менш відомі небезпеки.

ВПЛИВ КРОВІ НА ІМУННУ СИСТЕМУ

На початку XX століття науковці стали ліпше розуміти, наскільки складною речовиною є кров. Вони дізналися, що існують різні групи крові. А для переливання дуже важливо, щоб кров донора відповідала крові хворого. Якщо людині з групою A дати кров групи B, виникне гостра гемолітична реакція. Це призведе до руйнування великої кількості еритроцитів, і невдовзі людина помре. Хоча сьогодні ніколи не обходиться без визначення групи крові і перехресної проби, все ж помилки трапляються. Щороку люди вмирають через гемолітичну реакцію.

Факти свідчать, що питання сумісності не вичерпується тими кількома групами крові, які намагаються підібрати лікарі. Чому? У статті «Переливання крові: використання, зловживання та небезпеки» («Blood Transfusion: Uses, Abuses, and Hazards») д-р Дуглас Посі Молодший пише: «Коло 30 років тому Сампсон назвав переливання крові досить таки небезпечною процедурою... [З того часу] було відкрито й описано ще принаймні 400 антигенів еритроцитів. І їхня кількість, безперечно, зростатиме, оскільки мембрана еритроцитів неймовірно складна» («Journal of the National Medical Association» [«Журнал національної медичної асоціації»], липень 1989 року).

Нині науковці досліджують вплив перелитої крові на захисні сили організму, тобто на імунну систему. Що це може означати для вас або для вашого родича, який потребує операції?

Під час пересадки серця, печінки чи іншого органу імунна система хворого може розпізнати чужу тканину й відкинути її. А переливання крові власне і є пересадкою тканини. Тому навіть «правильно» підібрана кров може пригнітити імунну систему. На одній конференції патологів було зазначено, що в сотнях медичних публікацій «переливання крові пов’язують з імунологічними реакціями» («Case Builds Against Transfusions» [«Факти проти переливання крові»], «Medical World News» [«Вісті зі світу медицини»], 11 грудня 1989 року).

Одне з основних завдань імунної системи — виявити й знищити злоякісні (ракові) клітини. Чи пригнічення імунітету не спровокує раку і не призведе згодом до смерті? Розгляньте два повідомлення.

У журналі «Cancer» («Рак», 15 лютого 1987 року) наводилися результати вивчення, яке проводили в Нідерландах: «Було помічено, що переливання крові дуже негативно впливає на тривалість життя після операції хворих на рак товстої кишки. Серед тих, кому в цій групі зробили переливання, частка хворих, які прожили 5 років, становила 48%, а серед тих, кому його не робили,— 74%». Лікарі з університету Південної Каліфорнії спостерігали за ста прооперованими онкологічними хворими. «Для всіх видів раку гортані частка рецидивів складала 14% серед тих, хто не отримав крові, і 65% серед тих, хто отримав. Що ж до раку ротової порожнини, глотки і носа чи носових пазух, тут рецидив становив 31% у хворих, яким не переливали крові, і 71% у тих, кому переливали» («Annals of Otology, Rhinology & Laryngology» [«Хроніка отології, ринології та ларингології»], березень 1989 року).

То що говорять такі вивчення про переливання крові? Д-р Джон Спратт у статті «Переливання крові та оперування раку» підсумував: «Можливо, хірургам-онкологам слід взагалі відмовитися від використання крові» («The American Journal of Surgery» [«Американський журнал хірургії»], вересень 1986 року).

Ще одне важливе завдання імунної системи — це захист організму від різних інфекцій. Тож не дивно, чому декотрі вивчення виявляють, що пацієнти, які отримали кров, більш вразливі до інфекцій. Д-р Р. І. Тарттер досліджував операції на ободовій і прямій кишці. Серед хворих, яким робили переливання, було інфіковано 25 відсотків чоловік, а серед тих, кому не робили, лише 4 відсотки. Тарттер зазначає: «Переливання крові, які проводились до, під час чи після операції, супроводжувалися інфекційними ускладненнями... Ризик післяопераційного інфікування зростав у міру збільшення кількості одиниць перелитої крові» («The British Journal of Surgery» [«Британський журнал з питань хірургії»], серпень 1988 року). У 1989 році учасники засідання Американської асоціації сховищ крові та плазми дізналися, що серед пацієнтів, яким під час ендопротезування стегна перелили донорську кров, було інфіковано 23 відсотки осіб, а серед тих, кому її не переливали, випадків зараження взагалі не було.

Говорячи про такі наслідки переливання крові, д-р Джон Коллінз написав: «Це була б справжня іронія, якби виявилося, що «лікування», котре і так майже не допомагає, ще й ускладнює одну з найбільших проблем цих хворих» («World Journal of Surgery» [«Всесвітній журнал хірургії»], лютий 1987 року).

БЕЗПЕЧНЕ ЧИ СПОВНЕНЕ РИЗИКУ?

Хвороби, що передаються через кров, серйозно непокоять сумлінних лікарів і багатьох пацієнтів. Що ж це за хвороби? Слід сказати, що їх досить багато.

У праці «Техніка переливання крові» («Techniques of Blood Transfusion», 1982 рік) після обговорення більш відомих хвороб звертається увага на «інші інфекційні захворювання, пов’язані з переливанням крові», як-от сифіліс, цитомегаловірусна інфекція і малярія. Далі там сказано: «Виявлено, що під час переливання крові передаються і такі хвороби, як герпес, інфекційний мононуклеоз (вірус Епстейна-Барра), токсоплазмоз, трипаносомоз [африканська сонна хвороба й хвороба Шагаса], лейшманіоз, бруцельоз [мальтійська гарячка], тиф, філяріаз, кір, сальмонельоз та колорадська кліщова гарячка».

І список таких хвороб стає дедалі більшим. Можливо, ви вже читали заголовки на зразок: «Хвороба Лайма через переливання крові? Малоймовірно, але фахівці занепокоєні». Наскільки безпечна кров, узята в людини з позитивним тестом на хворобу Лайма? Групу медиків запитали, чи вони б згодилися, щоб їм влили кров, отриману від такої особи. «Усі відповіли ні, але жоден не порадив не приймати крові у таких донорів». Як же громадськості ставитись до запасів крові, яку фахівці собі ніколи б не перелили? («Нью-Йорк таймс», 18 липня 1989 року).

Друга підстава для занепокоєння — це те, що кров, зібрану там, де поширена якась хвороба, можуть використовувати в якійсь далекій країні, де ні громадськість, ні лікарі нічого не підозрюють про небезпеку. Оскільки люди сьогодні більше подорожують і зростає кількість біженців та іммігрантів, росте також ризик, що препарати крові можуть бути заражені невідомими хворобами.

Крім того, один інфекціоніст дав таку пересторогу: «Можливо, запаси крові слід також перевіряти на наявність хвороб, які колись вважалися неінфекційними, як-от лейкемія, лімфома і деменція [або хвороба Альцгаймера]» («Transfusion Medicine Reviews», січня 1989 року).

Такі небезпеки, звичайно ж, лякають, але, виявляється, існує ще більша загроза, яка навіває справжній жах.

ПАНДЕМІЯ СНІДУ

«СНІД назавжди змінив ставлення медиків та пацієнтів до крові. І це дуже добре, як вважають лікарі, що зібралися у Національному інституті здоров’я на конференцію з питань переливання крові» («Вашингтон пост», 5 липня 1988 року).

Пандемія СНІДу (синдрому набутого імунодефіциту) змусила людей враз усвідомити, що через кров можна заразитися інфекційними хворобами. Сьогодні жертв СНІДу вже є мільйони. Хвороба вийшла з під контролю. І смертність від неї, по суті, 100-відсоткова.

Збудником СНІДу є вірус імунодефіциту людини (ВІЛ), який може переноситися кров’ю. Вперше сучасну чуму виявили 1981 року. Наступного року медики дізналися, що вірус, мабуть, передається через препарати крові. Нині визнають, що сховища крові та плазми не поспішали щось робити, навіть коли з’явились тести на визначення у крові антитіл ВІЛ-інфекції. Зрештою в 1985 році кров донорів почали перевірятиa, але ця перевірка не поширювалась на раніше зібрану кров, яка вже була у сховищах.

З того часу громадськість переконували, що тепер запаси крові безпечні. Проте пізніше виявилось, що в діагностиці СНІДу існує небезпечна прогалина. Після зараження СНІДом минуть місяці, перш ніж організм виробить антитіла, які можна буде виявити за допомогою тесту. Тож людина, нічого не підозрюючи, може здати кров, але тести не виявлять інфекції. І подібні випадки вже траплялися. Люди заражалися СНІДом після переливання такої крові!

Ситуація навіть погіршилась. «Медичний часопис Нової Англії» («The New England Journal of Medicine», 1 червня 1989 року) повідомляє про «приховані ВІЛ-інфекції». З’ясувалось, що людина може бути заражена СНІДом багато років, але сучасні методи непрямої перевірки не виявлять у неї вірусу. Дехто намагається применшити небезпеку, кажучи, що такі випадки поодинокі. Та все ж вони є доказом того, що «неможливо цілком усунути ризик передачі СНІДу через кров і її компоненти» («Patient Care» [«Догляд за хворими»], 30 листопада 1989 рік). Напрошується тривожний висновок: негативний результат тесту не можна сприймати як доказ того, що людина здорова. Тож скільки ще людей заразиться СНІДом через кров?

НАСТУПНИЙ ЗЕМЛЕТРУС? ЧИ ЗЕМЛЕТРУСИ?

Мешканці сейсмічних зон, які пережили землетрус, можуть весь час перебувати в тривозі, очікуючи наступних поштовхів. Що ж стосується крові, то тут ніхто не знає, скільки смертельних землетрусів ще відбудеться.

Вірус СНІДу позначили абревіатурою ВІЛ, але деякі фахівці називають його тепер ВІЛ-1. Чому? Тому що відкрили інший вид вірусу — ВІЛ-2. Він також може викликати симптоми СНІДу і є дуже поширений у декотрих місцевостях. Крім того, «теперішні тести на СНІД не завжди його виявляють», говориться в «Нью-Йорк таймс» (27 червня 1989 рік). «Через ці нові відкриття... сховищам крові стає дедалі важче гарантувати, що взята кров безпечна».

А що сказати про віруси, споріднені зі збудником СНІДу? Президентська комісія (США) каже, що один з цих вірусів, «як вважають, викликає в дорослих T-клітинну лейкемію/лімфому і тяжке неврологічне захворювання». Цей вірус уже є в крові донорів і через неї може поширюватись далі. Тож слушно, що люди цікавляться: «Наскільки надійна перевірка на такі віруси, яку роблять у сховищах крові?»

Безперечно, тільки час покаже, скільки вірусів, які передаються через кров, ще ховається у запасах крові. «Невідоме лякає більше, ніж відоме,— написав д-р Гарольд Т. Меріман.— Віруси, інкубаційний період яких триває багато років, буде важко пов’язати з переливанням і ще важче виявити. Група Т-лімфотропних вірусів людини є, безперечно, лише перша з тих, котрі ще з’являться» («Transfusion Medicine Reviews», липень 1989 рік). «На додаток до горя, яке принесла епідемія СНІДу... протягом 1980-х років увагу до себе привернуло багато можливих або відомих уже нових небезпек переливання крові. Не потрібно мати особливу уяву, аби передректи, що інші серйозні вірусні хвороби вже існують і передаються через переливання гомологічної крові» («Limiting Homologous Exposure: Alternative Strategies», 1989 рік).

