Бог є нашим помічником
РОЗПОВІВ ФРАНЦІСКО КОАНА
«Якщо ти відмовишся підкорятись владі, тебе стратять!» — попередив мій брат.
«Це було б набагато ліпше, ніж жити в таких жахливих умовах»,— заперечив я.
ТАКА розмова відбулася між мною і моїм старшим братом у вересні 1975 року. Він приніс мені поїсти під час мого ув’язнення в Мапуту (тоді Лоренсу-Маркіш), на півдні Мозамбіку. Нас — понад 180 осіб, більшість Свідків Єгови,— втиснули в одиночну камеру. Брат тоді так злився на мене, що навіть не залишив їжі, яку приніс!
Аби допомогти зрозуміти вам цю емоційно важку зустріч, дозвольте спершу розповісти, як я потрапив у в’язницю.
Релігійне виховання
Я народився 1955 року в пресвітеріанській сім’ї у селі Каланґа, провінція Маніка. Це недалеко від великого міста Мапуту. Хоча тато не відвідував церкву, мама ходила туди, а кожної неділі ще й брала своїх п’ятьох дітей. Змалечку вона навчила нас Господньої молитви, і я часто повторював її (Матвія 6:9—12). Ще будучи маленьким хлопчиком, я запитував маму, чому ми помираємо і чи так буде завжди.
Мама пояснювала, що смерть — це частина Божого наміру: ті, хто чинить погано, підуть до пекла, а ті, хто добре,— до неба. Хоч я нічого не говорив, але її відповідь засмучувала мене. Сувора дійсність смерті непокоїла мене, особливо після того як наш любий тато помер; тоді мені було всього десять років. Відтак зросло моє бажання дізнатися про стан померлих і чи мають вони якусь надію.
Вивчаю і застосовую правду
Невдовзі після смерті тата, один із шкільних учителів використав книжку «Від раю втраченого до раю відновленого», щоб провести урок в нашому класі. Та книжка, видана Товариством Вартової башти, була південноафриканською мовою зулу. Я позичив її в учителя, і хоча погано розумів зулу, однак дуже радів з того, про що довідався з біблійних цитат, наведених у книжці.
Коли мені було 16 років, мого брата, який годував нашу сім’ю, призвали на військову службу. Тому я почав працювати в парфумерній компанії в Мапуту та навчатись у вечірньому технікумі. На роботі під час обідньої перерви я спостерігав за Теофілу Чіулеле, Свідком Єгови,— він завжди читав Біблію. Коли Теофілу помітив мою зацікавленість, то почав бесідувати зі мною.
Пізніше інший Свідок, Луіш Біла, став проводити зі мною біблійне вивчення. Дізнавшись, що померлі нічого не тямлять і що для них є надія повернутись до життя через воскресіння, я відчув полегшення (Екклезіяста 9:5, 10; Івана 5:28, 29). Я негайно написав матері і пояснив, як Біблія відповідає на запитання, які колись сам ставив їй. Вона дуже зраділа, довідавшись, що я нарешті знайшов достовірні відповіді.
Захоплення від того, що я взнавав, спонукувало підготовлятись, аби ділитися цими правдами з іншими. Мені дозволили виголошувати біблійні промови в школі, але в церкві — ні. Згодом у церкві мене взагалі перестали приймати. Навіть члени родини почали переслідувати, незважаючи на те що мама була задоволена моїми новознайденими віруваннями. Старший брат сильно побив мене. Але коли така протидія не дала ніяких результатів, члени сім’ї почали насміхатись наді мною, особливо коли я молився перед їдою. Тож я став молитись у ванній кімнаті, до того як іти за стіл. Я відчував, що «Бог помагає мені» (Псалом 54:6).
Тоді Луіш уже не міг приходити до нас. Ми продовжили вивчати Біблію у нього вдома. Коли я почав відвідувати зібрання та брати участь у проповідницькій праці, то, повертаючись додому, не раз знаходив, що двері були замкнені,— рідні не впускали мене. Тому я ночував у Свідків.
