Вікторі та Дес Занкер, мій батько, охрестилися на початку 50-х років, а 1958 року Дес став членом австралійської родини Бетелю. Після одруження з Вікторі, яка служила спеціальною піонеркою, вони деякий час піонерували і відтак їх було запрошено до роз’їзного служіння. Потім появився на світ я, і вони були змушені полишити роз’їзну працю, щоб виховувати мене. Минуло 27 років, а батько й досі піонерує.

На початку 1990 року спокійно заснула смертним сном Ома, і це сталося в тому самому домі, в якому виростала моя мати. У цьому ж домі в Мельбурні виріс і я, а також мої молодші брат та сестра. Для нашої сім’ї стало справжнім благословенням жити у цьому домі разом. Бувало у ньому і велелюдно, але я не пригадую собі жодних клопотів через це. Навіть у перші чотири роки нашого подружжя моя дружина Ґейл змогла якось знайти собі куток там і полюбити цей дім. Коли ми зрештою виїхали в наше нове призначення, я плакав. У цьому домі я отримав стільки підтримки та любові.

Нині ми з Ґейл все-таки маємо привід для надзвичайної радості, бо можемо робити те, що робили мої батьки, а до них їхні батьки. Коли ми покинули дім, то нас підбадьорила думка, що зробили ми це задля того, аби виконувати волю Єгови як повночасні служителі. Ми дуже стараємось наслідувати гарний приклад своїх вірних прабатьків, які знайшли подібну втіху, працюючи у нелегких призначеннях, живучи в крайній бідності, а навіть будучи в’язнями в японських концентраційних таборах (2 Коринтян 1:3, 4).

Опа завжди знаходив для себе утіху в натхнених словах царя Давида до Єгови: «Ліпша бо милість Твоя над життя!» (Псалом 63:4). Мій дідусь весь час палає великим бажанням втішатися цією милістю довічно. А бажання його цілої сім’ї — поділяти це з ним.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Краґ Занкер (позаду) зі своєю дружиною, батьками і молодшими братом та сестрою.