Уже відбулося стільки «землетрусів», що Центр контролю і профілактики захворювань радить бути «завжди напоготові». Тобто «медпрацівники повинні припускати, що ВІЛ-інфекцією та іншими патогенними мікроорганізмами, які передаються через кров, заражений кожен пацієнт». Тому цілком слушно, що медики й громадськість змінюють свій погляд на кров.

[Примітки]

[Рамка на сторінці 8]

«Майже кожне соте переливання крові супроводжується підвищенням температури, пропасницею або кропив’янкою [висипкою]... Приблизно 1 з 6000 випадків переливання еритроцитів викликає гемолітичну реакцію. Це гостра імунологічна реакція, яка може наступити відразу після переливання або через кілька днів; іноді вона призводить до гострої [ниркової] недостатності, шоку і внутрішньосудинного згортання крові, а навіть до смерті» (конференція Національного інституту здоров’я [НІЗ], 1988 рік).

[Рамка на сторінці 9]

Датський науковець Нільс Єрне у 1984 році став лауреатом Нобелівської премії за дослідження в галузі медицини. Коли науковця запитали, чому він відмовився від переливання крові, той сказав: «Кров людини можна порівняти з відбитками пальців — двох груп крові, які були б абсолютно ідентичні, не існує».

[Рамка на сторінці 10]

КРОВ, ЗНИЩЕНА ПЕЧІНКА І...

«Парадоксально, але хвороба СНІД, яка передається через кров... ніколи не становила такої великої загрози, як, наприклад, гепатит та інші хвороби»,— зазначалось у газеті «Вашингтон пост».

Дійсно, дуже багато людей захворіли й померли від гепатиту, оскільки ефективного методу лікування досі не існує. Згідно з журналом «Ю. С. ньюс енд уорлд ріпорт» (1 травня 1989 року), у США гепатитом заражається коло 5 відсотків реципієнтів — 175 000 чоловік на рік. Близько половини з них стають хронічними носіями цього вірусу, і принаймні у кожного п’ятого розвивається цироз чи рак печінки, а 4000 осіб умирає. Уявіть собі, які заголовки з’явилися б у газетах, якби впав великий літак і всі пасажири загинули. І коли б так ставалося щомісяця, кількість жертв якраз дорівнювала б 4000 чоловік!

Лікарям давно було відомо, що легша форма гепатиту (тип А) передається через брудну їжу або воду. Потім вони дізналися, що серйозніша форма гепатиту (тип В) поширюється через кров, але не було жодного способу виявити збудника цієї хвороби в крові. Зрештою видатні науковці навчилися визначати «сліди» цього вірусу. На початку 1970-х років у декотрих країнах вже перевіряли кров на його наявність. Тож здавалось, що запаси крові тепер безпечні і їх можна успішно використовувати! Але чи дійсно так було?

Невдовзі стало відомо, що тисячі людей, які отримали перевірену кров, усе ж таки заразилися гепатитом. Багато з них після тяжкої недуги дізнались, що їхня печінка зруйнована. Але чому це сталось, якщо кров була перевірена? Вона містила вірус іншого типу гепатиту, який називають ні А, ні В (НАНБ). Протягом цілого десятиліття він був справжнім бичем, оскільки в Ізраїлі, Іспанії, Італії, США, Швеції і Японії хворобою заражалося від 8 до 17 відсотків тих, кому робили переливання крові.

Тоді у пресі почали з’являтись такі заголовки: «Таємничий вірус гепатиту врешті виділено»; «Небезпеку придушено». Було знову проголошено, що невловимого збудника піймано. У квітні 1989 року громадськість повідомили, що розроблено тест на вірус НАНБ, який стали називати гепатитом С.

Ви, мабуть, запитуєте, чи не завчасною була ця радість. Італійські дослідники відкрили ще один вірус гепатиту — мутант, яким, можливо, заражається третина всіх хворих. «Декотрих фахівців,— говорилося в бюлетені Гарвардської медичної школи («Harvard Medical School Health Letter», листопад 1989 року),— непокоїть те, що A, B, C і D — це ще не повний алфавіт вірусів гепатиту і що можуть з’явитись наступні». У газеті «Нью-Йорк таймс» (13 лютого 1990 року) було сказано: «Дослідники мають серйозні підозри, що гепатит можуть спричиняти також інші віруси; і коли їх відкриють, то назвуть вірусом гепатиту Е і так далі».

Чи сховища крові й плазми будуть змушені розробити додаткові тести, аби кров стала безпечною? Говорячи про кошти, директор Американського Червоного Хреста висловив таку тривожну думку: «Ми не спроможні запроваджувати все нові й нові тести для всіх можливих збудників інфекцій» («Medical World News» [«Вісті медичного світу»], 8 травня 1989 року).

Навіть аналіз на гепатит В не цілком надійний, тому багато людей і далі заражається цією хворобою через кров. А чи потішить людей розробка тесту на гепатит С? У «Журналі Американської медичної асоціації» («The Journal of the American Medical Association», 5 січня 1990 року) говорилося, що антитіла, які може викрити цей тест, з’являються лише за рік. А до того часу в пацієнтів, заражених через переливання крові, вже, мабуть, буде зруйнована печінка або ж вони навіть помруть.

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 11]

На прикладі хвороби Шагаса видно, як через кров хвороби передаються мешканцям далеких країн. У газеті «Медикал пост» (16 січня 1990 року) повідомляється, що «від 10 до 12 мільйонів жителів Латинської Америки є носіями» збудника хвороби Шагаса. Цю хворобу вважають «у Південній Америці однією з найбільших небезпек, пов’язаних з переливанням крові». «Жук-убивця» жалить сонну жертву в обличчя, висмоктує кров і випорожнюється в рану. Жертва може роками бути носієм інфекції (і протягом того часу також здавати кров), поки в неї розвинуться серйозні ускладнення і недуга вразить серце.

Але чому це має турбувати тих, хто живе на далеких континентах? У газеті «Нью-Йорк таймс» (23 травня 1989 року) д-р Л. К. Альтман розповідає про пацієнтів, які заразились хворобою Шагаса через переливання крові, і один з них навіть помер. Альтман написав: «Інші випадки зараження могли бути не виявлені, оскільки [місцеві лікарі] не знають добре хвороби Шагаса і не усвідомлюють, що вона передається під час переливання крові». Кров дійсно може бути транспортним засобом, за допомогою якого хвороби поширюються по світі.

[Рамка на сторінці 12]

Д-р Кнуд Лунд-Олесен написав: «Оскільки... іноді донорами стають особи з груп високого ризику,— бо за це їх автоматично перевіряють на СНІД,— існують вагомі підстави уникати переливання крові. Свідки Єгови впродовж багатьох років відмовляються від цієї процедури. Невже вони дивились у майбутнє?» («Ugeskrift for Læger» [«Тижневик лікаря»], 26 вересня 1988 року).

[Ілюстрація на сторінці 9]

Папа пережив замах на своє життя. Але, вийшовши з лікарні, був змушений «через нестерпні муки» знову туди повернутися на два місяці. Чому? Тому що під час переливання крові заразився смертельно небезпечною цитомегаловірусною інфекцією.

[Відомості про джерело]

UPI/Bettmann Newsphotos

[Ілюстрація на сторінці 12]

Вірус СНІДу.

[Відомості про джерело]

CDC, Atlanta, Ga

Альтернативи переливанню крові

Ви, мабуть, думаєте: «Переливання крові небезпечне. Але чи існують якісні альтернативи?» Це слушне запитання, особливо якщо взяти до уваги те, що альтернативи мають бути якісними.

Усі люди, в тому числі й Свідки Єгови, зацікавлені в ефективній і якісній медичній допомозі. Д-р Грант Стеффен звертає увагу на дві головні ознаки такої допомоги: «Медичну допомогу вважають якісною, якщо вона дозволяє задовольнити належні медичні і немедичні вимоги» («The Journal of the American Medical Association» [«Журнал Американської медичної асоціації»], 1 липня 1988 року). До «немедичних вимог» слід зарахувати повагу до принципів пацієнта або до його сумління, вихованого на Біблії (Дії 15:28, 29).

Але чи існують безпечні й ефективні методи, завдяки яким можна вирішити серйозні медичні проблеми без використання крові? На щастя, так.

Хоча більшість хірургів твердять, що вдавались до переливання крові тільки у випадках крайньої необхідності, але коли виникла епідемія СНІДу, використання крові в медицині різко зменшилось. За словами редакторської статті в часописі «Mayo Clinic Proceedings» (вересень 1988 року), «одним з небагатьох позитивних наслідків цієї епідемії» було те, що «пацієнти й лікарі почали всілякими способами уникати переливання крові». Працівник одного сховища крові й плазми каже: «Зміна полягала в тому, що факти стали промовистішими, клініцисти почали більше на них зважати (зрозумівши усю серйозність ризику), а попит на альтернативні методи зріс» («Transfusion Medicine Reviews», жовтень 1989 року).

Зверніть увагу на те, що альтернативні методи існують. Ви ліпше зрозумієте принцип їхньої дії, коли спочатку розглянете, чому переливають кров.

Кисень, необхідний для підтримки здоров’я і життя, переноситься гемоглобіном, що міститься в еритроцитах. Тому якщо людина втратила багато крові, то логіка підказує, що цю втрату треба просто компенсувати. Зазвичай в одному літрі крові міститься близько 140—150 грамів гемоглобіну. (Інша одиниця виміру його концентрації — гематокритне число, яке переважно становить близько 45 відсотків). Існувало «правило», за яким пацієнтові перед операцією переливали кров, якщо його гемоглобін був нижчим 100 (або гематокритне число становило 30 відсотків). Згідно з повідомленням швейцарського журналу «Vox Sanguinis» (березень 1987 року), «65% [анестезіологів] при плановій операції вимагали, щоб рівень гемоглобіну в пацієнтів був не нижчий ніж 100 г/л».

Але 1988 року на конференції з питань переливання крові професор Говард Л. Заудер запитав: «Звідки взялося те «магічне число»?» Він чітко зазначив: «Походження вимоги, щоб перед анестезією у пацієнта було 100 грамів гемоглобіну, криється в традиціях, оповите мороком незнання і не підтверджене клінічними або експериментальними даними». Уявіть собі, скільком тисячам пацієнтів переливали кров на підставі оповитої мороком і непідтвердженої вимоги!

У декого, мабуть, виникає запитання: «Чому нормою вважають рівень гемоглобіну 140, якщо можна жити з набагато нижчим?» Річ у тім, що тоді людина має досить великий запас переносників кисню і може виконувати фізичні вправи та важку роботу. Спостереження за пацієнтами, які страждали від анемії, показали, що «складно виявити погіршення працездатності, навіть коли концентрація гемоглобіну становить лише 70 г/л. В інших хворих було помітне лише незначне зниження працездатності» («Contemporary Transfusion Practice» [«Сучасна практика переливання крові»], 1987 рік).

