Як люди можуть жити в мирі?

ІШОВ вересень 1944 року, світ був просяк ненавистю. Лютувала друга світова війна, і мільйони людей нестерпно страждали. Я був німецьким військовополоненим у Франції.

Одного разу мене поставили перед командою, спорядженою для розстрілу. Але через деякий час удавані екзекутори почали розходитись. Вони лише залякували нас. Мене охопив жах, проте я тішився, що залишився живим. Через декілька тижнів мені довелось пережити те ж саме. Хоч я і залишився живим, зате десятки в’язнів були або страчені, або загинули через хвороби чи голод. Як я потрапив у таку ситуацію?

Полон

За декілька місяців до цього, у червні 1944 року, загони союзних військ противника форсували протоку Ла-Манш й успішно встановили береговий плацдарм на французькому березі. Їхній наступний прорив і вихід на оперативний простір Північної Франції змусив німецькі війська відступити. Я був унтер-офіцером Німецьких військово-повітряних сил. У серпні частина нашої роти — я і 16 інших солдат — була захоплена в полон французькими партизанами, відомими за назвою макі. Після декількох місяців, проведених в одному з таборів для військовополонених, нас перевезли до іншого, що недалеко міста Монлюсон у Південній Франції.

Полонених змушували виконувати тяжку фізичну працю, але позаяк я був офіцером, мене звільнили від неї. А втім, я зголосився до роботи і мене призначили завідувати кухнею. Якось прибула нова група полонених, і в ній був юнак Віллі Гюперц з мого рідного міста. Я запитав відповідального офіцера, чи не дозволив би він Віллі допомагати мені на кухні, на що було дано дозвіл.

Пізніше у нас з Віллі розвинулась така дружба, завдяки котрій усі люди можуть жити в мирі. Перш ніж пояснити цей вид мирних стосунків, я розповім вам про непослідовності життя, що дуже турбували мене.

Чому є так багато роз’єднаності та ненависті?

Я виростав у Ахені (Німеччина), і ще коли був юнаком, мене хвилювала релігійна роз’єднаність, що існувала навіть у рідному місті. Батько був лютеранином, а мати — римо-католичкою. Отже мати постаралась, щоб я і моя сестра стали римо-католиками. Ще з раннього віку я регулярно відвідував католицьку церкву, хоча ніколи не розумів, чому батько тримався іншої релігії. З бігом часу я почав часто дивуватися, чому так багато релігій, якщо є лише один Бог.

Коли 1939 року почалась друга світова війна, мене призвали до Німецьких військово-повітряних сил. Після початкового навчання в Німеччині мене послали до В’єнни (Австрія), де я вступив до навчального корпусу для нових рекрутів. Потім, у грудні 1941 року, мене послали у Північну Голландію (нині Нідерланди). Там я познайомився з Янтіною, молодою жінкою з Гелдера. Незважаючи на те що наші країни воювали на протилежних фронтах, ми покохали одне одного.

Незабаром, у квітні 1942 року, мене несподівано було переведено до Ла-Рошеля у Південній Франції. У той час я вже виконував обов’язки унтер-офіцера і наш батальйон відповідав за підготовку нових рекрутів та оборону місцевої злітно-посадочної смуги. У результаті цього я ніколи не був на фронті під час війни. Це мене дуже тішило, бо я не хотів вбивати людей.

У ті воєнні роки мене непокоїло те, що клір майже усіх конфесій — католицької, лютеранської, єпископальної церкви тощо — благословляв літаки та їх команди перед бойовим вильотом, під час якого ті мали скинути свій смертоносний багаж. Я завжди задумувався, на котрому боці стоїть Бог. Проте я ніколи не запитував цього у капеланів, бо думав, що вони все одно не знають відповіді.

Німецькі солдати носили ремені з пряжкою (дивіться угорі на сторінці 12), де було написано Ґотт міт унс (З нами Бог), але я міркував: чому ж Бог не може бути із солдатами ворожої сторони, котрі сповідували ту саму релігію і молилися до того самого Бога?

