Надія допомагає зносити випробування

РОЗПОВІЛА МІЧІКО ОҐАВА

Двадцять дев’ятого квітня 1969 року до мене зателефонували з поліції. Мій чоловік Сейкічі потрапив в автокатастрофу й перебував у лікарні. Я залишила наших двох малолітніх синів у подруги й помчала до нього. З того часу Сейкічі так і залишається паралізований у непритомному стані. Дозвольте мені розповісти про нашу сім’ю та щоденну боротьбу з проблемами.

Я НАРОДИЛАСЬ у лютому 1940 року в місті Санда, що недалеко від Кобе (Японія). Сейкічі знала ще з дитсадка, а одружились ми 16 лютого 1964 року. Мій чоловік був неговіркий, але дуже любив дітей. З часом у нас народилось двоє синів — Ріусуке та Когей.

Сейкічі працював у будівельній компанії в Токіо, тому, одружившись, ми переїхали жити в одне з передмість столиці. У жовтні 1967 року мене відвідала молода жінка, яка сказала, що навчає Біблії. — Дякую, але я маю власну Біблію,— відмовила я.

— Чи можна на неї подивитись? — запитала жінка.

Я взяла з книжкової полиці Біблію, яка належала Сейкічі, і подала. Жінка знайшла в ній ім’я Єгова й показала мені. Я ніколи не знала, що то було Боже ім’я. Побачивши наших двох діток, вона зачитала один біблійний вірш: «Привчай юнака до дороги його, і він, як постаріється, не вступиться з неї» (Приповістей 22:6). Мене власне турбувало питання, як добре виховати наших дітей, тому я відразу погодилась на вивчення Біблії.

Я запросила гостю до кімнати, і ми почали обговорювати брошуру «Ось! Я творю все нове». «Як було б добре, коли б уся наша сім’я могла втішатися таким щасливим життям!» — подумалось мені. Тож, коли Сейкічі прийшов додому, я сказала, що хочу вивчати Біблію.

«Люба, тобі не обов’язково все знати,— промовив він,— якщо тебе щось цікавить, запитай у мене». Все ж я почала щотижня вивчати Біблію зі Свідками Єгови й незабаром стала відвідувати їхні зібрання.

Початок випробувань

Приїхавши того квітневого вечора 1969 року до лікарні, я з жахом довідалась, що товариш Сейкічі, чоловік жінки, в якої я залишила дітей, теж був у таксі під час аварії. Через тиждень він помер.

Медперсонал лікарні сказав мені того вечора повідомити про ситуацію всім родичам та друзям, які хотіли б побачитися з Сейкічі. Ніхто не сподівався, що він виживе. У нього було проломано потиличну кістку і травмовано мозок. Наступного дня всі родичі з району Кобе спішно з’їхалися до лікарні.

З лікарняного гучномовця пролунали тривожні слова: «Усі родичі Сейкічі Оґави негайно зайдіть до нього в палату». Ми відразу ж кинулися в реанімаційне відділення і по черзі попрощалися з ним. Проте він перебував у критичному стані цілий місяць. І остаточний діагноз виявив, що так продовжуватиметься ще довго.

Тому незабаром його перевезли швидкою допомогою з Токіо в Кобе, приблизно за 650 кілометрів. Я бачила, як Сейкічі забрали, і поспішила додому надшвидкісним пасажирським експресом, усю дорогу молячись за нього. І яка ж я була щаслива, коли ввечері у лікарні в Кобе знову побачила його живим! Тільки й змогла прошепотіти: «Любий, ти не здався!»

Життя з моїми батьками

Я повернулася з синами в Санду, до своїх батьків. Діти пішли в дитсадок, а я купила собі сезонний квиток до міста Кобе, що лежало за 40 кілометрів від нас, і почергово зі своєю свекрухою через день протягом року їздила до лікарні. Щоразу я думала: «Може, сьогодні до Сейкічі повернеться свідомість? Якими будуть його перші слова? Що відповім я?» Також, особливо коли бачила якусь щасливу сім’ю, я казала собі: «Яке чудове дитинство мали б наші сини, коли б Сейкічі був здоровий». Від цих думок мені на очі набігали сльози.

У ті перші роки, прочитавши в газеті, що до людини повернулася свідомість після кількох місяців, проведених у комі, я запалилась надією, що Сейкічі теж може прокинутися. Тому якось розповіла брату мого чоловіка про своє бажання перевезти Сейкічі до лікарні на північному сході острова Хонсю. Але він відповів, що це не допоможе, і порадив використати наші гроші на потреби інших членів сім’ї.