Дорослі добре пристосовуються до низького рівня гемоглобіну. Але що сказати про дітей? Д-р Джеймс А. Стокман III каже: «Протягом перших трьох місяців у передчасно народжених немовляток рівень гемоглобіну падає досить часто... Не існує чітких вказівок, коли саме немовляті конче треба переливати кров. Багато малюків зносять дуже низький рівень гемоглобіну без жодних видимих клінічних ускладнень» («Pediatric Clinics of North America» [«Педіатричні лікарні Північної Америки»], лютий 1986 року).

Ця інформація, однак, не дає підстав ігнорувати велику крововтрату, що наступила в результаті аварії або хірургічної операції. Через раптову втрату великої кількості крові падає артеріальний тиск й людина може потрапити в шоковий стан. Тому необхідно відразу зупинити кровотечу й відновити об’єм крові у кровоносній системі. Це допоможе відвернути шок і сприятиме безперервній циркуляції еритроцитів та інших компонентів крові.

Об’єм рідини в кровоносній системі можна поповнити без переливання цільної крові або плазмиa. Чудово поповнюють об’єм крові різні кровозамінники. Найпростіший з них — фізіологічний розчин (сольовий розчин), недорога й сумісна з нашою кров’ю рідина. Існують також інші розчини зі спеціальними властивостями: декстран, гемацель і розчин Рінгер-лактата. Гідроксиетилкрохмаль (ГЕК) — це сучасніший препарат для поповнення об’єму крові, який «можна пропонувати [при опіках] пацієнтам, що відмовляються приймати препарати крові» («Journal of Burn Care & Rehabilitation» [«Журнал з проблем лікування опіків і реабілітації»], січень/лютий 1989 року). Ці препарати мають беззаперечні переваги. «Кристалоїдні розчини [наприклад, фізіологічний розчин та розчин Рінгер-лактата], декстран і препарати ГЕК відносно нетоксичні й недорогі, легкодоступні, можуть зберігатися при кімнатній температурі, не вимагають аналізу на сумісність і не загрожують хворобами, які передаються через кров» («Blood Transfusion Therapy—A Physician’s Handbook» [«Терапія переливання крові. Довідник лікаря»], 1989 рік).

Але ви, можливо, запитаєте: «Як можуть допомогти кровозамінники, якщо насправді мені потрібні еритроцити, що розносять в організмі кисень?» Як уже згадувалось, ви маєте запас переносників кисню. Коли ви втрачаєте кров, починають діяти дивовижні механізми, за допомогою яких організм намагається компенсувати цю втрату. Серце з кожним ударом викидає більше крові. А оскільки втрачений об’єм поповнили відповідним розчином, розбавлена кров легше циркулює навіть по дрібних судинах. Внаслідок хімічних змін у тканини потрапляє більше кисню. Ці механізми адаптації настільки ефективні, що коли зостається лише половина еритроцитів, то кількість кисню, який постачає кров, становить коло 75 % від норми. У стані спокою пацієнт використовує тільки 25 % кисню, що міститься в його крові. А більшість загальних анестезійних засобів ще й зменшують потребу організму в кисню.

ЯК ЛІКАРІ МОЖУТЬ ДОПОМОГТИ?

Досвідчені лікарі у стані допомогти людині, в якої через втрату крові зменшилась кількість еритроцитів. Після відновлення об’єму крові можна провести оксигенотерапію. Завдяки цьому організм отримуватиме більше кисню, що часто приносить дивовижні результати. Британські медики використали цей метод під час лікування жінки, яка втратила стільки крові, що «рівень гемоглобіну впав до 18 г/л. Вони ефективно застосували... високі концентрації кисню і перелили їй велику кількість желатинового розчину гемацель» («Anaesthesia» [«Анестезія»], січень 1987 року). У звіті також зазначено, що інших пацієнтів з великою втратою крові успішно лікували у гіпербаричних камерах.

Лікарі також знають, як можна збільшити кількість еритроцитів в організмі хворого. Для цього вводять (внутрішньом’язово або внутрішньовенно) препарати заліза, які допомагають виробляти еритроцити в три-чотири рази скоріше, ніж звичайно. Недавно відкрили ще один спосіб збільшення кількості еритроцитів. Нирки виділяють гормон еритропоетин, який стимулює вироблення еритроцитів у кістковому мозку. Сьогодні доступний синтетичний (рекомбінантний) еритропоетин. Лікарі дають його декотрим хворим з недокрів’ям, щоб прискорити утворення еритроцитів.

Навіть під час операцій кваліфіковані й сумлінні хірурги та анестезіологи можуть помогти хворому, використовуючи найновіші методи збереження крові. Неможливо, наприклад, перебільшити важливість гальванокаустики — ретельної операційної техніки, що зменшує кровотечу. Іноді також можна збирати кров з рани, фільтрувати її і повертати назад у кров’яне руслоb.

При підключенні пацієнта до апарата «серце — легені», заповненого кровозамінником, кров розріджується і тоді хворий втрачає менше еритроцитів.

Існують ще інші методи: зниження температури тіла пацієнта, щоб зменшити під час операції потребу організму в кисні; гіпотензивна анестезія; терапія, яка сприяє згортанню крові; десмопресин, що зменшує кровотечу, і лазерні скальпелі. Цей список постійно збільшується, оскільки лікарі й пацієнти шукають способів уникнути переливання крові. Надіємося, що ви ніколи не втратите багато крові. Але якщо це станеться, то вмілі лікарі, мабуть, зможуть допомогти вам, не вдаючись до переливання крові, яке є настільки небезпечним.

НЕ ПРОТИ ОПЕРАЦІЇ, А ПРОТИ ПЕРЕЛИВАННЯ КРОВІ

Сьогодні від крові відмовляється чимало людей. Заради здоров’я вони вимагають того, чого Свідки вимагають з релігійних причин: якісного медичного лікування без використання крові. Як уже було зазначено, складні хірургічні операції таки можна робити без переливання. Якщо ви все ще сумніваєтесь у цьому, то розгляньте додаткові факти, взяті з медичної літератури.

У статті «Заміна чотирьох великих суглобів у Свідка Єгови» («Orthopaedic Review» [«Ортопедичний огляд»], серпень 1986 року) згадувалось про пацієнта з анемією, що мав «серйозне пошкодження обидвох колінних і стегнових суглобів». До і після багатоетапної операції успішно застосовували декстран заліза. У «Британському журналі анестезії» («British Journal of Anaesthesia», 1982 рік) розповідалось про 52-річну жінку-Свідка, в якої рівень гемоглобіну був меншим ста. Під гіпотензивною анестезією, завдяки якій зменшили крововтрати, жінці провели ендопротезування стегна й плеча. Лікарі Арканзаського університету (США) застосовували цей метод під час ста операцій з ендопротезування стегна у Свідків Єгови. У всіх пацієнтів було відновлено рухові функції стегна. Професор, який завідує цим відділом, сказав: «Те, чого ми навчились, оперуючи Свідків, тепер застосовуємо при ендопротезуванні стегна у всіх наших пацієнтів».

Сумління декотрих Свідків дозволяє їм згодитися на безкровну пересадку органу. Звіт про 13 пересадок нирок закінчувався такими словами: «Загальні результати виявляють, що більшості Свідків Єгови можна безпечно й ефективно робити трансплантацію нирки» («Transplantation» [«Трансплантація»], червень 1988 року). Відмова від крові також не стала на перешкоді успішним пересадкам серця.

«Але що сказати про інші хірургічні операції?» — можливо, запитаєте ви. У часописі «Medical Hotline» (квітень/травень 1983 року) розповідалось про «складні гінекологічні й акушерські операції, які були зроблені Свідкам Єгови без переливання крові [у Державному університеті в Уейні, США]». В інформаційному бюлетені зазначалося: «Серед тих жінок смертних випадків і ускладнень було не більше, ніж серед жінок, яким зробили подібні операції з переливанням крові». І далі говорилось: «Результати цього дослідження допомагають по-іншому подивитися на використання крові під час акушерських і гінекологічних операцій».

У лікарні при Геттінгенському університеті (Німеччина) провели загальнохірургічні операції 30 пацієнтам, які відмовились від переливання крові. «Не виникло жодного ускладнення, яке не могло б трапитися і в пацієнтів, що погоджуються на переливання крові... Не потрібно перебільшувати ризик операцій без переливання крові і стримуватись від необхідних хірургічних втручань» («Risiko in der Chirurgie» [«Ризик у хірургії»], 1987 рік).

Багатьом дорослим і дітям проводили без крові операції навіть на головному мозку, наприклад у Медичному центрі при Нью-Йоркському університеті. У 1989 році д-р Джозеф Рансогофф, завідувач відділу нейрохірургії, написав: «Очевидним є те, що в більшості випадків можна без великого ризику оперувати пацієнтів, які через релігійні переконання не приймають препаратів крові, особливо якщо операція невідкладна й триває відносно недовго. Часто я навіть не пам’ятаю, що пацієнт є Свідком, і згадую про це лише під час виписки з лікарні, коли він дякує мені за вшанування його релігійних переконань».

А чи можна дорослим та дітям робити складні операції на серці й судинах без переливання крові? Д-р Дентон Кулі першим став робити такі безкровні операції. Як видно з медичної статті, поданої в Додатку на сторінках 27—29, д-р Кулі на основі попереднього аналізу дійшов висновку, «що ризик під час оперування Свідків Єгови, по суті, не вищий, ніж при оперуванні інших пацієнтів». Зробивши 1106 таких операцій, він написав: «У кожному випадку я додержувався домовленості або контракту з пацієнтом» — не застосовувати крові.

Хірурги помітили, що іншим важливим фактором є позитивний склад розуму Свідків Єгови. «Ставлення до операції цих пацієнтів просто зразкове,— написав д-р Кулі в жовтні 1989 року.— На відміну від більшості хворих, вони не бояться ускладнень і навіть смерті. Вони непохитно дотримуються власних переконань і виявляють глибоку віру в їхнього Бога».

Це не означає, що Свідки обстоюють своє право на смерть. Вони шукають якісного лікування, оскільки прагнуть видужати. Свідки Єгови переконались, що слухатись Божого закону про кров мудро, крім того, їхня позиція сприяє розвитку безкровної хірургії.

Професор д-р В. Шльоссер з хірургічної клініки при Фрайбурзькому університеті (Німеччина) сказав: «Частота кровотеч у перед-, інтра- і післяопераційний період в цій групі пацієнтів не була вищою, а ускладнення, якщо й виникали, то рідше. Особливий підхід до захворювання, характерний для Свідків Єгови, позитивно впливає на всі періоди лікування» («Herz Kreislauf» [«Серце і кровообіг»], серпень 1987 року).

[Примітки]

[Рамка на сторінці 13]

«Напрошується висновок, що сьогодні складники крові часто переливають тим пацієнтам, яким це не принесе ніякої користі (бо кров їм непотрібна), а тільки наразить на велику небезпеку. Жоден лікар не буде свідомо призначати лікування, яке, замість допомогти, лише зашкодить пацієнту. Однак власне це стається, коли без потреби переливають кров» («Transfusion-Transmitted Viral Diseases» [«Вірусні хвороби, що передаються при переливанні крові»], 1987 рік).