Минали роки, а війна все не припинялася. Коли-не-коли мені дозволялося приїжджати до Янтіни в Голландію, останнього разу я відвідав її в грудні 1943 року, коли ми заручилися. До 1944 року лінія фронту змінилася, і з висадкою союзних військ противника у Франції ми вперше усвідомили, що Німеччина може програти війну. Ця думка досить-таки шокувала нас! Потім настав серпень, коли нас 17 було забрано в полон.

Життя у полоні

Зрештою нам, полоненим, у таборі коло Монлюсон було дозволено листуватися з родичами та друзями. Отже, ми з Янтіною відновили зв’язки. З бігом часу я та декілька інших полонених зголосилися на працю у колгоспі, хоча нас продовжували вважати військовополоненими. Я навіть побачив, що життя на фермі починає подобатися мені. Це було досить великою зміною у житті міського юнака.

Війна в Європі закінчилась у травні 1945 року, але французький уряд утримував нас як військовополонених аж до грудня 1947 року. Потім нам було дано вибір: або приєднатися до Французького іноземного легіону, або залишитися у Франції добровільними робітниками аж до 1948 року. Я вибрав останнє, ставши сільськогосподарським робітником у колгоспі укупі з декількома іншими полоненими. За таких умов ми мали більше свободи, ніж працюючи в колгоспі як військовополонені. Однак ми все ще були ув’язненими і підлягали обмеженням. Тому найбільшою нашою радістю були листи від коханих.

Зустріч з Янтіною

Одного разу 1947 року я отримав від Янтіни листа, у котрий вона ненавмисно поклала друкований аркушик з переліком декількох номерів домів та книжок і журналів. «Гм,— подумав я,— Янтіна займається продаванням книжок». Я тоді ще не знав, що вона контактувала зі Свідками Єгови й активно проповідувала від дому до дому, поширюючи біблійну літературу, а не «продаючи книжки».

Незабаром після цього, у грудні 1947 року, нам, полоненим, зробили приємну несподіванку — нам дали чотири тижні відпустки із співчуття до нас, щоб ми відвідали свій дім. Звичайно, ми отримали її за умови, що повернемось до Франції, аби докінчити своє робоче зобов’язання. Янтіна приїхала з Голландії до Німеччини, щоб провести ці тижні зі мною та моїми батьками. Можна собі уявити, яка зворушлива була ця зустріч після більше ніж чотирирічної розлуки. Саме тоді я дізнався, що означав цей друкований аркушик у конверті. Янтіна сказала мені, що стала Свідком Єгови, і з завзятістю пояснила мені все те чудове, про що вона дізналася.

Хоч я і міг розпізнати зернину правди у її словах, я сказав, що мене цілком задовольняла католицька релігія. Я не розумів, як це вона може знати більше від священика, котрий багато років вивчав релігію. На додачу члени моєї родини недоброзичливо поставились до нової релігії Янтіни. Фактично вони дуже противилися цьому, і їх упередженість вплинула і на мене.

Перелом у моєму житті

Коли моя чотиритижнева відпустка закінчилась, я повернувся до Франції. Розпаковуючи свій одяг, я знайшов книжку, що називалась «Визволеннє». Янтіна поклала її туди, коли пакувала мою валізу. Щоб задовольнити її, того ж вечора я почав читати цю книжку. На превелике диво, мені не потрібно було багато часу, щоб знайти відповіді на багато питань, які не відходили від мене під час полону. Мені не терпілось прочитати цілу книжку.

Я пригадав біблійний вірш, який цитувала мені Янтіна: «І пізнаєте правду,— а правда вас вільними зробить!» (Івана 8:32). Справді, я побачив, що починаю дізнаватись правду про життя. Незважаючи на національність, усі люди належать до одного роду (Дії 17:26—28). Правдиві християни люблять одні одних і не воюють, вбиваючи одні одних, як це робили на моїх очах багато самозваних християн (Івана 13:34, 35; 1 Івана 3:10—12). Для мене стало очевидним те, що націоналізм є диявольським інструментом, який розділяє людей і перешкоджає існуванню справжнього братерства.