У Кобе недалеко від лікарні жив один християнський старійшина зі сім’єю, до якого я завжди заходила, перш ніж відвідати Сейкічі. Раз на тиждень дружина цього старійшини проводила зі мною біблійне вивчення, а їхні двоє дітей приносили нам в палату касети з програмою зібрання. Ця сім’я була для мене джерелом великого підбадьорення та потіхи.

Сила надії

Одного разу нас відвідав у лікарні роз’їзний наглядач Свідків Єгови і зачитав Римлян 8:18—25. Зокрема там говориться: «Думаю, що страждання теперішнього часу нічого не варті супроти тієї слави, що має з’явитися в нас. ...Бо знаємо, що все створіння разом зідхає й разом мучиться аж досі. ...Бо хто що бачить, чому б того й надіявся? А коли сподіваємось, чого не бачимо, то очікуємо того з терпеливістю».

Розмова про нашу християнську надію пригадала мені, що сьогоднішні страждання незначні у порівнянні з тим, що обіцяє Ісус,— щасливим життям на прийдешній райській землі (Луки 23:43). Та розмова допомогла мені не втрачати надії у нашій важкій ситуації й зосереджуватися на майбутніх благословеннях, які чекають нас у новому світі (2 Коринтян 4:17, 18; Об’явлення 21:3, 4).

У червні 1970 року Сейкічі перевезли до лікарні в Санді, де я жила зі своїми батьками. У січні наступного року, отримавши від нашого адвоката документ про те, що мій чоловік через аварію неправоздатний, я страшенно засмутилась і розплакалася. Моя свекруха часто казала: «Мічіко, мені дуже шкода, що ти так мучишся через мого сина. Ліпше б я була на місці Сейкічі». Після того ми разом гірко плакали.

Батько заохочував мене влаштуватися на роботу з повним робочим днем, але я рішуче відмовлялась, бажаючи доглядати за Сейкічі. Хоч чоловік був непритомний, проте він реагував на тепло й холод, на те, як його доглядали. Батько хотів, аби я вдруге одружилась, однак я розуміла, що це було б неправильно, оскільки мій чоловік ще жив (Римлян 7:2). Тож, випивши, батько казав: «Коли помру, то заберу Сейкічі з собою».

Я дуже зраділа, коли 1971 року в Санді з’явився збір. Згодом, 28 липня 1973 року, я присвятилася Єгові, символізувавши це водним хрещенням. Відбулося це на міжнародному конгресі Свідків Єгови на території виставки «Експо-70» в Осаці.

Трохи пізніше того ж року через важку форму нефриту мого сина Когея поклали на п’ять місяців у лікарню. Батько, захворівши на туберкульоз, теж потрапив до лікарні. Таким чином, 1 січня 1974 року я відвідала батька, чоловіка та сина у трьох різних лікарнях. По неділях, коли їздила зі старшим сином Ріусуке до Когея, ми вивчали разом книжку «Слухатися Великого Вчителя». Потім з Ріусуке відвідували зібрання в Кобе й щасливі поверталися додому.

Я завжди була вдячна тим, хто допомагав доглядати Сейкічі, і вирішила ділитися з ними біблійним знанням. Коли в однієї доглядальниці загинула в пожежі сестра, я розповіла тій жінці про чудову біблійну надію на воскресіння, і вона зацікавилась (Йова 14:13—15; Івана 5:28, 29). Розпочалося біблійне вивчення, яке проводилось там же, в лікарні. А згодом на конгресі 1978 року жінка охрестилась.

Діти — джерело радості

Виховувати дітей без допомоги чоловіка було досить важко, але скільки радості це мені принесло! Я навчала їх, як слід поводитись та зважати на почуття інших. Коли Ріусуке мав лише три рочки, то, зробивши щось не так, завжди казав: «Мамусю, я більше не буду». Когей був трохи неслухняним і деколи ображався на мої зауваження. Якось він навіть ліг перед магазином і почав плакати, бо не отримав того, що хотів. Але я, як завжди, спокійно й лагідно намагалась пояснити йому, чому це неможливо. З часом він став слухняним, хорошим хлопчиком. Це також допомогло мені переконатися, що Біблія справді є Словом Божим (2 Тимофія 3:15—17).