[Рамка на сторінці 14]

«Декотрі фахівці кажуть, що навіть такий низький рівень гемоглобіну, як 20—25 г⁄л, все ще не критичний... Здорова людина може втратити 50 відсотків еритроцитної маси і при цьому не відчути майже жодних симптомів, якщо крововтрата була поступовою» («Techniques of Blood Transfusion» [«Техніка переливання крові»], 1982 рік).

[Рамка на сторінці 15]

«Сьогодні уже відмовляються від старих уявлень про «поживну цінність» крові, про те, як вона переносить кисень до тканин і загоює рани. Досвід, отриманий під час лікування Свідків Єгови, показує, що можна без проблем знести навіть сильне недокрів’я» («The Annals of Thoracic Surgery» [«Хроніка торакальної хірургії»], березень 1989 року).

[Рамка на сторінці 16]

Навіть малим дітям? «За допомогою методів безкровної хірургії 48 дітям зробили на відкритому серці операції різної складності». Декотрі діти важили тільки 4,7 кілограма. «Сьогодні, беручи до уваги незмінний успіх операцій у Свідків Єгови і ризик серйозних ускладнень від переливання крові, ми робимо дітям операції на серці здебільшого без переливання крові» («Circulation» [«Кровообіг»], вересень 1984 року).

[Ілюстрація на сторінці 15]

Апарат «серце — легені» є величезною допомогою під час кардіологічних операцій у пацієнтів, які відмовляються від переливання крові.

Ви маєте право вибору

Завдяки сучасному медичному підходу (аналізу всіх плюсів і мінусів) лікарям та хворим легше спільно знайти лікування без використання крові. Лікарі звертають увагу як на переваги, так і на недоліки певного препарату або хірургічного втручання. Хворі теж можуть взяти участь у такому аналізі.

Розгляньмо це на прикладі хронічного тонзиліту — хвороби, відомої багатьом людям. Коли б у вас виникла ця проблема, то ви, мабуть, пішли б до лікаря. Можливо, як радять фахівці, ви проконсультувалися б навіть у двох лікарів. Один з них міг би порадити вам операцію. Він розповів би, скільки часу ви пробудете в лікарні, наскільки болючою буде операція та назвав би її вартість. Стосовно ризику, він, можливо, сказав би, що сильні кровотечі під час таких процедур трапляються рідко, а смертельних випадків майже не буває. Однак другий лікар міг би наполягати на лікуванні антибіотиками. Він би підказав вам, які ліки найкращі в таких випадках, і розказав про їхню дію та вартість. Щодо ризику, то він сказав би, що побічна реакція від цих ліків дуже рідко загрожує життю.

Кожен з цих компетентних лікарів, безперечно, взяв до уваги всі плюси й мінуси, але тепер ви самі мусите зважити всі «за» і «проти» та інші фактори, відомі тільки вам. (Ви найліпше знаєте про свої душевні й емоційні сили, фінансові можливості сім’ї, а також те, як лікування вплине на сім’ю і ваші етичні принципи). Після цього ви робите вибір: свідомо погоджуєтесь на одне лікування, відкидаючи друге.

Ситуація виглядатиме подібно, якщо хронічний тонзиліт матиме ваша дитина. Про методи лікування, їхні недоліки й переваги розкажуть вам — турботливим батькам,— оскільки вас це безпосередньо стосується і ви берете на себе відповідальність за наслідки. Уважно розглянувши всі плюси й мінуси, ви зможете зробити свідомий вибір, від якого буде залежати здоров’я і навіть життя вашої дитини. Можливо, ви погодитесь на операцію, а отже, й на пов’язаний з нею ризик. Інші батьки виберуть лікування антибіотиками, взявши до уваги їхню побічну дію. Поради лікарів різняться, так само як різняться і погляди хворих або батьків стосовно того, що буде кращим для них самих чи для їхніх дітей. Власне так стоїть справа з інформованим вибором, зробленим на основі аналізу плюсів і мінусів.

Але що сказати про використання крові? Жодна людина, об’єктивно розглянувши факти, не може заперечити того, що переливання крові несе з собою великий ризик. Д-р Чарлз Хаґґінс, директор станції переливання крові у Массачусетській головній лікарні, відверто сказав: «Запаси крові ще ніколи не були такими безпечними. Незважаючи на це, з кров’ю завжди буде пов’язаний великий ризик. Бо це найнебезпечніша речовина, яку використовують у медицині» («Бостон ґлоб меґезін», 4 лютого 1990 року).

Тож цілком слушно, що медпрацівникам радилося: «Аналізуючи плюси й мінуси переливання крові, необхідно також ще раз переглянути небезпечність цієї процедури й шукати альтернативних методів» (курсив наш) («Perioperative Red Cell Transfusion» [«Періопераційне переливання еритроцитів»], конференція Національного інституту здоров’я, 27—29 червня 1988 року).

Лікарі можуть мати різні погляди на переваги й недоліки переливання крові. Одні часто переливають кров і впевнені, що варто йти на ризик. Інші переконалися, що ризик невиправданий, оскільки досягли чудових результатів, лікуючи без переливання. Але остаточне рішення мусите прийняти ви — як пацієнт чи один з батьків. Чому ви? Тому що це стосується вашого (або вашої дитини) організму, життя, етичних норм і, що найважливіше, взаємин з Богом.

ВИ МАЄТЕ ПРАВО

Сьогодні в багатьох країнах хворий має непорушне право вирішувати, на яке лікування погодитись. «Закон про інформовану згоду ґрунтується на двох принципах: по-перше, пацієнт має право одержати достатньо інформації, аби зробити інформований вибір щодо пропонованого лікування, і, по-друге, пацієнт має право погодитись з рекомендаціями лікаря або відхилити їх... Якщо не зважати на право пацієнта сказати «ні» або «так»,— навіть «так» з певними умовами,— то втрачається сама суть принципу, що лежить в основі інформованої згоди» («Informed Consent—Legal Theory and Clinical Practice» [«Свідома згода. Юридична теорія й клінічна практика»], 1987 рік)a.

Декотрі хворі, намагаючись користуватися своїм правом вибору, стикаються з протидією. Можливо, хтось із знайомих негативно дивиться на видалення мигдаликів чи лікування тонзиліту антибіотиками. Або ж сам лікар наполягає на своєму (запропонованому) методі лікування, бо твердо переконаний у його правильності. А іноді навіть адміністрація лікарні з юридичних чи фінансових причин може не погоджуватися з вибором хворого.

«Багато ортопедів воліють не оперувати [Свідків],— каже д-р Карл Л. Нельсон.— Але ми вважаємо, що хворий має право відмовитись від будь-якого методу лікування. Якщо з технічного погляду можливо успішно провести операцію, уникаючи певної процедури, наприклад переливання крові, то слід надати хворому таке лікування» («The Journal of Bone and Joint Surgery» [«Операції на кістках і суглобах»], березень 1986 року).

Тактовний пацієнт не вимагатиме застосування методу, в якому лікар не має досвіду. Але як сказав д-р Нельсон, багато відданих своїй справі лікарів все ж таки беруть до уваги переконання своїх пацієнтів. Один німецький службовець зазначив: «Медик не повинен відмовлятися надати допомогу... пояснюючи це тим, що під час лікування Свідків Єгови він не в стані використовувати всі доступні у медицині методи. Він зобов’язаний допомогти, навіть якщо його можливості обмежені» («Der Frauenarzt» [«Гінеколог»], травень/червень 1983 року). Що ж до лікарень, то їхньою метою мають бути не тільки гроші, а й допомога усім людям без винятку. Католицький теолог, Річард Й. Девайн каже: «Хоча лікарня повинна робити все можливе, аби зберегти життя й здоров’я хворого, вона мусить дбати і про те, щоб не діяти проти [його] сумління. Крім того, лікарня має уникати всіх форм примусу, починаючи від вмовляння пацієнта і закінчуючи здобуттям судового рішення на примусове переливання крові» («Health Progress» [«Досягнення в галузі охорони здоров’я»], червень 1989 року).

ВИРІШУВАТИ НЕ СУДУ

Багато людей погодиться, що суд — не місце для з’ясовування особистих суперечок медичного характеру. Як би ви почувались, коли б вирішили лікувати тонзиліт антибіотиками, а хтось звернувся до суду, щоб змусити вас видалити мигдалики? Можливо, лікар хоче надати вам лікування, яке вважає найліпшим, але він не повинен звертатись до суду і порушувати ваші основні права. І оскільки в Біблії сказано, що стримуватись від крові так само важливо, як уникати розпусти, то насильне переливання християнину крові — це те саме, що ґвалтування (Дії 15:28, 29).

Однак у книжці «Інформована згода на переливання крові» («Informed Consent for Blood Transfusion», 1989 рік) говориться, що коли пацієнти з огляду на свої релігійні права вирішують піти на певний ризик, то це настільки непокоїть декотрі суди, «що вони роблять якісь юридичні винятки,— юридичні фікції, якщо хочете,— аби уможливити переливання крові». Вони можуть виправдовуватись, кажучи, що вчинили так з огляду на вагітність або на дітей, якими потрібно опікуватися. «Це все юридичні фікції,— зазначається в книжці.— Дорослі люди мають право відмовитись від лікування».

Дехто, наполягаючи на переливанні крові, не бере до уваги того, що Свідки відмовляються не від усіх методів лікування. Вони відкидають тільки один метод, небезпечність якого визнають також фахівці. Зазвичай існує багато способів допомогти хворому. Один криє в собі одні небезпеки, інший — інші. Чи суд або лікар має право авторитарно вирішувати, на який ризик «вам найліпше піти»? Це повинні зробити тільки ви. Свідки Єгови зайняли тверду позицію в цій справі й не хочуть, щоб хтось вирішував за них; це їхня особиста відповідальність перед Богом.

Якби суд нав’язав вам неприйнятне лікування, то як це вплинуло б на ваше сумління й бажання боротись за життя? Д-р Конрад Дребінгер написав: «Коли лікар всупереч сумлінню хворого нав’язує йому метод лікування, що допоможе фізично, але завдасть сильного морального удару, це, безперечно, свідчить про недоречне честолюбство лікаря» («Der Praktische Arzt» [«Лікарська практика»], липень 1978 року).

СЕРДЕЧНА ТУРБОТА ПРО ДІТЕЙ

Судові справи, пов’язані з переливанням крові, переважно стосуються дітей. Часом, коли турботливі батьки шанобливо просять лікарів не використовувати крові, деякі медики звертаються до суду, щоб примусово перелити кров. Звичайно, християни погоджуються із законами або судовими процесами, мета яких запобігти насиллю над дітьми або їхньому занедбанню. Ви, мабуть, читали про батьків, які жорстоко поводяться з дитиною або позбавляють її будь-якої медичної допомоги. Це справді жахливо! Безперечно, держава може і навіть повинна втрутитися й захистити нещасну дитину. Однак не важко побачити, що справа виглядає зовсім по-іншому, коли дбайливі батьки просять надати якісну медичну допомогу без використання крові.