Зрештою 13 травня 1973 року я символізував своє присвячення Богу Єгові водним хрещенням. У той час Мозамбік перебував під колоніальним режимом Португалії, за якого діяльність Свідків Єгови було заборонено, як в самій Португалії, так і в усіх її колоніях. Першого жовтня 1974 року я почав служити піонером, так називають повночасних благовісників Свідків Єгови. Оскільки моєю ціллю було місіонерське служіння, я взявся вивчати англійську мову, щоб змогти відвідати у Сполучених Штатах Америки Біблійну школу Ґілеад Товариства Вартової башти, де готують місіонерів.
Стратегія в проповідуванні
Протягом років заборони португальська колоніальна поліція, ПІДЕ, ув’язнила багатьох Свідків за проповідування. Тож, щоб нас не викрили, ми діяли за наперед обдуманим планом. Наприклад, говорили з людьми в одному домі, а потім ішли до наступного в іншій околиці. Також під час обідньої перерви або ввечері ми удвох йшли в міський парк. Один підсідав до якоїсь людини й починав читати газету. Через деякий час підходив другий. Він сідав і оглядав ту газету, а потім говорив щось на зразок цього: «Хм-м, тільки подивіться, скільки людей вмирає! А чи ви знаєте, що під правлінням Божого уряду такого вже не буде траплятись?»
Починалась розмова, і той, хто читав газету, просив співрозмовника довести свої слова на основі Біблії. Потім ми домовлялися зустрітись наступного дня, щоб продовжити бесіду. Таким способом нам часто вдавалося залучити людину, яка сиділа поряд, до розмови на тему біблійних пророцтв — розпочиналось багато біблійних вивчень. Ми вдячні Богові, що він нам допомагав.
Час суворих випробувань
Двадцять п’ятого квітня 1974 року диктатуру в Португалії було повалено, і в її колоніях відбулись численні політичні зміни. У Мозамбіку політичних в’язнів, а також і Свідків, які були осуджені за дотримання політичного нейтралітету, звільнили за амністією. Але потім, 25 червня 1975 року, всього через 14 місяців, Мозамбік оголосив незалежність від Португалії. Кількома днями пізніше почалась нова хвиля гонінь проти Свідків. Місцеві політичні осередки були мобілізовані, щоб заарештувати всіх Свідків, яких тільки знайдуть. Нас представляли як «агентів, залишених Португальським колоніалізмом».
У вересні мене примусили з’явитись на зібрання одного з таких політичних осередків. Коли я прийшов, то побачив, що там були всі члени мого книговивчення. Нам наказали вигукувати політичні лозунги, які звеличували правлячу партію. Коли ми ввічливо відмовились, нас кинули до в’язниці, зачинивши у переповненій камері, як я вже розповідав на початку.
У камері було настільки тісно, що ми ледве могли пересуватись. Лише дехто міг поміститись на підлозі, щоб поспати, а інші мусили сидіти або стояти. Там був тільки один туалет, який часто забивався, і все переливалося через край — стояв страшний сморід. Наша їжа складалася з жирного спагеті, приправленого рештками риби і великими синіми мухами; до того ж нам доводилось їсти немитими руками. Усі ми, понад 180 чоловік, 19 днів терпіли ці жахливі умови. А потім нас перемістили туди, де тримали тільки Свідків — і чоловіків, і жінок, і дітей. Протягом наступних кількох місяців багато дітей померло через нестерпні тюремні умови.
Кінець кінцем уряд вирішив заслати Свідків у Каріко, віддалений терен на півночі. Мета — ізолювати нас. На той час у Мозамбіку було коло 7000 Свідків, більшість з яких охрестилася в 1974 і 1975 роках. Розуміючи, що в ізоляції нам буде потрібна біблійна література, я дістав дозвіл, аби повернутися додому і взяти їжу та деякі речі на дорогу. Непомітно для офіцера, який мене супроводжував, я висипав трохи печива з декотрих коробок, а на дно поклав біблійні публікації. У таких ситуаціях ми не боялися. Ми покладались на Божу допомогу (Євреїв 13:6).
Життя в таборах
Ми прибули в Каріко у січні 1976 року і зустріли там багато Свідків з сусідньої країни Малаві. Вони жили в таборах, які самі побудували. З 1972 по 1975 роки понад 30 000 людей, у тому числі діти, мусили тікати від жорстокого релігійного переслідування, яке чинилося в Малаві. Їм дозволили оселитись на півночі Мозамбіку як біженцям. Коли ми приїхали, вони приймали нас у свої доми та ділилися вбогою їжею.