Коли Ріусуке перейшов до старших класів, то відразу пояснив учителям, чому не може вчитися мистецтва бою (Ісаї 2:4). Одного дня він повернувся додому переповнений радістю, бо в розмові з кількома вчителями зумів відповісти на всі їхні запитання.

На моїх синів також дуже добре впливало спілкування з чудовими братами та сестрами у зборі. Християнські старійшини часто запрошували їх на обіди, сімейне біблійне вивчення, а також для розваг та відпочинку. Мали вони й інші нагоди приємно поспілкуватися й пограти в різні ігри. Ріусуке присвятив своє життя Єгові, символізувавши це водним хрещенням, у 1979 році, а Когей — наступного року.

Наше повночасне служіння

Якось, коли нас відвідував роз’їзний наглядач, я сказала йому, що хочу стати піонеркою (так називають повночасних служителів Свідків Єгови). Але оскільки в той час обставини не дозволяли мені зробити цей крок, він лагідно нагадав, що я мушу насамперед допомогти своїм синам укріпитися в біблійній правді. «Важливо,— сказав він,— мати піонерський дух». Тому я розпочала допоміжне піонерування, а під час шкільних канікул до мене приєднувалися сини. Це служіння допомагало мені не втрачати радості та душевного миру, доглядаючи за Сейкічі.

Зрештою, у вересні 1979 року, я змогла влитися в ряди сталих піонерів. А в травні 1984 року, приблизно через рік після закінчення школи, Ріусуке теж подав заяву на піонера. Когей приєднався до нього у вересні того року. Тож ми всі троє змогли насолоджуватися цим видом повночасного служіння. Озираючись назад на понад 20 років піонерування, протягом яких я мала привілей допомогти багатьом людям стати поклонниками Єгови, я думаю, що саме це служіння допомогло мені зносити випробування.

Згодом Ріусуке почав працювати добровольцем на будові Свідків Єгови коло Залу конгресів у Кансаї. А потім він сім років доглядав Зал конгресів у Гйоґо. Нині Ріусуке є християнським старійшиною поблизького збору в Кобе і піклується про мене. Що ж до Когея, то з 1985 року він служить добровільним працівником у філіалі Свідків Єгови в місті Ебіна.

Благословення допомагають не здаватися

Протягом багатьох років я їздила кілька разів на тиждень до лікарні, щоб відвідати Сейкічі та викупати його, хоча чоловіком постійно опікувалася професійна доглядачка. У вересні 1996-го, після 27 років, Сейкічі перевезли з лікарні до нашого дому, де ним теж опікується доглядачка. Годуємо ми його рідкою їжею за допомогою зонда, введеного через ніс. І хоча він не розплющує очей, однак трохи реагує, коли до нього звертаються. Мені дуже боляче бачити Сейкічі в такому стані, але чудова надія на майбутнє допомагає мені не здаватися.

Незадовго перед поверненням Сейкічі я запропонувала роз’їзному наглядачу з дружиною жити у нас. І цілий рік ми мешкали вп’ятьох у нашому невеликому домі. Я ніколи не думала, що знову житиму разом з Сейкічі, тому дуже дякую Єгові за таку можливість. Протягом багатьох років мені неймовірно хотілося, щоб Сейкічі відкрив очі, а тепер я просто бажаю, аби чинилась Божа воля.

Я можу з певністю сказати: «Благословення Господнє — воно збагачає, і смутку воно не приносить з собою» (Приповістей 10:22). Хоча щасливе життя зі здоровим Сейкічі було коротким, Єгова поблагословив мене двома синами, які ‘пам’ятають про свого Творця’. І я дуже вдячна за це! (Екклезіяста 12:1).

Мені хотілося б і далі продовжувати піонерське служіння й допомагати іншим у пошуках «правдивого життя» та водночас з любов’ю доглядати Сейкічі (1 Тимофія 6:19). Я переконалася на власному досвіді у правдивості слів псалмоспівця: «Свого тягара поклади ти на Господа,— і тебе Він підтримає, Він ніколи не дасть захитатися праведному!» (Псалом 55:23).

[Ілюстрація на сторінці 13]

З чоловіком та Ріусуке.

[Ілюстрація на сторінці 13]

Сейкічі з нашими двома синами за шість місяців до автокатастрофи.

[Ілюстрація на сторінці 15]

Єгова поблагословив нас двома синами — Ріусуке та Когеєм (угорі), які ‘пам’ятають про свого Творця’.