Судові справи переважно стосуються тих випадків, коли дитина перебуває у лікарні. Але як вона туди потрапила і чому? Майже завжди дитину привозять у лікарню батьки, які турбуються про неї і хочуть, щоб їй надали кваліфіковану допомогу. Ісус цікавився дітьми, так само піклуються ними і християнські батьки. Біблія говорить про «годувальницю, що ніжно поводиться з дітьми своїми». І Свідки Єгови власне з такою глибокою любов’ю дбають про своїх дітей (1 Солунян 2:7, Філарет; Матвія 7:11; 19:13—15).

Звичайно, всі батьки приймають рішення, що можуть вплинути на безпеку й життя їхніх дітей. Наприклад, огрівати дім газом чи вугіллям? Брати дитину з собою у довгу подорож автомашиною чи ні? Дозволяти їй плавати чи ні? Все це пов’язано з певним ризиком, іноді навіть смертельним. Але суспільство, покладаючись на батьківську розсудливість, визнає за ними право вирішувати майже всі справи, що стосуються їхніх дітей.

У 1979 році Верховний суд США чітко заявив: «Ставлення закону до сім’ї базується на припущенні, що батьки мають те, чого бракує дитині,— зрілість, життєвий досвід і розсудливість, які необхідні для прийняття важливих рішень... Той факт, що батьківське рішення [в медичній справі] тягне за собою ризик, не дає якійсь установі або державному службовцеві права автоматично приймати рішення за батьків» («Паргам проти Й. Р.»).

Того ж року апеляційний суд Нью-Йорка видав постанову: «Найвагомішим фактором у вирішенні питання, чи не позбавлено дитину медичної допомоги... є те, чи батьки, взявши до уваги всі обставини, забезпечили їй прийнятне лікування. Мова йде не про «правильність» або «помилковість» батьківського рішення, бо сучасна медицина, попри її величезні досягнення, дуже рідко дозволяє судити про це об’єктивно. Крім того, суд аж ніяк не може виступати в ролі опікуна» («In re Hofbauer» [«У справі Гофбауера»]).

Повернімося до прикладу, коли батькам треба зробити вибір між операцією і лікуванням антибіотиками. Ризик присутній при обидвох методах лікування. Тож дбайливі батьки зобов’язані зважити усі плюси й мінуси та інші фактори, а тоді прийняти рішення. Стосовно цього доктор Джон Самюельс («Anesthesiology News» [«Новини анестезіології»], жовтень 1989 року) запропонував розглянути «Посібник для суддів у медичних постановах щодо дітей» («Guides to the Judge in Medical Orders Affecting Children»), де зазначається:

«Медичне знання ще не досягло такого рівня, аби лікар міг сказати зі стовідсотковою впевненістю, що його пацієнт буде жити або помре... Якщо можна вибирати метод лікування,— наприклад, коли лікар пропонує лікування, яке гарантує 80-відсотковий успіх, але батьки не погоджуються на нього і водночас не противляться методу лікування, ймовірність успіху якого 40 відсотків,— то лікар мусить надати те лікування, яке несе з собою більший ризик, але прийнятне для батьків».

Коли взяти до уваги те, що застосування крові у медицині криє в собі стільки смертельних небезпек, і врахувати наявність інших ефективних методів лікування, то чи не здається, що відмова від крові навіть зменшує ризик негативних наслідків?

Звичайно, якщо дитині потрібна операція, то християни зва́жують багато факторів. Кожне хірургічне втручання — з уживанням крові чи без — певною мірою небезпечне. Який лікар в стані гарантувати успіх? Батьки, можливо, знають, що кваліфіковані хірурги досягли добрих результатів, оперуючи дітей Свідків без переливання крові. Навіть якщо лікар або адміністратор віддає перевагу іншому методу лікування, чи ж не ліпше співпрацювати з турботливими батьками, аніж вдаватися до затяжних і виснажливих судових процесів? Батьки також можуть перевести дитину до іншої лікарні, в якій медперсонал має досвід і бажання допомогти в таких випадках. Лікування без крові буде справді якісним доглядом, тому що, як було сказано раніше, воно дозволяє сім’ї «задовольнити належні медичні і немедичні вимоги».

[Примітки]

[Рамка на сторінці 18]

ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ЮРИДИЧНИХ КЛОПОТІВ

Можливо, вас цікавить, чому декотрі лікарі й медичні установи намагаються якомога швидше отримати судове рішення на переливання крові? Іноді головною причиною є страх перед відповідальністю.

Проте коли лікування без крові вибирають Свідки Єгови, можна ні про що не переживати. Один лікар з Медичного коледжу імені Альберта Ейнштейна (США) написав: «Більшість [Свідків] охоче підписують бланк Американської медичної асоціації, звільняючи лікарів та медичні установи від відповідальності, і багато [Свідків] носять при собі [картку] «Медичне застереження». Правильно підписаний і датований бланк «Відмова приймати препарати крові» є договірною угодою й має юридичну силу» («Anesthesiology News» [«Новини анестезіології»], жовтень 1989 року).

Свідки Єгови, вибираючи лікування без крові, охоче дають юридичне запевнення, що ні лікар, ні медична установа не нестимуть відповідальності за його наслідки. За порадами медиків, кожен Свідок носить з собою Медичний документ. Власник документа та його свідки, зазвичай найближчі родичі, щороку поновлюють і підписують його.

У березні 1990 року Верховний суд Онтаріо (Канада) затвердив певне рішення, в якому схвально говорилося про цей документ: «Ця картка є письмовим виявленням волі, і власник картки може використовувати її під час укладання письмової угоди з лікарем». У «Медичній етиці» («Medicinsk Etik», 1985 рік) професор Деніел Андерсен написав: «Якщо існує недвозначна письмова заява, в якій пацієнт вказує, що він Свідок Єгови й за жодних обставин не прийматиме крові, то повага до права пацієнта на самовизначення вимагає, аби до цього бажання ставились так, ніби воно висловлене усно».

У деяких країнах Свідки також дають письмову згоду на лікування. В бланку, що використовується для цього у Фрайбурзькій лікарні (Німеччині), відведено місце, де лікар може зазначити, яку інформацію щодо лікування він надав пацієнтові. Окрім того, в документі над місцем для підпису лікаря і пацієнта міститься така інформація: «Будучи членом релігійної організації Свідків Єгови, я рішуче відмовляюся під час операції приймати донорську кров або її складники. Я усвідомлюю, що через це необхідне хірургічне втручання несе з собою більший ризик, пов’язаний з втратою крові. Отримавши докладне пояснення, я і надалі вимагаю, щоб операцію виконували без застосування донорської крові або її складників» («Herz Kreislauf» [«Серце і кровообіг»], серпень 1987 року).

Насправді ж безкровна медицина може навіть зменшити ризик. Але найважливішим є те, що пацієнти-Свідки охоче звільняють медпрацівників від будь-яких непотрібних клопотів, аби ті могли виконувати свій обов’язок — допомагати людям видужати. Таке співробітництво корисне для всіх, як це показав д-р Анджелос А. Камбурис у своїй праці «Складні операції на черевній порожнині у Свідків Єгови»:

«Хірург повинен дотримуватись передопераційної згоди, хоч би що трапилось протягом чи після операції. Завдяки цьому пацієнт матиме позитивне ставлення до операції, а хірург не буде турбуватися юридичними чи філософськими питаннями і зможе повністю зосереджуватися на лікуванні й операції. Таким чином він якнайкраще проведе операцію й зробить для пацієнта все, що в його силах» («The American Surgeon» [«Американський хірург»], червень 1987 року).

[Рамка на сторінці 19]

«Зловживання певними методами лікування — це одна з головних причин, чому сьогодні зросли витрати на охорону здоров’я... Особливу увагу слід звернути на переливання крові, оскільки це дорога і потенційно небезпечна процедура. Тому Американська об’єднана комісія в справі акредитування лікарень зарахувала переливання крові до процедур, які «часто застосовуються, супроводжуються великою кількістю помилок і є дуже небезпечними» («Transfusion» [«Переливання крові»], липень-серпень 1989 року).

[Рамка на сторінці 20]

Сполучені Штати Америки: «В основі необхідності отримати згоду пацієнта лежить етичне поняття про право на самовизначення особи, тобто що вона сама має приймати рішення, від яких залежатиме її життя. Юридичною підставою необхідності такої згоди служить факт, на основі якого медична процедура, виконана без згоди пацієнта, вважається за образу дією» («Informed Consent for Blood Transfusion» [«Свідома згода на переливання крові»], 1989 рік).

Німеччина: «Право пацієнта на самовизначення має перевагу над принципом надання допомоги й збереження життя. Тому не можна переливати пацієнтові кров усупереч його волі» («Herz Kreislauf» [«Серце і кровообіг»], серпень 1987 року).

Японія: «У світі медицини немає нічого «абсолютного». Лікарі думають, що сучасний напрям медицини найліпший, і тримаються його. Але вони не повинні нав’язувати своїм пацієнтам кожен елемент сучасної медицини, вважаючи його «абсолютним». Пацієнти теж мусять мати свободу вибору» («Minami Nihon Shimbun», 28 червня 1985 року).

[Рамка на сторінці 21]

«Я переконався, що в родинах [Свідків Єгови] панує любов і єдність,— каже д-р Лоренс С. Франкел.— Їхні діти добре виховані, уважні до інших і ввічливі... Здається, що вони навіть ліпше за інших дотримуються порад лікаря, а це свідчить про готовність згодитися на лікування, якщо воно не суперечить їхнім переконанням» (відділ педіатрії, лікарня та онкологічний інститут імені М. Д. Андерсона, Х’юстон, США, 1985 рік).

[Рамка на сторінці 22]

«Побоююсь, що часто професійна гордість затьмарює здоровий глузд лікаря,— каже д-р Джеймс Л. Флетчер Молодший.— Методи, які сьогодні вважають «найліпшими», завтра вже змінюють або взагалі відкидають. Хто небезпечніший: «релігійні батьки» чи гордий лікар, переконаний, що без його лікування ніяк не обійтись?» («Pediatrics» [«Педіатрія»], жовтень 1988 року).

Кров, яка дійсно рятує життя

Як вже було висвітлено в попередньому матеріалі, переливання крові дуже небезпечна процедура, хоч багато людей і вважає, ніби воно допомагає врятувати життя. Кожного року через переливання крові вмирають тисячі людей, а ще більше набувають серйозних хвороб і довгі роки борються з наслідками такого лікування. Тому навіть задля здоров’я мудро слухатись біблійного наказу «стримуватися від... крові» (Дії 15:28, 29).

Хворі захищають себе від багатьох небезпек, коли просять лікувати їх без крові. Досвідчені лікарі, які погодились піти на зустріч Свідкам Єгови, розробили методи лікування, котрі, як засвідчують численні медичні повідомлення, безпечні й ефективні. Ці лікарі, надаючи якісну допомогу без застосування крові, не порушують важливих медичних принципів. Радше вони шанують право пацієнта знати плюси й мінуси лікування, аби на основі повної інформації він міг сам вирішити, що має статися з його організмом і життям.