Оскільки більшість з нас не мала досвіду в будівництві, малавійські брати показували нам, як для будівництва домів виробляти цеглу й використовувати її разом з рослинністю бушу. Вони також учили вирощувати городину й робити інші речі, що допомогло б нам утримувати себе. Так я навчився теслярства, землеробства та кравецтва. Багатьом з нас придалися ці вміння, коли пізніше ми повернулися до своїх міст.
Підтримувати духовність — це головне, про що ми турбувались, і я повинен сказати, що нам ніколи не бракувало духовної поживи. Як це було можливо? Як я вже говорив, коли нас відправляли у заслання, багато хто проявив винахідливість, аби взяти біблійну літературу разом з іншими речами. Також у Південній Африці Свідки Єгови друкували «Вартові башти» мініатюрного формату. Такими маленькими їх легше було взяти у табори.
Після багатьох клопотань 1 грудня 1978 року в таборах було дозволено перший шлюб. Того дня я одружився з Алітою Шилауле, батько якої був серед перших охрещених у Мапуту в 1958 році. Коли в нас з’явились діти, Доркас і Семюель, ми навчали їх любити Єгову та регулярно брали з собою на християнські зібрання. Пізніше в нас народився ще один син, Жайміто.
Як ми проповідували
Свідкам дозволили покидати табір, щоб продавати речі, у тому числі городину, яку самі вирощували. Більшість використовувала цю можливість для проповідування. Я навмисно заправляв високу ціну за сіль, щоб ніхто не міг купити її. Проте багато людей, яких зустрів, відгукнулися на звістку про Царство, і я розпочав чимало біблійних вивчень.
Один чоловік, якого я навчав біблійної правди, розмовляв з директором певної компанії поблизу Міланже, котрий явно цікавився Біблією. Коли я довідався про це, то написав до того директора листа. У відповідь він запросив мене прийти. Сховавши літературу під одяг, я відправився, ніби щоб продати йому меблі, які зробив власними руками.
Коли я підходив, то побачив, що дім був під охороною солдатів, і мене охопила тривога. Однак вийшов директор і наказав охоронцям, щоб його ніхто не турбував. Ми почали біблійне вивчення о п’ятій вечора; той чоловік виявив таке велике зацікавлення, що ми закінчили аж о п’ятій ранку! Через деякий час цей директор запропонував, щоб наша література приходила з Португалії до нього, оскільки на його пошту не накладено обмежень. Потім він передавав би літературу мені, а я вже приносив би її у табір.
Правда, декого неодноразово схоплювали й арештовували за проповідницьку діяльність. Усе ж, коли багато людей відгукувались на звістку про Царство, ми були впевнені, що Бог допомагає нам, як він допомагав християнам у першому сторіччі (Дії, розділи 3—5).
Звільнення й повернення в Мапуту
У вересні 1985 року після молитовного розгляду обставин було вирішено, що ми організуємо масовий вихід з таборів. Хоча декотрі залишилися в таборах Каріко й були ізольовані від решти Свідків Єгови наступних сім років, однак інші втекли до Малаві та Замбії. Ми з дружиною вирішили взяти дітей і відправитись до міста, яке розташоване недалеко від Міланже. Там я отримав роботу й житло, і ми продовжували служіння; а наступного року зрештою повернулись до Мапуту.
Спочатку ми жили з родичами. Було тяжко знайти роботу, але з часом мені все-таки вдалося влаштуватись на роботу. Аліта продавала смажений арахіс, щоб збільшити наш мізерний дохід. Оскільки моя англійська поліпшилась, я подав заяву на роботу в Британське посольство. Коли пройшов тестування мене прийняли на роботу. А платня була в 20 разів більша за ту, яку я мав до цього! Я дійсно відчув, що Єгова допоміг мені, і подякував йому в молитві.
Урівноважити обов’язки
Зрештою 11 лютого 1991 року уряд Мозамбіку надав Свідкам Єгови законне визнання. Це незабутня дата для нас! Наступного року мене запросили служити в комітеті, який наглядає за проповідницькою працею Свідків Єгови в Мозамбіку. Тоді нашим дітям було всього 12, 9 і 6 років. Я цілу ніч молився до Єгови про мудрість, щоб приймати такі рішення, які відображали б врівноважене ставлення до головування в сім’ї та до виконання організаційних обов’язків.