Я почав розуміти, що справжній мир прийде лише тоді, коли усі люди застосовуватимуть на практиці вчення Ісуса Христа. Оскільки держави ніколи цього не будуть виконувати, то існує єдина надія, що мир прийде за допомогою Божого уряду, про котрий навчав молитися Ісус Христос (Матвія 6:9, 10). Уже тоді, коли я дізнавався про це, у мене з’явилося відчуття справжньої свободи та справжнього вдоволення. Який вдячний я був своїй дорогій Янтіні, що вона поклала до валізи цю книжку! Але що мені робити далі?

Духовні поступи

У мене не було причини турбуватися. Через декілька днів, коли я працював, на ферму завітав чоловік, що називався Люсіан, і відрекомендував себе як служитель від Свідків Єгови. Він пояснив, що його скерував до мене філіал Свідків у Парижі за проханням моєї нареченої. Люсіан був увічливим, щирим чолов’ягою, і вже з самого початку його присутність не була для мене обтяжливою. На щастя, до того часу я вільно володів французькою мовою, що значно спрощувало ситуацію.

Я погодився на біблійне вивчення з ним, отже щонеділі Люсіан та його дружина Сімон приїжджали за мною на ферму, щоб проводити зі мною вивчення в них удома. По чому ми часто виходили на прогулянку, під час котрої розмовляли про чудові творива Єгови. Вони обоє були добрими вчителями і також дали мені те, чого мені вже довгий час не вистачало,— справжню дружбу. Так до мене ставилася французька подружня пара — люди, на котрих я навчав солдат скидати бомби, щоб вбивати!

Я робив хороші поступи у вивченні, і Люсіан запросив мене відвідати щорічне свято Спомину Христової смерті 25 березня 1948 року. Мене дуже вразило це просте, проте серйозне зібрання, і з того часу я ще ні разу не пропустив Спомину.

Янтіна дуже раділа за мій духовний прогрес і переїхала до мене у Францію. Там ми одружилися у листопаді 1948 року. Люсіан і Сімон організували для нас чудову весільну вечерю, з нами також були два піонери (повночасні служителі у Свідків Єгови). Цей незабутній вечір зміцнив мою переконаність у тому, що Свідки насправді виявляють таку любов, по котрій, за словами Ісуса, можна буде розпізнати його справжніх учнів (Івана 13:35).

До Німеччини, а потім до «Нової землі»

У грудні 1948 року ми повернулись до Німеччини і християнське служіння стало нашим способом життя. Хоч і моя родина далі противилась нашій діяльності, ми не дозволили припинити цю справу. Ми продовжували допомагати сумирним і смиренним навчатися, що є лише один спосіб, яким людство може насолоджуватись справжнім миром та спокоєм.

У 1955 році ми з Янтіною емігрували до Австралії. Спочатку ми оселились на мальовничому острові Тасманія, навпроти Бассової протоки з південного краю величезного континенту. Зрештою, завдяки сповненій любов’ю опіці та терпінню духовних братів і сестер, що там жили, ми змогли додати англійську мову до тих, які вже знали.

У 1969 році, після 13-річного перебування в Тасманії, ми перебралися у північний штат Квінсленд, де і залишилися жити. На даний час я є старійшиною у місцевому зборі і дорожу підтримкою Янтіни у нашому спільному служінні Єгові. Щоразу, коли ми їздили в Німеччину під час відпустки, ми заходили до Віллі Гюперца і вивчали з ним Біблію. Урешті-решт він також присвятив своє життя служінню Єгові і ми з ним розвинули таку дружбу, за допомогою якої усі люди можуть жити в мирі.

Коли я озираюсь назад, згадуючи своє життя з часу військового полону у Франції, то дійсно тішусь тим, що зміг навчитися про нашого люблячого Творця, Бога Єгову. Який я тепер щасливий, що Янтіна проявила ініціативу і поклала до моєї валізи книжку «Визволеннє», а потім написала до Свідків у Франції, щоб відвідали мене! У результаті моє особисте життя і наше життя у подружжі збагатилось і було нагороджене багатьма різними способами. (Розповів Ганс Ланґ).

[Ілюстрація на сторінці 15]

Ми з Янтіною сьогодні.