Ми зовсім не наївні в цій справі, бо усвідомлюємо, що не всі погоджуватимуться з нами. У кожного своє сумління, свої етичні норми і погляд на медицину. Тому іншим людям, навіть деяким лікарям, буде важко погодитись з рішенням хворого стримуватись від крові. Один хірург з Нью-Йорка написав: «Ніколи не забуду, як 15 років тому я, молодий лікар-початківець, стояв біля ліжка Свідка Єгови, який мав виразку дванадцятипалої кишки і помирав від втрати крові. Ми вшанували його бажання й не переливали крові, але ніколи не забуду, яким неймовірно безпомічним як лікар я себе тоді почував».

Цей лікар, безперечно, вірив, що кров урятувала б хворому життя. Однак через рік після того, як він написав ці слова, «Британський журнал з питань хірургії» («The British Journal of Surgery», жовтень 1986 року) повідомив, що перед тим, як запровадили переливання крові, від шлунково-кишкових кровотеч «вмирало тільки 2,5% пацієнтів». А нині, коли переливання стало нормою, «більшість широкомасштабних досліджень виявляє 10-відсотковий рівень смертності». Чому ж тепер умирає в чотири рази більше людей? Ось що кажуть дослідники: «Здається, передчасне переливання порушує процес зсідання крові, а це знову викликає кровотечу». Коли Свідок, який мав кровоточиву виразку, відмовився від переливання, то цим насправді збільшив свої шанси на одужання.

Той самий хірург додав: «З бігом часу, набуваючи більшого досвіду, людина може змінити свій погляд, і сьогодні для мене довір’я між хворим і лікарем, а також обов’язок поважати бажання хворого набагато важливіші, ніж нові медичні технології... Цікаво, що моє тодішнє почуття безнадійності змінилось на глибоку пошану до непохитної віри того пацієнта». На закінчення лікар додав: «Це нагадує мені, що, попри власні почуття або можливі наслідки, я повинен завжди поважати особисті бажання й релігійні погляди хворого».

Можливо, ви вже розумієте життєву істину, яку багато лікарів починають усвідомлювати лише «з бігом часу, набуваючи більшого досвіду». Навіть у найліпших лікарнях, незважаючи на найліпшу медичну допомогу, люди все-таки вмирають. І немає різниці, роблять їм переливання крові чи ні, вони рано чи пізно вмирають. Ми всі старіємо і наближаємося до кінця свого життя. Це не є невідворотністю долі. Це дійсність. Смерть — це реальність життя.

Докази свідчать, що люди, які зневажають Божий закон про кров, колись-таки відчують згубні наслідки цього; декотрі з них навіть можуть умерти через переливання крові. А ті, хто одужає, не житимуть вічно. Отже, переливання крові не рятує життя раз і назавжди.

Більшість людей, які з релігійних або медичних причин (чи одних і других) відмовляються від переливання крові, але погоджуються на альтернативне лікування, почуваються добре. І таким чином вони продовжують своє життя на багато роки. Але й вони не живуть вічно.

Те, що всі люди недосконалі й зрештою вмирають, підводить нас до основної біблійної істини про кров. Якщо зрозуміємо й будемо визнавати цю істину, то побачимо, як кров справді може врятувати життя — наше життя — і то назавжди.

ЄДИНА КРОВ, ЯКА РЯТУЄ ЖИТТЯ

Як уже було сказано, Бог заборонив усім людям вживати кров. Чому? Тому що кров символізує життя (Буття 9:3—6). Він докладніше пояснив це в Законі, даному Ізраїлю. Під час затвердження того Закону, кров принесених у жертву тварин вилили на жертовник (Вихід 24:3—8). Закон виявляв, що всі люди недосконалі, або, як написано в Біблії, грішні. Бог сказав ізраїльтянам, що, приносячи тваринні жертви, вони визнають потребу в прощенні гріхів (Левит 4:4—7, 13—18, 22—30). Щоправда, ця вимога стосувалась лише стародавнього народу і нині Бог більше не вимагає від правдивих поклонників принесення тваринних жертв. Усе ж ця вимога має важливе значення для нас сьогодні.

Бог сам пояснив принцип, на якому ґрунтувалися ті жертви: «Душа [або життя] тіла — в крові вона, а Я дав її для вас на жертівника для очищення за душі ваші, бо кров та — вона очищує душу. Тому сказав Я Ізраїлевим синам: Кожна душа з вас не буде їсти крови, і приходько, що мешкає серед вас, не буде їсти крови» (Левит 17:11, 12).

Під час стародавнього свята, яке називалось днем Окуплення, ізраїльський первосвященик вносив кров пожертвуваних тварин у найсвятіше місце храму, що був центром поклоніння Богові. Таким символічним способом народ просив Бога прощення гріхів (Левит 16:3—6, 11—16). Ті жертви фактично не усували гріха, і тому ізраїльтяни мусили приносити їх щороку. Все ж таке використання крові мало глибоке значення.

Згідно з одним із основних вчень Біблії, Бог мав свого часу постачити одну досконалу жертву, котра б повністю спокутувала гріхи всіх віруючих. Це є вчення про викуп, яке зосереджується на жертві передреченого Месії, або Христа.

Біблія порівнює роль Месії з тим, що відбувалося в день Окуплення: «Христос, Первосвященик майбутнього доброго, прийшов із більшою й досконалішою скинією [храмом], нерукотворною... і не з кров’ю козлів та телят, але з власною кров’ю увійшов до святині [неба] один раз, та й набув вічне відкуплення. І майже все за Законом кров’ю очищується, а без пролиття крови не має відпущення» (Євреїв 9:11, 12, 22).

З цього чітко зрозуміло, чому потрібно дивитись на кров так, як на неї дивиться Бог. За правом Творця Бог вказав на єдиний спосіб її використання. У давнину відмова споживати тваринну або людську кров могла позитивно впливати на здоров’я ізраїльтян, але це не було для них найважливішим (Ісаї 48:17). Вони відмовлялися підтримувати своє життя кров’ю не з огляду на її шкідливість для здоров’я, але тому що це невгодно Богові. Вони мали стримуватися від крові не через те, що вона нечиста, але тому, що вона дорогоцінна і завдяки їй можна отримати прощення гріхів.

Апостол Павло пояснив викуп так: «Маємо в Ньому [Христові] відкуплення кров’ю Його, прощення провин, через багатство благодаті Його» (Ефесян 1:7, курсив наш). У грецькому тексті оригіналу тут вжите слово, що правильно перекладається як «кров», однак деякі переклади Біблії помилково передають його словом «смерть». Через це не всі читачі розуміють, якого значення надає наш Творець крові та її жертовній цінності.

Основна тема Біблії зосереджується на тому, що Христос, хоч і помер, давши досконалу викупну жертву, але не залишився мертвим. За прообразом, встановленим Богом у день Окуплення, Ісус пішов до неба, щоб «з’явитись тепер перед Божим лицем за нас». Там він представив цінність своєї жертовної крові (Євреїв 9:24). Біблія наголошує: необхідно уникати всього того, через що ми ‘топтали б Сина Божого і кров його за звичайну вважали б’. Тільки тоді ми зможемо мати добрі стосунки й мир з Богом (Євреїв 10:29; Колосян 1:20).

НЕХАЙ ЦІННА КРОВ ВРЯТУЄ І ВАШЕ ЖИТТЯ

Зрозумівши Божий погляд на кров, ми розвинемо глибоку повагу до ролі, яку вона відіграє в спасінні життя. Святе Письмо каже, що Христос «нас полюбив і кров’ю Своєю обмив нас від наших гріхів» (Об’явлення 1:5; Івана 3:16). Завдяки Ісусовій крові Бог дійсно може цілком і назавжди простити нам гріхи. Апостол Павло написав: «Спасемося Ним від гніву тепер, коли кров’ю Його ми виправдані». Таким чином кров може врятувати наше життя назавжди (Римлян 5:9; Євреїв 9:14).

Бог Єгова ще давно тому дав запевнення, що через Христа «всі народи землі будуть... благословляти себе» (Буття 22:18). Частиною цього благословення стане відновлення на землі райських умов. Тоді вірні Богові люди не страждатимуть від хвороб, старіння, а навіть смерті; вони отримають благословення, які набагато перевершуватимуть тимчасову користь від допомоги, котру можуть нам запропонувати сьогодні медики. У нас є чудова обітниця: «Бог кожну сльозу з очей їхніх зітре», і не буде вже смерти. Ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде, бо перше минулося!» (Об’явлення 21:4).

Наскільки ж мудро серйозно ставитись до всіх Божих вимог! А це означає слухатись його наказів про кров і не зловживати нею навіть у критичних ситуаціях. Тоді ми будемо думати не лише про сьогоднішній день. Навпаки, ми виявлятимемо глибоку пошану до життя і цінуватимемо перспективу жити вічно як досконалі люди.

[Рамка на сторінці 25]

Божий народ відмовлявся підтримувати життя кров’ю не тому, що вона шкодить здоров’ю, а тому що це невгодне Богові, не тому, що кров нечиста, але тому, що вона дорогоцінна.

[Ілюстрація на сторінці 24]

«Маємо в Ньому [Ісусі] відкуплення кров’ю Його, прощення провин» (Ефесян 1:7).

[Ілюстрація на сторінці 26]

Спасіння життя завдяки Ісусовій крові відкриває дорогу до вічного життя й досконалого здоров’я в раю на землі.

Додаток

Свідки Єгови. Вирішення хірургічно-етичного питання

Передруковано з дозволу Американської медичної асоціації із «Журналу Американської медичної асоціації» («The Journal of the American Medical Association» [JAMA]) за 27 листопада 1981 року, том 246, № 21, сторінки 2471, 2472. Авторське право 1981 року, Американська медична асоціація. Нижче подано переклад на українську мову.

Під час лікування Свідків Єгови перед медиками виникають особливі труднощі. Через глибокі релігійні переконання члени цієї конфесії відмовляються від донорської або власної цільної крові, еритроцитів, лейкоцитів чи тромбоцитів. Багато Свідків погоджується на використання таких апаратів, як «серце — легені», «штучна нирка», та подібної техніки, якщо їх попередньо заповнено кровозамінником і коли штучний кровообіг не переривається. Медичному персоналові не потрібно боятись правових проблем, оскільки Свідки вживають необхідних юридичних заходів, щоб звільнити лікарів від відповідальності за свою інформовану відмову від переливання крові. Вони погоджуються на кровозамінники. Використовуючи ці розчини, а також застосовуючи детально продумані медичні методи, лікарі роблять дорослим і неповнолітнім Свідкам найрізноманітніші серйозні операції. Таким чином, згідно з принципом лікування «цілої особи», розроблено схему лікування цих пацієнтів («ДжАМА» 1981; 246:2471-2472).

ПЕРЕД лікарями дедалі частіше повстає складне медичне завдання. У Сполучених Штатах Америки є понад півмільйона Свідків Єгови і всі вони не погоджуються на переливання крові. Кількість Свідків і тих, хто до них приєднується, невпинно зростає. Колись чимало лікарів і працівників адміністрації лікарень сприймали відмову від переливання крові як юридичну проблему й звертались до суду за дозволом використовувати метод лікування, який вони вважали відповідним з медичного погляду. Але останнім часом, як видно з медичної літератури, відбувається значна зміна у ставленні лікарів до цього питання. Можливо, це наслідок більшого досвіду в оперуванні хворих з низьким рівнем гемоглобіну, а також ліпшого розуміння юридичного принципу інформованої згоди.