Ми змогли дістати маленький трейлер і використовували його для комерційної діяльності. Ми взяли на роботу ще кілька піонерів та робили й продавали сандвічі; справа процвітала. Отже, я мав час виконувати нові обов’язки в організації. Але ми вже не могли оплачувати дім, в якому жили, і треба було шукати інший. Тож я надіслав прохання до уряду, описавши нашу ситуацію. Невдовзі ми мали згоду на отримання дому. Цьому надали великого розголосу, оскільки я був першим мозамбікцем, що купив дім у держави.
Ми з Алітою були поблагословлені такими дітьми, які відгукувалися на нашу програму духовного навчання (Повторення Закону 6:6—9). У нашій сім’ї є звичка обговорювати біблійний вірш щодня о 5.40 ранку, після чого ми разом читаємо Біблію. Оскільки наші діти повинні бути в школі досить рано, вони звикли до такого розпорядку. У п’ятницю о 18.00 ми проводимо сімейне вивчення і обговорюємо з дітьми біблійні теми, які вони досліджували протягом тижня. Також використовуємо цей час, щоб попрактикувати вступи для служіння.
Усі наші діти охрестились. Доркас і Семюель служать піонерами з 1994 року, а Жайміто, відтоді як охрестився, служить допоміжним піонером. Вони ще вчаться у школі, але кожен ставить ціль після її закінчення розширити своє служіння. Аліта розподіляє час так, щоб піонерувати й доглядати дім. Я служив піонером протягом багатьох років, включаючи той час, коли був у концентраційних таборах. А починаючи з 1993 року, приходжу працювати у філіал Свідків Єгови.
Бог продовжує благословляти
У 1997 році я отримав величезне благословення — відвідати двомісячний курс для членів Комітетів філіалів. Цей курс проходив у Сполучених Штатах Америки в Освітньому центрі Товариства Вартової башти в Патерсоні, Нью-Йорк. Так мої зусилля у вивченні англійської були ще раз поблагословлені. По дорозі додому я міг відвідати слуг Єгови в інших країнах — як же це сповнило моє серце цінуванням нашого всесвітнього братства!
Така сильна любов між правдивими християнами сприяє тому, що в Мозамбіку тисячі щирих людей приєднуються до Свідків Єгови (Івана 13:35). З майже 7000 осіб, які проповідували в той час, коли нас заслали до концтаборів, тепер в усьому Мозамбіку кількість проповідників доброї новини про Боже Царство зросла до понад 29 000. Вони об’єднані в більше ніж 665 зборів, тоді як у 1958 році існувало лише 4.
У 1993 році було затверджено план будівництва філіалу в місті Мапуту, розрахованого на більше як 75 осіб, який сприятиме чудовому поширенню правдивого поклоніння в Мозамбіку. Приблизно через чотири роки будівництво було завершено. Наша радість не мала меж, коли 19 грудня 1998 року на присвячення тих чудових будівель приїхало 1098 осіб з багатьох країн. У програмі я мав привілей брати інтерв’ю у тих, котрі були на засланні в Каріко. Я попросив усіх, хто відбував там заслання, піднести руки. Аудиторія була глибоко схвильована, побачивши сотні рук.
Наступного дня 8525 осіб зібралося в Залі конгресів (Матола), щоб подивитись програму присвячення, послухати підбадьорливі повідомлення з інших країн і біблійні промови, які виголошували брати з усесвітнього центру Свідків Єгови в Брукліні, Нью-Йорк.
Так, з того часу, коли я ще підлітком пізнав біблійну правду, я пережив протидію з боку сім’ї, загрозу смерті й жахливі переслідування. Іноді це спонукувало мене думати, що ліпше було б померти. Однак я радію, бо те, що переніс, укріпило мої взаємини з Єговою. Безсумнівно, як сказав псалмоспівець у Біблії, «Бог помагає мені, Господь серед тих, хто підтримує душу мою» (Псалом 54:6). Це незрівнянний привілей для мене й моєї сім’ї — служити Єгові разом з усесвітньою родиною його поклонників.
[Ілюстрація на сторінці 23]
Свідки перед Залом Царства, побудованим під час ізоляції.
[Ілюстрація на сторінці 24]
Наше сімейне біблійне вивчення приносить задоволення.
[Ілюстрація на сторінці 25]
Ті, хто був у таборах Каріко, підняли руки.