Нині дорослим і неповнолітнім Свідкам у багатьох планових хірургічних втручаннях та при травмах роблять операції без переливання крові. Недавно представники Свідків Єгови зустрілися в деяких найбільших медичних центрах країни з хірургами і працівниками адміністрації. Ці зустрічі поліпшили взаєморозуміння й допомогли розв’язати питання щодо реінфузії, пересадки органів і уникнення медично-юридичних конфронтацій.

СТАВЛЕННЯ СВІДКІВ ДО ЛІКУВАННЯ

Свідки Єгови погоджуються на терапевтичне й хірургічне лікування. Багато з них самі є лікарями, а навіть хірургами. Але Свідки — глибоко релігійні люди і вважають, що не можуть погоджуватися на переливання крові, оскільки це суперечить таким біблійним віршам, як: «Тільки м’яса з душею його, цебто з кров’ю його, не будете ви споживати» (Буття 9:3, 4); «Виллє [кожен] кров того й закриє її піском» (Левит 17:13, 14) і «Щоб стримувались від... блуду, і задушенини, і від крови» (Дії 15:19—21)¹.

Хоча ці вірші не написані медичною мовою, однак Свідки переконані, що вони виключають переливання цільної крові, еритроцитів і плазми, а також лейкоцитів та тромбоцитів. Але релігійні погляди Свідків не забороняють цілком використання таких компонентів, як альбуміни, імуноглобуліни і препарати від гемофілії; кожен Свідок особисто вирішує, приймати їх чи ні².

Свідки вірять: якщо кров вийшла з тіла, її слід усунути, і тому не погоджуються на автогемотрансфузію попередньо заготовленої крові. Вони відхиляють такі методи, як інтраопераційне збирання крові або гемодилюція, якщо ті включають зберігання крові. Проте багато Свідків дають згоду на використання апарата «штучна нирка» чи «серце — легені» (заповненого кровозамінником), а також на інтраопераційну реінфузію крові, якщо штучний кровообіг не розривається; лікар повинен обговорити з кожним хворим, що́ дозволяє сумління його пацієнту ².

На думку Свідків, Біблія не говорить нічого конкретного про пересадку органів, тому кожен Свідок повинен прийняти власне рішення щодо пересадки рогівки, нирок або інших органів.

СКЛАДНІ ОПЕРАЦІЇ МОЖЛИВІ

Хірурги часто відмовлялися оперувати Свідків, вважаючи, що ставлення цих пацієнтів до використання препаратів крові «зв’язує медикам руки». Але нині багато лікарів дивляться на це, просто як на додаткове ускладнення, яке випробує їхню майстерність. Оскільки Свідки погоджуються на колоїдні й кристалоїдні кровозамінники, а також на гальванокаустику, гіпотензивну анестезію ³ і гіпотермію, їх успішно використовують у лікуванні Свідків. Застосування сьогодні і в майбутньому гідроксиетилового крохмалю ⁴, великих доз внутрішньовенних ін’єкцій декстрану заліза ^5,6 і використання «ультразвукового скальпеля»⁷ є дуже перспективним і не викликає у Свідків жодних заперечень. Крім того, якщо розроблений недавно кровозамінник Fluosol-DA виявиться безпечним і ефективним ⁸, його застосування теж не суперечитиме переконанням Свідків.

У 1977 році д-ри Отт і Кулі ⁹, повідомляючи про 542 серцево-судинні операції, які вони зробили Свідкам без переливання крові, сказали, що ризик при таких процедурах «досить незначний». У відповідь на наше прохання д-р Кулі недавно провів перегляд статистики 1026 операцій, 22% з яких були зроблені неповнолітнім, і виявив, «що ризик під час оперування Свідків Єгови, по суті, не вищий, ніж при оперуванні інших хворих». Лікар Майкл Е. ДеБейкі також зазначив, «що в переважній кількості випадків ризик операції [пацієнтів-Свідків] без переливання крові не більший, ніж у пацієнтів, яким роблять переливання крові» (з особистої розмови, березень 1981 року). У медичній літературі теж повідомляється про успішне проведення серйозних урологічних ¹⁰ і ортопедичних ¹¹ операцій. Лікарі Ґ. Дін Мак-Юен і Дж. Річард Боуен пишуть, що «20 неповнолітнім [Свідкам] успішно зробили» задній артродез (неопубліковані дані, серпень 1981 року). Вони додають: «Хірург мусить шанувати право пацієнта відмовитися від переливання крові, але при цьому оперувати з найменшим ризиком для хворого».

Гербсман ¹² повідомляє про досягнення успіху при лікуванні «травм з величезною втратою крові», навіть коли пацієнтами є діти. Він визнає, що «Свідки потрапляють у скрутну ситуацію, коли потрібно перелити кров. Усе ж таки цілком очевидно, що ми маємо, чим замінити трансфузію». Оскільки Гербсман помітив, що багато хірургів відмовляються лікувати Свідків, «боячись юридичної відповідальності», він показав, що такі побоювання безпідставні.

ЮРИДИЧНІ КЛОПОТИ І НЕПОВНОЛІТНІ

Свідки охоче підписують бланк Американської медичної асоціації, звільняючи лікарів і медичні установи від відповідальності ¹³. Крім того, більшість Свідків носить з собою датовану й засвідчену картку Медичне застереження, приготовану за порадами медиків та юристів. Ці документи накладають певну відповідальність на пацієнта (або його рідних) й служать охороною для лікарів, оскільки, як зазначив суддя Уоррен Бургер, коли такі документи підписано, всілякі звинувачення лікаря у гаданій злочинній недбалості «будуть безпідставними». Дж. Періс ¹⁴, аналізуючи «примусове лікування й релігійну свободу», написав: «Один коментатор, дослідивши відповідну літературу, сказав, що не знайшов жодних підстав для твердження, ніби лікар нестиме... кримінальну... відповідальність, якщо не буде змушувати пацієнта до переливання крові. Ці побоювання швидше плід буйної фантазії юристів, ніж реальна можливість».

Найбільше проблем пов’язано з медичною допомогою дітям, тому що це часто призводить до юридичного процесу проти батьків, яких звинувачують у занедбанні дітей. Але багато лікарів і юристів, які обізнані з такими випадками й переконані, що батьки-Свідки шукають для своїх дітей найкращого медичного догляду, піддають сумніву подібні дії. Свідки не пробують ухилитися від своїх батьківських обов’язків чи перекласти їх на суддю або когось іншого, вони лише наполягають, щоб лікарі зважали на релігійні принципи їхньої сім’ї. Д-р А. Д. Келлі, колишній секретар Канадської медичної асоціації, написав ¹⁵, що «батьки неповнолітніх і родичі пацієнтів, які перебувають у стані непритомності, мають право пояснити волю пацієнта... Я не схвалюю засідань суду, який збирається о другій годині ночі, щоб позбавити дитину батьківської опіки».

Усім зрозуміло, що батьки мають право голосу у виборі лікування для своїх дітей, коли, наприклад, потрібно зважити можливі плюси й мінуси якоїсь операції, опромінення або хіміотерапії. З моральних причин, які не пов’язані з небезпеками переливання крові ¹⁶, батьки-Свідки просять, щоб фахівці застосовували методи лікування, котрі не суперечать їхній релігії. Це узгоджується з медичним принципом лікувати «цілу особу», при якому враховується можлива тривала соціально-психологічна шкода від насильницької процедури, що порушує важливі для родини переконання. Тепер великі медичні центри країни, які мають досвід у лікуванні Свідків, приймають пацієнтів,— у тому числі й дітей,— привезених з інших закладів, котрі відмовилися їх лікувати.

НЕЛЕГКЕ ЗАВДАННЯ ЛІКАРЯ

Зрозуміло, що лікування Свідків Єгови може здаватися нелегким завданням для медика, який намагається зберегти пацієнту життя й здоров’я усіма досяжними методами. У вступі до серії статей про складні операції, зроблені Свідкам, Гарвей ¹⁷ визнав: «Мене дратують переконання, які перешкоджають моїй праці». Але він додав: «З іншого боку, ми надто швидко забуваємо, що хірургія — це мистецтво, яке залежить від майстерності самого лікаря. А майстерність можна удосконалювати».

Професор Болукі ¹⁸ звернув увагу на тривожне повідомлення, що в одній з найбільших травматологічних лікарень округи Дейд (Флорида, США) було «прийнято відмовляти [Свідкам] у лікуванні». Він сказав, що «ризик більшості операцій, зроблених цій групі хворих, нижчий від звичайного». Далі він додав: «Хоча хірургам може здаватися, що їх позбавляють знаряддя сучасної медицини... але я переконаний, що, оперуючи цих пацієнтів, вони можуть дуже багато навчитися».

Замість уважати лікування пацієнта-Свідка серйозною проблемою, дедалі більше лікарів ставляться до цього, як до випробовування своїх умінь. Узявшись за нелегке завдання, вони розробили для цієї групи пацієнтів певну схему лікування, яку тепер використовують численні медичні центри цілої країни. У той же час ці лікарі надають хворому допомогу, що є ліпшою для нього з усякого погляду. За словами Гарднера та інших ¹⁹, «яка користь з того, що хворого вилікували від фізичної недуги, але, як він вважає, завдали великої шкоди його стосункам з Богом, через що життя хворого втратило зміст і, можливо, здається йому гіршим від смерті».

Свідки Єгови знають, що з медичного погляду може здаватися, ніби їхні непохитні переконання збільшують ризик і ускладнюють лікування. Тому, як правило, вони надзвичайно цінують допомогу медиків. Вони не лише мають глибоку віру й палке бажання жити, але й охоче співпрацюють з лікарями й медичним персоналом. Таким чином, хворий і лікар можуть об’єднати свої зусилля у боротьбі з цією особливою проблемою.

ПОСИЛАННЯ

1. Jehovah’s Witnesses and the Question of Blood. Brooklyn, NY, Watchtower Bible and Tract Society, 1977, pp. 1-64.

2. The Watchtower 1978;99 (June 15):​29-31.

3. Hypotensive anesthesia facilitates hip surgery, MEDICAL NEWS. JAMA 1978;239:181.

4. Hetastarch (Hespan)​—a new plasma expander. Med Lett Drugs Ther 1981;23:16.

5. Hamstra RD, Block MH, Schocket AL:Intravenous iron dextran in clinical medicine. JAMA 1980;243:1726-1731.

6. Lapin R: Major surgery in Jehovah’s Witnesses. Contemp Orthop 1980;2:647-654.

7. Fuerst ML: ‘Sonic scalpel’ spares vessels. Med Trib 1981;22:1,30.

8. Gonzáles ER: The saga of ‘artificial blood’: Fluosol a special boon to Jehovah’s Witnesses. JAMA 1980;243:​719-724.

9. Ott DA, Cooley DA: Cardiovascular surgery in Jehovah’s Witnesses. JAMA 1977;238:1256-1258.

10. Roen PR, Velcek F: Extensive urologic surgery without blood transfusion. NY State J Med 1972;72:2524-2527.

11. Nelson CL, Martin K, Lawson N, et al: Total hip replacement without transfusion. Contemp Orthop 1980;2:​655-658.

12. Herbsman H: Treating the Jehovah’s Witness. Emerg Med 1980;12:​73-76.

13. Medicolegal Forms With Legal Analysis. Chicago, American Medical Association, 1976, p. 83.

14. Paris JJ: Compulsory medical treatment and religious freedom: Whose law shall prevail? Univ San Francisco Law Rev 1975;10:1-35.

15. Kelly AD: Aequanimitas Can Med Assoc J 1967;96:432.

16. Kolins J: Fatalities from blood transfusion. JAMA 1981;245:1120.

17. Harvey JP: A question of craftsmanship. Contemp Orthop 1980;2:629.

18. Bolooki H: Treatment of Jehovah’s Witnesses: Example of good care. Miami Med 1981;51:​25-26.

19. Gardner B, Bivona J, Alfonso A, et al: Major surgery in Jehovah’s Witnesses. NY State J Med 1976;76:​765-766.

Додаток

Кров: чий вибір і чиє сумління?

Лікар Дж. Лоуелл Діксон

Передруковано з дозволу «Медичного журналу штату Нью-Йорк» («New York State Journal of Medicine»), 1988; 88:​463-464, авторське право зберігається за Медичним товариством штату Нью-Йорк. Нижче подано переклад на українську мову.

ЛІКАРІ зобов’язані використовувати свої знання, здібності й досвід у боротьбі з хворобами та смертю. Однак що робити, коли хворий відмовляється від запропонованого лікування? Ймовірно, так станеться, якщо хворим є Свідок Єгови і йому пропонують переливання цільної крові, еритроцитної маси, плазми або тромбоцитів.

Коли мова йде про застосування крові, лікар може думати, що вибір хворого — лікування без крові — зв’язує руки відданому персоналу лікарні. Однак не слід забувати, що інші пацієнти, які не є Свідками Єгови, також не завжди погоджувалися на рекомендоване лікування. За словами Аппельбаума і Рота ¹, у лікарнях медінститутів 19% хворих принаймні раз відмовилися від якогось методу лікування або процедури, попри те що 15% таких відмов «були потенційно небезпечними для життя».

Через загальноприйнятий погляд, що «лікар знає ліпше», більшість пацієнтів цілковито покладаються на знання і вміння лікаря. Але як було б небезпечно, коли б лікар вважав цей погляд незаперечним науковим фактом і відповідно до нього поводився і лікував. Безумовно, завдяки нашій медичній освіті, уповноваженням і досвіду ми маємо значні переваги в питаннях медицини. Проте наші пацієнти мають права. А як ми знаємо, закон (і навіть Конституція) більшого значення надає правам.

Майже у всіх лікарнях можна побачити на стіні стенд «Права хворого». Одне з цих прав — інформована згода, яку точніше можна назвати вибором на основі повної інформації. Коли хворому повідомлять про можливі наслідки різних методів лікування (або наслідки відмови від цих методів), він має право зробити власний вибір. У лікарні імені Альберта Ейнштейна в Бронксі (Нью-Йорк) стосовно переливання крові і Свідків Єгови дотримуються такого принципу: «Кожен дорослий пацієнт, не позбавлений дієздатності, має право відмовитися від лікування, хоч би якої шкоди ця відмова могла завдати його здоров’ю»².

Незважаючи на те що лікарів може хвилювати питання етики або професійної відповідальності, суди наголошують, що перевагу слід надавати праву пацієнта робити особистий вибір ³. Апеляційний суд Нью-Йорка заявив: «Право пацієнта вибирати лікування є найважливішим... Лікаря неможливо звинувачувати у порушенні юридичних чи професійних обов’язків, якщо він вшанував право поінформованого дорослого пацієнта відмовитися від лікування»⁴. Той суд також зазначив, що, «хоча лікарська етика важлива, вона не може мати преваги над вищезгаданими основними правами людини. Найважливішими є потреби й бажання людини, а не вимоги інституції»⁵.

Коли Свідок відмовляється від переливання крові, лікарів може мучити сумління, бо вони вважають, що не будуть у стані застосувати всіх доступних методів лікування. Але Свідок просить сумлінних лікарів надати йому найліпшу допомогу, тільки без переливання крові. Нам часто доводиться змінювати метод лікування через несприятливі чинники, наприклад гіпертонію, сильну алергію на антибіотики або відсутність у лікарні дорогого устаткування. Пацієнти-Свідки просять, щоб їх лікували або оперували згідно з їхнім вибором і сумлінням, їхнім морально-релігійним рішенням стримуватись від крові.

Численні повідомлення про складні операції, зроблені Свідкам, виявляють, що багатьом лікарям вдається успішно і з чистим сумлінням прислухатися до прохання не переливати крові. Наприклад, 1981 року д-р Кулі проаналізував результати 1026 серцево-судинних операцій, з яких 22% були зроблені неповнолітнім. Він дійшов висновку, «що ризик під час оперування Свідків Єгови не є значно вищим, ніж при оперуванні інших пацієнтів»⁶. Камбуріс ⁷ повідомив про складні операції, зроблені Свідкам, котрим «відмовили в невідкладному хірургічному втручанні тому, що вони не погоджувались на переливання крові». Він сказав: «Перед хірургічним втручанням ми запевнювали усіх пацієнтів: хоч би що сталося в операційній кімнаті, їхні релігійні переконання будуть вшановані. Такий підхід не приніс жодних негативних наслідків».

Коли пацієнт — Свідок Єгови, до уваги треба брати не лише право вибору, але й сумління. І то не тільки сумління лікаря. Що говорить сумління пацієнта? Свідки Єгови вважають життя даром від Бога, представленим кров’ю. Вони вірять, що, згідно з біблійним наказом, християни повинні «стримуватися від... крови» (Дії 15:28, 29)⁸. Отже, коли б лікар з найліпших спонук діяв всупереч глибоко вкоріненим релігійним переконанням пацієнта, наслідки могли б бути трагічними. Папа Іван Павло II сказав, що змушувати людину чинити всупереч своєму сумлінню — це «найболісніший удар по людській гідності. У певному значенні це навіть гірше, ніж фізична смерть, тобто вбивство»⁹.

Тимчасом як Свідки Єгови відмовляються від крові з релігійних причин, все більше й більше пацієнтів, що не є Свідками, уникають крові через ризик заразитися різними хворобами, як-от СНІД і гепатит, а також через імунологічні реакції. Можна пояснити їм, що такий ризик у порівнянні з позитивними наслідками незначний. Але як наголошує Американська медична асоціація, пацієнт «зрештою мусить сам вирішити, піти йому на ризик, погодившись на запропоноване лікування або операцію, чи ні. Це природне право людини, яке визнається законом»¹⁰.

У зв’язку з цим Маклін ¹¹, згадуючи усі плюси й мінуси, розповів про випадок Свідка, «який через велику крововтрату ризикував вмерти, бо відмовлявся від переливання крові». Один студент-медик сказав: «Пацієнт був при повному розумі. Що робити, коли релігійні переконання суперечать єдино можливому лікуванню?» Маклін відповів: «Ми можемо бути глибоко переконані, що людина робить помилку. Але Свідки Єгови вірять, що переливання крові... [може] довести до вічного засудження. Нас навчено зважувати в медицині всі за й проти, однак коли порівняти вічне засудження з рештою життя на землі, то справа виглядає зовсім інакше»¹¹.

Верчілло й Дюпрей ¹², щоб підкреслити важливість забезпечення опіки особам, які перебувають на утриманні, згадують у цьому номері журналу справу Осборна. Але як вона закінчилась? Справа стосувалася батька двох неповнолітніх дітей, який був серйозно травмований. Суд постановив, що коли батько помре, то родичі будуть матеріально й духовно піклуватися про його дітей. Отже, як і в інших недавніх випадках, суд не знайшов жодних суспільних інтересів, задля яких потрібно було б знехтувати вибором пацієнта і змусити його судовим рішенням до лікування, котре він вважав абсолютно неприйнятним ¹⁴. Після застосування альтернативного методу лікування пацієнт видужав і продовжує піклуватися про свою сім’ю.

Погодьмося, що в переважній більшості випадків, з якими лікарі мають чи матимуть справу, можна обійтися без крові. Те, чого ми навчились і що найліпше знаємо, стосується медичних проблем, але пацієнти — це живі люди, цінності й цілі яких не можна ігнорувати. Вони краще знають своє сумління, моральні принципи й пріоритети, які надають їхньому життю змісту.

Повага до релігійних засад Свідків Єгови, яких лікуємо, може стати випробуванням наших умінь. Але, шануючи їхні бажання, ми захищаємо цінні й дорогі для всіх нас свободи. Як влучно написав Джон Стюарт Мілль, «жодне суспільство, незалежно від уряду, не є вільне, якщо ці свободи шануються в ньому лише частково... Кожна людина є найліпшим охоронцем свого здоров’я — чи то фізичного, психічного, чи духовного. Суспільство досягне ліпших результатів, коли дозволятиме усім жити так, як вони вважають за правильне, аніж коли буде примушувати жити так, як вважає за потрібне загал»¹⁵.

[ПОСИЛАННЯ]

1. Appelbaum PS, Roth LH: Patients who refuse treatment in medical hospitals. JAMA 1983; 250:1296-1301.

2. Macklin R: The inner workings of an ethics committee: Latest battle over Jehovah’s Witnesses. Hastings Cent Rep 1988; 18(1):​15-20.

3. Bouvia v Superior Court, 179 Cal App 3d 1127, 225 Cal Rptr 297 (1986); In re Brown, 478 So 2d 1033 (Miss 1985).

4. In re Storar, 438 NYS 2d 266, 273, 420 NE 2d 64, 71 (NY 1981).

5. Rivers v Katz, 504 NYS 2d 74, 80 n 6, 495 NE 2d 337, 343 n 6 (NY 1986).

6. Dixon JL, Smalley MG: Jehovah’s Witnesses. The surgical/ethical challenge. JAMA 1981; 246:2471-2472.

7. Kambouris AA: Major abdominal operations on Jehovah’s Witnesses. Am Surg 1987; 53:​350-356.

8. Jehovah’s Witnesses and the Question of Blood. Brooklyn, NY, Watchtower Bible and Tract Society, 1977, pp 1-64.

9. Pope denounces Polish crackdown. NY Times, January 11, 1982, p A9.

10. Office of the General Counsel: Medicolegal Forms with Legal Analysis. Chicago, American Medical Association, 1973, p 24.

11. Kleiman D: Hospital philosopher confronts decisions of life. NY Times, January 23, 1984, pp B1, B3.

12. Vercillo AP, Duprey SV: Jehovah’s Witnesses and the transfusion of blood products. NY State J Med 1988; 88:​493-494.

13. Wons v Public Health Trust, 500 So 2d 679 (Fla Dist Ct App) (1987); Randolph v City of New York, 117 AD 2d 44, 501 NYS 2d 837 (1986); Taft v Taft, 383 Mass 331, 446 NE 2d 395 (1983).

14. In re Osborne, 294 A 2d 372 (DC Ct App 1972).

15. Mill JS: On liberty, in Adler MJ (ed): Great Books of the Western World. Chicago, Encyclopaedia Britannica, Inc, 1952, vol 43, p 273.